І щоб ніхто не пішов скривдженим - Соціум - dt.ua

І щоб ніхто не пішов скривдженим

23 грудня, 2011, 13:39 Роздрукувати Випуск №47, 23 грудня-29 грудня

Навколо нас, у звичайному житті живуть і трудяться люди, які не прагнуть популярності, красиві, освічені, мудрі. Мені дуже хотілося про них написати.

Більше несила бачити одні й ті самі фотографії в газетах, журналах, в Інтернеті і на екрані випадково увімкненого телевізора. Нудить від вигляду політиків різних мастей і кольорів, які плюють отрутою, зірок шоу-бізнесу різної величини й скандальних депутатських дітей. Інших новин більше немає. Б’ються, одружуються, народжують, розлучаються, знову б’ються. Перекроюють обличчя, груди, губи. Ці люди не питаючись лізуть до нас у помешкання звідусіль. Від самого їхнього вигляду вже нестерпно нудить.

Водночас навколо нас, у звичайному житті живуть і трудяться люди, які не прагнуть популярності, красиві, освічені, мудрі, які попри все зберігають почуття власної гідності і живу душу. Справжні професіонали й трудівники. Люди, які широко мислять, замислюються про головне, люди, на яких хочеться бути схожим. Люди, які знають навіщо вони живуть...

Це лікарі й будівельники, офіцери і музиканти, унікальні актори маленьких провінційних театрів, мудрі вчителі. Мандрівники, краєзнавці, дослідники непізнаного, літератори, волонтери благодійних проектів, учені і священнослужителі, художники, літератори.

Мені дуже хотілося про них написати і спочатку я назвала проект просто — «Хороші люди». Але виникли труднощі. У бесідах зі мною вони, ці люди, категорично відмовлялися говорити про свої досягнення, про себе, що, власне, для них і логічно. Вони із захватом розповідали про свою роботу, в яку закохані, про колег і друзів, свої інтереси і захоплення, про душу, кохання, таємниче і незбагненне. Про найцікавіше для них у житті, про найголовніше.

Тому я назвала цикл моїх статей «Розмови про головне».

А почати вирішила з розповіді про чернівецького лікаря. По-перше, професія лікаря надзвичайно важлива, в його руках головна цінність життя — здоров’я людини. По-друге, це не просто лікар, а лікар-кардіолог. Він має справу з найціннішим і найтаємничішим у природі — людським серцем.

Отже, знайомтеся: перший мій герой і співрозмовник — доктор медичних наук, завідувач кафедри внутрішньої медицини, фізичної реабілітації і спортивної медицини Буковинського державного медичного університету, член Європейської асоціації кардіологів професор Віктор Тащук з міста Чернівці.

— Вікторе Корнійовичу, студенти вас люблять, колеги глибоко поважають, пацієнти обожнюють. Чи є кумир у вас? Хто ваш учитель?

— Слово це трохи сумнівне — «кумир». Опереткове якесь.

— Добре. Поговорімо про людей, чий приклад ви з дитинства наслідували, на кого хотіли бути схожим.

— Насамперед це мої батьки. Мені з ними, безперечно, дуже пощастило. Потім — викладачі медінституту, де я вчився. Ну і людина, яка вплинула на вибір моєї професії і все моє життя, — професор Нонна Акакіївна Гватуа. Унікальний учений, чарівна жінка із сильним характером, рішуча, мудра й усебічно освічена, людина високої культури й моральності. Нонна Акакіїв­на створила в Україні систему кардіореанімації.

— Який рівень, на вашу думку, етики і культури лікування сьогодні в Україні? Чого бракує саме в цьому сенсі українській медицині? Чи є співчуття і милосердя обов’язковими в лікарській професії?

— Медицина — багато в чому наука, багато в чому мистецтво. Часто в наших медичних колах цитується фраза Володимира Бехтє­рева, кот­рий сказав, що магічну оздоровлювальну дію може мати одне утішливе слово лікаря і, нав­паки, суворий холодний вирок лікаря, який не знає або не хоче знати сили доброго слова, іноді діє на хворого вбивчо.

Тож медицина — значною мірою мистецтво. Мистецтво людського спілкування. Це та складова, яку людині прищеплюють вихованням, — милосердя, доброта, делікатність, розуміння. При цьому, якщо лікар добрий і милосердний, якщо він любить людей — чудово, але це тільки половина успіху.

Бо друга рівноцінна складова — це наука, бездоганне знання свого предмета.

— Ви самі відчуваєте жалість до пацієнта?

— Це, напевно, найскладніше запитання. В ургентних спеціальностях, де іноді лік іде на секунди, — це хірургія, кардіореаніматологія — людина за перші п’ять років роботи у професії стає жорсткою. А якою, скажіть, повинна бути людина, яка бере на себе рішення відключити підтримуючу апаратуру, якщо реанімація неефективна?

Водночас лікар, позбавлений співчуття, — поганий лікар. Та якщо за співчуттям немає професіо­налізму — це очевидна шкода для хворого.

Словом, якщо милосердя, співчуття — речі постійні й вічні, то наукова складова вимагає безперестанного вдосконалення. За відсутності високо­професійної і нау­кової бази та сама «бехтєревська основа» буде для пацієнта майже марною.

— А якби ви не стали лікарем, зокрема кар­діо­логом, чим саме хотіли б займатися і чому?

— Уже в 12 років я точно знав, ким хочу бути, і не уявляв себе в іншій професії. По-пер­ше, цього дуже хотіла моя мама. І вона змог­ла навіяти мені думку, що кращої професії у світі немає. У нашій родині досі згадують мій дитячий жарт: «Якщо я не стану кардіологом, то в мами буде інфаркт».

Але якби я не став кардіологом, то став би… гастроентерологом. І знову ж таки, завдяки впливу сильної, авторитетної і освіченої особистості — професора Олени Іларіонів­ни Самсон.

— Виходить, якщо не лікарем, то… все одно лікарем?

— А ким же ще?! Як на мене, бути лікарем — це найдостойніша справа у житті. Попри те, що кардіореанімація — дуже нелегка робота. Крім стрімкої роботи думки і ухвалення негайних рішень, чітких злагоджених дій усієї реанімаційної команди, це ще й тяжка фізична праця.

— Сьогодні нівелюються, стають менш значущими такі професії, як учитель, лікар. Молодь здебільшого йде в бізнес. Чи прес­тижно сьогодні бути лікарем? Чи є у вас талановиті учні?

— У нас у медуніверситеті є дуже талановиті діти, які вчаться азартно, із задоволенням. Звичайно, базовий рівень знань відтинається тестовою системою «Крок» на 3-му, 6-му курсах і в інтернатурі. Без успішного складання цих тестів у Київському центрі тестування — навчання не підтверджується, дозвіл на роботу молодому лікареві не видається.

Але чи буде круглий відмінник хорошим лікарем? Немає гарантії. Або трієчник… Чи зможе він стати хорошим лікарем? Цілком. За певних умов. Якщо досконало вивчить свою професію і прагнутиме до само­освіти.

— Ви — серйозний учений. Бук­вально тримаєте руку на пульсі людини. У вашій практиці бувають… чудеса? Чи вірите ви у безсмертя душі? Як ставитеся до релігії?

— Як можна заперечувати диво, коли в тебе на очах завдяки твоїм зусиллям людина оживає після клінічної смерті?! Чудеса в нашій професії трапляються мало не щодня. І завдання лікаря в тому, щоб диво це уможливити.

Коли трапляється це саме диво повернення людини до життя, лікарі щасливі.

А якщо говорити про існування Бога і безсмертя душі — було б великою помилкою й невиправданою самовпевненістю ставити це під сумнів.

Як реаніматолог-практик скажу: статистика показує, що людина, яка вірить в існування та безсмертя душі, лікується краще, ніж та, яка не вірить.

Найтяжче в нашій професії — смерть людини. А найстрашніше — смерть дитини. Мій мозок себе захищає, стирає ці тяжкі спогади, але багато чого залишається в пам’яті незважаючи ні на що… Спогад, який залишиться зі мною назавжди, теж пов’язаний з одним з моїх учителів. Ні, він не викладав мені у виші спеціальних предметів — він навчив, як гідно піти з цього світу. Це був професор медицини, інтелігентна, стримана, дуже терпляча й мужня людина. Він був у вкрай тяжкому стані. Прогноз був невтішний. Ми з колегою чергували біля нього позмінно. Доводилося робити дуже складні й болючі маніпуляції. Він казав, робіть, що повинні, — вам тяжче, ніж мені. І мене вразило, як він, навіть у термінальному стані, зберігає повагу до колег, до їхньої професійної діяльності. Ми 20 днів утримували його тут, у цьому житті…

Ім’я? Ні, його імені я назвати не можу. Є в нас таке поняття — лікарська таємниця.

Моя дружина теж лікар, але навіть удома ми ніколи не обговорюємо з нею ні наших пацієнтів, ні їхніх діагнозів. Це табу.

— Так, щось подібне про ставлення до душі, релігії, смерті я читала і в лікаря за фахом і письменника за покликанням і визнанням — Михайла Афанасійо­вича…

— До речі, а ви знаєте, що Булгаков служив лікарем у Черво­ному Хресті і робив операції в корпусі нашої обласної клінічної лікарні? Він дуже багато працював тут, у Чернівцях, у 1919 році, врятував багато життів, а його перша дружина Тетяна Лаппа йому асистувала. Є документи, що підтверджують цей унікальний історичний факт.

— Часто висловлюють жаль з приводу старої школи кардіологів. Чи є нові школи у вашій спеціальності?

— Ми з великою повагою і пієтетом ставимося до поняття школа. Школа повинна бути в нашій професії обов’язково. Ми із вдячністю оцінюємо думку наших колег з Національного наукового центру «Інститут кардіології ім. М.Стражеска» АМН України, які кажуть, що ми — їхня філія.

На нашій кафедрі в певний період з’явилося дев’ять клінічних ординаторів з різних країн. Від Непалу до Палестини. І оскільки тоді в нас було п’ять професорів, а отже, була можливість навчати майбутніх лікарів, то ми прийняли їх. Отримували величезне задоволення, навчаючи цих людей і спів­працюючи з ними. І взагалі, ми із задоволенням, із радістю навчаємо всіх.

Звісно, ми поки що не можемо сказати, що наша школа створює ідеально сформованого лікаря. Але ми до цього прагнемо.

— Скажіть, Вікторе Корнійовичу, а ви дивилися хоча б кілька серій з так званих медичних телесеріалів? Наскільки далекі сюжети «Доктора Хауса» або «Інтернів» від медицини?

— Доктор Хаус — такого не буває! «Не вірю». А от доктор Биков — просто відмінно, правда! Усі лікарі, будучи інтернами, проходили приблизно через таке саме. Так, цей серіал — бізнес-проект, але якби я сьогодні обирав шлях у професію, я б позитивно оцінював доктора Бикова. Головне — він вчить і робить усе для хворого, ну а екстравагантність форми… Як у класика, «если бы вы знали, какие нравы царят в отдаленных гарнизонах».

— Про що ви мрієте?

— Усе вже написано. Читайте Стругацьких: «Щастя для всіх. І щоб ніхто не пішов скривдженим».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво