І човен почне танцювати... - Соціум - dt.ua

І човен почне танцювати...

1 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 1 вересня-8 вересня

У Валерія Петущака все почалося з дитячої мрії. Ще малим перечитав усі романи Жуля Верна і взагалі все, що стосувалося подорожей...

У Валерія Петущака все почалося з дитячої мрії. Ще малим перечитав усі романи Жуля Верна і взагалі все, що стосувалося подорожей. Ідеалом був усесвітньо відомий мандрівник Нансен: фахівець високого класу і великий гуманіст, у його експедиціях не загинула жодна людина.

Валерій мріяв про мандри. Спочатку серйозно взявся за здоров’я: через повоєнне дитинство воно бажало ліпшого. У сімнадцять років став моржем. Один із перших у Києві, він страшенно бентежив випадкових свідків крижаних купань. Далі були туристичні походи Кавказькими горами. Потім років десять ходив на спортивних байдарках: по Черемошу, Забайкаллю... Коли ж стукнуло сорок, пішов у яхт-клуб і почав займатися вітрильним спортом.

За радянської влади цупку тканину вітрила було відчути непросто. У Чорному морі яхтам дозволялося дрейфувати лише під час змагань. Свого часу Київський яхт-клуб побудував вітрильник спеціально для спортивних перегонів у Болгарії, але влада заборонила йти на ньому до золотих пісків соцтабору. У звичних тоталітарних умовах думка про навколосвітню подорож була фантастичною.

Але Валерій продовжував мріяти. Спочатку про власну яхту. Хотів придбати бодай сімейну, щоб по Дніпру ходити. Для Петущака стало сюрпризом, коли відомий спортсмен, майстер спорту з вітрильних перегонів Микола Кузьменко запропонував купити його «Лелітку». Кузьменко будував цю яхту сім років, тринадцять років на ній змагався і майже завжди перемагав. Міцна, надійна, перевірена... То вочевидь була доля.

У серпні 1994 року Валерій із дружиною Наталією відважилися на навколосвітню подорож. Треба було переплисти всього-на-всього всі океани. Точніше, тільки три, четвертий — Льодовитий — залишити криголамам.

Запам’ятався перший шторм. Досвідченого яхтсмена він заскочив зненацька. І начебто не такий уже й серйозний, шість-сім балів. Згодом такі вітри та хвилі здаватимуться розвагою. Але то буде згодом... Спочатку зірвало вітрило. Доки Валерій із ним бився, вода розбешкетувалася внизу: люки виявилися слабо задраєними. Гарненька ж була картинка, коли він спустився в каюту: абсолютний хаос, а посеред того безладу на ліжку — стражденна дружина. Морська хвороба — не вигадки...

По секрету Валерій зізнався, що навіть і не думав брати із собою Наталю. Готувався виходити в море одинаком, а дружині запропонував із ввічливості. А вона взяла й погодилася. «Переживала, що я вчасно не поїм або за північ ляжу спати...»

Ось так, мандруючи, заходили в різні країни. Спочатку Болгарія, тоді Туреччина, Кріт, Мальта... Вийшли у подорож, щоб подивитися світ, а не рвати жили заради рекорду.

Потім був океан. Гнітючий мовчазний горизонт. Дружину, яка не звикла до таких переходів, він лякав. А тут ще й думки про піратів... Виявляється, мало що змінилося з античних часів та середньовіччя. Піратські погроми і тепер трапляються регулярно. Точнісінько як і тисячоліття тому: несподіваний напад — і вигрібають усе що є. А потім — кому яке щастя. Якщо записана передчасна посмішка смерті — вбивають...

Похмурої слави зажив Гібралтар. Там, на африканському узбережжі, така собі традиційна піратська точка. Клан розбишак складається з простих рибалок: коли не грабують — ловлять рибку... Ніч на «Лелітці» минала в тривозі. Коли яхта опинилася в оточенні рибальських шхун, Валерій був напоготові. Озброєний, як каже, психологічно. Дружина навіть коктейль Молотова приготувала...

Небезпечним є також острів Сокота перед входом у Червоне море. Поруч — держава Сомалі, де вже давно триває громадянська війна. Один яхтсмен із Росії на зовсім невеличкому човні увійшов у протоку. Увійшов, але не вийшов... Яхту «підчистили», а його прив’язали до щогли. Загинув би ні за цапову душу, якби не проходив поруч корабель. Врятували... Чоловік потрапив у прикру історію не випадково: не володів англійською. На морських просторах, як і на автошляхах, існує закон взаємодопомоги: автомобілісти «сигналять» один одному про засідки гаїшників, а капітани попереджають про кубла піратів. Але треба володіти бодай мінімальним запасом англійських слів. На «Лелітці» готувалися до подорожі серйозно: спілкування іноземною не стало проблемою.

Так, зустріч із піратами — не романтика. Але це не найсерйозніша небезпека. По-справжньому страшно, коли потрапляєш у дванадцятибальний шторм... Із Нової Зеландії «Лелітка» вийшла взимку, в період безперервних штормів. Двічі вітрильник перетинав «око циклона». То була така могутня стихія, що здавалося, на яхті ось-ось щось трісне, зламається. Валерій зізнався, що хрестив усе, що могло пошкодитися. Але забув про штурвал... Коли той вийшов із ладу, яхта втратила керування і почала крутитися на хвилях. Врятувало їх те, що Валерій, перечитавши багато фахової літератури, знав, як у таких умовах врятувати судно.

Ось так, без керма, вони наближалися до берегів Австралії. Хоч відстань і невелика — тисяча кілометрів — ішли майже тиждень. Вітер постійно зносив на північ, до Великого бар’єрного рифу. Він має дуже мало проходів. А в мандрівників навіть детальної карти не було... Одного разу, коли сідало сонце, Валерій побачив зелене світло. Це рідкісне явище. Якщо дуже чисте повітря і малинове сонце ховається в океані, в небі спалахують смарагдові промені. Моряки кажуть, що то на щастя... Це підбадьорило, додало сил. «Наталю, все буде добре!» І справді: вітер після цього змінився, і вони обійшли небезпечний риф.

Золоте правило Валерія: ніколи не впадати у паніку. Страх і паніка — найбільші вороги мандрівника. Звичайно, від цього не звільняєшся самим бажанням. Потрібне щоденне психологічне налаштування, віра, якщо хочете... Насамперед у Бога і ангелів-охоронців, які нами опікуються. «Але у тому разі, — каже Валерій, — якщо ми робимо належні справи»...

Капітан «Лелітки» впевнений, що нічого випадкового у житті не буває. Треба навчитися відчувати свою долю. Як той британець, котрий у 60-х вирішив на ірландській шлюпці перетнути Атлантичний океан. Давним-давно, у п’ятому столітті, то було звичною справою мужніх ірландських монахів. Мандрівник уже збудував таку шкіряну шлюпку, але не знав конструкції вітрила. У Британському музеї, серед стелажів із мільйонами книжок, в око впала одна-єдина. Вона стояла корінцем в інший бік. Неймовірно, але то була саме та, потрібна книжка. Він знайшов малюнок стародавнього вітрила... З Валерієм і Наталією також неодноразово траплялися неймовірні історії. Сприймали їх упевнено і спокійно, як неминучі вибрики долі.

Найбільше вразила Нова Зеландія — високорозвинена заможна країна, де кожна четверта сім’я володіє нерухомістю більше ніж на мільйон. І при всьому тому це не є суспільство прагматичних людей. Яхтсмени, які часто подорожують, завжди кажуть: «О Нова Зеландія... Які там люди — душевні, відкриті, щирі...» На думку Валерія, то Божа ласка за те, що колонізатори цих земель ніколи не вели війни з аборигенами. Корінний народ — маорі — там у великій пошані. Нарівні з англійською, державною мовою є полінезійська. Уряд виділяє величезні дотації на розвиток національних мистецтв. Відповідно, так само уважно там ставляться до землі, до природи. На островах немає жодної теплоелектростанції. Енергетичне тепло добувають із глибоких гарячих джерел. А найдорожчий продукт у Новій Зеландії — риба. Дбаючи про навколишнє середовище, уряд дуже дорого продає ліцензії на рибний промисел. Тому і браконьєр там — украй рідкісна птаха. Дивна, дуже дивна країна... На п’ятимільйонне населення — всього-на-всього десять озброєних поліцейських, решта ходять без зброї. В музеї подружжя здивували портрети маорійських вождів. Картинам понад триста років. «Один із вождів — викапаний отаман Сірко...»

За легендами, полінезійці вийшли з країни, в якій «настають такі холоди, що можна ходити по воді. І буває так зимно, що білий із чорним птах хоче злетіти — і не може». Можливо, це індоарійці... Так чи інакше, але Валерій переконаний, що маорі — одні з найкращих у світі мореплавців. Розробили власну астронавігацію, почали першими робити вітрила, з якими можна ходити проти вітру.

Зрештою переплив океан...

Переваги Нової Зеландії стали ще більш філігранними, коли «Лелітка» дісталась австралійського берега. Країни наче не далеко одна від одної — і такий контраст. Першими поселенцями Зеленого континенту були каторжники. Та й у губернаторах там «ходили» не найкращі представники Британської корони: когось удома ловили на корупції, когось — ще на чомусь; одне слово — губернаторів туди теж засилали. Це один бік медалі, інший — стосунки з аборигенами. Британці вели війну з корінним населенням, зганяли їх із земель, вбивали. Та й самі австралійські аборигени вели постійні війни між племенами, знищували одні одних, рівень їх розвитку був набагато нижчим, ніж у маорі...

В Австралії мандрівники познайомилися з українською діаспорою. Просто зайшли до телефонної будки, розгорнули телефонну книгу і набрали перший-ліпший номер під українським прізвищем. «Нас прийняли як рідних, як дітей. Передавали з рук у руки». І це було дуже доречно, бо в мандрівників і гроші закінчилися, і кермо вийшло з ладу. За цей час вимушених вакацій відчули всі «принади» Зеленого континенту. Уявіть собі спеку 45—47 градусів. А ще він аж кишить усілякою отрутою: змії, павуки, корали, навіть молюски там отруйні... Або гігантські кенгуру під два метри — не купуйтеся на їх зворушливо складені лапки. Кенгуру їх можуть ніжно покласти людині на плечі і, відкинувшись на могутній хвіст, велетенськими задніми лапами розірвати її навпіл. Такі випадки траплялися...

Вразила Південна Америка, зокрема Панама. «Формально — начебто демократична республіка, але демократія там тільки для багатих». Панамський канал, яким проходила «Лелітка», приносить унікальний прибуток — приблизно десять мільйонів доларів у день. Проте, хоча країна маленька — автобусом перетинаєш за дві години, — люди живуть у безпросвітних злиднях. Але і багатство, і злидні — все в цьому світі відносне. Таких злиднів, як у деяких країнах Африки, на «Лелітці» ще не бачили...

Особливо вразив Судан. Місто, в якому будинки збиті з дикту, картонних коробок, дощок. Чи зі звалищ той будматеріал, чи морем прибило... Криві, косі, з дірками, в які можна голову просунути. Ні травинки, ні кущика живого... Тільки кози мекають і жують поліетиленові пакети. Коли виходиш за межі міста, то наштовхуєшся на кочовий табір бедуїнів. Порозкладали намети на сірій пилюці. Навколо бруд, ланцюжки вібруючих мух та обідрані діти...

Окремої розповіді заслуговують паломники і митниця. Із Судану до Мекки паломники добираються пароплавом. Традиційно їм дозволяють тільки одну валізу. Але в розмірах не обмежують. Тому це такі «чемоданиська»... Щось схоже було в радянських офіцерів, коли ті поверталися з НДР на батьківщину: у їхніх валізах можна було сховати слона... Отже, паломники тягнуть ці валізи на митницю, а тамтешній держслужбовець вивалює все на підлогу. І прямо чоботом «розглядає»: це туди, а це туди... Що тут скажеш? Митниця — вона і в Африці митниця...

Люди в країні буквально помирають із голоду, але їхні човни гниють на березі Червоного моря. Рибалити заборонено. Чому? Щоб не було контрабанди. На «Лелітці» запам’яталась одна зворушлива зустріч. Стояли в бухточці, і ось до яхти на уламку дошки для віндсерфінгу підплив суданець. Запитав, чи немає у них цукру або ще чогось солодкого для дітей. Наталя позбирала все, що було, а суданець натомість передав їм три курячих яєчка. Не хотів видаватися жебраком. «Веду до того, що ці люди все одно морально не опускаються. Це правляча еліта до такого довела народ. Південна частина Судану — тепер незалежна держава. Після громадянської війни вони від’єдналися, і там життя набагато достойніше. Тоді як північна...» Взагалі, у людей дуже неоднозначне ставлення до свого підневільного колоніального минулого. Часто згадують із ностальгією відносно ситі часи. Навіть у Єгипті, де рівень життя вважається досить високим, жалкують за своїм останнім королем: «У нас навіть старці просили милостиню із золотими перснями на пальцях... А тепер...» Таке воно, ставлення до незалежності у пересічних людей. Можна сказати — інтернаціональне.

Наприкінці розмови капітан несподівано заявив, що є великим прихильником розкошів. Хто б міг подумати. Уява одразу намалювала джакузі з шампанським, діамантове кільце в носі та столітнього папугу, який ворожить на майбутнє... Виявилося, все значно простіше. Чи навпаки — складніше... Валерій може обійтися без необхідного, але не може жити без мандрів. «Для мене розкіш — це можливість вирушити у подорож...»

Коли подружжя повернулося в Україну, Валерій сів за книжку спогадів. Навіть назву вже придумав: «Солоний гопак». Дуже доречними стали щоденникові записи, які вела дружина.

Велика насолода, коли за кормою — невеличкий шторм, п’яти-шести балів. Тільки треба відчути хвилю: не боротися з нею, не завойовувати. Спробувати подумки намалювати себе, човен і море — як одно ціле. І тоді станеться диво: човен почне танцювати... Солоний гопак.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво