Художній ефект зухвалості - Соціум - dt.ua

Художній ефект зухвалості

19 жовтня, 2007, 12:46 Роздрукувати Випуск №39, 19 жовтня-26 жовтня

Анатолій Перепадя не вважає себе поліглотом. Хоч і перекладає світову класику з різних мов: французької, італійської, іспанської.....

Анатолій Перепадя не вважає себе поліглотом. Хоч і перекладає світову класику з різних мов: французької, італійської, іспанської... «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Сторонній», «Чума», «Падіння» Альбера Камю, «Канцоньєри» Франческо Петрарки, «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле, «Проби» Мішеля Монтеня... Попри все письменник вважає: щоб стати серйозним тлумачем серйозної літератури, треба досконало володіти рідною мовою. Інакше переклад буде нечитабельним, таким собі ледь підшліфованим дослівником.

А ще Анатолій Перепадя зухвалий. Цю рису перейняв від славетного українського перекладача Миколи Лукаша. «Тому що без мовної розкутості, навіть зухвалості, неможливо стати майстром».

— Пане Анатолію, ви закінчили факультет журналістики. З французької навіть двійки отримували... Що ж привело вас до перекладацького цеху?

— Це правда. Викладач мені так і сказав: не бачити вам другого курсу. Але вже на третьому я по-справжньому зацікавився французькою. Почав читати романи Дюма. У Москві саме видавали «Королеву Марго». Я його в оригіналі швидко осилив. Хоч тоді особливої моди на французьку не було. Ми, діти війни, віддавали перевагу англійській та німецькій. А щодо журналістики, то за фахом я майже не працював. Люблю, знаєте, свіже слово, таке аж трохи нестерпне, а журналістика не дуже це толерує...

— Мабуть, відчували, що у вас є талант до мови?

— Я назвав би це просто любов’ю. До речі, французьку розмовну знаю не надто добре. Та все-таки мій лексичний запас більший, ніж у середнього француза. Якось я загостив у французької родини. Саме в той час увесь світ облетіла звістка, що знайшли останки загиблого під час війни Антуана де Сент-Екзюпері. Газети написали, що у льотчика було «гурме». Сусіди-французи, обговорюючи цю новину, перепитували один одного: що воно таке — «гурме»? А я знав, що то браслет, на якому викарбовано ідентифікаційний номер військового.

— Існує таке поняття, як перекладацька школа... Наскільки мені відомо, ви зі школи Миколи Лукаша. В чому її особливість?

— У перекладацтві він сказав нове слово. Відкрив нам очі на аристократизм простої селянської мови. Українська цивілізація формувалася тисячоліттями, як­що вести відлік від Трипілля... Так от, наші предки всьому видимому і невидимому дали назву. Лу­каш тільки трохи відкрив нам це багатство. От наприклад, російською: «сломать шею». А українською можна не тільки зламати шию, а й скрутити в’язи і вивихнути карк. Цього різноманіття в російській немає. Або паюсна ікра — у Шевченка читаємо, що запорожці везли із Дону кав’яр. Кожна українська назва має собі синонім. Навіть чай. У Львові кажуть «гербата», як у Польщі та Литві.

— Нам можуть закинути, що це не українське слово, а полонізм...

— Полонізм чи ні, але воно живе, воно прижилося у мові. Ось у словнику Грінченка є слово «скуза». Означає «прошу вибачення». Вочевидь, має італійсь­ке походження. Або козаки казали «гезунд», себто здоров’я. Манд­руючи у військових походах, вони запозичали іноземні слова і таким чином збагачували власну мову. І не треба цього боятися. Бо намагаються літературну мову якось так причесати... То вже минулося, коли мовознавці проводили цю облудну акцію. Себто викидали ті українські сло­ва, які не мали еквівалента в російській. Наприклад, коли я працював у видавництві «Дніпро», нам спускали такий собі циркуляр — список заборонених слів.

— Ви кажете, що Лукаш підняв до аристократизму народну мову, яку вважали хлопською. Нині хлопською мовою вважають суржик. Може, він теж претендує на аристократизм?

— Мова, якщо вона жива, має здатність до самоочищення. І нею користуватимуться, якщо вона завоює своє справжнє місце. Сьогодні її витіснили, причому штучно... Мій колега-перекладач Андрій Содомора досліджував, як тво­рилася мова північного сусіди. Коли розширювали імперію і відбувалися колоніальні завоювання, усі підневільні племена й народи треба було терміново русифікувати. Проте російська на той час іще була нерозвинута. Тому її поквапливо винаходили перекладачі з грецької чи французької. Во­ни буквально вклинювали іншомовні слова і видавали специ­фічний суржик. Навіть сьогодні дається взнаки та давня невідшліфованість. Наприклад, французьке «деріже» у нас засвоїлося значно простіше — диригувати. А російські дієслова — «дирижировать», «пропагандировать»... А ще був курс на пишність, аби слово дов­ше звучало. Та як на мене, що коротше слово, то краще. Мова від цього виграє. Коли я перекладав Рабле, помітив таку закономір­ність: сорок аркушів мови оригіналу відповідають сорока аркушам українського перекладу. Тоді як російський текст вже розтягнеться на всі шістдесят... І річ не лише в коротших словах. Російсь­ка мова хорує на бюрократизм.

— Зараз іще пам’ятають, що ви переклали Рабле, але чомусь уже не згадують, що ви здійснили перекладацький подвиг, подарувавши українському читачеві семитомник Марселя Пруста...

— Цього не помітили. У післямові я написав, що мій земляк пройде повз цей переклад. Але я не чекав якогось визнання. Знав, що працюю на майбутнє покоління. Бажання перекласти українською «У пошуках втраченого часу» зародилося, коли я вперше відвідав Францію. Щоправда, мій вчитель Григорій Кочур завжди нагадував: «Не забувайте — Пруст за вами». Спочатку я працював без жодної угоди з видавництвом, але коли переклав два томи, то на тре­тій уже з’явив­ся видавець. І французи почали підтримувати...

— Тобто з французького боку замовлення не було?

— Ні. Гадаю, основною рисою перекладача має бути його особисте бажання перекладати той чи інший твір, власна ініціатива. Пруст, Рабле, Монтень, Паскаль — це все моя добра воля і моя любов до цих письменників.

— Чому книжку Монтеня ви переклали як «Проби»? Мені якось ріже слух... Чому не «Досліди»?

— Коли український Монтень пішов у люди, я насамперед чекав оцінки філософів. Вони майже одноголосно привітали: от, мовляв, нарешті віднайдено саме те слово. Знаєте, дуже приємно було читати захоплені рецензії фахівців. Мовою оригіналу твір Монтеня називається «Есеї». Але в українській мові слово «есей» має вже зовсім інше значення. Отже, треба було повернутися до часів французького філософа, коли ще не було наукової термінології. Ще раніше у мене вийшла публікація у журналі «Всесвіт». Буквально три аркуші перекладу. Невдалий, чесно кажучи... До тексту Монтеня треба було шукати інший стилістичний ключ. Я зрозумів: якщо не зроблю його «живим», вийде так, наче Монтень закінчив Ленін­градс­ький факультет філософії. До речі, росіяни його так формально і переклали. Їхня професура дбала про точність відтворення, але вийшло таке, що не читається. Так само формально професор Андрій Олександрович Білецький переклав «Геродота». Вадим Скуратівський, котрий супроводжує всі мої книги перед­мовами, сказав: «Шкода, що ви не знаєте грецької. От у такій стилістиці, як ваша, треба було перекласти Геродота». Це не означає, що українська чи російська перекладацька школа є слабкою, ні. Такі стилістичні непорозуміння трапляються будь-де. Навіть у країнах, література яких зажила світової слави. Наприклад, у Франції 1993 року вийшов весь Достоєвський французькою мовою. Газета «Фігаро» присвятила цій події кілька захоплених сторінок: О! Нарешті французи відкрили для себе Достоєвського! А все тому, що раніше вони не могли його второпати через недосконалий переклад.

— І це йдеться про прозу. А що вже казати про поезію... Вона зникає у перекладі, наче вода крізь пісок.

— Поезію і справді дуже важко перекладати. Але добре, що пое­ти це розуміють. А тлумачі прози, як правило, тримаються надто близько до тексту. Один в один. А треба не боятися відходити.

— Миколу Лукаша критикували саме за це...

— Мій перший том Марселя Прус­та також зустріли не дуже при­вітно. А все тому, що не знали своєї мови, не вчитувались. Я з олівцем у руках перечитав усю українську класику. Багато цікавого зауважив... От Панас Мирний переклав «Короля Ліра», і там є такі пасажі, що аж дивуєшся: яка дика краса! Отак Шекспірівського «Ліра» і треба перекладати. На жаль, тоді ще не склалося перекла­дацької традиції. Та й не кожному це під силу. Наприк­лад, Анто­ненко-Давидович був фахівцем із української мови. Проте коли взяв­ся перекладати російські повіс­ті Шевченка українською, редактор мав багато клопоту з тим перекладом. Це дуже специфічне ремесло. Вима­гає сміливості, навіть зухвалості. Тоді й буде худож­ній ефект. Отака заковика... До речі, це слово за радянського часу дуже висміювали. Навіть з’являлися шовіністичні фейлетони... І що ви думаєте? «Заковика» тепер гуляє російською мовою. Це говорить про те, що треба привчати до оригінальності власної мови. А то, бач, соромимося...

— Микола Лукаш не гребував і русизмами...

— Так, він дотримувався принципу: якщо слово увійшло в мову, не слід його перекреслювати. Наприклад, «криша» — пре­красне слово. Нащо ж його викидати? Або слово «струя». Зреш­тою, воно ж українське, тільки з наголосом на першому складі. Перекладаючи «Фауста», Лукаш вжив слово «часть», а не «частина». Попович, мій колега, дуже кривився на це. А я боронив: «Ні, це українське...»

— Знаю, що французи нагородили вас орденом за переклад Марселя Пруста...

— Це один зі ступенів ордена Почесного легіону. Мені дали «Шевальє». А є ще «Офісьє» і най­вища форма — «Командор», цього вже удостоюють президентів. Нагороджували в Києві, у французькому інституті. Та Фран­цію я відвідував вісім разів. Вона мені як рідна. Завжди бороню французів, особливо коли вертаюся з нашими земляками, а вони : «О, ці французи скупі, нещирі...»

— Пане Анатолію, вже трохи знаємо про ваше письменницьке кредо, але чи має воно послідовників?

— Вважаю, що молода література — то і є мої найбільші послідовники. Адже вони безбоязно підхоплюють нашу живу яс­к­раву мову. Особливо дівчата-письменниці. Дуже талановиті. Інко­ли у їхніх текстах вирізняю свої слова. Наприклад, «мадленка». Воно з’явилося у моєму перекла­ді. Російською — це бісквіт, себто тістечко. У Пруста ціла філософія будується довкола цих мадленок. Тітка його пригостила чаєм, а він вмочав мадленки в горнятко і раптом відчув у роті якусь нечувану розкіш. В уяві постали прекрасні картини його дитинст­ва. Солодощі спровокували зов­сім іншу реальність та дивне відчуття часу. Час узагалі така штука, що його до кінця неможливо збагнути. Ще у древніх я шукав визначення часу. Знайшов — таке чудернацьке, що тільки підтверджує мою думку про його незбагненність. І простір не менш таємничий. Про нього також достеменно нічого не знаємо. Як-от у Рабле є «тридцять восьмий світ». Розібратися з цим усім, мабуть, неможливо. Та й чи потрібно?

— Але ж Пруст намагався розібратися...

— Це тільки його бачення, його відчуття часу і простору. А загалом Пруст застерігає. Про що його «втрачений» і «віднайдений» час? — про поезію снобізму вищого суспільства. Раніше критика писала, що письменник висміює снобізм аристократів та буржуа. Ні, у цьому снобізмі Пруст бачив «нездоланне зачарування» — поезію.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво