Художник Мирон Кипріян: останній володар стародавнього замку - Соціум - dt.ua

Художник Мирон Кипріян: останній володар стародавнього замку

6 серпня, 2010, 15:10 Роздрукувати Випуск №28, 6 серпня-13 серпня

Мирон Кипріян, головний художник Львівського театру імені М.Заньковецької, — справжній патріарх українського мистецтва...

Мирон Кипріян, головний художник Львівського театру імені М.Заньковецької, — справжній патріарх українського мистецтва. Нещодавно йому виповнилося 80. Але роки — не привід скласти руки й відпочивати, навпаки, ще більше хочеться творити, шукати нові художні рішення вистав. Або писати спогади про життя, в якому було так багато яскравих епізодів: подорожі до Нью-Йорка та Парижа, дружба з Олександром Корнійчуком, співпраця із Сергієм Данченком, Богданом Ступкою, Федором Стригуном. А ще, до речі, Кипріян — останній володар знаменитого стародавнього замку неподалік Чорткова. А головне — один з останніх хранителів призабутих магічних театральних секретів…

Із заньківчанами М.Кипріяна пов’язують 50 років творчості. Вже перші його самостійні кроки у сценічному оформленні вистав «Кадри» І.Микитенка, «У пошуках радості» В.Розова, «Остання зупинка» за Ремарком засвідчили індивідуальний підхід до природи сценографії. Зі сцени зник звичний для того часу ілюстративний побутовий натуралізм, кожна деталь максимально запрацювала на розкриття сценічного задуму, який став образним символом, ключем у розкритті глибини літературного твору…

…Упродовж вистави «Річард III» дерев’яний місток опускався нижче й нижче. А з наближенням Річарда до королівського престолу перетворювався на ешафот — для ошуканих ним людей, та й для нього самого. Не менш промовистим було також вбрання головного героя: від сірого нейтрального кольору на початку вистави, що характеризував посередність, через чорний — у криваво-червоний, коли у фіналі король переходить усі допустимі моральні межі…

…В «Украденому щасті» сценічне рішення вкрай лаконічне, образних засобів — мінімум. Слідом за автором художник відтворює ідею майже буквально: герої потребували простору, свободи, а стара тісна селянська хата обмежувала їх у цьому. В кульмінаційний момент стіни будівлі розступаються, і героям немовби відкривається шлях до бажаної волі…

«Хороше сценічне рішення — це більше половини успіху вистави, — каже головний режисер театру Федір Стригун. — Кожна робота Мирона Кипріяна — то досвід, розуміння театру, вистави, твору. Професія сценографа взагалі дуже важка, бо залежна від задуму режисера. Але є художники, які самі можуть знайти вирішення тієї чи іншої вистави, розкрити її в кольорах, фактурі, матеріалі. Мирон Володимирович завжди був художником авангарду, нового покоління, бо від самого початку дуже точно збагнув природу театру, першим із художників заявив, що чорний колір на сцені — не колір, а простір».

***

— Перші уроки театральної майстерності я отримав ще в дитинстві. Серед добрих приятелів моїх батьків були близькі до театру родини Парахоняків, Рубчаків, Карп’яків, Стадників, які грали в наших маєтках. Зокрема солістка Варшавської опери Леся Парахоняк була моєю першою вчителькою музики і співу. Ми постійно спілкувалися з Кульчицькими, Крушельницькими, Потоцькими, Скарбеками. А старі Потоцькі, Дідушицькі — це все наша далека родина, — згадує художник. — Крім того, моя мама чудово малювала. У своїй книзі-спогадах «Все в минулому» я згадав усіх людей, з якими батьки приятелювали і які були заангажовані в мистецтві. Навіть під час війни, між життям і смертю, в нашому будинку давали вистави.

Я мав прекрасний голос, співав. Тому мене й примусили здати екзамени в Московську консерваторію. Але через невдалу операцію на горлі про оперну сцену довелося забути. У 1947-му вступив до Львівської академії мистецтв. А оскільки моє життя з раннього дитинства було пов’язане з пересувними театрами, костюмами, я згодом, разом з однокурсницею, влаштувався на ніч на роботу в оперний театр маляром. Тоді сценографами там працювали Федір Нірод і Олександр Сальман. Спостерігаючи за їхньою творчістю, робив перші кроки у професійній сценографії.

Починаючи з 1949 року я вже малював в оперному театрі. А коли закінчив академію, став головним художником Театру ляльок у Львові. Там спілкувався з режисерами, акторами, композиторами, диригентами, входив у ритм професійного театрального життя. Театральна «хвороба» була прищеплена мені з дитинства. Тому, коли у 1957 році запропонували посаду головного художника у театрі імені Марії Заньковецької, я радо погодився…

Слід нагадати, що театр Заньковецької повернувся до Львова 22 листопада 1944 року, а вже в 1945-му тут грали перші вистави. Однією з них, якщо мене не зраджує пам’ять, була вистава за п’єсою О.Корнійчука «Місія містера Перкінса в країну більшовиків». Пізніше я познайомився з Корнійчуком, і аж до його смерті ми були найближчими приятелями. Я часто згадую цю чудову людину… Його п’єсу «Пам’ять серця» ми ставили в Києві, Тбілісі і у Львові.

***

Упродовж 60—70-х рр. тривала творча співпраця з режисерами Борисом Тягном, Олексієм Ріпком, Сергієм Данченком, Анатолієм Ротенштейном.

З Б.Тягном ставили спектакль за п’єсою О.Левади «Фауст і смерть» про політ у космос. Богдан Ступка, тоді ще студент, грав одну з ключових ролей. У виставі брали участь і Володимир Данченко, Ярослав Гельош, Анна Босенко… Всі вони були вражені художнім рішенням космічної теми.

***

— Вам часом не пропонували залишитись у Москві після тих давніх успішних гастролей заньківчан у білокам’яній?

— Не лише в Москві, а й Ньо-Йорку, Лондоні, Парижі. Я об’їздив цілий світ. Хіба що крім Китаю і Японії. Але ніде не збирався залишатися, бо не мав такої потреби.

— Чи був час, коли ви когось наслідували?

— Хіба Моцарт чи Вагнер когось наслідували? Кожна людина, якщо вона індивідуальність, нікого не наслідує.

Так вважає і режисер Вадим Сікорський. За його словами, Мирон Кипріян не є випускником якоїсь знаменитої сценографічної школи. Він сам собі школа. Його таланту, розуму, працездатності вистачило для того, щоби бути КИПРІЯНОМ.

М.Кипріян очистив театр від побуту, архаїки, провінції. Він відчуває сцену всім єством. Щодо композиції рівних йому в театрі немає.

Художник має непростий характер і не любить марнувати час. У свої вісімдесят малює, пише спогади, вірші, захоплений ідеєю створення музею театру, в якому був би представлений не лише Львів, Україна, а й увесь світ.

А ще М.Кипріяна турбує доля його колишнього родинного замку в селі Колиндяни, що за 18 кілометрів від Чорткова.

— Я — останній його власник за тестаментом. Замок іще в ХIV столітті побудував Володийовський. Потім він перейшов до Альбіновських, і насамкінець — до Городиських. Моя бабця — уроджена Городиська. Коли я там був, то сказав, що ніколи там не житиму, тому віддаю замок під школу. А його продали! — обурюється М.Кипріян. — Спочатку казали, що за це новий власник побудує школу. Якби він справді побудував школу для дітей, то нехай би володів тим замком. Але, на мою думку, такі давні споруди мають перебувати в державній власності. Їх не можна продавати.

У творчому доробку майстра понад 200 вистав (більшість із них — уже класика). Наступний, 93-й, театральний сезон обіцяє нові роботи М.Кирпіяна. Перша серед них — драма «Невольник» М.Кропивницького в постановці Федора Стригуна.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво