Хто живе над Ельбою - Соціум - dt.ua

Хто живе над Ельбою

27 червня, 2008, 13:58 Роздрукувати Випуск №24, 27 червня-4 липня

Роззираюся навкруги посеред спального району Гамбурга. Вулиці затягло вечірнім туманом, котрий загасив усі звуки й сховав силуети...

Роззираюся навкруги посеред спального району Гамбурга. Вулиці затягло вечірнім туманом, котрий загасив усі звуки й сховав силуети. На вулиці тільки я і ліхтарі. Позаду лишилися переліт з Києва до Берліна, автобусні пересадки, німецька залізниця і гамбурзьке метро. Так і кортить повалитися на першу лавку й не ворушитися. Аж раптом з туману вигулькує добра фрау з собачкою. Вона підбадьорює і береться шукати потрібну мені вулицю. Жіночка зазирає в кожен провулок, аж доки нарешті не знаходимо потрібний. Я — щаслива, дякую і рівно опівночі телефоную до квартири родини, яка прийме мене на найближчі два тижні. Чекаю, що вийде сива пані в товаристві зграї котів. Але двері відчиняє ексцентрична руда жінка з довгою цигаркою: Willkommen in Hamburg, Liebe!

Гамбург іще не раз перевершував мої сподівання...

Спальний район Отмаршен уже не здається таким зловісним, як напередодні ввечері. Навпаки — він скидається радше на мрію для людини, що злізла з дванадцятого поверху, скажімо, Позняків. Усі будинки не вище трьох поверхів, біля кожного — зелена галявинка і невеличкий дитячий майданчик. На всю силу квітнуть магнолії, кидаються шишками високі сосни, а кущі, які тут замість парканів, тримають гілками свіжу газету.

Треба їхати до центру міс­та, але моя хазяйка не може пояснити мені міську транспорту систему — вона їздить авто або велосипедом, коли треба заощадити на пальному. Доводиться біля автомата, що видає квитки на міський потяг (S-Bahn), вивчати всі премудрості, міряти відстані й рахувати гроші. На щастя, якась незнайомка знайшла потріб­не мені й натиснула на друк. І — ані тобі роздратування, ані полегшеного зітхання черги, усі мирно й з розумінням усміхалися.

На станціях метро (U-Bahn) і міського потяга немає ні чергових, ні поліції. Поступово звикаєш до попереджень, розклеєних у вагонах: безквитковий проїзд карається не лише штрафом, а й занесенням до чорного списку. Але одного разу в вагоні таки з’являються троє кремезних чоловіків у формі і під руки виводять розгублених «зайців». І спійманим не позаздриш.

...Андреа з Італії, Столе з Норвегії, Занне з Данії, Росіо і Мерсе з Іспанії, Кліфорд з Великої Британії, Фабріціо з Еквадору, Оля з Москви і Ясіко з Японії — знайомлюся зі своєю групою на мовних курсах в Гете-інституті. Ніко, рафінований німецький інтелігент в окулярах, вчить нас переборювати — кожного свій — акцент і правильно вимовляти німецькі звуки. Він захоплено розповідає про красу і потужність міста. Аби ми швидше призвичаїлися до Гамбурга, Ніко пропонує скуштувати особливі місцеві страви Matje і Alsterwasser, суботнього вечора прогулятися зна­менитою вулицею розпусти Reeparbahn, зазирнути на ярмарок в Dom, відвідати амбіційні тутешні музеї, оцінити ландшафтний дизайн парку Plantеn un Blomen... Але передусім — найняти баркас і повагом промандрува­ти всіма каналами портового міста: Гамбург розташований на обох берегах Ельби, саме там, де в неї впадають річки Альстер і Білле.

Мatje ми вирішили з’їсти в одній з портових кав’ярень. Під загадковою французькою назвою ховався звичайний бутерброд з оселедцем і цибулею. Вмить приспічило чогось випити. Замовивши Alsterwasser, отримала пиво зі... спрайтом. На вигляд напій був таким же каламутним, як вода в річці Альстер. На смак — просто ганьба...

— У тутешніх людей нічого святого! — обурюється італієць Андреа, озираючи центральні вулиці міста, ущент забиті багатоповерховими бутиками. Навіть нечисленні старовинні будиночки, вцілілі після Другої світової війни, окупували апологети фаст-фудів та одягу. Центр міста видається холодним і незатишним — тут майже немає дерев. Корінних жителів практично не видно, найчастіше трапляються обвішані покупками модниці-туристки. Їм услід сумно позирає з постаменту Генріх Гейне. Славетний поет, зіперши важку голову на руку, заглибився в якісь свої роздуми. Складно придумати більш непідходяще місце для пам’ятника мислителю, ніж площа перед Ратушею в самісінькому центрі міста... Гейне, здається, солідарний з нами.

Серед засилля торговельних центрів і рекламних вивісок не одразу знайдеш вхід до театру Таліа. Це — один з найвідоміших незалежних театрів Гамбурга. Невеличка затишна зала вщерть заповнена. Сьогодні дають «Трам­вай бажань» Теннесі Вільямса.

Глядачі хлюпають носами, мої сусіди витирають мокрі очі. Вистава настільки зворушлива, що поглинає всіх повністю. Вийшовши на повітря, бачимо, що Гамбург абсолютно змінився. Став якимось тихим і замисленим. Ближчим. Засвітив вогні, сховав десь усіх туристів, зачинив крамниці. Метро позіхає поодинокими обличчями пасажирів. За темним мокрим склом вагона ввижається трагічний образ Бланш, що так і не змогла пережити краху свого щастя...

У житті не бачила черг до музеїв! І річ не в тому, що день суботній, і вулицю рясно поливає дощ. На вході до Музею мистецтва гамбуржці і гості міста складають парасолі й стають у касу за квитком на виставку: «Королів­ські поховання скіфів».

У традиції міста влаштовувати виставки з розмахом. У Гамбурзі понад 50 музеїв. І кожен прагне організувати свою амбіційну подію. Для виставки в Музеї мистецтва зібрали близько тисячі експонатів з 17 музеїв світу. Виблискують за склом речі з побуту скіфів, поховані в євразійських степах і віднайдені археологами протягом двох сто­літь. Золоті вершники націлюють списи на небачених звірів, на жіночому гребінці відбуваються запеклі військові баталії, грифон із тілом лева спустився на золоту пектораль, уріс копитами в жезл золотий скіфський олень, видираються вгору дерев’яними ніжками стола чотири тигри...

Відвідувачі так і вклякають перед експонатами. Примусити себе відійти справді важко. Ти ніби вдихаєш той час, коли кожну річ створювали руками й з любов’ю. Зі скіфами нас розділяють тисячоліття, але кожна дрібничка — прикраса для плаща воїна, срібний кубок з Пегасом, навіть простий глек із зерном — і досі випромінює енергію степів...

Розсуваючи чорні штори, потрапляю в кімнату-холодильник. Дітям до 16 років вхід сюди дозволено тільки під наглядом батьків. Тут, за марлевою шторою, зберігається гордість інтернаціональної команди археологів — мумія скіфа. Її знайшли в кризі, з підібганими ногами, стиснутими в кулак руками... Лід зберіг не тільки кістки, а й шкіру з кольоровим татуюванням. Від цього моторошного й водночас захопливого вид­о­вища очей не відвести.

...Як тільки міський потяг гальмує на станції Reeparbahn, в око впадають червоні таблички: вихід зі зброєю заборонено. Це сто­сується всіх, хто ховає в кишені газовий балончик, носить у сумоч­ці пістолет або тримає за спиною бейсбольну біту. Сьогодні відвідання славетного району розпусти вважається цілком безпечним. Але ще зовсім недавно тут улаштовували розбірки кримінальні угруповання.

Навряд чи хтось ризикне гуляти тут на самоті після 21:00. Сама лише станція зупинки потяга нагадує диявольський карнавал. П’ятеро величезних поліс­менів штурхають двох підозрюваних у крадіжці мобільного телефона. У двох кроках продає порнографічну літературу лукавий бородань. Розлігся й хропе на лавці п’яний панк. Байдуже палять цигарки змучені повії. Ось потяг привіз нову порцію китайських туристів, які все фіксують на маленькі рожеві камери. Вони підіймаються сходами, за ними — карлик і парочка транс­веститів.

Якусь хвилину ще сумніваємося, чи хочемо вийти на вулицю, але цікавість перемагає, і вже за мить ми прямуємо по Reeparbahn.

Народу тут — повно! (Нарешті стає зрозуміло, куди пропадають з центру міста всі туристи.) Районом гуляють компанії людей у ділових костюмах, старшокласниці в білих гольфах і навіть сімейні пари з малими дітьми. А в цей самий час на столах численних барів танцюють стриптизерки, запрошують на сеанс тематичні кінозали, секс-шопи нагадують триповерхові супермаркети, в які люди заходять просто так, на екскурсію. На центральному бульварі розташувався блошиний ринок. Дует німецьких співаків у чорних смокін­гах співає хіти минулих років. Численні шанувальники, підспівуючи музикантам, улаштували імпровізований танцмайданчик.

Але ми знаємо, що десь вулицею вище, за червоними ворітьми, Reeparbahn ховає свою родзинку — дівчат у вітринах. Знайти цю вулицю нескладно, вона через дорогу від... поліцейського відділку. З вікон визирають на повій гамбурзькі полісмени, але що поробиш — проституція тут легалізована. Місцеві змирилися з активністю вулиці розпусти, бо вона іс­нує ледь не від самого заснування у Х ст. фортеці Гаммам­бург Карлом Великим. Із розвитком тор­гівлі дедалі більше купців і моряків охоче зупинялися в Гамбурзі не тільки для роботи, а й відпочинку.

Так само, як і багато років тому, тут мерзнуть повії з макіяжем, що нагадує карнавальні маски. Вони не носять ексцентричного одягу — лише гаманець на талії. Виставка дівчат закінчується перед червоними ворітьми. На них виведено друкованими літерами: «Вхід тільки для чоловіків!». Дві туристки проскочили повз вартових і вже за ворітьми наразилися на свист і обурення. На виході одна з повій жбурляє в надміру цікавих пані пластиковим горнятком...

Вода багато розповість про характер людей, котрі живуть на узбережжях. Щоразу, коли вирушаю в нове місце, шукаю вихід до океанів, морів, річок, водоспадів, каналів, будь-яких інших водойм. Це завжди захоплива зустріч. Цього разу шукала вихід до Ельби.

Сіла на міський потяг і доїхала до кінцевої — району Blankenesse. Колись Гамбург складався з окремих хутірців і селищ, роз’єд­наних болотами, річками й озерцями. Таким він і залишився — дуже різним. Проводячи весь час у центрі міста, ніколи не складеш про нього повного враження.

А Blankenesse — це щось дивовижне. Невеличке місто в місті — затишний куток, не зачеплений глобалістами й повіями. За­тишна церква, маленькі пекарні, зелені доглянуті парки. Ось і знаменитий квартал сходинок. Мені розповіли, що колись на схилах над річкою будували свої хатинки місцеві рибалки. Тепер у більшості модернових будинків, що витріщаються на Ельбу, живуть багаті гамбуржці.

Скок та скок — 4800 сходинок ведуть униз до річки. З пагорба видно, як вона гріється під вечірніми променями скупого північного сонця. Повільна, задумлива Ельба. Самотня постать незнайомця, кілька вітрильників на видноколі... Озирнулася на домівки, що розсілися по схилах, і позаздрила всім тим, хто бачить цю красу щодня...

Коли поверталася сходами вгору, в багатьох будиночках запалили світло. У чужих вікнах побачила юнака, котрий грав на скрипці, літнього пана з книжкою в кріслі під торшером, маленьку художницю, яка малювала веселку, молодого чолов’ягу, котрий, жестикулюючи списаними аркушами, тренував якусь промову, на його вікні муркотів кіт... Здається, сьогодні я знаю, хто живе над Ельбою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво