ХТО ЦЕ ДИВИТЬСЯ НА МЕНЕ ІЗ ПОРТРЕТА НА СТІНІ? - Соціум - dt.ua

ХТО ЦЕ ДИВИТЬСЯ НА МЕНЕ ІЗ ПОРТРЕТА НА СТІНІ?

5 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 5 грудня-12 грудня

«Не минає й тижня, щоб мені не довелось чути в особистій розмові від свого приятеля чи партнера по бізнесу нарікань на те, наскільки мало американці та європейці знають про Україну»...

«Не минає й тижня, щоб мені не довелось чути в особистій розмові від свого приятеля чи партнера по бізнесу нарікань на те, наскільки мало американці та європейці знають про Україну». Такими словами розпочиналася одна цікава стаття пана Джеда Сандена, видавця журналу «Корреспондент», у тому ж таки журналі (№43(82)). Стаття називалася «Ленин, медведи и Европа», і йшлося в ній про назрілу необхідність у сучасних українських умовах демонтажу монументів вождеві пролетаріату — В.Леніну. Мовляв, давайте не будемо обманювати себе — ці пам’ятники існують не для того, щоб нагадувати про історію. «Вони прославляють Леніна та його ідеї». І справді, лише сліпий не бачить загрози, яку несе «кам’яний агітатор» своїй постійній вуличній аудиторії, а саме — водіям «мерсів», що нудьгують у заторі, та зграйкам безпритульних дітлахів, котрі надихалися клею.

Звісно, повинна відбутися дискусія щодо подальшої долі об’єктів нашої з вами радянської «спадщини». І вести її мають фахівці з історичних, культурних, архітектурних питань. Однак думки «простих смертних» теж слід брати до уваги. І якщо один такий «смертний» американець висловив свій погляд, то чому це не зробити й іншим? До того ж, автор цих рядків вважає, що має на це, сказати б, природне право. Поясню.

Виріс я у шахтарському Червонограді, місті на крайньому заході, яке увійшло до нової української історії зокрема тим, що перше в Союзі зважилось на демонтаж пам’ятника Леніну. Страйкуючі шахтарі підігнали підйомний кран і під оплески громади стягнули ідола додолу й вивезли геть. Жалкуючи, що пропустив таку подію, я насолоджувався кадрами програми «Время» на ЦТ, а також кислими мінами ведучих, які все це змушені були коментувати. Цей символічний акт непокори західноукраїнських шахтарів режимові для мене ніколи не втратить значення за силою того емоційного напруження і ризику, на який вони йшли.

Однак надворі — третє тисячоліття, а балачки про монтаж-демонтаж тривають. Ніби й проблем серйозніших немає. Ходимо в супермаркети, їздимо в іномарках, відвідуємо ретро- і «метрогради», «квадрати», «трикутники», «труби». І все було б нормально, ось тільки цей «дядько в кепці»… очі муляє.

У статті американця про цю проблему мене трохи обурило не те, що вона написана іноземцем і що, мовляв, куди він пхається і що він тямить. Навпаки, доволі часто людям ззовні видно більше, ніж нам. Мене здивувало насамперед, як наївно автор апелює до історії.

Людська історія — не процес комбінації чорного та білого. Це далеко не «червоний — то-любов», а «чорний — то-журба». Політика теж, кажучи словами польського співака Казіка, — «taka to sprawa, zhe kazdy w tym musiе ubrudzic’». Є і були впродовж усієї історії народи-монстри, народи-жертви, криваві тирани, війни, голод. На щастя, українському народові практично ні в чому дорікнути. В раю вже, певно, Господь приготував для нас чи не найкращу частину Едему. Адже нікого ми не ображали, нікого не завойовували… Тільки ось чому в моїй голові промайнула зараз думка: «а жаль»?

У питанні радянського ідолопоклонства слід виходити з логіки вирішення проблем майбутнього, а не минулого. За 70 років нас навчили маніпулювати минулим. Наша історія — не ковдра, яку щоразу тягне на себе той, у кого більше сили. Одні принципово не хочуть визнати вояків УПА воюючою стороною у Другій світовій (а Нюрнберзький процес це довів), інші зумисне заплющують очі на позитиви радянської доби. А такі позитиви були. Ось кілька національних «бонусів» (про соціальні мовчу, бо скажуть, що «лівак»): об’єднана Україна (галицький сепаратизм — це, звісно, «харашо», але поза кнайпою він позбавлений сенсу), Крим (не побоюся сказати — українська колонія, адже півострів є саме колонією, як для росіян, так і для татар, бо ні ті, ні інші не є корінним населенням у реальному значенні цього слова), українізація 20-х років (і, як наслідок, більш-менш однорідна літературна українська мова, яка дає змогу порозумітись «західнякам» та емансипованим від манкуртства східнякам).

З тридцятих років минулого століття починається, м’яко кажучи, найганебніша сторінка нашої історії — фізичний та культурний геноцид (голодомор і русифікація). Однак хто, поклавши руку на серце, може стверджувати, що він не триває? Але, повертаючись до нашої теми (нагадаю — про Леніна), слід визнати: у Ілліча — залізне алібі. Ще у далекому двадцять четвертому він, почитавши Маркса (чи Маркеса?) перед сном, ліг спати у мавзолеї.

Змістовна суперечливість та релятивність символів сама знецінює їхніх носіїв. У культурі немає нічого, розкладеного по поличках. Туреччина проводить політику агресивної секуляризації, а на її прапорі майорить півмісяць із зіркою. Вся умма (мусульманський світ) бореться за права на державність магометанських меншин на Балканах, а Єгипет, де все ще живе корінне християнське населення (копти), офіційно називається Арабська Республіка. Європа об’єднується, а на Бєлград що падало — манна небесна? І т.д. і т.п. В українській ситуації, намагаючись перекроїти, вилучити з обігу «погані» культурно-історичні артефакти, можна залишитись узагалі без нічого.

Відійдемо від поважних аргументів, на які можна відповісти не менш поважними контраргументами. Звернімося до конзумерського світобачення. А саме — до туристичного бізнесу. Чи ставив себе хтось у позицію середньостатистичної західної людини з середніми доходами перед її візитом до України? От узяти її та й запитати: «Ну й чого ти туди їдеш? Ти в своєму розумі?» Я б не поїхав. А вони їдуть.

Якщо відкинути Чорнобиль, рекреативні мотивації (гори-моря), дешеву горілку та сигарети, зачарування нашими жінками і зосередитись на культурних моментах, то Україна постає, в одному випадку, країною демонічного фольку, криницею для спраглих за екзотичними ідентичностями. Причому тут вам широке розмаїття — від утаємничених гуцулів, екстатичних козаків — до гоголівської містики. Однак для усвідомлення цих явищ треба щонайменше бути обізнаним із текстами Гоголя, а ще краще — знати, що то взагалі таке — Україна. Практика натомість свідчить, що така Україна відома лише нам (та й то далеко не всім), жителям близького зарубіжжя і ще, в кращому разі, полякам. Тобто тим, з ким нас пов’язує, хоч і не завжди добра, спільна історія. Щодо західного потенційного візитера, то для нього Україна — це уламок совдепії (і це той другий випадок), топонім, який вискочив невідомо звідки, однак із ним слід рахуватись (примиритися?), з огляду на територію та кількість населення, що за ним стоїть. І якщо вони знають лише це, то хай їдуть і дивляться на це. Не треба купувати конформістську «попсу» на Андріївському. Краще один раз побачити реальний пам’ятник Леніну, ніж носити футболку з McLenin’s. Чому моральною вважається, скажімо, бандитська естетика, «блатняк», а наївна радянщина — аморальною? Особливо якщо вона — українська.

Одного разу в Лондоні я потрапив на виставку радянського плаката в музеї Tate Modern, і мене здивувало, що значна частина робіт була українською мовою. Чому треба їхати в Англію, щоб побачити те, що можна було б побачити у нас? Зрікаючись радянської естетичної спадщини, ми звужуємо наш культурний потенціал. Ми відмовляємо «іншому», «альтернативному» собі і шкодимо своїй матеріальній культурі. Щоразу, коли зникає чергова соц-артівська мозаїка з фасаду якоїсь будівлі — падають наші акції на всесвітній біржі культурного туризму. Невже хтось усерйоз гадає, що в Україні є на що дивитись «бувалому в бувальцях» європейцю? Те, що вабить нас, скажімо, до Львова, їх не цікавить. Церкви, Софія, мазепинське бароко? Ну гаразд, що ще? Крім совка — більше нічого.

Щодо пам’ятників «товаріщу» Леніну, то зрозуміло, що жодної мистецької цінності вони в основному не мають. Це штампована продукція. Однак що пропонується натомість? Будь-який дизайнер погодиться, що один бігборд іноді здатен завдати ландшафтові більше візуальної шкоди, ніж десяток традиційних монументів. А останні «архітектурні шедеври» на Майдані Незалежності багатьом навіяли думки про те, що краще вже старий добрий соцреалізм, ніж такий чорний гумор.

А іконоборцеві панові Сандену я порадив би не відкривати тупою «відкривачкою» консервну банку нашої ментальності, а краще пояснити ось що:

чому дорогою із Кемд’н-Таун у тому ж таки Лондоні, вскочивши до дабл-декера, я помітив одразу трьох «чистокровних» британців із написом на футболці «СССР»?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво