ХТО РОЗРОБИВ ПЛАН «БАРБАРОССА»? ОЧЕВИДНО, НЕ ГЕНЕРАЛ-ФЕЛЬДМАРШАЛ КЕЙТЕЛЬ, НЕ ГЕНЕРАЛ-МАЙОР ЙОДЛЬ, НЕ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТ ПАУЛЮС, А ПІДПОЛКОВНИК БЕРНХАРД ЛОССБЕРГ...

18грудня 1940 року
Адольф Гітлер підписав директиву №21, у якій під грифом «Цілком таємно. Тільки для командування» містився план нападу на Радянський Союз. Кодова назва цього плану — «Барбаросса» — прізвисько німецького короля Фрідріха I (Ваrbаrоssа — буквально рудобородий), який, ставши 1155 року імператором «Священної Римської імперії», проводив загарбницьку зовнішню політику). 1189 року Фрідріх I Барбаросса очолив 3-й хрестовий похід, але незабаром утопився при переправі через ріку Салеф (Мала Азія). Суть директиви №21 найчіткіше, на нашу думку, проявилася у фразах, з яких вона починалася: «Німецькі збройні сили повинні бути готові розбити Радянську Росію в ході короткочасної кампанії ще до того, як буде закінчено війну проти Англії... Наказ про стратегічне розгортання збройних сил проти Радянського Союзу я віддам у разі потреби за вісім тижнів до наміченого терміну початку операцій. Приготування, що потребують більше часу, якщо вони ще не почалися, слід розпочати вже зараз і закінчити до 15.05.41 р.». Отже, підписання директиви означало початок нового етапу підготовки агресії проти СРСР, вже офіційно зафіксованого верховним головнокомандувачем німецьких збройних сил.

З другої половини 1940 р. гітлерівське командування розпочало конкретне стратегічне планування війни проти Радянського Союзу. Досі жертвами нацистської агресії стали Австрія, Чехословаччина, Польща, Данія, Норвегія, Бельгія, Голландія, Люксембург і Франція. Керівництво гітлерівської Німеччини вважало, що метод окремих швидкоплинних кампаній зі значними стратегічними паузами, призначеними для нарощування сил за рахунок переможеного, дозволить поступово досягти загальної переваги над основними противниками і забезпечить встановлення панування у Європі. Остання військова кампанія на Заході в травні — червні 1940 р. принесла фашистській Німеччині не лише швидку перемогу. Вона ознаменувалася, якщо мати на увазі загальну стратегічну концепцію війни німецького мілітаризму, і першою серйозною невдачею вермахту (вермахт — збройні сили фашистської Німеччини 1935—1945 рр.), яка мала далекосяжні наслідки: гітлерівські стратеги виявилися нездатними вивести Великобританію з війни і нейтралізувати небезпеку ведення війни на два фронти, яка десятиліттями, мов кошмар, володіла умами німецьких мілітаристів.

Тому після розгрому Франції перед гітлерівським військовим керівництвом постала дилема: ще до нападу на СРСР докласти чергових зусиль для виведення з війни Англії, щоб остаточно позбутися будь-якої небезпеки з тилу в майбутньому поході на Схід,— чи, давши спокій поки що Британії, кинути новий удар на Радянський Союз.

Пошуки виходу з такого стратегічного становища породили певні вагання в керівництві вермахту. Спершу воно серйозно готувалося до десантної операції проти Англії. Та з самого початку ця операція вселяла гітлерівському генералітету великі сумніви. Його бажання якомога надійніше — вторгненням — нейтралізувати Британські острови наштовхувалися на невеселі роздуми. Маючи в перспективі «Дранг нах остен» (Drang пасh Osten — натиск на Схід), найбільше боялися фашистські стратеги через слабкість Німеччини на морі зазнати значних матеріальних і людських втрат, а також позбутися стратегічної ініціативи в результаті можливих ускладнень і невдач при здійсненні висадки.

В результаті дуже тривалих зважувань «за» і «проти» у німецьких верхах переважила думка про необхідність спочатку покінчити з СРСР, а потім і з Великобританією. (Згодом невдалий для фашистської Німеччини результат повітряного наступу на Англію змусив гітлерівське керівництво тимчасово відмовитися в середині вересня 1940 р. від планів виведення Великобританії з війни й цілком та повністю зосередитися на підготовці війни проти Радянського Союзу.) Напад на СРСР, за розрахунками нацистських стратегів, мав бути успішним лише в тому разі, якби вдалося розгромити Червону Армію, перш ніж Англія, а також, як можна було припускати, США розгорнуть широкі дії проти Німеччини. В одному з документів генерального штабу сухопутних військ (ОКХ) вказувалося, що воєнна мета «Східного походу» мала полягати в «швидкому виведенні з ладу одного противника у війні на два фронти, щоб можна було усією силою обрушитися на другого противника (Англію). Характерне у цьому плані висловлювання начальника штабу верховного головнокомандування вермахту (ОКВ) генерал-фельдмаршала В.Кейтеля:

«Розглядаючи можливий задум оперативно-стратегічного плану війни на Сході, я виходив із таких передумов: а) виняткові розміри території Росії роблять абсолютно неможливим її повне завоювання;

б) для перемоги у війні проти СРСР достатньо досягти найважливішого оперативно-стратегічного рубежу, а саме лінії Ленінград — Москва — Сталінград — Кавказ, що унеможливить військовий опір Росії, бо армія буде відрізана від своїх найважливіших баз, передусім від нафти;

в) щоб вирішити це завдання, потрібно швидко розгромити Червону Армію, в терміни, які не припускають можливості виникнення війни на два фронти».

Нацистська стратегія надавала часовому чиннику такого великого значення, що Гітлер наполягав у липні 1940 р. напасти на Радянський Союз восени цього ж року. Однак Кейтель і начальник управління оперативного керівництва ОКВ генерал-майор А.Йодль вважали цей термін геть нереальним, у зв’язку з непідготовленістю вермахту, районів зосередження і розгортання військ, і невдалим з погляду метеорологічних умов.

21 липня на нараді керівного складу вермахту Гітлер офіційно наказав головнокомандувачу сухопутних військ генерал-фельдмаршалу В.Браухичу розпочати «теоретичну підготовку» до розв’язання «російської проблеми». Наступного дня Браухич доручив начальникові генерального штабу сухопутних військ Ф.Гальдеру всебічно продумати різноманітні варіанти, «що стосуються операції проти Росії».

Для прискорення цієї роботи Гальдер відрядив тимчасово до генштабу начальника оперативного відділення 40-го корпусу підполковника Г.Фейерабенда, а потім начальника штабу 18-ї армії генерал-майора Е.Маркса, якого вважали знавцем Радянського Союзу і якому особливо довіряв фюрер. Невдовзі ці два офіцери подали свої оперативні розробки, які практично нічим не різнилися. У них передбачалося розгортання німецьких військ для нападу на СРСР із таким розрахунком, щоб зламати оборону радянських військ на північній і південній ділянках східного фронту. Перевага ж віддавалася зосередженню основної маси з’єднань на південній ділянці. Вони мали завдати головного удару по Україні, а потім у глибині радянської території змінити напрямок руху на північ і продовжити його ударом із півдня, щоб захопити Москву. Для розгортання німецьких військ на півдні пропонувалося використати територію Румунії.

Ці перші начерки планів війни проти СРСР, за розрахунками їхніх авторів, мали забезпечити Німеччині чергову перемогу в стилі «бліцкриг». «Бліцкриг» («блискавична війна») — теорія ведення агресивної війни, розроблена німецькими мілітаристами (генерал-фельдмаршалом Шліффеном та ін.) на початку ХХ століття, яка лежала в основі військової стратегії Німеччини в Першій і Другій світових війнах. Відповідно до цієї теорії, перемоги можна досягнути в найкоротші терміни, перш ніж противник зуміє відмобілізувати й розгорнути свої збройні сили. Ця стратегія відбивала невідповідність між безмежними експансіоністськими планами німецького мілітаризму і реальними можливостями їх втілення в життя. Щоб уникнути безперспективної війни на два фронти, виграти війну з меншими, ніж у противників, економічними і військовими потенціалами, Німеччина прагнула блискавичними ударами розгромити країни, які протистояли їй поодинці.

За умов Другої світової війни стратегія бліцкригу передбачала: випередження противника в зосередженні і розгортанні військ; досягнення повної переваги сил на головному напрямі; забезпечення оперативно-стратегічної раптовості; дезорганізацію тилу й управління військами противника диверсійно-терористичними групами; максимально потужний перший удар, щоб досягти в перших же боях вирішального успіху; знищення збройних сил противника, розсікаючи й оточуючи їх навальними діями великих угруповань танків і мотопіхоти.

Розгром німецько-фашистських військ під Москвою означав повний крах планів гітлерівців. Німеччина була поставлена перед необхідністю ведення затяжної війни, чого найбільше прагнуло уникнути її політичне і військове керівництво. Генерал-полковник Гальдер поставився до них критично, але не тому, що переконався в їхній неспроможності. На його думку, планувати головний удар по Україні було недоцільно з кількох причин: через те, що успішному просуванню вглиб перешкоджають такі великі водні перепони, як Дністер і Дніпро, і тому, що немає необхідних політичних передумов для тісного військового співробітництва з Румунією. А головне — для завоювання Москви передбачався занадто довгий обхідний шлях із півдня. Гальдер вважав: чим коротшим буде шлях до захоплення Москви, тим швидше вдасться перемогти СРСР. Йому більше імпонувала ідея розгортання найпотужнішого стратегічного угруповання в Східній Польщі для наступу на Москву прямим шляхом, щоб потім повернути на південь, вийти в тил радянських військ в Україні і змусити їх воювати з перевернутим фронтом.

На момент наступної наради керівного складу вермахту, що відбулася в Бергхофі 31 липня 1940 року, перспектива вторгнення на Британські острови стала ще більш невизначеною, і це підштовхнуло Гітлера вперше гучно заявити про своє рішення напасти на СРСР. Франц Гальдер був присутній на цій нараді і потім зі стенографічною точністю зафіксував те, що фюрер не лише прийняв остаточне рішення напасти на Росію наступної весни, а й виробив основні стратегічні цілі кампанії.

«Надія Англії — Росія й Америка, — заявив він. — Якщо зазнають краху надії на Росію, Америка також відпаде від Англії, бо розгром Росії спричинить неймовірне посилення Японії в Східній Азії».

Чим більше Гітлер думав про це, тим більше переконувався, що затята рішучість Великобританії продовжувати війну пов’язана з надіями на Росію.

«Росія незадоволена швидким розвитком подій у Західній Європі. Достатньо Росії сказати Англії, що вона не хоче бачити Німеччину занадто сильною, щоб англійці вчепилися за цю заяву, як утопаючий за соломинку, і почали сподіватися, що через шість-вісім місяців справи підуть інакше.

Якщо Росію буде розгромлено, Англія втратить останню надію. Тоді Німеччина пануватиме в Європі і на Балканах.

Висновок: відповідно до цих міркувань, Росія мусить бути ліквідована. Термін — весна 1941 року.

Чим швидше ми розіб’ємо Росію, тим краще».

Попри величезну зайнятість у зв’язку з веденням війни на Заході, а точніше з Великобританією, нацистський диктатор докладно зупинився на східному поході. Він орієнтував учасників наради на розгром Червоної Армії в ході «одного рішучого удару». Він же накреслив і основні елементи оперативно-стратегічного задуму: 1) удар на Київ із виходом до Дніпра, зруйнуванням переправ і з глибоким обходом району Одеси; 2) удар через Прибалтику та Білорусь на Москву; 3) потім двосторонній охоплюючий удар з півночі й півдня, щоб захопити європейську частину СРСР; 4) проведення окремої операції з захоплення нафтоносних районів Баку. Для проведення кампанії на Сході фюрер виділить 120 дивізій, залишивши 60 дивізій для оборони на Заході й у Скандинавії. Наступ розпочнеться в травні 1941 року. До зими кампанія має завершитися (Гітлер не хотів повторення помилок Наполеона I).

На нараді в Бергхофі 31 липня керівництво вермахту прийняло рішення з’ясувати, чи будуть союзниками у війні проти СРСР Фінляндія та Туреччина. Щоб втягти ці країни у війну, планувалося після успішного завершення кампанії віддати їм деякі території Радянського Союзу. Відразу було розглянуто міркування про врегулювання угорсько-румунських відносин і гарантії Румунії.

На основі вказівок фюрера почали розроблятися плани війни проти СРСР як у генеральному штабі сухопутних військ, так і в управлінні оперативного керівництва ОКВ (8 серпня його перейменували на штаб оперативного керівництва ОКВ). Гальдер доручив Марксу підготувати новий проект плану, вважаючи, що вигідніше завдати головного удару не на київському, а на московському напрямі. 5 серпня проект був готовий, умовно його назвали «Оперативний проект «Ост».

За оцінкою фашистського керівництва, Червона Армія на серпень 1940 р. мала 151 стрілецьку і 32 кавалерійські дивізії, 38 механізованих бригад, з яких 119 дивізій і 28 бригад дислокувалися на заході і були поділені Поліссям приблизно на рівні частини; резерви розташувалися в районі Москви. До весни 1941 р. збільшення Збройних Сил СРСР не очікувалося. Передбачалося, що Радянський Союз вестиме оборонні дії вздовж усього західного кордону, за винятком радянсько-румунської ділянки, де очікувався перехід Червоної Армії в наступ з метою захоплення румунських нафтопромислів. Вважалося, що радянські війська не ухилятимуться від рішучих боїв у прикордонних районах, не зможуть відразу відійти в глиб своєї території і повторити маневр російської армії 1812 р.

Спираючись на цю оцінку, німецьке командування планувало головного удару сухопутних сил завдати з Північної Польщі та Східної Пруссії в напрямі на Москву. Оскільки зосередження німецьких військ у Румунії в цей час було неможливе, інший напрямок до уваги не брався. Був виключений і маневр північніше московського напрямку, бо він подовжував комунікації військ і, врешті-решт, виводив їх у малопрохідну лісисту область на північний захід від Москви.

Перед головним угрупованням ставилося завдання знищити основні сили Червоної Армії на західному напрямку, заволодіти Москвою і північною частиною СРСР; надалі — повернути фронт на південь, щоб у взаємодії з південним угрупованням окупувати Україну. У результаті передбачалося вийти на рубіж Ростов, Горький, Архангельськ.

Щоб завдати головного удару, планувалося створити групу армій «Північ» із трьох армій. Північний фланг ударного угруповання мала прикривати одна з армій, яка на першому етапі мала, перейшовши в наступ, форсувати Західну Двіну в нижній її течії й рухатися в напрямку Пскова та Ленінграда.

Допоміжний удар планували завдати південніше Прип’ятських боліт групою армій «Південь» у складі двох армій, щоб захопити Київ і переправи на Дніпрі в його середній течії. У резерв головного командування сухопутних військ виділялося 44 дивізії, які мали рухатися за групою армій «Північ».

Тривалість військової кампанії, що захоплювала по фронту до 2,4 тис. км і понад 1000 км завглибшки, становила близько 17 тижнів. Її успіх у такі короткі терміни, з огляду на досвід війни проти Польщі та Франції, пов’язувався з досягненням раптовості вторгнення, створенням значної кількісної і якісної переваги німецьких військ, що мали зламати оборону і розгромити головні сили противника в ході уже перших боїв протягом трьох-чотирьох (максимум семи) тижнів. Генерал Маркс виходив із припущення, що радянське командування, змушене забезпечувати безпеку кордонів СРСР із Японією, Туреччиною та Фінляндією, зможе виставити проти Німеччини в Європі 119 стрілецьких і кавалерійських дивізій, а також 28 мотомехбригад. На цій підставі робився висновок, що для швидкої перемоги в майбутньому східному поході буде достатньо загалом 147 німецьких дивізій, у тому числі 24 танкових і 12 моторизованих.

Головна ідея плану війни проти СРСР у цьому варіанті зводилася до проведення операцій на двох стратегічних напрямах, які врізалися в територію клинами і переростали потім, після форсування Дніпра, у гігантські кліщі для охоплення радянських військ у центральних районах країни.

План у цьому варіанті, як дійшло висновку німецько-фашистське командування, недооцінював силу опору Червоної Армії в прикордонній зоні і, крім того, був важкоздійсненним через складність наміченого маневру і його забезпечення. Тому гітлерівське керівництво визнало за необхідне поліпшити останній варіант плану війни проти Радянського Союзу.

Відповідно до вказівок Гітлера, які прозвучали на нараді 31 липня 1940 року, робота над планом війни проти СРСР велася й у штабі оперативного керівництва ОКВ. Безпосередню відповідальність за підготовку цього документа А.Йодль поклав на референта у справах сухопутних військ з оперативного відділу «Оборона країни» підполковника (надалі, у роки війни — генерала) Б.Лоссберга. Той подав Йодлю свою «Оперативну розробку «Ост» 15 вересня. Документ починався з формулювання мети майбутньої кампанії — «рішучими діями знищити розташовану в Західній Росії масу сухопутних військ, перешкодити відведенню боєздатних сил у глибину російського простору, а потім, відрізавши західну частину Росії від (Чорного та Балтійського) морів (і забезпечивши фланги німецьких військ), прорватися до такого рубежу, що, з одного боку, закріпив би за нами найважливіші райони Росії, а з другого, міг би послужити зручним заслоном від азіатської частини. При цьому оперативний простір Росії, де розгорнуться бойові дії на першому етапі, поділено Прип’ятськими болотами на дві частини, тож ліктьовий зв’язок між групами військ, які діють північніше й південніше боліт, може бути встановлений лише в ході переслідування (противника)».

В основу цього варіанта плану також було покладено установку на «блискавичну війну». У ньому підтверджувалася можливість розгрому основних сил Червоної Армії вже в перших боях біля кордону й повного розвалу СРСР після того, як він втратить більшу частину своєї європейської території. Пропонувалися ті ж форми стратегічного маневру — потужні розсікаючі удари з наступним розчленуванням, оточенням і знищенням у гігантських «казанах» військ Радянської Армії, вихід на рубіж нижньої течії Дону й Волги (від Сталінграда до Горького), далі Північна Двіна (до Архангельська). (Слід підкреслити, що в обох цих штабах — ОКХ і ОКВ —розробку вело дуже обмежене коло осіб. А початкові варіанти задуму війни готувала, як правило, лише одна людина).

Водночас у варіанті Лоссберга містилися й деякі нові ідеї. Зокрема передбачалося створити не два, а три стратегічні угруповання, причому два з них (групи армій «Північ» і «Центр») мали вести наступ північніше, третя (група армій «Південь») — південніше Прип’ятських боліт. Головний удар планувалося завдавати з Польщі на московському напрямку між верхів’ями Дніпра та Західної Двіни силами групи армій «Центр», до складу якої вводилася основна маса танкових і моторизованих з’єднань. Група армій «Північ» мала заволодіти рубежем по Західній Двіні в її нижній течії і форсувати її. Взаємодію між групами армій «Центр» і «Північ» планувалося встановити на схід від Західної Двіни. При цьому група армії «Центр» мала час від часу завдавати ударів рухливими з’єднаннями на північ, щоб відрізати радянським військам шлях до відступу. Такі дії передбачалися під час оперативних пауз, які так чи так виникатимуть під час швидкого наступу на значну глибину через відставання тилових служб. Група армій «Південь» мала, завдаючи сильних флангових ударів, оточити і знищити радянські війська на Правобережній Україні, форсувати Дніпро, а потім у взаємодії з групою армій «Центр» окупувати всю Україну.

У варіанті Лоссберга планувалося використовувати як плацдарм для наступу на півдні румунську територію. Румунія при цьому розглядалася як імовірний союзник. У ньому ж висувалася нова ідея про залучення і Фінляндії до війни проти СРСР. Фінляндська армія і 21-а група німецьких військ, яка перебувала в окупованій Норвегії, мали утворити «Північну групу». Частина військ цієї групи призначалася для захоплення Мурманська, а основна маса — для переходу в наступ у районі Ладозького озера, щоб з’єднатися з групою армій «Північ», яка наступала з заходу, тільки-но та наблизиться до Ленінграда.

Ідеї цих варіантів штабів ОКХ і ОКВ були покладені в основу подальшої роботи із планування війни проти СРСР, координував яку з початку вересня 1-й обер-квартирмейстер генерального штабу сухопутних військ генерал-лейтенант Ф.Паулюс. У листопаді 1940 року вона в основному була завершена. Новим варіантом плану передбачалося створення трьох груп армій — «Північ», «Центр» і «Південь», які мали наступати на Ленінград, Москву та Київ. У «Східному поході» планувалося використати 130—140 дивізій. Вважалося, що цих сил буде достатньо для розгрому Червоної Армії протягом 8—10 тижнів.

5 грудня генерал-полковник Гальдер виклав перед Гітлером основи запланованої військової кампанії. Фюрер, схваливши в принципі цей план, зазначив, що наступне завдання полягає в тому, щоб після розколу радянського фронту в центрі і виходу до Дніпра на московському напрямку повернути частину сил головного центрального угруповання на північ і розгромити у взаємодії з північним угрупованням радянські війська в Прибалтиці. Ця поправка суперечила початковому задуму Гальдера про «прямий удар на Москву». Водночас Гітлер пропонував як першорядне завдання розгромити все південне угруповання радянських військ в Україні. Лише після виконання цих стратегічних завдань на флангах фронту, в результаті чого Радянський Союз було б ізольовано від Балтійського та Чорного морів і він втратив би найважливіші економічні райони, Гітлер вважав за можливе розпочати взяття Москви.

Таким чином, ще в ході планування війни проти СРСР у німецькому командуванні виявився різний підхід до вирішення найважливіших стратегічних завдань. Першу лінію (концепція «концентричного наступу» на Москву) представляв генштаб сухопутних військ, другу (наступ у розбіжних напрямках), якої дотримувався й Гітлер, — штаб ОКВ.

Німецький генерал А.Філіппі писав, що розроблений в ОКВ план містив «небезпечну ідею зупинити війська в центрі, повернути рухомі сили на північ, щоб допомогти подальшому просуванню сусіда, що застряг, ще до того, як буде розпочато наступ на Москву». «Можна гадати, — зазначав далі Філіппі, — що Гітлер міцно засвоїв ідею цього «повороту», яка пасувала якнайкраще його стратегічній концепції, хоч він її зовсім інакше обгрунтовував». Для нього вирішальне значення мало захоплення сировинних і продовольчих ресурсів Радянського Союзу. Так чи так, точка зору штабу ОКВ переважила.

У першій половині грудня роботу над планом було завершено. На його основі Лоссберг під керівництвом Йодля підготував проект директиви верховного головнокомандування на розгортання військових дій проти СРСР. 17 грудня Гітлер у розмові з Йодлем зазначив, що з перших чисел квітня чи найпізніше з середини цього місяця приховати від Радянського Союзу підготовку Німеччини до війни буде вже неможливо. Крім того фюрер особливо підкреслив, що 1941 р. вермахт має розв’язати «всі континентальні проблеми в Європі, бо після 1942 р. США зможуть вступити у війну».

А наступного дня, 18 грудня 1940 року ввечері, Адольф Гітлер підписав директиву, яка отримала порядковий номер 21 і кодове найменування «Барбаросса», що нібито надавало війні символічного смислу хрестового походу. У ній відбилася абсолютизація досвіду німецького військового командування в «блискавичних війнах» проти Польщі і Франції, впевненість у тому, що війна проти СРСР розвиватиметься за запланованим сценарієм. Автори плану «Барбаросса» визначили завдання групам армій «Північ», «Центр» і «Південь» лише на глибину однієї стратегічної операції до рубежу рік Дніпро — Західна Двіна. Група армій «Центр» мала «наступати особливо сильними танковими і моторизованими з’єднаннями з району Варшави і північніше неї подрібнити сили противника в Білорусі». Потім їй наказувалося передати частину рухливих військ групі армій «Північ» для повного знищення військ противника в Прибалтиці і захоплення Ленінграда. Після проведення цих операцій група армій «Центр» мала всіма своїми силами відновити наступ на Москву. Окреме ведення наступу двома групами армій на Ленінград і Москву дозволялося тільки на випадок «несподівано швидкого розвалу російської сили опору». Перед групою армій «Південь» було поставлено завдання «з допомогою концентричних ударів, маючи основні сили на флангах, повністю знищити розміщені в Україні російські війська на захід від Дніпра».

У директиві №21 підкреслювалося важливе значення для переможного завершення «Східного походу» якнайшвидшого захоплення Москви і Донецького басейну. Проте питання про взаємодію груп армій «Центр» і «Південь» при розвитку наступу від Дніпра не розглядалося. Автори директиви самовпевнено вважали, що наступні дії німецьких військ матимуть характер «переслідування» решток розгромленого противника, і вони без особливих труднощів зможуть вийти на лінію Волги, де створять «загороджувальний бар’єр проти Азіатської Росії».

Намір вищого військового керівництва Німеччини завдати Червоній Армії вирішальної поразки одним першим потужним ударом проявився в ході планування в тому, що воно дедалі більше схилялося до нарощування сил наступальних угруповань і дедалі менше приділяло уваги створенню стратегічного резерву. Якщо у варіанті плану Е.Маркса планувалося виділити до складу груп армій 103 дивізії, а в резерві для нарощування сили ударів в оперативній глибині залишити 44, то за планом «Барбаросса» кількість дивізій у групах армій мала збільшитися до 125, а резерв — скоротитися до 28.

Плануючи війну проти СРСР, німецький генералітет велику ставку робив на ослаблення Червоної Армії в результаті так званих сталінських чисток, через які вона втратила понад 40 тис. досвідчених командирів і воєначальників. У німецьких військових колах вважалося, що Червона Армія не зможе після трьох «чисток» відновити боєздатність, принаймні протягом кількох найближчих років, а її новий, ще недосвідчений вищий командний склад не здатний буде оперативно керувати великими формуваннями. Гітлер у вузькому колі генералів заявив: «Російські збройні сили є глиняним колосом без голови... Оскільки Росію в будь-якому разі необхідно розгромити, то краще це зробити тепер, коли російська армія позбавлена керівників і погано підготовлена». Він і німецькі генерали, вірячи після перемог вермахту на Заході в універсальність стратегії бліцкригу, не замислювалися над тим, чи придатна вона у війні проти країни, що володіє величезними людськими і матеріальними ресурсами, переважна частина населення якої цілком довіряла своєму керівництву, була перейнята найглибшим патріотизмом. У цій ситуації розрахунок на те, що радянський народ і його армія припинять боротьбу, якщо вермахту вдасться прорватися у глиб території СРСР, був вочевидь авантюристичний.

Проте всебічна підготовка до нападу на Радянський Союз велася гранично ретельно. Німецьке керівництво вважало, що в нього достатньо сил для швидкого розгрому Червоної Армії. Тому воно не планувало участі в здійсненні плану «Барбаросса» своїх головних союзників — Італії та Японії. Їм приділялася допоміжна роль сковуючої сили стосовно Англії та США на Середземноморському й Тихоокеанському театрах військових дій, щоб забезпечити тил і фланги Німеччини під час блискавичної кампанії проти СРСР. У директиві про «Співробітництво з Японією», підписаній 4 березня 1941 року, вказувалося, що «не слід повідомляти жодних даних про операцію «Барбаросса», а домагатися від Японії якнайшвидшого вступу у війну з Англією». Німецьке командування не хотіло допускати Італію та Японію до поділу «російського пирога» і вже з початку 1941 року планувало використати загарбницькі прагнення тодішніх правителів цих країн для реалізації задумів розширення німецької агресії після здійснення плану «Барбаросса» з метою знищення Великобританії та США.

Розгортання основних сил Німеччини на Сході, відповідно до плану «Барбаросса», розпочалося в лютому 1941 року, але завершити його, як планувалося раніше, до 15 травня 1941 року не пощастило, бо частина німецьких військ із 6 по 29 квітня 1941 року брала участь у балканському поході проти Югославії та Греції. 30 квітня на нараді вищого командування вермахту початок операції «Барбаросса» був перенесений на 22 червня. Це рішення приймалося без жодних побоювань, що воно вплине на хід війни проти СРСР. Браухич заявив, що так чи інакше Червона Армія буде розгромлена в «жорстоких прикордонних боях», які триватимуть не більше чотирьох тижнів, після чого доведеться «рахуватися з незначним опором».

* * *

На світанку 22 червня 1941 року план «Барбаросса» почав діяти. Три німецькі групи армій («Північ», «Центр» і «Південь»), а також окрема армія «Норвегія» перейшли в наступ на вказаних їм напрямках. Це був перший стратегічний ешелон. Тим часом для участі в нападі на СРСР Румунія підготувала 13 дивізій і 9 бригад. Фінляндія виставила проти СРСР 16 дивізій і 3 бригади. Дві фінські дивізії були при цьому віддані в розпорядження командування армії «Норвегія». Невдовзі до цих сил приєдналися угорська «Карпатська група», словацький та італійський корпуси, а також посилений хорватський полк.

Під ударами переважаючих сил противника радянські війська змушені були відступати з величезними втратами. При цьому вони вживали всіх заходів, щоб стримати агресора, заподіявши йому максимальної шкоди. Їхня витривалість, самовідданість і героїзм були не марні. Німецький план «Барбаросса» почав пускати тріщини. Основна його ідея — знищення головних сил Червоної Армії на захід від лінії Дніпро — Західна Двіна — залишилася тільки на папері. На цьому рубежі в середині липня радянські війська нав’язали німецькій групі армій «Центр» Смоленський бій (тривав два місяці), примусивши її на півтора місяці перейти в оборону. Наприкінці серпня — початку вересня 1941 року німецьке командування змушене було визнати, що спроба знищити СРСР у 1941 році, мабуть, не увінчається успіхом і «війну на Сході» доведеться вести 1942 року.

Поновлений у жовтні 1941 року наступ групи армії «Центр» на Москву в листопаді був зірваний Червоною Армією. У грудні вона сама перейшла в контрнаступ, завдавши вермахту першої великої поразки. Зрив плану «Барбаросса» Збройними Силами СРСР у перші місяці Великої Вітчизняної війни був лише першим етапом на тяжкому, довгому і героїчному шляху радянського народу до Великої Перемоги.