ХТО МИ І ДЕ МИ СЬОГОДНІ? ДЕЯКІ МІРКУВАННЯ ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ

«Сьогодні ми з радістю і законною гордістю констатуємо, що Україна впевнено посіла міцні позиції в авангарді високорозвинених країн світу. Ми досягли високого рівня розвитку життя, стабільно нарощуваних темпів розвитку економіки, у нас найкраща у світі система освіти, передова наука, ефективна й доступна всім охорона здоров’я... Ми по праву пишаємося досягнутим і з оптимізмом та душевним піднесенням впевнено рухаємося вперед».

Колись наші нащадки почують такі слова. І якщо час виявиться вдячним, вони неодмінно згадають усіх нас — учасників або хоча б свідків початку шляху: важкого, часто болісного процесу становлення спочатку суверенної, незалежної, а потім — високорозвиненої держави.

Сьогодні ж ми тільки розкидаємо каміння (а то й шпурляємо його одне в одного), чіпляємося за будь-яку роботу, лічимо копійки, проклинаємо «систему» й політиків, одне слово — боремося за виживання. І все-таки, всупереч усьому, із відчайдушно оптимістичною надією дивимося в майбутнє.

Як відомо, шлях здолає той, хто йде. Чи торувати нам його, цей шлях, чи просто знайти його — вже існуючий, яким уже багато хто пройшов?

Нині, схоже, ми всі тупцюємо перед горезвісним каменем — «праворуч підеш...».

Хто ж вкаже шлях? Якась партія? Дякуємо, одна вже завела. Вождь? Із цим поки що в країні проблема.

То що — хто куди? Схоже на те. Хто ладнається йти, хто «отаборився» й чекає, хто озирається назад...

Переконаний, що причина «застійного вибору» криється в дрімучому соціальному невігластві народу — якщо не в повній відсутності, то в жалюгідно низькому рівні політичної культури. І це не вина народу, це його біда, позаяк нівельована стадна свідомість колишніх «гвинтиків» призвела до атрофування будь-якого аналітичного, а тим паче творчого соціально-політичного мислення. Ця могутня інерція зникне, найімовірніше, тільки разом із поколінням її носіїв. А стосовно нового мислення, то майбутні українські політичні таланти, генії та вожді поки що сидять за шкільними партами.

Що ж зараз? Хто зараз? Перехідне покоління «колишніх-сьогоднішніх», яке, через свою природну соціальну неоднорідність, намагається згрупуватися, об’єднатися за тими чи тими ознаками й інтересами, шукає лідерів і знаходить їх, залежно від своїх переконань (а точніше — прагнень, пережитків або недожитків), серед щирих романтиків, прагматиків-підприємців, перевертнів і послідовних, раніше гнаних носіїв віри в самостійне українське майбутнє.

Що ж вони, лідери? Ті спливли, щоб творити, другі — мстити, треті — грабувати. І саме вони роблять сьогодні політичну погоду в країні.

А стосовно самої маси «колишніх-сьогоднішніх», то всі вони вміють робити все що завгодно, але політика, ідеологія для них — дрімучий ліс. Центр Разумкова в процесі всеукраїнських соціологічних досліджень запропонував респондентам визначитись з вісімнадцяти позицій системи життєвих цінностей. Політика посіла вісімнадцяте місце.

Отже, політикою люди не цікавляться? Сором’язливе лукавство! Вона ваблива, але багато хто її боїться, нічого в ній не тямить, або, в кращому разі, заплутався. І це не випадково, а цілком закономірно для країни, яку за кількістю партій на душу населення можна заносити в Книгу рекордів Гіннесса. Кожна партія заявляє себе вчителем життя. Підручники — партійні програми. «Учителів» — більш ніж досить, «підручників» — також, а невчених тим часом — тьма-тьмуща. А все тому, що немає єдиного «навчального плану», єдиної цілісної, науково обгрунтованої, лаконічної та доступної мільйонам (а не тільки однопартійцям) програми дій. До того ж, як і в багатьох країнах світу, партії охоплюють мізерно малий відсоток населення — як правило, 2—3%.

Отже, якщо не партія, то хто? Профспілки? Але, пройшовши «школу комунізму», вони так і не навчилися головного — бути дійовими захисниками інтересів трудящих.

А що ж наука? В одному з виступів із нагоди десятиріччя незалежності сам Президент із гіркотою констатував, що саме наука за минулий новий час незалежності ніяк не відбила політичних процесів.

Отже, верхи не можуть, а низи, як і раніше, чомусь не хочуть. Причому не хочуть терпіти вже відносно стримано. Так, ми по праву пишаємося досягнутим громадянським миром і злагодою, проте це не так заслуга влади, як результат надзвичайного терпіння неосвіченого народу, який, за багатовіковою звичкою, очевидно, досі почувається господарем у своєму домі, але не в своїй країні? За даними дослідження центру Разумкова, покірність властива українцям більше, ніж бунтарство, відповідно — 48% і 12% респондентів; прагнення підкорятися властиве нам більше, ніж спроможність до лідерства, — 37% і 19%, схильність до пристосовництва охоплює 42%.

Стає зрозуміло, чому в нашому суспільстві така живуча ностальгія за сильною і владною рукою. За результатами наших досліджень, авторитарні тенденції в масовій свідомості властиві 20% опитаних. Але не слід забувати, що сама історія вже засвідчила (й не раз!), до чого приводив порядок, забезпечуваний силою. «Сильна рука» — це кулак, а взяти скибку хліба можна тільки з розкритої протягнутої долоні. А можливо, тут інше? Адже десятиліттями у свідомість людей настирливо втовкмачувалося, що свобода — це соціально усвідомлена необхідність. А це свобода барана, якого ведуть на бійню.

Коли ж на зміну необхідності прийшла спочатку формально задекларована справжня свобода — свобода самоствердження, широкого вибору думки й дії, суспільство, народ виявилися до цього абсолютно неготовими. Є в українському фольклорі знаменна, на мій погляд, фраза, що дуже точно характеризує як психологію, так і філософію життя нації: «Якось воно та буде». Хтось, десь, колись прийде й усе розставить на свої місця. А моя хата скраю. Картопля вродила — ну то якось переживемо. Відразу змінити ситуацію виявилося неможливо. І це зрозуміло. Межова ситуація, ситуація вибору, коли кожен одержав право самостійно вийти зі стада, поставила людину перед цілком незвичним, лякаючим правом реального вибору.

Надійшли пропозиції. Націонал-демократи вмить виступили з гаслом української ідеї, гранично її абсолютизувавши. Осколки лівих панічно закликали отямитися й повернутися в лоно. Політично мовчки народжувалися олігархи.

Сьогодні, через десятиліття, можна сказати, що реанімація соціалізму в Україні абсолютно неможлива й усе, що роблять на цьому напрямі ліві, — це приречені на провал спроби ексгумації політичного трупа або, на крайній випадок, спроби хоча б частково реабілітувати окремі «етапи великого шляху».

А щодо правих, то вони цілком можуть пишатися відродженням у пам’яті народу його славетного й раніше штучно замовчуваного історичного минулого, але переконати їх у тому, що не існує і за визначенням бути не може українського способу виробництва й розподілу матеріальних благ і українських форм власності, схоже, остаточно не вдалося досі.

Горді центристи, проповідники політики реформ, відбивають удари як зліва, так і справа, проте безперспективність їхньої політики полягає в тому, що хоч про існування якихось економічних реформ знають усі, але перетворити їх із міражного стану на чинник реального буття досі не спроможна як жодна політична сила, так і жодна конкретна особистість.

Проте є ще народ, який десять років тому зробив свій вибір і який аж ніяк не хоче бачити себе потопаючим, що кинувся в чорторий із головою. Народ терпляче чекав, сподівався і вірив, потім почав протестувати (спочатку — проти комуністичних пережитків і переродженців, а потім уже і проти своїх, доморощених, але безпорадних). І слава Богу, що народ протестує, — отже, ще жива віра в краще. До того ж «маленький українець», дивлячись на респектабельність і лиск сучасного буржуа, може й не знати, що все це виросло з бруду, крові, ницості, обману. Й Україна, ставши на цей шлях, повинна все це пройти. Не наша вина, а наша біда, що ми входимо у світ цивілізації занадто пізно. Давайте зізнаємося: ми слабкі, нам диктують, нам позичають, нас експлуатують.

Водночас хочу звернути увагу на парадоксальну позитивність сьогоднішнього буття України. Поява останнім часом ознак виходу з політики горезвісної багатовекторності на користь Заходу сприймається в політичних колах неоднозначно. Будемо реалістами: відкинувши протокольно-дипломатичні реверанси Заходу у бік України — він сьогодні не сприймає нас як серйозного ділового партнера, але, з огляду на вигідне геостратегічне розташування країни, підтримує її життєдіяльність символічними за своєю значимістю фінансовими ін’єкціями, адже «в разі чого» Україна може стати дуже сильною картою в грі Заходу проти Росії.

А щодо Росії, то їй сильна й стабільна Україна не потрібна, а потім — як знати? — чи потрібна буде самій Україні Росія, чи не віддасть Україна перевагу західним орієнтаціям як найбільш стабільним? Росії потрібна така Україна, яка, втративши надію розв’язати свої проблеми самотужки, прийде з простягнутою рукою до «старшого брата». (Білоруський варіант.) Водночас той-таки геостратегічний феномен, а також множинність передусім економічних зв’язків об’єктивно обгрунтовують партнерські відносини країн. Резюме: означена ситуація може бути дуже сприятливою для поліпшення наших справ за рахунок як Заходу, так і Росії. Оскільки ми потенційно потрібні обом сторонам, то слід якнайдорожче себе продати. У цьому немає нічого ганебного, в усьому цивілізованому світі споконвіку все продається й купується на догоду власним державним і національним інтересам. Просто тут потрібна філігранна точність гри, гри на межі фолу, коли слабкий має змогу диктувати умови сильному.

А це вже сфера високої політики — президента, народних депутатів, міністрів — усі мусять перейматися відповідальністю. Якщо відповідальність народу абстрактна й, радше, символічна і зробити конкретно він нічого не може, крім хіба що гехнути шахтарською каскою об асфальт, — то до політиків вимоги інші, а ставлення до них із боку того ж таки народу добре відоме.

То що ж робити, коли й Мойсея в нас сьогодні немає, і перспектива багаторічного блукання не влаштовує?

Питання, повторюю, не таке й складне, і вирішення його бачиться сьогодні передусім у площині теоретичній — у розробці науково обгрунтованої стратегії, що породить когорту висококваліфікованих кадрів — справжніх учителів та керманичів. Прагматичний скепсис у цьому питанні можна легко подолати, якщо на місце дилетантських по суті й популістських за формою політичних пустопорожніх гасел і закликів (уже добряче всім остогидлих) прийде переконлива наукова логіка аргументів, підтверджена конкретикою фактів. Потрібна масована, організована мозкова атака. Матеріалу — і позитивного, і негативного — предосить, фахівці поки що є (і ортодокси вчорашнього дня, спроможні сприймати нове, і нинішні прагматики, що піднялися на хвилі радикальних змін до усвідомлення необхідності «зупинитися й роззирнутися»). Потрібні саме вчені, оскільки наш законотворчий орган — парламент — неспроможний, та й не покликаний це робити. Нехтування наукою ніколи не минається безкарно і породжує брехню та міфи. А поки що — сон розуму породжує монстрів, яких ми й зустрічаємо сьогодні мало не на кожному кроці.

Суспільству необхідні потрясіння — потрясіння умів, бродіння не натовпів, що хуліганять на вулицях і майданах, а бродіння духу, пропозиції, що на перший погляд видаються навіть абсурдними. Цілком влучно на цю тему висловився нинішній посол Росії в Україні, заявивши з властивою йому афористичністю: краще приймати рішення і виправляти їх, ніж нічого не робити, а не приймати рішення — смертельно для держави.

Так, нам усім потрібно стрепенутися, оскільки доведений до відчаю народ у пошуках виходу кинеться проти влади врукопаш (пригадаймо бійку в урядовому кварталі, схожу, швидше, на соціальне хуліганство, ніж на осмислений протест) або засне в безпорадних і цілком безпечних для влади маршах-прогулянках протесту й тим паче в пікетах, на які вже ніхто не зважає. Усе це свідчить про те, що продуманої тактики боротьби немає, оскільки немає осмисленої стратегії. Збурювачами політичної атмосфери можуть стати й народні обранці. У парламенті відбулася зміна варти, але навколо «знайомі все обличчя». Повернулась у велику політику Ю.Тимошенко, замінивши корону принцеси на зброю Жанни д’Арк і зібравши під свої оновлені прапори однодумців.

Дотримав свого слова повернутися екс-прем’єр В.Ющенко, який, утім, поки що демонструє, на мій погляд, надмірну політичну обережність, і це трохи насторожує.

Незвично не бачити в парламенті несамовитої Наталії Михайлівни.

Багато ветеранів...

Проте все це представники «вузького кола борців за народну справу», для яких сама боротьба — їхня професійна діяльність, та й борються вони часто не в ім’я народу, а між собою.

Тож «добьемся мы освобожденья своею собственной рукой». Головне — у кожному з нас. Так, ми втомилися від політичної тріскотні й уже навіть не намагаємося входити в нескінченні партійні лабіринти — самій Аріадні забракнуло б ниток витягнути нас звідти; ми не віримо гаслам, навчилися розпізнавати популізм та загравання, і взагалі — ми визнаємо за краще вірити лише собі (серед опитаних соціологічною службою центру Разумкова 67,3% вважають, що у відносинах із людьми потрібно бути дуже обережним, і тільки 26,7% схильні до довіри).

То що, поринути в соціальну летаргію, переспати й усе проспати? Сьогодні, судячи зі статистики, яку має наш центр, таке прагнення панує: 90% від загальної кількості опитаних соціологами не беруть жодної участі в якихось громадських об’єднаннях, партіях, рухах, спілках. Пригадуєте, не так давно побутувало поняття «активна життєва позиція»? Хороше поняття. Відродити б його сьогодні!

Усе знаходить своє вирішення в людському чиннику, або, як говорили в часи історичного матеріалізму, у ролі особистості в історії. Щодо нас це звучить як перевернутий відомий вислів: немає особистості — є проблема, з’явиться особистість — проблеми буде розв’язано.

І якщо вже зайшло про Особистість, то ...

Як ми нещодавно побачили на екранах телевізорів, нашому Президенту вже «сплели личаки». І хоча відповідь Леоніда Даниловича традиційна: «Я на це не звертаю уваги», навряд чи він у цьому випадку залишиться пасивним. Наближається до завершення другий президентський термін, і деякі останні дії глави держави дають поживу для роздумів. Символічною видається поява синдрому «кавалерійської кадрової атаки». Чи є в Президента наступник, або інакше — чи існує український Путін? Питання, на мій погляд, риторичне. А звідси досить ймовірне припущення: перед наступними президентськими виборами розставити на ключові посади людей, котрі, в кращому разі, промовчать щодо третього терміну. З Верховною Радою цей варіант уже пройшов. До того ж В.Медведчук на Банковій — не найзаклятіший ворог Леоніда Даниловича.

То що — процес пішов?

Проте вирішальне слово, як відомо, за народом-електоратом. І якщо колись він обирав за принципом «із двох зол — менше», то тепер з’явилася позитивна альтернатива — Ющенко.

На боці чинного Президента — команда, що формується. На боці претендента — підтримка й симпатія народу. Команда сама по собі нездатна провести свою кандидатуру, але в неї є такі інструменти, як адмінресурс, агітаційно-пропагандистська машина, компромат, нарешті — фальсифікація результатів. Зрештою, народові можна знову наобіцяти сім мішків гречаної вовни й демонстративно реалізувати їх частково до виборів, тим паче що на чолі Кабміну — вірна Президентові людина.

А стосовно В.Ющенка, то, цілком можливо, як уже відзначалося, політична обачність, що межує з нерішучістю, пояснюється прагненням не помилитися, не зробити неправильного ходу, не бути переможеним у конкретній ситуації, що негативно позначиться на його іміджі.

А народ... Так, у кожного є свої слабини. Багато в нас ласих на всілякі обіцянки. Інакше й бути не може в країні, яка сьогодні за індексом гуманітарного розвитку (що грунтується на якості життя) посідає 79 місце у світі, а за показником валового національного продукту на душу населення — 138-ме.

Відомо, що коли бракує грошей на життя, з’являється злодійство. А в країні, у якій масово крадуть, саму чесність можуть оголосити поза законом.

Проте соціальний песимізм й аполітичність не підірвали духовного фундаменту народу — патріотизму. І хоч би якими невтішними епітетами нагороджували владу, люди, гніваючись і згадуючи всіх чортів, періодично йдуть на виборчі дільниці голосувати. І це не прояв певного соціально-мурашиного інстинкту. Це означає, що жива надія на краще майбутнє України.