ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЄГИПЕТ - Соціум - dt.ua

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЄГИПЕТ

10 січня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 10 січня-17 січня

Країна найдавнішої в світі цивілізації, Єгипет, виглядає на перший погляд типовою ісламською державою...

Країна найдавнішої в світі цивілізації, Єгипет, виглядає на перший погляд типовою ісламською державою. Піраміди, Карнак, «Книга мертвих» здаються уламками померлої культури, чужої поміж нестримного гамору східних базарів і холодної вишуканості мечетей. Але досить уважно озирнутися на вулицях Каїру, щоб із сотень незвичної форми хрестів, які, ніби квіти, розпускаються під спекотним сонцем, помітити ненав’язливу присутність християнської меншини. Вона немовби губиться в 68-мільйонній країні. Це вже потім довідуєшся, що її обчислюють хто в сім, хто в десять, а хто і в п’ятнадцять мільйонів. Однак після завоювання в VII ст. Єгипту мусульманами, християни перетворилися на дискриміновану меншину.

Бували періоди, коли приналежність до Церкви прирікала на знущання, переслідування, навіть на смерть. Середньовічні правителі змушували християн носити важкі залізні ланцюги з багатокілограмовими металевими хрестами на шиї (на спогад про синці від них єгипетські християни татуюють на зап’ясті зображення хреста). Місцева мова була забороненою. Оповідають, нібито тим, хто розмовляв не мовою пророка Мухаммеда, а по-єгипетському, в ХІІ—ХІІІ ст. відрізали язики. Тож до XV ст. єгипетська мова зникла з повсякденного вжитку й перетворилася на мертву. Єгиптяни перейняли мову, одяг, чимало побутових звичок завойовників-арабів. Значна частина коптів навернулася в іслам і цілком асимілювалася серед нащадків кочового народу з Аравійської пустелі, які намагалися освоїти узбережжя Нілу й господарювати тут, навчаючись у тубільців. Але найстійкіші зберегли віру — і власне християнська віра стала головною ознакою національної ідентичності спільноти, яку називають «коптами», тобто «єгиптянами» (від арабської вимови слова «Єгипет»).

Коптам доводиться нелегко і в наші дні. Мусульманське оточення не відзначається толерантністю. Мені доводилося спілкуватися з молодою жінкою, котру за навернення в християнство намагалася отруїти рідна мати: шаріат прирікає на смерть відступника від мусульманської віри. Багато хто пригадує недавні погроми, котрі прокотилися по Єгипту у вісімдесяті роки минулого століття. У місті Ас’ют, центрі провінції з мільйонною коптською спільнотою, добре пам’ятають натовпи фанатиків, що рвалися в християнські квартали. Про ці події нагадують поліцейські застави на дорогах, неодмінні групи озброєних охоронців біля монастирів, церков, входів до християнських районів міста й сіл. І тепер спорудження нових мечетей підтримується владою, для виділення ж землі під будівництво християнського храму необхідний особистий дозвіл президента країни. Буквально перед моїм приїздом до Єгипту, восени нинішнього року, було зруйновано новий храм, споруджений без необхідного дозволу.

Порівнюючи своє сучасне становище в країні з минулим, християни виявляють неабияку пошану до президента Хосні Мубарака. Його портрети можна побачити чи не в усіх церковних офісах поряд із фотографіями папи Шенуди ІІІ та місцевого архієрея. Іронізуючи над східним ставленням до влади, не можна не помітити щирої вдячності за подолання президентом хвилі насильства, що загрозливо наростала ще десять-п’ятнадцять років тому.

Копти — монофізити. Це означає, що вони не прийняли ухвал IV Вселенського собору в Халкідоні 451 року й не визнають поєднання в Ісусі Христі двох природ: божественної й людської. Bідмінність догматики робить неможливою спільну відправу богослужінь коптами й православними. При цьому копти називають власну церкву православною, розрізняючи Коптську (монофізитську) і Грецьку (тобто власне православну, діафізитську) Православні Церкви. Коптська церква має близькі стосунки з Вірменською та Сирійською церквами, з нещодавно утвореною церквою Ерітреї. А ось найбільша з монофізитських церков, Ефіопська, після проголошення власного патріархату залишається в розколі, хоча її вірні бувають у Єгипті на прощах.

Від часів Халкідонського собору в Єгипті утворилося дві паралельні церковні структури. Православну Олександрійську Патріархію нині очолює відносно молодий і вельми діяльний Патріарх Петро VII. Главою Коптської Церкви є Шенуда ІІІ, який також має титул Олександрійського Патріарха. З давніх часів олександрійські архієреї носять особливий титул «Папи», як і їхні римські співбрати по єпископському служінні. Зберігаючи традиційні резиденції в античній столиці Єгипту, Олександрії, обидва церковні лідери здійснюють управління переважно з каїрських резиденцій.

Папа Шенуда ІІІ — справжній зразок харизматичного лідера. Всі копти знають його аскетизм. Монахом він постив по 200 днів на рік. І тепер щотижня три дні Папа живе в монастирі св. Шенуди у Нітрійській пустелі. Під час міжконфесійних конфліктів минулого сторіччя йому довелося пережити кількарічний домашній арешт. Поліція хотіла заарештувати Папу, але копти не пустили її до монастиря.

Його щотижневі зустрічі з вірними в соборі святого Апостола Марка в Каїрі збирають тисячі людей з усієї країни. Сама поява Папи супроводжується суто східним сплеском ентузіазму. Вигуки, оплески, співи... А він спокійно здіймається на амвон, вклоняється перед вівтарем, сідає за стіл, і починає відповідати на записки, які тут же подаються присутніми. Потім же виголошує проповідь. І хоча довкола нього професійні й добровільні охоронці, Папа справляє враження цілком доступної людини.

За прикладом же Папи кожен коптський єпископ щотижня проводить аналогічну зустріч із вірними своєї єпархії. Я був на зустрічі в кафедральному соборі міста Бені-Суейф, де єпископ Гавриїл, організатор мого перебування в Єгипті, промовляв до сотень людей, котрі ввечері вихідного дня (у мусульманській країні це, звичайно, п’ятниця) цілими родинами зібралися послухати тлумачення чергового розділу євангелія від Луки. Зізнаюся, я заздрив єгипетському владиці, бо не можу собі уявити в нашій переважно християнській країні такої кількості добровільних і надзвичайно уважних слухачів, які б зібралися на зустріч з архієреєм у позалітургійний час. Спільні випробування породжують особливе почуття солідарності...

Почуття національної солідарності в протидії зовнішньому насильству стало свого часу чи не найважливішим імпульсом у створенні Коптської церкви на противагу Православній церкві, яку підтримує римський імператор. Православна церква сприймалася більшістю коптів як чужа, грецька, «мелкитська», тобто царська. І після розколу з п’ятимільйонного населення Єгипту в ній лишилося менше десяти відсотків. Громадська думка пов’язувала опір Халкідонському соборові з традиційним протистоянням Олександрійської школи богословам з Антіохії та Константинополя, з боротьбою проти еллінізації Єгипту. Стародавні монастирі стали опорою коптської опозиції Халкідонові. І коли до Єгипту вторглися спочатку перси, а потім араби, копти не стали боронити чужі їм імператорські інтереси. Єгипет було назавжди втрачено для православної Візантійської імперії. Дивна річ! Коптська церква набагато дальша від Православної за своїм догматичним ученням, ніж римо-католицька. Але побудова храмів, чин богослужінь, форми особистої побожності, навіть коптське письмо, збережене в церковних книгах, таке подібне до нашої кирилиці — усе це здається значно ріднішим візантійсько-слов’янській церковній ментальності, ніж латинський обряд.

Копти завжди бережно плекали монастирську традицію. Руйновані кочовиками, позбавлені урядової підтримки, монастирі продовжували залишатися твердинями віри й національного духу. Характерно, що в монастирських храмах і зараз намагаються правити більшість богослужінь коптською мовою, яка в парафіяльних церквах витісняється зрозумілішою арабською. Феноменальне відродження переживає монаше життя протягом останніх тридцяти років. Де в чому це пояснюється особливою турботою про нього папи Шенуди ІІІ. Але є й інші чинники: значне зростання монаших покликань серед молоді, активний приплив у монастирі освічених людей, котрі перетворюють їх на сучасні центри духовної віднови, богословські й навчальні центри.

Устрій монашого життя в Єгипті відзначається щирою й гармонійною безпосередністю. Йому чужа демонстративна екзальтація та зверхнє протиставлення монашої самоти суєті світської людини. Ось у Нітрійській пустелі ви заходите в монастир Пресвятої Діви «Дейр аль-Суріян» (Сирійський), де навпроти келій росте з часів прп. Єфрема Сирина розкішне тамариндове дерево, — і тут же, на осонні, бачите в фотелі літню людину з ясним і лагідним поглядом, яка розмовляє з кількома відвідувачами в традиційних селянських убраннях. І тільки особливо шанобливе ставлення гостей до цієї людини та низькі поклони ченців, котрі підходять за благословенням, підкажуть вам, що це і є настоятель, відомий у Єгипті богослов єпископ Меттаос.

У Сирійському монастирі серед 145 ченців є подвижники і з 45-річним досвідом монашого служіння, і представники всіх інших генерацій включно з 15 послушниками. Хтось обробляє землю на 700 гектарах, що належать монастиреві, хтось порає худобу, займається ремеслом. А отець Іоан, якщо благословить єпископ, може показати свою самотню келію серед пустелі, де, як виняток, підведена електрика й на потужному комп’ютері отець готує матеріали для веб-сторінки монастиря, розміщеної на сервері в Каїрі.

Копти-миряни ставляться до монастирів з величезним пієтетом. На півдні, в невеличкому монастирі св. Фоми біля міста Сохаґ, я натрапив на хрещення немовляти, спеціально привезеного сюди батьками за сотні кілометрів. До речі, хрестять копти лише повним зануренням у глибоких ваннах. А в монастирі Пресвятої Богородиці «Ель-Мухаррак» біля Ас’юту на великі свята влітку збираються сотні тисяч вірних! І кожного дня перед резиденцією, виділеною мені в цьому монастирі, з ранку до пізнього вечора проходили натовпи прочан. До речі, в кожному монастирі передбачені безкоштовне житло й харчування для гостей. Помітно, що пожертв вистачає не тільки на це, але й на проведення в усіх монастирях дуже масштабних будівельних і реставраційних робіт.

Присутність багатовікової традиції відчувається в цих місцях якось особливо по-домашньому. Не встигнеш здивуватися аскетичній печері прп. Антонія на 300-метровій вишині на горі Кользим, як у звичайному селі Менегрі тобі показують біля церкви тісний курінь з глиняною долівкою без жодного умеблювання, де вісімнадцять років прожив ігумен Абдель Месіх ель-Макарі, померлий 1963 р. Сучасні монаші житла, щоправда, більше нагадують невеличкі міські квартири: дві кімнати, одна з яких доступна лише для її мешканця, душ, туалет. Але і тут панує стриманість і простота. Ніде немає телевізорів. Щоправда, досить багато телефонів, але для внутрішнього зв’язку. Зовнішній телефон (як правило, мобільний) благословляється використовувати тим, хто здійснює роботу поза монастирем.

Нове в монашому житті Єгипту добре помітно у монастирі прп. Макарія в Нітрійській пустелі. Ще тридцять років тому він лежав у руїнах. Відтоді спільнота високоосвічених монахів, очолюваних надзвичайно авторитетним духовним письменником Маттою ель-Мескіном (одну з його книг про молитву опублікувало українське видавництво «Свічадо»), не лише відбудували монастир, але й організували на землі колишньої пустелі чудове господарство з застосуванням сучасних технологій, утворили видавництво, спорудили сучасний центр духовного відпочинку й навчання. І це за умови збереження дуже суворого уставу, коли більшість монахів перебувають на самоті, в праці й молитві. Зустріч із родичами взагалі-то можлива, але раз на рік у загальному залі для зустрічей із прочанами. Виходи з монастиря в світ не практикуються.

Проща до Єгипту, задумана мною як зустріч з минулим, стала відкриттям нереалізованих можливостей Церкви в Україні, які так добре помітні на тлі сповідницької мужності коптської спільноти. Спільноти сучасних людей, які збереглися як народ завдяки Церкві — і в Церкві будують своє майбутнє.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво