ХРЕСТИК НА КАРТІ - Соціум - dt.ua

ХРЕСТИК НА КАРТІ

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

У травні нинішнього року виповнюється рівно 60 років із моменту невдалого, а точніше, провального наступу радянських військ під Харковом...

Учасники пошукової експедиції на Братському полі
Михайло Астрахов (у центрі) серед жителів Копанок, які ховали воїнів, що загинули у Жовтунівському урочищі в травні 1942-го
Катерина Самійлівна Левченко
Учасники пошукової експедиції на Братському полі

У травні нинішнього року виповнюється рівно 60 років із моменту невдалого, а точніше, провального наступу радянських військ під Харковом.

Зазвичай прийнято відзначати дати переможні. У Харківській операції нашим до перемоги, здавалося, забракло усього трішечки: і сили Червоної Армії були зосереджені тут чималі, і командували ними люди, чиї імена в історії Великої Вітчизняної стали легендарними, і велике було загальне прагнення нарешті переломити хід війни, розпочати звільнення захоплених фашистами територій.

Однак німці ще були дуже сильні. Вони переважали радянські війська за тактикою, мобільністю, бойовим досвідом, що в кінцевому рахунку і визначило результат цієї битви. Ще попереду були Сталінградська і Курська битви, які надломили військову міць вермахту. Поки ж наша поразка під Харковом лише прискорила просування фашистських військ углиб країни.

Як будь-яка військова невдача, Харківська операція була сполучена з величезними жертвами, трагічними наслідками для сотень тисяч людських доль і, звісно ж, зі своїми таємницями. Про одну з них і розповімо.

Пакет з архіву

Ця історія почалася понад десять років тому. Якось у редакцію «Робітничої газети», де я тоді завідував відділом інформації, прийшов конверт із грифом «Пошукове!». Інженер-технолог Ізюмського приладобудівного заводу імені Ф.Дзержинського Іван Федорович Скоромний повідомляв, що керована ним група слідопитів із клубу «Пламя» Капітолівської восьмирічної школи вже другий рік веде пошук учасників і свідків подій, що розігралися на ізюмській землі навесні 1942 року. У районі сіл Копанки і Мала Камишеваха була оточена 349-та стрілецька дивізія. Затиснуті з усіх боків противником в урочищі Жовтунівське, штабісти дивізії відстрілювалися до останнього. Коли сили і набої вичерпалися, було прийнято рішення закопати найцінніші документи дивізії на полі бою.

Якось Івана Федоровича запросили в Ізюмський міськвійськомат і запропонували ознайомитися з пакетом, отриманим із Центрального архіву Міністерства оборони СРСР. Працівники архіву просили працівників військкомату посприяти в пошуках ящика з документами 349-ї дивізії. Окрім звернення в пакеті був сколок військової карти тих років, де хрестиком позначалося місце поховання ящика, а також акт на це поховання.

Ось його текст.

«1942 года, мая месяца, 27-го дня. Мы, — нижеподписавшиеся врио начальника штаба 349 СД майор Лузин, ПНО-2 штаба 349 СД воентехник 1-го ранга Фадеев, писарь 1-го отделения штаба 349 СД красноармеец Милохин, водители командования 349 СД красноармейцы Хмырев, Янбарисов, Флегентов, составили настоящий акт о нижеследующем: 1942 года, мая месяца, 19-го дня, при невозможности перевозки топокарт и документов 2-го отделения ввиду порчи грузовой автомашины, находящейся под непрерывным минометным и артиллерийским огнем, — все топокарты и документы 2-го отделения вместе с автомашиной были сожжены в районе балки, что в 3-х километрах южнее с. Копанки Изюмского района.

Одновременно оперативные документы 1-го отделения были переложены в автомашину командования 349 СД. Все оперативные документы находились в железном ящике и закрыты внутренним замком. Ящик был перевезен в полевой стан, что тремя км западнее с. Малая Камышеваха Изюмского р-на, где был зарыт в землю из-за невозможности вывезти последний. В ящике находились оперативные дела: журнал боевых действий, исторический формуляр, боевые характеристики частей дивизии и приказы вышестоящих штабов, приказы 349 СД, сводки вышестоящих штабов, сводки 349 СД, копии приказов и сводки соседей, сводки частей 349 СД, разная переписка, дело по учету топокарт, планы и схемы обороны, отчетные оперативные топокарты».

У військкоматі знали про активну пошукову діяльність хлопців із клубу «Пламя», а тому попросили допомогти розшукати ящик із документами.

Таємниця Грицька Холодного

Я гадав, що всі зусилля Івана Скоромного зводяться до листування з архівами, виявлення очевидців і учасників тих сумних подій травня 1942-го. Але, як виявилося, він уже побував на прийомі у командувача Червонопрапорним Київським військовим округом і домігся того, що на місце поховання ящика — а це, як ми пам’ятаємо, був польовий стан — прибув підрозділ піротехніків. Солдати розчистили від заростей ділянку, розбили її на квадрати і почали «зондувати» міношукачами.

Багато свідчень війни «засікли» тоді вони. Але залізного ящика з документами загиблої дивізії серед них не було. Ні в точці, позначеній на сколці карти, ні навколо. Солдати, закінчивши справу, поїхали, а Скоромний затіяв бурхливе листування: може, хтось із шести підписантів акту живий, відгукнеться. Один із його листів прийшов у «Робітничу газету» і був опублікований.

…Коли перед поїздкою в Ізюм я звернувся в штаб військового округу з проханням виділити для експедиції групу піротехніків із міношукачами, це спочатку не викликало ентузіазму.

— Ми вже займалися цим ящиком, — сказали мені. — На польовому стані нічого немає.

Тоді я дістав із кишені лист із Курська. Прочитавши його, працівники штабу відразу запевнили: «Питань немає. Міношукачі будуть».

Що це був за лист і про що він повідомляв?

Замітка з «Робітничої газети» потрапила в руки М.Астрахову — уродженцю села Барабашівка, що за дванадцять кілометрів від Копанок. 42-го Мишку Астрахову було 13 років. Саме тоді він потоваришував з ровесником із Копанок Грицьком Холодним. Потайки від старших хлопці пробиралися колгоспним полем в урочище Жовтунівське — ту саму балку, що згадується в акті штабістів 349-ї стрілецької дивізії. Якось Григорій під великим секретом показав Мишку знайдений ним тут захисного кольору військовий залізний ящик із двома ручками. Хлопчаки привезли його в Грицьків садок і відтягнули в малинник.

— Тільки ні про що не запитуй, — попередив Григорій. — Я його гарненько закопаю, а тільки-но повернуться наші — передам.

Це була їхня остання зустріч. У Копанки Михайло Астрахов повернувся лише 44-го, коли вже навчався в Ізюмському ФЗУ. Грицька Холодного вже не було в живих — він підірвався на міні і забрав із собою таємницю зеленого сейфа.

Чи був це «той самий» сейф чи якийсь інший? Колишні друзі й однолітки Грицька майже одностайні: «Не виключено, що Гришко бачив, як бійці ховали документи в землю. А після бою, побоючись, що німці виявлять поховання, переніс ящик у надійніше, на його думку, місце...»

Михайло Семенович Астрахов привів нас у колишній сад Холодних, але пошуки ні до чого не призвели. Було вирішено перенести їх на польовий стан.

— Будете ходити по кістках, — сказала нам місцева жителька Уляна Степанівна Гуро. — Ми ховали убитих усім селом. Днів десять, а може, й більше. Копати яму для кожного не було ні сил, ні часу — адже травень, теплінь, треба поспішати. Просто присипали земелькою. Ось так, думали, може, десь і нашим чоловікам і синам нікому очі закрити...

— Серед тіл загиблих виявився поранений! — вступає в розмову Катерина Самійлівна Левченко. — Конвоїри й ті оторопіли, побачивши, як він раптом піднявся серед мертвих. Ми просили залишити його в селі хоча б до лікування. Де там! Переклали бідолаху на віз і повезли в Камишеваху — там розміщався тимчасовий табір військовополонених.

Якось Катерина Левченко побачила неподалік убитого втоптану в траву фотографію. Німець-конвоїр у цей час дивився кудись убік, і Катерина непомітно підхопила чотирикутничок, а потім швидко-швидко, немов нічого й не сталося, почала прикопувати труп. Фашисти суворо-пресуворо забороняли доторкатися до убитих, тим більше брати документи.

На щастя, усе минулося...

Удома Катерина замкнула двері на гачок і дістала знахідку. З довоєнного знімка на неї дивилось миле дівоче личко, огорнуте лисячим коміром. «Бідолашна, — подумала Катерина, — так і не дізнається, де склав голову наречений». Цей образ вона берегла понад сорок років. Звикла до дівчини на фотографії, як до рідної людини.

Катерина Самійлівна показала фотографію і мені.

— Може, надрукуєте в газеті? А раптом хтось впізнає себе. Нехай хоч тим утішиться, що коханий не зник безвісти, а загинув як герой, захищаючи нас...

Місяця травня,
19-го дня...

Що ж відбулося тут тоді, у травні 42-го? У літературі цей трагічний момент Великої Вітчизняної війни описано досить скупо. У відомих спогадах Маршала Радянського Союзу Г.Жукова травневим подіям під Харковом відведено трохи більше трьох сторінок. Детально розповідає про це в книзі «Так мы шли к победе» маршал І.Баграмян, котрий у пору Харківської наступальної операції очолював штаб Південно-Західного напрямку.

Катерина Самійлівна Левченко

Найповніше аналізує провал весняного наступу на Харків у своїх мемуарах маршал К.Москаленко, котрий командував тоді 38-ю армією. Ось як він пояснює мотиви, що спонукали Військову раду Південно-Західного напрямку наполягати перед Ставкою на такому наступі. «Сформована в результаті зимової кампанії 1942 року конфігурація фронту в районі Харкова, здавалося, підказувала необхідність проведення нової наступальної операції з метою звільнення міста і прилягаючого до нього промислового району. На південь від Харкова утворився так званий ізюмський виступ глибиною до 90—100 км, а на північній схід, у районі Волчанська, радянські війська володіли плацдармом на західному березі ріки Сіверський Донець. Це значило, що для військ Південно-Західного фронту з’явилася передумова за допомогою двостороннього охоплення звільнити важливий індустріальний центр...»

Військова рада Південно-Західного напрямку (Тимошенко, Хрущов, Гуров, Баграмян) ще в другій половині березня 1942 року звернулася в Ставку Верховного Головнокомандування з пропозицією провести наступальну операцію силами Брянського, Південно-Західного і Південного фронтів, щоб розгромити тут ворожі угруповання і вийти на лінію Гомель — Київ — Черкаси — Первомайськ — Миколаїв.

Ставка розглянула цю пропозицію і... відхилила. Головним чином через відсутність у цей час підготовлених резервів.

Штабу головкому Південно-Західного напрямку було запропоновано розробити план операції з метою розгрому лише харківського угруповання ворога. Безпосереднє керівництво операцією Ставка доручила командуванню Південно-Західного напрямку, штаб якого був одночасно і штабом Південно-Західного фронту, а С.Тимошенко — його командувачем.

Для виконання цієї задачі тут було зосереджено значні сили Червоної Армії: 22 стрілецькі дивізії, 2860 гармат і мінометів, 560 танків. Окрім того, у прорив мали вводитися два танкові корпуси, три кавалерійські дивізії та мотострілкова бригада. Нарешті, ще дві стрілецькі дивізії, а також кавалерійський корпус і три окремі танкові батальйони залишалися в резерві командуючого Південно-Західним фронтом. «Вперше з початку Великої Вітчизняної війни, — пише далі К.Москаленко, — я повинен був брати участь у наступальній операції, у якій ми перевершували противника за чисельністю в живій силі, за кількістю артилерії і танків, не поступалися йому в авіації».

Гітлерівців також притягувала ця ділянка фронту. Вони розробили операцію «Фредерікс-I», що передбачала «ліквідацію виступу російських військ у напрямку Ізюму» для наступного форсування ріки Сіверський Донець і просування на схід.

Дослідники називають цілий ряд причин невдачі нашого наступу під Харковом. Одна з них — недооцінка сил противника.

Так, у німців на цій ділянці розташовувалося всього 15 піхотних і дві танкові дивізії. Але вони були укомплектовані досвідченими солдатами, унтер-офіцерами й офіцерами, добре озброєні і забезпечені транспортом. До того ж у ході підготовки операції вороже угруповання було тут значно підсилено.

Чимало наших частин, у тому числі і 349-та дивізія, були сформовані наспіх із людей зовсім ненавчених, котрі нерідко погано знали російську мову, що ускладнювало керівництво боєм.

Ще задовго до початку Харківської операції розвідка визначила зосередження перед військами 9-ї армії сил армійської групи «Клейст». Військова рада армії доповіла про це командувачу Південним фронтом генералу Р.Малиновському. Однак ні він, ні його штаб, очолюваний одним з найдосвідченіших воєначальників генералом А.Антоновим, ні штаб головкому Південно-Західного напрямку на чолі з І.Баграмяном не сприйняли це застереження.

Та все ж початок харківського наступу був успішним. З 12 травня — за перші три доби — війська Південно-Західного фронту прорвали оборону ворога і просунулися на 25—30 кілометрів. Ад’ютант командувача 6-ю німецькою армією Паулюса полковник В.Адам записав тоді в щоденнику: «Для нас склалося загрозливе становище. Радянські танки стояли за 20 кілометрів від Харкова. Знадобилося ввести в бій буквально останні резерви 6-ї армії, щоб затримати противника».

Однак тут сталося несподіване. 17 травня танкова група Клейста прорвала оборону 9-ї армії Південного фронту і направилася під основу ізюмського виступу, загрожуючи тилам наших наступаючих військ. Одночасно війська групи армій «Південь» перейшли в наступ проти частин і з’єднань, що вирвалися уперед, Південно-Західного фронту.

«19 травня, — згадує Г.Жуков, — обстановка на Південно-Західному напрямку стала катастрофічною. Ударне угруповання противника ввірвалося в тил радянським військам. Тільки тепер було віддано наказ припинити наш наступ на Харків і повернути головні сили барвенківської ударної групи проти військ Клейста. Було, однак, уже пізно».

У книзі І.Баграмяна говориться і безпосередньо про місця, пов’язані із нашою експедицією: «З ранку 18 травня гітлерівці наростили удар із Барвенкова у напрямку Великої Камишевахи, а з Долгенької — на Ізюм. На цьому напрямку у них діяло до 150 танків. Використовуючи свою величезну перевагу в силах, ворог зломив опір кіннотників 5-го корпуса генерала І.Плієва, які героїчно билися, і частин 51-ї дивізії підполковника Б.Алієва і вже до 10 годин оволодів Кам’янкою, Малою Камишевахою і південною частиною Ізюму».

Мала Камишеваха згадується і в акті 349-ї дивізії. Вона усього лише за три кілометри від польового стану, де було закопано ящик. І коли 19 травня тут ще знаходилися наші бійці, можна уявити, із якими труднощами давалися фашистам ці кілометри.

За свідченням маршала Г.Жукова, «6-та, 56-та армії, частина сил 9-ї армії й оперативної групи генерала Л.Бобкова виявилися оточеними. Багатьом частинам вдалося вирватися з оточення, але деякі не змогли це зробити і, не бажаючи здаватися, билися до останньої краплі крові».

Дивно, але в жодному зі спогадів, навіть у книзі маршала К.Москаленка, де, здається, названо всі частини і з’єднання, котрі брали участь у Харківському наступі, 349-ту стрілецьку дивізію обійдено мовчанкою. Немов вона десь зникла або тут її не було зовсім.

Мимоволі напрошується висновок: а чи не тому маршали не згадують про 349-ту, що всі її штабні документи, у тому числі й історія дивізії, виявилися закопаними на польовому стані і мемуаристи просто не мали відомостей про неї?..

Михайло Астрахов (у центрі) серед жителів Копанок, які ховали воїнів, 
 що загинули у Жовтунівському урочищі в травні 1942-го

Та все ж шлях дивізії нам вдалося відновити, можна сказати, у всіх подробицях. Зробити це нам допомогли її ветерани. Так, 349-та тоді, під Ізюмом, не загинула повністю. Було врятовано прапор, у живих залишилося багато бійців. Але про це трохи пізніше...

Братське поле

У Жовтунівському ми дійсно ходили по кістках. Щоразу, як спрацьовував металошукач, ми знаходили чиїсь останки.

Що ж робити далі? Підняти громадськість, перекопувати землю і збирати прах загиблих тут чи ж домагатися перед Ізюмським виконкомом, щоб поле, яке стало братською могилою для воїнів 349-ї дивізії, оголосили заповідним, установили на ньому пам’ятний знак?

Ми вирішили звернутися через газету безпосередньо до всіх ізюмчан. Докладна розповідь про експедицію, надрукована у «Робітничій газеті», викликала велику читацьку пошту. Відгукнулися десятки учасників сумних подій під Харковом у травні 42-го.

Ось як згадував ті дні колишній помічник начальника штабу 902-го стрілецького полку 248-ї дивізії, житель Дніпропетровська, підполковник у відставці В.Календа, який саме в той час опинився під Ізюмом.

«У березні 1942 року, — пише він, — нашу дивізію перекинули в район Ізюмо-Барвенківського виступу. Серед бійців і командирів ходили розмови про зростання майстерності нашої армії, про відсутність страху оточення, що ми, мовляв, самі тепер йдемо в «мішок», аби потім громити німців.

12 травня 1942 року розпочався наш наступ на Харків. Він розвивався цілком успішно — за кілька днів ми прорвали оборону ворога і вийшли на околицю Мефери. Тим часом стало відомо про контрудари німців, і нашу дивізію терміново направили в район Барвенкове для ліквідації прориву. Таке рішення командування викликало подив: адже припинявся успішний наступ.

Кілька днів стомливого маршу. Повна відсутність інформації про оперативну обстановку. Командування полку послало мене з одним розвідником верхи кіньми для встановлення зв’язку з передовими частинами. На той часу ми вже знали, що нашу армію оточено. Невдовзі помітили просування німецьких військ похідною колоною в нашому напрямку. Галопом повернулися в частину, доповіли командуванню про побачене. Полк приготувався до бою, який незабаром і почався. Сили були нерівні, і ми почали відступати. Через два дні опинилися в районі Лозоватки, де було зосереджено багато наших військ. Були тут і «катюші», і танки, і артилерія, але не було боєприпасів, бензину.

Вранці 25 травня почалася артилерійська підготовка, в атаку пішли танки, і ми кинулися у вузький коридор у напрямку на Ізюм. Після виходу в німецькі тили ми повністю втратили керування і рухалися великими та малими групами до Сіверського Донця.

Під моїм командуванням були візки з оперативними документами полку, полковий прапор і взвод охорони. Я йшов із групою з шести чоловік, у якій були уповноважений СМЕРШу, санінструктор, прапороносець та два бійці. Під кінець дня нас обстріляли німці, і я був поранений. Товариші намагалися винести мене, та це утруднювало їхній рух, і я наказав залишити мене і продовжувати вихід з оточення із прапором полку.

Пролежавши кілька годин, почав повзти до лісу. Добрався до нього, попив води зі струмка і заснув у кущах. Прокинувшись, почув голоси, звівся і побачив двох бійців, які йшли з казанком до струмка. Коли бійці переконалися, що перед ними свій, вони сказали, що теж пробиваються з оточення на чолі з командиром своєї дивізії. Це була 111-та стрілецька дивізія.

У складі групи було більше двохсот чоловік. Рухалися лише вночі, обминаючи населені пункти, балками та лісами. На ранок другого дня підійшли до німецької оборони на високих схилах правого берега Сіверського Донця. Передовий загін без пострілу знищив кілька вогневих точок фашистів, і ми метнулися до лісу, що розлігся поблизу річки. Німці виявили нас пізно, відкрили вогонь, але ми вже були під прикриттям лісу. Рушили до річки, та по самому березі у противника була ще лінія оборони.

Зрештою фашистам вдалося притиснути нас до глибокого яру. Комдив прийняв рішення дати бій, щоб прорватися знову в ліс. Приготувалися до бою і, щойно були виявлені, відкрили вогонь і кинулися на прорив. Німці розгубилися. Багатьох ми знищили і знову сховалися в глибині лісу. До кінця дня нас більше не намагалися тривожити.

З настанням темряви вдалося зняти німецькі пости біля річки і під прикриттям зруйнованої греблі підійти до води. Річка в цьому місці дуже прострілювалася противником, і ми рушили вгору за течією по заболоченій заплаві. Через шість-сім кілометрів переправилися на лівий берег Сіверського Донця. Через ліс вийшли на узлісся і побачили село. Послана туди розвідка доповіла, що в селі наші війська. Місцеві жителі зустріли нас привітно, нагодували. Адже це була вже п’ята доба після нашого прориву під Лозовеньками, і за цей час ми практично не харчувалися, не спали. Ввечері нас відправили на перевірку, а потім я був евакуйований у госпіталь».

Щось схоже пережили майже всі, кому вдалося тоді пробитися за Сіверський Донець. У тому числі й воїни 349-ї, котрі залишилися живі.

Ветерани

Минав час. Якимсь чином примірник «Робітничої газети» з матеріалом про експедицію опинився в Астрахані. Ним зацікавилася обласна газета «Волга». У редакції знали, що 349-та дивізія свого часу формувалася саме тут. «Волга» передрукувала публікацію «Робітничої газети», додавши до неї заклик: «Продовжимо пошук, розпочатий в Україні». Ось тоді й відгукнулися ветерани 349-ї.

Один із листів схвилював особливо. Астраханець Андрій Пономарьов, докладно розповівши про свої військові дороги, повідомив: «Приблизно рік тому зустрів Яшу Янборисова. Він служив шофером при штабі дивізії, напевно, має знати про долю ящика з документами».

Ми були вражені: адже акт про поховання дивізійних паперів серед інших підписав і водій командування 349 СД червоноармієць Янбарисов (у прізвищі була допущена помилка). Раніше ми могли лише сподіватися, що з шести учасників поховання заповітного ящика хтось чудом залишиться живим там, під Ізюмом, пройде всю війну, доживе до наших днів.

Я одразу ж зателефонував до редакції «Волги». Тодішній заступник редактора Євген Ковальов пообіцяв негайно розшукати ветерана. Та коли ми зв’язалися з саратовським колегою повторно, голос його був сумний: Якуб Янборисов помер 28 березня 1988 року. Виявляється, коли затівалася експедиція, свідок історії з ящиком ще міг повідати нам його таємницю. Сорок років прожив він по закінченні війни. І не дожив рівно сорок днів до зустрічі з журналістом Євгеном Ковальовим!

Та все ж завдяки публікації у «Волзі» вдалося встановити деякі імена ветеранів 349-ї, які на той момент були живі. Це волгоградці, колишній боєць 349-ї дивізії Олексій Тібірьков та військовий лікар Микола Терентьєв, саратовці, у минулому артилеристи Іван Дубков, Семен Горбачов, Ничипір Булатов, Іван Єрьоскін, піхотинець Андрій Пономарьов, а також харків’янин Іван Артеменко, який у дні травневого наступу під Харковом очолював пункт управління Південно-Західного напрямку.

Полистувавшись, ми домовилися зустрітися в Ізюмі, але через старі рани і хвороби більшість вирушити в таку далеку путь не змогли. Приїхали троє: Олексій Ігнатійович Тібірьков, Іван Іванович Єрьоскін та Іван Тимофійович Артеменко.

…349-ту стрілецьку дивізію почали формувати під Астраханню рівно через місяць після початку війни. Іван Єрьоскін був старшиною комендантської роти при штабі дивізії. А вже в другій половині грудня всі чотири полки її — три піхотні та один артилерійський — ешелонами відбули на фронт. Бойове хрещення прийняли в Богородичному. Прорвали лінію оборони противника, зайняли Голубу Долину, Краснопілля, ще ряд населених пунктів поблизу Краматорська. Ліворуч був Слов’янськ, праворуч — Ізюм. Тут дивізія в сусідстві з 333-ю утримувала оборону до середини травня 42-го. Потім німці почали масований наступ. Сусід зліва не витримав тиску. Невдовзі наказ про передислокацію одержала й 349-та.

У найкритичніший момент ця бойова одиниця, вже пошарпана, дуже знекровлена, втомлена, була кинута для прикриття фронтового пролому, що утворився південніше Ізюма. Вести вогонь по насідаючому ворогу було майже нічим, та й ні з чого. Але стояли, билися до останнього, втрачаючи бойових товаришів. Перед Сіверським Донцем артполк потрапив під бомбардування. Артилеристи заховалися в тому самому Жовтунівському урочищі. Надвечір підійшли німецькі танки. Розпочався бій...

Короткої травневої вночі із рештками свого полку Іван Іванович Єрьоскін пробився на лівий берег Сіверського Донця. Свій штаб відшукали вже під Старим Осколом. Німці продовжували тіснити, і дивізія з боями відходила на Кубань. У Новоросійську передали матеріальну частину свіжим підрозділам, а самі вирушили на Кіровокан — як сказали, для зміцнення кордону. Звідси Івана Івановича послали у військове училище. Більше в 349-ту дивізію він уже не повертався...

Училище хоч і називалося 1-м Сталінградським, але від Сталінграда було далеко. Курсант І.Єрьоскін не раз писав рапорти з проханням відправити його знову на фронт. Один із них задовольнили: готувалася битва на Курській дузі. Офіцером так і не став. Після Курська у складі 2-ї гвардійської артдивизії резерву Головного командування брав Перекоп, визволяв Севастополь. Потім була Прибалтика, штурм укріплень Кенігсберга. Емаль на його ордені Червоної Зірки надщерблена: влучив ворожий осколок...

…Олексія Гнатовича Тібірькова одразу ж після подій під Ізюмом послали на короткострокові офіцерські курси. А через три місяці він уже був комісаром кулеметної роти 8-ї гвардійської бригади. Воював під Моздоком. У бою замінив убитого кулеметника. Подвиг комісара було відзначено орденом Червоної Зірки. А 1987 року жителі Моздока назвали його своїм почесним громадянином.

Є у військовій біографії О.Тібірькова ще чимало героїчних сторінок. У тому числі й Мала земля, де він зі своєю ротою воював кілька місяців — до поранення. Після госпіталю йому несподівано запропонували приміряти цивільний костюм: «Потім пояснимо». Пояснили вже в Тегерані, куди велику групу фронтових офіцерів — усіх також у цивільному — зібрали для охорони урядової делегації, що прибула для переговорів із союзниками на Тегеранську конференцію.

Після війни Олексій Гнатович не раз намагався розшукати сліди 349-ї дивізії. Куди тільки не звертався — безрезультатно. Із цього він зробив для себе висновок: весь її особовий склад тоді, у травні 42-го, повністю загинув. І ось публікація в «Робітничій газеті»... Прочитавши її, О.Тібірьков дав обітницю — решту життя присвятити з’ясовуванню долі своїх бойових товаришів. Так він став одним з найактивніших учасників нашої експедиції.

…Бойова доля Івана Тимофійовича Артеменка і зовсім дивовижна. Вже після війни він написав книгу спогадів «Від першого до останнього дня». Записки ці витримали два видання, але роздобути їх все одно майже неможливо. Свідком і учасником яких тільки подій не був їхній автор!

У травні 42-го майор Артеменко, як ми пам’ятаємо, був начальником пункту управління Південно-Західного фронту, через який підтримувався зв’язок між штабом Південно-Західного напрямку і військами, що брали участь у наступі на Харків і потрапили потім в оточення. У Сталінграді — офіцер для доручень при начальнику штабу фронту: відповідав за мінно-загороджувальні роботи в місті і за зв’язок із «сусідом» — штабом Донського фронту. Забезпечуючи переправу через Волгу решток однієї з частин, був тяжко поранений посередині ріки — утретє від початку війни. Коли армія Паулюса опинилася в Сталінградському кільці, Гітлер, як відомо, кинув на прорив ударне угруповання Манштейна. Випередити задум ворога було доручено з’єднанням 2-ї гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта Р.Малиновського. А прокладати найвигідніший і найкоротший маршрут руху цих з’єднань випало на долю оперативної групи на чолі з І.Артеменком.

На Курській дузі Іван Тимофійович за наказом Р.Малиновського, тоді вже командувача Південно-Західного фронту, очолював оборонні роботи.

У грудні 43-го полковник Артеменко керував переправою частин 52-ї армії 2-го Українського фронту на правий берег Дніпра в районі Черкас. Переправа зірвалася. Полковника розжалували в рядові. У розвідці, куди його послали на чолі групи з трьох солдатів, вдалося роздобути важливі оперативні дані про розташування противника, захопити в полон німецького обер-лейтенанта із секретними картами. Під час повернення з бойового завдання Артеменка було знову поранено — вчетверте. Провину спокутував кров’ю. За розвідку Іван Тимофійович був визнаний гідним вищого солдатського ордена — Слави. Надів капітанські погони.

Саме в цьому званні Артеменко виконав важливе завдання — склав текст ультиматуму, який за підписом представника Ставки Верховного Головнокомандування маршала Жукова і командуючих 1-м та 2-м Українськими фронтами генералів армії Ватутіна і Конєва був переданий керівництву фашистського угруповання, оточеного в районі Корсуня-Шевченківського.

День Перемоги начальник відділу оперативного управління штабу 2-го Українського фронту полковник Артеменко зустрів у чеському містечку Модра. У Чехословаччині ж 11 травня брав участь у полоненні й упізнанні зрадника Власова. Тут же, ще на початку квітня, у щойно звільненій Братиславі, розпочав розробку секретного плану перегрупування військ і перекидання їх на Далекий Схід. А 19 серпня 1945 року під ім’ям полковника Артамонова прийняв капітуляцію Квантунської армії.

Головнокомандувач збройних сил у Маньчжурії Ямада Отодозо, вислухавши від І.Артеменка умови ультиматуму, явно не квапився з відповіддю. І лише коли йому доповіли, що до Чанчуня, де містився його штаб, рухається армада важких російських літаків, раптом захвилювався: «Чи не збираєтеся ви перетворити місто на ще одну Хіросіму?» Щоб наблизити розв’язку, Артеменко недовго думаючи бухнув: «Так». Ямада підписав капітуляцію. А вже через кілька годин західні інформаційні агентства повідомили, що росіяни загрожували японському командуванню атомним бомбардуванням.

Дізнавшись про цю історію, Сталін був роздратований. На представленні І.Артеменка до звання Героя Радянського Союзу написав: «Знизити нагороду, щоб полковник Артеменко знав, що таке в дипломатії слово «так». Парламентар одержав орден Кутузова II ступеня.

…На час нашого приїзду на колишньому польовому стані вже височів монумент, присвячений пам’яті полеглих воїнів 349-ї. Іван Єрьоскін відразу впізнав це місце:

— Осьде, відразу за гаєм, має бути село, а там, угорі, дорога. По ній і прорвалися фашистські танки. Вони розгорнули свої гармати і били по гайку, в якому переховувався наш артилерійський полк. Ми відповідали. Але дуель була нерівною: боєприпасів майже не було. Загалом становище було критичним... А знаєте, хто нас врятував? Німець! Надвечір він прийшов до нас із боку танкової колони. Він добре говорив російською, певне, тому його призначили парламентером. «Мене послали переконати вас, що опір марний і що у вас єдиний вихід — здатися, — сказав він. — Але ви цього у жодному разі не робіть. У німецьких танкістів немає ні снарядів, ні пального. Все це підвезуть лише вранці. Тому у вас є можливість вийти з оточення».

І ми вирішили пробиватися до своїх. Знищили всі гармати, які залишилися, і під покровом ночі несподівано атакували ворожу охорону. Німець йшов із нами. Більше того, він роздобув гвинтівку і відстрілювався від фашистів, які переслідували нас. Уявляєте, скільки мужності знадобилося цій людині, щоб наважитись на такий вчинок саме тоді, коли гітлерівська пропаганда тільки й трубила про повну перемогу над Червоною Армією!

Бійці і командири 349-ї сповна відчули на собі все, що випало на долю багатьох сотень тисяч воїнів, які опинилися в ті трагічні дні під Харковом. Досі офіційна кількість загиблих тут обчислювалася 229 тисячами чоловік. Але багато дослідників останнім часом називають значно більшу цифру. А скільки людей пропало безвісти! Адже й сотні тих, кого прикопували в урочищі місцеві жінки, теж напевно потрапили до їх числа — брати документи у загиблих фашисти забороняли. Навряд чи тепер удасться відновити імена тих, чиї останки зараз розсіяні по Братському полю. Однак ми зобов’язані пам’ятати про них.

Дівчина з фотографії

Розповідь про пошуки слідів 349-ї стрілецької дивізії була б неповною без ще однієї дивовижної історії, пов’язаної з цими пошуками.

Як пам’ятають читачі, жителька Копанок Катерина Самійлівна Левченко передала мені фотографію незнайомої дівчини, знайдену нею на полі бою в травні 42-го. Знімок цей ми опублікували в «Робітничій газеті» — може, хтось відгукнеться. Не відгукнулися... А коли з Астрахані приїхав журналіст Євген Ковальов — той, що на моє прохання ходив на квартиру Янборисових, — я передав фотографію йому: може, незнайомка, зображена на ній, із їхніх країв...

І ось на початку 1989 року одержую від Ковальова лист: «Поспішаю повідомити приємну новину, — пише він. — Жінка, зображена на знімку, знайшлася!

Ася — Антоніна Олексіївна Пищухіна — провела свого чоловіка Олександра Івановича Ісаєва в армію (у 349-ту стрілецьку дивізію) влітку 1941 року. Як мені вдалося дізнатися, по закінченні війни їхні шляхи розійшлися. Так, так! Уявіть, Олександр уцілів під Ізюмом. Я побував і в нього. Що дивовижно — він жодним чином не міг пояснити, як фотографія Асі опинилася тоді на полі бою. Комусь передав? Навіщо? Загубив? Можливо...»

Я написав Антоніні Олексіївні й Олександру Івановичу. Незабаром з Астрахані прийшли відповіді.

О.Ісаєв згадує, як його, шофера взводу зв’язку особливого зенітного артдивізіону 349-ї стрілецької дивізії, перед вантаженням на самохідну баржу проводжали мама і дружина. Саме тоді Ася простягнула йому на прощання фотографію з написом на звороті: «Коханому чоловіку...» Незабаром Олександр Іванович опинився під Харковом. На початку 42-го на штаб артдивізіону налетіли фашистські літаки. Бомба влучила прямо в будинок, від штабу нічого не залишилося, загинуло 18 бійців та командирів, були поранені. Ісаєву доручили доставити їх у польовий госпіталь. Дорогою кілька разів машину обстрілювали ворожі літаки, та Ісаєв усе ж таки довіз товаришів, а сам після повернення в дивізіон тяжко занедужав і теж потрапив у лазарет.

Одного разу тут виступали артисти армійського ансамблю пісні і танцю, й Ісаєв, що вже видужував, а співав і танцював він не гірше від професіоналів, був зарахований у нього. Та артистична кар’єра Олександра Івановича виявилася короткою. У травні 42-го, під час битви під Ізюмом, учасники ансамблю разом з оточеними розрізненими частинами, яких атакували з землі і з повітря, пробивалися за Донець. Не виключено, що саме тоді шлях групи, в якій був Ісаєв, проходив через урочище Жовтунівське. Тут брав участь у бою. Вночі з якоюсь групою бійців і командирів пробився за Донець. Дійшов до Сталінграда. Дожив до Перемоги.

Коли ми заочно познайомилися, йому було вже 72 роки. Приблизно стільки ж і Антоніні Олексіївні. У тому, що в них не склалася сім’я, вважає Олександр Іванович, винна лише війна. «Та все ж я прожив щасливе життя, — пише він. — У мене двоє дітей, чотири внучки! Хіба це не щастя?»

Антоніна Олексіївна була глибоко зворушена вчинком Катерини Самійлівни Левченко, яка стільки років берегла її довоєнний знімок. Вона відразу ж написала Катерині Самійлівні лист, запросила в гості...

Такий кінець цієї історії. І найрадісніше в ній те, що людина, ім’я якої ми збиралися відшукати серед безвісти зниклих, виявилася живою!

…Як повідомили нещодавно з Ізюма, пам’ятник в урочищі Жовтунівському цілий і неушкоджений. Сюди йдуть і їдуть люди. Отже, пам’ятають...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво