ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ’Я ТВОЄ… - Соціум - dt.ua

ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ’Я ТВОЄ…

19 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 19 липня-26 липня

Переоцінюючи цінності, приходиш до висновку, що щирі друзі — то і є найбільша коштовність. Петро І...

Переоцінюючи цінності, приходиш до висновку, що щирі друзі — то і є найбільша коштовність.

Петро Інгульський («Обрії пахнуть вітрами», «Каменяр», 1972 р.)

Якщо уявити час невидимим потягом, що мчить, зрідка постукуючи на стиках віків, то себе люди побачать на перонах — у чеканні. Потяг, не зупиняючись ні на мить, підхопить обранця у якийсь вагон, щоб висадити на іншому пероні і знову підхопити, але вже у зовсім інший вагон — і так аж до кінця відведеного тобі буття.

Якби мій тато був живий, йому б оце виповнилося сто років. Але шістдесят років тому його забрала війна.

Якби мій добрий друг Петро Мокійович Інгульський був живий, йому б оце виповнилося дев’яносто літ. Але і його уже понад чверть століття немає на цій землі, живе тільки пам’ять і щира вдячність долі за те, що ми колись зустрілись у стрімкому потязі часу.

«Хай святиться і твоє ім’я, Тарасе», — написав він давно-давно, вітаючи телеграмою п’ятдесятиліття свого найближчого друга Тараса Мигаля.

Хай святиться і твоє ім’я, і всі імена, викарбувані у пам’яті серця незрадливим словом «друг», з ким можна й у розвідку, і в атаку, і на тиху розмову, і на щиру сльозу, коли вже несила терпіти тиску обставин. Хай святиться ім’я твоє ще й за те, що за життя ти хотів залишити доброзичним пером своїм слід-пам’ять про своїх друзів, як казав: «не про великих і громогласних, про яких і без мене є кому писати, а про тих, з ким випало розділити судьбу».

З Петром Мокійовичем Інгульським мене познайомив Олекса Іванович Гуреїв, який раніше на семінарі молодих літераторів керував секцією прозаїків і був одним з рецензентів моєї першої збірочки. Тієї осені я чекала в Ірпінському будинку творчості письменників передруку вже відредагованого рукопису. Олекса Іванович і ввів мене у товариство своїх ровесників — «дідів», за висловом покійного Володі Маняка. Більшість їх і справді годилися мені у батьки, але тим були й цікаві, адже свого батька я фактично не пам’ятала. Вони, ці письменники без голосних імен, звань та регалій, складали переді мною ніби груповий портрет батькового покоління. Пам’ятаю швидкого на гострий жарт Григорія Донця, об’єктом голок якого постійно був Володимир Вільний, що саме «висиджував» (малася на увазі обов’язкова кількість напрацьованих за день сторінок) роман «Житні гори»; трохи суєтного Олексія Палажченка, який виявився мені «партизанським земляком» — 23 лютого 1942 року партизани з’єднання С.Ковпака провели демонстративний військовий парад у селі Дубовичі тоді Глухівського району на Сумщині (до речі, спадковому маєтку Кочубеїв), де на той час жили і ми з мамою та смертельно хворим на сухоти батьком.

Дуже спокійний і врівноважений Валентин Речмедін, який і сам пройшов нелегкий шлях підпільної й партизанської боротьби з окупантами, щиросердо обороняв мене од надміру «запізнілої інформації». Якийсь час (до приїзду дружини) до цього товариства належав і стриманий, інтелігентний письменник із Закарпаття Семен Панько. Він захоплено і дуже гарно розповідав про гори та полонини, де любив проводити «у колибі» весь свій вільний і творчий час.

Головні «засідання» проводилися після вечері на лаві біля корпусу, в якому на першому поверсі жив Олекса Гуреїв, або у нього в кімнаті; розігрували «підкидного дурня» з утішним призом — чарочкою «сухарика», по який, як і по свіжі газети, безбожно ганяли «дівчинку на побігеньках», тобто мене.

Ось до цього товариства і приєднався земляк, друг і партизанський побратим Валентина Речмедіна Петро Інгульський. Та час мій був уже вичерпаний. Ми попрощалися просто знайомими і «земляками по Львову», щоб зустрітися випадково тут-таки, в Ірпені, навесні 1972 року.

Я вирвалася сюди буквально на кілька днів, щоб вичитати верстку свого першого книженяти, яке мало народитися у видавництві «Радянський письменник». Петро Мокійович «мучився» над нарисом про Ярослава Галана, що ніяк «не йде», хоч запланований до книжки, яка має побачити світ у «львівському «Каменярі» до 60-річчя автора. Так, подивувавшись збігові, заприязнилися ми на правах давніх знайомих, потерпаючи за майбутні літературні «жнива».

Пам’ятаю, я здивувалася, чи варто так переживати, якщо нарис не встигне до книжки, адже про Галана уже стільки написано!

— Жодну людину не можна вичерпати до кінця, а таку, як Галан, — ніколи. Сподіваюся, що до його портрета я зможу додати досі невідомий штрих, — сказав мені зі своєю неповторною усмішкою Петро Мокійович і повідав, про що хотів би написати.

Я ж до Галана ставилася, як до письменника хрестоматійного — зі шкільних підручників і вузівських програм, тож повідане Інгульським, відверто кажучи, мене не дуже схвилювало, хоча й було цілковитою новиною. Та десь у підсвідомості спрацював суто журналістський азарт: на ранок я, з усіх сил переборюючи ніяковість, запропонувала Петру Мокійовичу поглянути на зібраний матеріал під іншим кутом…

Пізніше він сказав мені, що його вразила готовність «не спати ніч заради проблем малознайомої людини». Нарис «пішов», устиг до збірки і побачив світ, як написав мені у листі Петро Мокійович, «під твоїм заголовком».

Симпатія була взаємною, і ті кілька вечорів, що випали на нашу долю, були витрачені на щирі розмови «про все» — про літературу і літераторів, про Львів і львів’ян, про природу, яку так безжально нищить цивілізація, а поміж тим — і про власні нелегкі проблеми. Петро Мокійович таки дуже переживав, хоча й говорив про це зі звичною для себе іронічністю, невідворотність виходу на пенсію, а я черговий раз стояла на роздоріжжі.

Нас розділяло двадцять п’ять років, та мій новий друг ніколи не вдавався до батьківського — повчального чи поблажливого тону, і саме ті наші розмови, а пізніше і листи, навчили мене дивитися на предмет власного «я» ніби збоку, відсторонено, з тією часткою самоіронії і скепсису, що тільки й можуть порятувати від глибоких депресій у нелегких обставинах життя. Чотири роки нечасте наше листування було чи не єдиною безумовною підтримкою моєї постійної боротьби за незалежність, за право на власні погляди і переконання, коли решта товаришів, друзів та подруг схиляли до компромісу: всі так роблять.

А про себе — скупо. Це з рядків його нарисів, розкиданих по книжках, дізнаюся:

«…Травень мого дитинства я пам’ятаю свіжим запахом молодої, липкої ще зелені; надвечірками, що гасли, забрьохавшись у росяний розлив поля; дівочими веснянками, які клекотали над селом далеко за північ. Не знаю як де, а в нашій Медівці саме в цю пору, десь на початку місяця, широко відзначався день Юрія… Виїзд у поле цілою родиною перетворювався на велике свято… Відбір був дуже суворим, бо на возі не можна було помістити дванадцятеро бажаючих…» («Поліття»)

«…Згадка про березовий сік раптом перекинула мене в дитинство. Зникло відчуття простору і часу, я стояв у оточенні своїх ровесників… і ласував терпким трунком з одинокої буйнолистої красуні, що зростала на леваді… І чи не бродить той сік і донині в моїх жилах, чи не його хміль п’янить мене, будить і кличе на Поділля…» («Сага про Кортеліси»)

«…Кажуть, що джерел є у світі стільки, скільки зірок на небі, квітів навесні… Однак запевняю — вода, що б’є з джерела під вікном низенької хати в Медівці, не має собі подібної у цілому світі…»

«…Трунок з польової кринички завжди пахне рідною домівкою, дитинством, материним благословенням…» («Смак джерельної води»)

«…Поділля і зелене, і багате, і привітне…

На мурах немирівської фортеці є сліди смолоскипів Северина Наливайка, тут у жорстокому поєдинку з гайдуками Вишневецького прославилася кіннота уманського полковника Івана Ганжі… у Кальнику стояв полк Івана Богуна, а між селами Красним і Черемошним височить могила брацлавського полковника Данила Нечая… в урочищі Батіг, неподалік Ладижина, …козаки Богдана Хмельницького оточили двадцятитисячне польсько-шляхетське військо і повністю його розгромили… Подільські діброви шумлять про славу Кривоноса і Залізняка, Семена Палія і Устима Кармелюка…» («Смак джерельної води»)

«…Про кривавий світанок 22 червня 1941 року… не розказуй, не ятри серця. Я служив тоді в армії… чув вибухи перших фашистських бомб, бачив, як горів Житомир, як плутались люди й машини у обірваних проводах, що, здавалося, кривавились, наче вени…

…Те, що я пережив у оточенні під Борисполем, можна порівняти тільки з пеклом…» («Балада про Солдата»)

«…Але навіть у чаду, в нестямі я знав, що мене спитають за вірність військовій присязі, за зброю, за минуле, що готувало мене до цього кривавого випробування, і за майбутнє, за право жити в якому я маю скласти іспит. Мене не лякав холодний голос позірної справедливості, що доносився з майбуття: чому не застрелився? Бо вмерти тоді було стократ легше, ніж вижити… Саме це та віра в перемогу… привела мене в Шаболянські ліси, у Солов’їний яр під Іллінцями…» («Смак джерельної води»)

«…Думаю-мучуся над отим «уже краще». А що ж тоді, як же буде тоді, коли стане гірше? І взагалі — що таке гірше? Адже я не можу зігнати мухи, яка зухвало нишпорить по литках, не годен подзвонити до санітарки, хоч тисну на кнопку електричного дзвінка до хрусту у щелепах… Каліцтва моя душа не сприймала…

…Знову стояли глупі ночі, стукав оголеними руками в шибку палати кущ жасмину, гуркотіли поїзди, просипалося гайвороння… Були муки безсоння, розпачу, жах безсилля, а перед очима невідступно стояв візок і заплакане обличчя сина…» («Балада про Солдата»)

«…Істину, що прикрилася, зашнурувалася довгою, як бинт, і тривожною, як смуток, латинською назвою… таки розкопали. І хворобу, поширену лише в передгір’ї Карпат, лихо, від якого у дорадянські часи тут гинуло і ставало каліками багато людей, … таки виявили.

…У мене не було ніг… У мене відняло мову… У мене був розлад зору…

…Три роки, проведених у клініках і на курортах…» («Істина і добро»)

А книжка Петра Мокійовича Інгульського, що вийшла влітку 1972 року — до його шістдесятиліття, називалася «Обрії пахнуть вітрами». У ювілейній передмові уже тоді широко відомий прозаїк Роман Федорів писав: «Петро Інгульський належить до тих щасливих митців слова, які пригощали своїх читачів з повних і чистих криниць. Так і уявляю його край дороги, красивого і в свої шістдесят, гостроязикого, іноді сумного, іноді чимось незадоволеного, іронічного, але обов’язково з повними відрами на коромислі. А коли мова зайшла про іронічність, то я повинен сказати, що вона, іронія, жалом своїм спрямована на самого себе, на свою власну працю. Важко, мабуть, знайти письменника, який би так гостро кепкував часом з самого себе та з своїх творів…

А може, Петро Мокійович, з природи лірик, подібним чином одягає власносатиричні обладунки, щоб хтось чужий припадком не поранив його душу?»

Не залишив Петро Інгульський нащадкам ні товстих романів, ні піднесених поем. Обрав собі на письменницькій ниві хліб найтяжчий — нарис, цей дивний, суперечливий жанр з двосічним лезом, одним боком звернений до чорно-білих фактів науки історії, другим — до автора: ти вірний часові? Тим людям — твоїм сучасникам, які тебе не шукали і ні про що не просили, але ти знайшов їх сам?

Нарис — кольорова ілюстрація до історії, написана небайдужим пером у тій гамі кольорів, що доступна тут і зараз. Жодний жанр не дає письменникові вікових гарантій, але… «Треба сподіватися, — писав в уже згадуваній статті Роман Федорів, — що колись наші літературознавці спробують зважити на важницях наявність у нарисах Петра Інгульского історико-краєзнавчого матеріалу і, певно, здивуються його кількості. Особливо багато інформації історико-краєзнавчого, етнографічного плану знаходимо у тих творах, які присвячені любій його серцю Подолії».

Я б додала ще — і Львівщині, і Львову, з яким його життя було пов’язане з 22 квітня 1946 року, коли він одержав редакційне посвідчення кореспондента з рук тодішнього головного редактора газети «Вільна Україна» Антона Хижняка, і до останнього подиху.

Він залишив нам чудові портрети сучасників, в тому числі і письменників — Олександра Гаврилюка, Ярослава Галана, Юрія Мельничука, Антона Хижняка, Василя Глотова, Валентина Речмедіна, сліпого поета Андрія Волощака та його вірної дружини Ісидори Сидорівни… Називаю тільки тих, про кого перечитала у двох, подарованих мені автором, книжках. А їх же було багато…

Але з усіх товаришів, друзів та побратимів найближчим і найдорожчим Петрові Мокійовичу був Тарас Мигаль. У листах, скупуватих на відомості про самого себе, Петро Мокійович не шкодував місця для друга, тож я знала про клопоти і роботу Тараса Степановича чимало, хоча особисте наше знайомство відбулося за умов, гідних пера гумориста.

Було це в останній мій ірпінський вечір того пам’ятного квітня 1972 року. Ми з Петром Мокійовичем, повечерявши в їдальні, довго гуляли алеями і ніяк не могли наговоритися.

— Мені так хотілося познайомити тебе з Тарасом. Він же мав сьогодні приїхати, дивно, що й досі немає. Загляньмо до мене, — його кімната буде навпроти, — раптом приїхав…

Піднімаємося сходами на другий поверх, а там, за розчиненими на сходовий майданчик дверима, перед порогом сидить усміхнений чолов’яга і, задоволено покректуючи, парить ноги у синьому пластмасовому тазику.

— Це я тебе так виглядаю, — заявив він Інгульському, — а побачивши мене за спиною друга, додав, нітрохи не знітившись: — О, ти з дамою! Треба ж попереджати…

Так ми й познайомились. Усупереч наполяганням новоприбулого на необхідності чогось міцнішого, випили пізнього чаю «з-під кип’ятильника», а вранішня електричка уже везла мене до Києва, звідки я, погостивши ще день у родичів, повернулася автобусом до свого рідного периферійного райцентру.

Потяг-час то підхоплював мене у котрийсь із вагонів, то знову викидав на перон-чекання. Минули роки.

Якогось дня улітку 1982 року, коли, переживаючи черговий викрутас долі, сиділа я в кутній кімнатці відділу листів «Літературної України», хтось із колег розчинив двері:

— Тут вона, ваша Петренко.

Зайшов невисокий чоловік у чорному строї з білосніжною сорочкою і при краватці. Привітався.

Тарас Мигаль! Я одразу його впізнала, хоча за минуле десятиліття не зустрічалися ні разу.

Ми обнялися, об’єднані спогадами про спільного друга: це йому сповнилося б сімдесят.

Сісти хоча б на хвилинку Тарас Степанович відмовився, посилаючись на те, що його чекають.

— З короткочасними дружніми візитами, — пояснив, усміхаючись з незрозумілою мені притаєною гіркотою. — Хотів іще раз побачитись… зрозуміти… бо ж… усе забувається…

— Не все.

— Бачу… і — спасибі.

Він легенько торкнувся устами моєї щоки, відсторонився, пішов до дверей. І вже з порога додав, ніби жартуючи:

— Як зустріну Петра, передам вітання.

— Нічого не зрозуміла, — прокоментувала «короткочасний дружній» візит моя помічниця Зіна, майбутня дружина Романа Андріяшика.

— Така вже манера жартувати.

Але то був не жарт. Тарас Степанович Мигаль приходив попрощатися. У серпні 1982 року його не стало.

Хай святиться ім’я твоє… Ваші імена, мої добрі і щирі друзі, без кого цей світ, мій світ, був би бідніший. Ваші зірочки, там, високо, тепер безмовно дивляться на нас.

Летить у невідоме потяг часу. На перонах і у вагонах — люди. І немає знаку, де початок, де кінець вічному рухові життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво