Густав II Адольф — «батько сучасної стратегії»

Втомлений картиною хибного, безладного способу ведення війни в Європі, впродовж багатьох століть марно вишукуючи у війнах цих часів сліди того мистецтва, з яким війну вели Александр Великий, Ганнібал та Юлій Цезар, — дослідник військової історії з подивом зустрічає нарешті в діях Густава-Адольфа в Німеччині спосіб ведення війни, який є цілком новим і відмінним від попереднього й у головних, основних засадах своїх засвідчує вражаючу подібність до способу ведення війни великими полководцями давнини.

Князь М.Голіцин, генерал-лейтенант генштабу Російської імперії, автор тритомної праці «Великие полководцы истории»

Геніальний стратег і воєначальник, імператор Франції Наполеон I лише сімом полководцям усіх часів і народів надав місце у пантеоні військової слави: Александру Великому, Ганнібалу, Юлію Цезарю, Густаву II Адольфу, Тюренну, Євгенію Савойському та Фрідріху Великому. Між Юлієм Цезарем і шведським королем (сімнадцять століть!) немає ні Аттили, ні Карла Великого, ні Річарда Левине Серце, ні Чингісхана, ні Тимура...

«Золотий король» шведів

Густава II Адольфа (1594—1632) з династії Ваза сучасники називали «Золотий король». Ставний, високого зросту й незвичайної фізичної сили, він був не тільки великим полководцем, що заслужив звання «батька сучасної стратегії», а й по-справжньому непересічною особистістю.

Король чудово знався на дер­жавних справах, володів даром переконання, мав чудову пам’ять. Вирізнявся феноменальною працьовитістю, невибагливістю в побуті, не визнавав розкошів; вільно володів німецькою, голландською, французькою, італійською мовами, знав латину.

Зійшовши на шведський престол 1611 р. після смерті батька — Карла IX, він першою ж своєю промовою перед парламентом справив на законодавців таке приголомшливе враження, що вони, не вагаючись, віддали корону неповнолітньому 17-річному принцу. Король призначив канцлером досвідченого адміністратора Акселя Оксеншерну. Два десятиліття вони працювали разом: перший був полководцем, на плечах другого трималося керівництво дер­жавою.

Невдалу війну з Данією (розпочату ще батьком) Густав II Адольф завершив вигідним для останньої миром. Забезпечивши непорушність південних і південно-західних кордонів Швеції, король переключив усю увагу на схід. Війна закінчилася успішно: Московія, знекровлена багаторічною Смутою, уклала 1617 року Столбовський мир і на ціле століття залишилася відрізаною від Балтики.

Чотири роки перепочинку Густав II Адольф присвятив ретельній підготовці до війни з Річчю Посполитою, король якої Сигізмунд III Ваза, представник католицької гілки цієї династії, продовжував претендувати на шведський престол. Війна з Польщею тривала зі змінним успіхом вісім років, але шведи усе ж таки захопили Ліфляндію.

…Вже 11 років тривала Тридцятилітня війна (1618—1648). Це була перша загальноєвропейська війна. На одному боці билися повсталі чеські стани, німецькі князі-протестанти, яких на певних етапах війни підтримували Данія, Швеція, Франція (попри те що була католицькою країною), Трансільванія, Голландія та Англія. Їм протистояли країни Католицького блоку — Габсбурзькі Австрія та Іспанія, Баварія, Річ Посполита, низка німецьких князівств (переважно духовних) та папський престол. Московія опосередковано також брала участь у конфлікті. Невдала для Кремля «Смоленська війна» у 1632—1634 рр. із Річчю Посполитою, в якій, на боці польського короля відзначилися й запорізькі козаки, відвернула увагу Варшави від подій у Центральній Європі.

1629 року ситуація в Німеччині, яка була основним театром воєнних дій, стала катастрофічною для Антигабсбурзького блоку. Альбрехт фон Валленштайн, імперський полководець-кондотьєр і Йоганн-Церклас фон Тіллі, досвідчений полководець Католицької ліги, фактично очистили німецькі землі від військ протестантів. Данський король-протестант Християн IV вступив у війну 1626 року. Після нищівної поразки від військ Тіллі біля Луттера в серпні того ж року він був змушений просити перемир’я. Єдина невдача Валленштайна в серпні 1628 року під час облоги міста Штральзунд додала шведам (які допомагали городянам) віри у свої сили.

Однією з головних причин вступу Густава II Адольфа в Тридцятилітню війну стало бажання убезпечити свої кордони. Загострювалася й династична проблема у Швеції. Упевнене просування католиків до Балтики могло окрилити польську гілку династії Ваза в її домаганнях стосовно шведського престолу.

Густав II Адольф навесні 1629 року отримав дозвіл парламенту на ведення війни в Німеччині. Він розумів: союзники з’являться після перших перемог. Монарх 20 травня 1629 року в Стокгольмі прощається зі своїми сановниками і залишає на їхнє піклування малолітню доньку Крістіну. Він сказав виборним чинам королівства: «Бог свідок, що я починаю війну не заради марнославства. Імператор... зневажає нашу віру. Пригноблені народи Німеччини волають про нашу допомогу...» Щойно шведам удалося із Річчю Посполитою укласти у вересні того ж року перемир’я на шість років, як король заходився виконувати свій амбітний план.

Німеччина біля ніг «Північного Лева»

16 липня 1630 року король-полководець висаджується з 15-тисячним корпусом на померанському острові Узедом і вступає у війну, в якій перет­нулися політичні, економічні та релігійні інтереси (останні з кожним роком відігравали дедалі меншу роль) майже всіх країн Європи. Як зазначає петербурзький історик Андрій Прокоп’єв, «шведський король став одним із найпослідовніших захисників релігійних інтересів протестантських станів — тривога за долю євангелічного віросповідання в сусідній Німеччині відіграла істотну роль у його виступі. Шведське вторгнення остаточно перетворювало Тридцятилітню війну в справу загальноєвропейської ваги».

Невдовзі шведи здобули за рахунок гнучкої тактики та суворої дисципліни низку перемог у Померанії і Мекленбурзі. Спроби насильства чи здирництва каралися нещадно. «Вся Німеччина дивувалася дисципліні, якою так відважно вирізнялися шведські війська... Будь-яку розпусту переслідували вельми суворим чином, а найсуворіше — богохульство, здирництво, ігри та поєдинки...», — писав Фрідріх Шиллер в «Історії Тридцятилітньої війни». А ось думка російського військового історика Олександра Свєчина, який говорить про таке «нововведення» короля: «З ім’ям цього великого полководця пов’язані винайдення і запровадження в армії покарання шпіцрутенами. Винного протаскували або проганяли між двома шеренгами солдатів, і кожен повинен був завдати удару палицею по спині злочинця». Це покарання називали «кваліфікованою стратою».

Шведи тоді були найкращими вояками в Європі. Більшість армій Старого Світу складалися з погано організованих підрозділів вояків-найманців. А от шведська армія виглядала єдиним організмом із чудово налагодженою системою взаємодії піхоти, кавалерії, артилерії та служби тилу. «Північний Лев», як називали сучасники Густава II Адольфа, створив першу професійну армію в Новій історії. Навчання її складалося з регулярної муштри, тренувань і маневрів. На першому етапі війни в Німеччині полки набиралися майже виключно з представників титульної нації королівства, а також фінів і саамів. Армія короля-полководця «мала суто національну, шведську базу і ще більшою мірою протестантсько-лютеранський настрій», — писав Ганс Дельбрюк. Втім, і це треба підкреслити, лише за його життя.

У галузі стратегії і тактики Густав II Адольф досяг великих успіхів, часто запозичуючи та використовуючи ідеї противників. Так, у німців він узяв на озброєння «хвильові атаки» (шабельна атака супроводжувалася стрільбою з пістолетів). Шведи першими запровадили стандартні калібри гармат для полегшення постачання їх боєприпасами. Артилерії, особливо легкій маневровій, він приділяв чимало уваги. Генерал Леннарт Торстенссон, який командував артилерією шведської армії, вважався найближчим помічником короля.

Принципи організації і тактики, закладені Густавом II Адольфом, залишалися актуальними до середини XVIII ст. і становлять цілу епоху в розвитку військової справи. Шведські офіцери навчалися в голландського штатгальтера і полководця Моріца Оранського (Нассауського). «Північний Лев» узяв на озброєння передову на той час військову тактику голландців. У майбутньому він істотно її вдосконалив і став творцем «лінійної» тактики, що панувала на полях битв до середини XVIII ст. «При шикуванні піхоти в центрі розташовувалися пікінери, а на флангах мушкетери. Обидва види піхоти мали приблизно однакову чисельність», — писав Є.Разін. Як і за часів давніх рабовласницьких армій, кавалерію король розміщав переважно на флангах. Але він намагався не об’єднувати її у великі маси і часто розподіляв на фронті разом із піхотою. Тактику «караколе», елегантну, але малоефективну — вершники накочуються на позиції ворога і, зробивши постріл, ретируються — монарх замінив атаками галопом із холодною зброєю наголо.

Останні два роки життя діяльного короля-полководця були насичені доленосними подіями для всієї Європи. В січні 1631 року Швеція укладає договір із Францією, стурбованою різким посиленням могутності Габсбургів. Кардинал Рішельє допомагав в основному грошима (до 1 млн. франків на рік). Інтереси Франції були обумовлені в угоді. В ній ішлося про «відновлення пригноблених у їхніх колишніх правах...» Що насправді означало знекровлення Габсбургів. Лише 1635 року Франція, після низки тяжких поразок протестантів (уже після загибелі Густава II Адольфа), безпосередньо втрутилася у конфлікт…

У 1631 році шведські війська крок за кроком буквально вичавлювали з Північної і Середньої Німеччини війська католицької Ліги (де головну роль грала Баварія на чолі з курфюрстом Максиміліаном) і Габсбурзької імперії.

Першим зважився порвати з імператором і вступити в союз із шведським королем ландграф Вільгельм Гессенський, один із лідерів кальвіністської течії в протестантстві. Саксонський курфюрст Йоганн-Георг — ортодоксальний протестант-лютеранин, але схильний до компромісів із католиками, після тривалих вагань став на бік шведів. Підтримали їх і курфюрст Бранденбурзький Георг-Вільгельм, і герцог Померанський Богуслав XIV. Втім, головним силам шведів не вдалося вчасно допомогти багатому протестантському місту Магдебургу, яке взяла в облогу армія Тіллі. Перемога католиків стала воістину «пірровою» — винищивши до 30 тисяч жителів і розграбувавши місто 20 травня 1631 року, вони остаточно розсіяли сумніви князів-протестантів щодо того, чи підтримувати їм «Північного Лева».

«Канни» лицаря-вінценосця

1 вересня 1631 року, відразу після підписання військового договору між Швецією і Саксонією, почалися складні маневри протестантської армії та армії Тіллі. Лише 17 вересня поблизу Брейтенфельда відбулася одна з вирішальних битв цієї війни. Шведсько-саксонська армія мала мінімальну перевагу над армією імператора і Ліги (39 тисяч проти 36 тисяч) і значну в гарматах (75 проти 26). Ця перевага нівелювалися тим, що 15 тисяч саксонців помітно поступалися за бойовим вишколом імперцям, а частину легких гармат союзники не використовували. Шкіра, що обтягувала тонкі мідні стволи, не рятувала їх від перегріву.

Роз’єднаність сил союзників (курфюрст не визнавав зверхності короля) відіграла, втім, позитивну роль. Імперці на правому фланзі протягом години змели саксонців, які почали втікати, а Готфрід Паппенгайм зі своєю кіннотою спробував охопити і правий фланг шведів. Гінці вже вирушили до Відня з переможною реляцією. Але шведи відкинули лівий фланг супротивника, а пізніше й центр, яким керував генералісимус Тіллі. Його полки, які повернулися після переслідування саксонців, були атаковані шведами й витиснуті з поля битви. Шведам допомогла незвичайна рухливість бойових порядків. Усі маневри армія протестантів виконала ще до того, як неповороткі ударні колони католиків приготувалися до нового наступу.

Розгром імперців був повним. Вони втратили сім тисяч вояків убитими та пораненими, а близько шести тисяч потрапили в полон і відразу ж влилися в армію переможців (така ситуація не була дивиною). Втрати союзників становили 4,5 тис. вояків, із них лише третина — шведи. «Чим були Канни для Ганнібала, тим була битва при Брейтенфельді для Густава-Адольфа: перемогою мистецтва над безсумнівно високою, але занадто вайлуватою боєготовністю» (Г.Дельбрюк).

…Наступний план союзників полягав у тому, що саксонці повинні були захопити спадкові землі імператора — Сілезію і Чехію, а шведи, через Тюрінгію і Франконію, просуватися на південь Німеччини. Цей дуже ризикований план був-таки невдовзі втілений у життя. Саксонці 11 листопада 1631 року вступили до Праги, а армія Густава II Адольфа захопила Галле, Ерфурт, Франкфурт і наприкінці грудня 1631 року — потужну фортецю Майнц. І тут «Північний Лев» несподівано розгорнувся на 180 градусів і форсованим маршем попрямував до Нюрнберга.

15 квітня 1632 року поблизу річки Лех відбувся бій. Це були сутички кавалеристів та артилерійська дуель, під час якої дістав смертельне поранення Тіллі. Імперці зберегли боєготовність і організовано відступили. Баварський курфюрст Максиміліан, затятий адепт католицизму, сховався у фортеці Інгольдштадт, яку безуспішно штурмували шведи. Проте 17 травня 1632 року вони без бою захопили столицю Баварії — Мюнхен.

Становище Густава II Адольфа сягнуло найвищого ступеня популярності і могутності. Населення імперії бачило в ньому справжнього лицаря, який розумно й хоробро бився і, головне, захищав одновірців, не допускаючи, втім, і актів насильства стосовно католиків.

Перемога ціною в життя

Імператор Фердинанд II, який лише два роки тому відправив у відставку генералісимуса Альбрехта фон Валленштайна, змушений був 23 березня 1632 року знову викликати його на службу. Він надав полководцеві необмежені повноваження. Протягом кількох тижнів Валленштайн вигнав із Чехії саксонців і подався до Нюрнберга, де вже перебував Густав II Адольф. Під час штурму укріпленого табору імперської армії король зазнав невдачі. Втрати шведів були істотнішими, але головне — ця битва показала ілюзорність надій протестантів на швидку перемогу.

Війська «Північного Лева» прямують до Відня, але Валленштайн ігнорує маневр шведів і нападає на саксонців у їхній вотчині. Цей маневр генералісимус запозичив зі стратегії Другої Пунічної війни. Нове зіткнення великих полководців стало неминучим. І Валленштайн припускається фатальної помилки — відправляє корпус графа Готфріда фон Паппенгайма на допомогу Кельну, який узяли в облогу голландці. По дорозі імперці заходилися грабувати саксонське місто Галле і настільки захопилися, що забули про мету свого походу.

За цих несприятливих для імперців умов 6 листопада 1632 року відбулася одна з вирішальних битв Тридцятилітньої війни. Біля саксонського містечка Лютцен зійшлися армії Густава II Адольфа та Альбрехта фон Валленштайна. Шведи мали у своєму розпорядженні 16300 вояків і 60 гармат. Армія Валленштайна поступалася їм — лише 12 тис. вояків і 21 гармата.

Сили сторін майже зрівнялися, коли до полудня імперці отримали два полки підкріплення (2900 вояків). Валленштайн відмовився від важких квадратних форм (іспанські терції) і побудував піхоту в десять шеренг у глибину. Але королівська армія все ж таки якісно переважала армію противника. Шведи були озброєні більш легкими мушкетами (без сошок), шикувалися в глибину у шість, і навіть три шеренги. Протестантська армія була загартована в багатомісячних боях, тоді як імперська щойно сформувалася. Сукупність цих чинників і допомогла шведам перемогти, незважаючи на сильну позицію військ Валленштайна і те, що його піхота в центрі не була розбита. На флангах кіннота (рейтари) шведів розгромила імперську кінноту; спроба полку легкої кавалерії хорватів атакувати позиції ворога з тилу зазнала невдачі. Поява 4000 піхотинців Паппенгайма вже надвечір могла внести корективи у перебіг битви. Але шведи очікували підходу ще чисельнішого (до 6000 вояків) люнебург-саксонского корпусу. Тому Валленштайн зрештою визнав перемогу протестантів.

Ще о першій годині дня Густав II Адольф, перебуваючи на правому фланзі, натрапив на загін ворожої кавалерії і був смертельно поранений у голову. Кавалеристи імперців пострілами впритул та ударами палашів добили короля. Вони, втім, не знали, ким був умираючий, хоча й здогадувалися, що перед ними важлива персона. Страшний удар не спричинив паніки серед протестантів. Командування взяв на себе Бернгард Саксен-Веймарський, а шведи поновили тиск. «...Як розлютовані леви, кинулися вперед упландські, смаландські, фінські та готські полки... Здавалося, що дух Густава-Адольфа невидимо височів над ними і вів полки до бою...» (К.Абаза, «Герои и битвы»). Втрати імперців були дуже тяжкими: до 6000 убитих і поранених на полі бою і вся артилерія. Шведи втратили близько 5000 вояків.

Життя після смерті

І нині історики губляться в здогадах — багато хто схильний вважати, що до смерті короля доклали руку єзуїти, а знаряддям помсти «ворогу самого Бога і Христа» став герцог Саксен-Лауенбурзький. Справу життя «Північного Лева» продовжили учні — Бернгард Саксен-Веймарський, Леннарт Торстенссон, Густав Горн. На жаль, не всім їм на полі бою усміхалася удача, як Густаву II Адольфу.

Війна тривала з перемінним успіхом ще майже 16 років, але саме блискучі перемоги Густава II Адольфа дозволили Швеції після Вестфальського миру (1648) утвердитися на берегах Балтійського моря. Війна закінчилася там, де 30 років тому почалася, — в Чехії, біля стін Празького Града. Ця квітуча країна була спустошена, а її населення зменшилося з 3 млн. до 800 тис. У Німеччині також до 40% населення загинуло або вимерло. Сотні тисяч німців і чехів емігрували. Прагнення до імперської централізації було паралізоване — Німеччина ще 225 років залишалася роздробленою. До Швеції за Вестфальським миром 1648 року відійшли Західна Померанія, Вісмар, Бремен і Гамбург.

Про плани Густава II Адольфа, який загинув у розквіті життя (йому було неповних 38 років), можемо тільки здогадуватися. Твердження імперців і папістів про те, що свобода Німеччини опинилася під загрозою, є абсолютно облудними. Можна припустити, що король вигнав би єзуїтів, відкинув ненависний протестантам Реституційний едикт 1629 року (за яким секуляризовані землі римської церкви підлягали поверненню колишнім власникам), що була б відновлена свобода віросповідань і status quo в Чехії, Моравії, Пфальці.

Густав II Адольф, який вирізнявся, крім своїх військових талантів, ще й неабиякою розважливістю у веденні війни, крок за кроком ішов до своєї мети і, безперечно, консолідував би протестантів не лише в Німеччині. Ось яку характеристику шведському королю дав Філіпп Богуслав Хемніц: «...Під час обговорення — обережний, у рішенні — швидкий; серцем і мужністю — безстрашний, у рукопашному бою — відважний, завжди готовий і командувати, і битися… Істинний взірець не тільки високопроникливого головнокомандувача, а й хороброго безстрашного солдата».

Смерть Густава II Адольфа стала ударом, що спричинив розпад стрункої системи, яку він успішно впроваджував у Німеччині. Багатьом володарям-протестантам, які боялися помсти імператора, аж ніяк не хотілося ставати підданцями «Північного Лева». Франція також не бажала віддавати Німеччину «на відкуп» шведам.

Усе надбання Густава II Адольфа і Акселя Оксеншерни, який узяв на себе всю відповідальність за долю Швеції і доньки короля Крістіни після його загибелі, втратив Карл ХII — представник молодшої гілки династії Ваза. Але до цієї катастрофи впродовж майже 60 років Швеція залишалася державою, без якої не вирішувалися найважливіші питання європейської політики.