Грушевський—Ющенко—транзит? Президента України очікують на відкритті музею в селі, де минуло дитинство першого лідера незалежної України

Поділитися
Із кельмами, пензлями й молотками готуються до ювілею Михайла Грушевського на Вінниччині. 29 верес...

Із кельмами, пензлями й молотками готуються до ювілею Михайла Грушевського на Вінниччині. 29 вересня у селі Сестринівка на відкритті музею автора фундаментальної «Історії України-Руси» і першого голови української Центральної Ради (де-факто — першого президента незалежної України) чекають Віктора Ющенка. Аби встигнути, рукави на будівництві засукали всі — від школярів до районного голови.

Але причому тут Вінниччина, можуть запитати деякі історики?

Справді, за традиційними даними, Грушевський народився в нині польському Хелмі (Холмі), формувався як особистість під час навчання на Кавказі, став знаним у Львові, в історію ввійшов у Києві, а помер за неоднозначних обставин під час лікування в Кисловодську. Були в його офіційній біографії також Відень, Прага, Женева, царські заслання до Симбірська й Москви. В «Автобіографії» Михайло Сергійович зазначав, що його сім’я, чимало членів якої були церковнослужителями, з XІІІ століття «загніздилася» в Чигиринському повіті, поки його дідові Федору не вдалося переїхати до села Лісники під Києвом. Що й «помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу (...) був спочатку «професором» (...) потім директором народніх шкіл». Із Поділлям усі його зв’язки ще недавно зводилися лише до тимчасового перебування 1919 року у Вінниці української Центральної Ради, очолюваної Грушевським.

І тільки в 1989 році, коли в журналі «Київ» побачили світ «Спогади» Грушевського, де йшлося про дитинство в Сестринівці, стала очевидною історична прогалина в його біографії. З’ясувалося, що це волелюбне село в Козятинському районі, в історії якого ніколи не було навіть кріпаків, неспроста стало особливим для Михайла Сергійовича.

Спочатку, правда, майже нічого знайти не вдалося. Згадує викладач історії місцевої школи Людмила Ступницька:

— Самі розумієте, усе про першого президента, що можна було знищити, було знищено. Допомогла згадка про те, що мати Грушевського — Глафіра Опокова — також походила з родини священнослужителя. А старого священика Захарія Опокова, котрий виявився дідом Грушевського по материнській лінії, у селі ще пам’ятали. Вдалося навіть відшукати людину, яка за наказом органів вищербила напис із могильного пам’ятника Опокову. За його розповідями ми й відновили могилу.

Можемо вважати, що саме в цьому маленькому куточку Поділля значною мірою відбувалося становлення Михайла Грушевського і як ученого-мислителя, і як державного діяча. Він раз і назавжди ствердив, що «творцем української історії є український народ, котрий є живою національною індивідуальністю, попри відмінності окремих груп, що входять до його складу».

У Сестринівці народилася мати М.Грушевського, тут жив його дід — Захарій Опоков, узагалі унікальна особистість як на ті часи. Він мав безліч нагород — два ордени Святої Анни, бронзовий хрест і пам’ятну медаль Кримської війни 1853—1856 рр., золотий наперсний хрест, орден святого рівноапостольного Володимира... Крім цього священикові (!) Захарію Опокову було подаровано дворянство.

Не дивно, що юний Грушевський, як з’ясувалося, вважав свого діда духовним наставником і приїжджав до нього в Сестринівку сповідуватися. Збереглися документи, що саме дід і благословив Михайла на навчання в Київському університеті Святого Володимира.

Знайдені документи всі ці роки зберігалися в шкільному музеї. Пригадується, до речі, якого розголосу набула т.зв. архівна справа, коли зі Львівського державного історичного архіву було викрадено листи першого лідера Української Народної Республіки. На щастя, хоча скандал свого часу й отримав політичне забарвлення через передачу цих документів під час виборчої президентської кампанії від імені одного з кандидатів Національному музею історії України, самі раритети вціліли. Але й у Сестринівці збереглися не менш унікальні документи.

Приміром, метрична книга місцевої Святопокровської церкви, де є запис про те, що 1887 року в сім’ї місцевого священика Захарія Опокова народилася донька Глафіра — мати Михайла Грушевського. Із вказівкою, що таїнство хрещення провів особисто Захарій Опоков. Або свідчення про шлюб 17-річної Глафіри Опокової з 30-річним Сергієм Грушевським, тоді професором Київської духовної семінарії...

Утім, найціннішим експонатом нового музею міг стати будинок Захарія Опокова, де жив і Михайло Грушевський. На жаль, не витримавши тиску часу й цинічного «нічогонероблення» колишніх можновладців, він перетворився на купу сміття буквально два-три місяці тому.

У будинку, що пам’ятає відлуння кроків Мишка, раніше була початкова школа. Саме тоді, коли її закрили, і з’ясувалося походження вже аварійної споруди, яка поступово перетворювалася на руїну. Будинок терміново оголосили пам’яткою історії. І... забули.

Учителів-ентузіастів, котрі намагалися відремонтувати будинок, аби перенести в нього музейну експозицію з тісної школи, чиновники попередили: оскільки це пам’ятка історії, його не те що ремонтувати, навіть торкатися не смієте. Додавши, що на реставрацію грошей немає і не передбачається. А зняти будинок з обліку історичних пам’яток може тільки Кабінет міністрів, якому, вочевидь, було не до цього. Як не обходило його і руйнування садиби ще одного поборника України — Івана Франка. Тільки буквально напередодні недавнього святкування 150-річчя письменника було виділено гроші на аврально-капітальний ремонт його садиби. Як і в Сестринівці.

Коли на реконструкцію терміново надійшли з бюджету 20 тис. грн., рятувати будинок було вже запізно. Залишалося тільки знести його й побудувати новий. Причому в зменшеному вигляді: 6х9 метрів замість оригінальних 12х17.

— Аби відбудувати його повністю, потрібно було не 20 тисяч, а як мінімум 150, — пояснив голова сільради Віктор Сушко.

Шкода, звісно. До оригінального будинку можна було б возити наших президентів, приміром, напередодні інавгурацій. Для осяяння. Масштаби державного мислення залежать, як з’ясувалося, аж ніяк не від розмірів власних резиденцій і «маєтків». У запропонованому масштабі будиночок у Сестринівці виглядає тепер геть іграшковим. До того ж у новому музеї, де днями вже взялися до роботи художники-оформлювачі, буде досить історичних «аксесуарів», але набагато менше справжнього історичного духу часів юності самого Грушевського, у нашому уявленні — зазвичай людини похилого віку.

Поки ще невідомо, чи вважатиме Віктор Ющенко за можливе приїхати 29 вересня, в день 140-річчя з дня народження Михайла Грушевського, до Сестринівки або принаймні надати музею статус національного, як це було з нагоди 150-річчя Івана Франка. Крім завантаженості можуть датися взнаки як чиїсь спроби провести аналогію між універсалами 1917-го та 2006 років, так і інші паралелі з вітчизняним Геродотом, котрий як науковець відтворив історію українців як народу з глибоким корінням і спільним майбутнім і як політик очолив його на шляху до незалежності. Але в самій Сестринівці розраховують на більше…

— Телефонували з секретаріату президента, запитували, що ми тут хочемо зробити, — розповіла один з ініціаторів створення музею, директор місцевої школи Ніна Денисюк. — А я й кажу: хочу, аби люди сюди приїжджали, як у Канів на могилу Тараса Шевченка… І ті, хто знає Грушевського, на жаль, лише за зображенням на 50-гривневій купюрі, і ті, для кого він є символом відродження національної самосвідомості й гідності українського народу, особистістю, завдяки якій Україна перестала бути Малоросією. Бо тільки тут він відчував Україну, як «побожний християнин усю святість церкви і її таїн...».

«Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв’язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури, незважаючи на всі дефекти тих форм, в котрих виступала ця стихія. Це так, як побожний християнин відчував усю святість церкви і її таїн... Я милувався українською мовою в устах хоча б сестринівської шляхти.

Я кохався усім в селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурні хатки, солом’яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги... Як найкращі пахощі я відчував запахи дьогтю на дорозі, сильні пахощі ярини в повітрі, дух старої соломи на току, збіжжя в коморах. Життя в Сестринівці було для мене одним неустанним святом…».

Михайло Грушевський, «Спомини»

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі