Грудневий референдум як найвища форма легітимації української державної незалежності - Соціум - dt.ua

Грудневий референдум як найвища форма легітимації української державної незалежності

10 грудня, 2010, 15:36 Роздрукувати Випуск №46, 10 грудня-17 грудня

Приймаючи 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України, Верховна Рада одночасно ухвалила постанову «Про проголошення незалежності України», яка передбачала: «1 грудня 1991 р...

Приймаючи 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України, Верховна Рада одночасно ухвалила постанову «Про проголошення незалежності України», яка передбачала: «1 грудня 1991 р. провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності». Референдум мав показати, що джерелом української незалежної державності є не кулуарні домовленості представників окремих політичних сил, а воля українського народу, і тим самим стати вищою формою легітимації Акта проголошення незалежності України.

Підтвердження Акта проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі було покликане забезпечити невідворотність процесу творення Української незалежної держави і сприяти його завершенню в умовах свободи поза межами Радянського Союзу. Референдум мав забезпечити якнайшвидше утвердження України як повноправної й повноцінної суверенної держави і відновлення її місця в Європі та світовій спільноті держав.

Продовження розбудови незалежної української державності після 24 серпня 1991 р.

Період між проголошенням незалежної України і референдумом був вирішальним і завершальним у розбудові підвалин української державності та створенні умов для розвитку України як незалежної демократичної держави. У день проголошення незалежності України Верховна Рада ухвалила низку нормативних актів, покликаних підвищити ефективність державних інститутів та започаткувати формування національних силових структур.

Насамперед ідеться про Закон України від 24 серпня 1991 року «Про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України». Закон передбачав до обрання Президента України наділити Голову Верховної Ради України правом видавати в межах законодавства України обов’язкові для виконання на території республіки розпорядження; зупиняти постанови і розпорядження Кабінету міністрів України, накази міністрів та інших посадових осіб у разі їх невідповідності Конституції та законам України, а також зупиняти дію рішень обласних, районних, міських Рад народних депутатів, прийнятих із порушенням Конституції та законів України, до розгляду таких актів Верховною Радою.

Надзвичайно важливе значення мала постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про військові формування на Україні». Постанова передбачала підпорядкування Верховній Раді України всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, і утворення Міністерства оборони України, а також уповноважувала уряд України розпочати створення збройних сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету міністрів і Національного банку України.

Символом розриву з імперським центром і відмови від радянської символіки стала постанова Верховної Ради від 4 вересня 1991 р. про підняття над будинком парламенту синьо-жовтого прапора.

Велике принципове і практичне значення для розбудови державності України та правового оформлення її статусу як незалежної держави мали ухвалені Верховною Радою Закон «Про правонаступництво України» (12 вересня 1991 р.) та заява «Про основні принципи правонаступництва України стосовно боргу чи активів Союзу РСР (23 жовтня 1991 р.); Закон «Про громадянство України» (8 жовтня 1991 р.) та Закон «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 р.).

Відповідно до цих актів чітко, конкретно і однозначно встановлювалося, що Україна має свою власну систему органів державної влади і управління, які діють відповідно до її Конституції та законів; своє власне єдине громадянство; і свою власну державну територію, яка окреслена державним кордоном. Інакше кажучи, нормативними актами України було визначено класичні атрибути, притаманні кожній суверенній державі.

У згаданих актах Україна підтвердила свої міжнародні зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, заявила, що вона є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки, і визначила свою позицію щодо розподілу боргів та активів колишнього Союзу РСР, зазначивши, що такий розподіл має здійснюватися за принципами, узгодженими між усіма державами — суб’єктами колишнього Союзу.

Після ухвалення Акта проголошення незалежності України її внутрішня і зовнішня політика була спрямована на продовження розбудови інститутів національної державності відповідно до вимог європейської політичної і правової культури та загальнолюдських демократичних цінностей. Діючи відповідно до Декларації про державний суверенітет, Україна підтвердила свій намір стати без’ядерною державою і розбудовувати дружні відносини із сусідніми країнами та іншими державами світу.

Випробування шантажем Росії

Перша реакція Росії на Акт проголошення незалежності України була недружньою і провокативною. 26 серпня 1991 р. прес-секретар президента РРФСР П.Вощанов заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів право кожного народу на самовизначення, але «залишає за собою право порушувати питання про перегляд кордонів» перед республіками, які проголосили незалежність. Дії Росії були зумовлені імперською ментальністю її владної еліти, яка у принципі не сприймала дезінтеграції Союзу РСР, завжди була налаштована на його збереження у тій чи іншій формі та прагнула утримати в його рамках республіки, і насамперед — Україну. Про це промовисто свідчила концептуальна модель Декларації про державний суверенітет РРФСР, яка була ухвалена 12 червня 1990 р. і проголошувала «…рішучість створити правову державу у складі оновленого Союзу РСР» та намір об’єднання Росії з іншими республіками «на основі Договору».

Згадана заява була актом шантажу, що мав на меті спонукати керівництво України відмовитися від розбудови незалежної держави і погодитися на відновлення участі у створенні реформованого Союзу. Водночас це був засіб активізації противників незалежності в Україні і спроба вплинути на інші республіки.

В Україні заява прес-секретаря президента Росії викликала обурення і неприйняття. Але офіційна реакція була спокійна й рішуча. У заяві Президії Верховної Ради України, опублікованій 27 серпня 1991 р., зазначалося, що територіальні питання між двома країнами врегульовано в Договорі між Україною і Росією, який було підписано 19 листопада 1990 р. і в якому сторони визнали непорушність їхніх кордонів. У зв’язку з цим слід зазначити, що під час переговорів із питання укладення згаданого договору російська сторона прагнула закласти в його текст формулювання, які б створювали юридичні підстави для територіальних претензій до України в разі її виходу з СРСР.

Російська делегація наполягала на схваленні положення про те, що обидві договірні сторони «визнають і поважають територіальну цілісність одна одної в межах Союзу РСР».

Як член української делегації я прямо запитав: а якщо котрась зі сторін забажає вийти зі складу СРСР, то її територіальну цілісність можна буде не поважати? — і запропонував виключити із формулювання слова «в межах Союзу РСР». Відповідь російської сторони — як на моє запитання, так і на пропозицію — була негативною, а отже позбавленою логіки. Відбулася напружена і тривала дискусія, в результаті якої було погоджено компромісне формулювання, зафіксоване у ст. 6 договору: «Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах».

У конструкції цієї статті є згадка про СРСР, однак в ній ідеться не про визнання й поважання територіальної цілісності сторін у межах СРСР, а про взаємні визнання і поважання територіальної цілісності у межах тих кордонів республік, які фактично існували в межах СРСР на момент підписання договору.

Інакше кажучи, ст. 6 українсько-російського договору від 19 листопада 1990 р., який на той час був чинний і регулював відносини сторін, свідчила про явну неправомірність намірів Росії порушити питання про кордони України і слугувала надійним та переконливим підґрунтям для заяви Президії Верховної Ради України.

Того ж дня відбулася прес-конференція голови Верховної Ради України Л.Кравчука, під час якої він наголосив на небезпеці територіальних претензій і повідомив, що Б.Єльцин пообіцяв йому «дати роз’яснення щодо заяви прес-секретаря». Однак офіційно і публічно президент Росії не спростував заяву свого прес-секретаря. Натомість 28 серпня 1991 року до Києва прибула делегація Російської Федерації, очолювана віце-президентом О.Руцьким, і делегація Верховної Ради СРСР, представлена Ю.Рижовим, С.Рябченком, А.Собчаком та Ю.Щербаком. В Україні також була сформована делегація високого рівня, яку очолив голова Верховної Ради Л.Кравчук.

Того ж дня у залі засідань Президії Верховної Ради України між обома делегаціями розпочалися переговори. Вони тривали до ранкових годин наступного дня і завершилися погодженням Комюніке, яке підписали Л.Кравчук та О.Руцькой і яке, за своєю формою та змістом, являло швидше міжнародну угоду, ніж повідомлення про підсумки переговорів.

Визнаючи невід’ємне право України і Російської Федерації на державну незалежність, сторони підтвердили свою вірність договору між Україною і РРФСР від 19 листопада 1990 р., зокрема його статті 2 і 6 про права громадян та територіальну цілісність. У практичному плані це означало офіційну дезавуацію (спростування) заяви прес-секретаря президента Російської Федерації.

Уперше в офіційному міжнародному документі було вжито термін «колишній Союз РСР». У комюніке йшлося про міжнародну співпрацю не заради збереження чи оновлення СРСР, а з метою створення нових міждержавних, а не наддержавних, тимчасових, а не постійних, структур, які формуються на представницьких паритетних засадах лише зацікавленими державами, незалежно від того, проголосили вони незалежність чи ні. Нарешті, метою їхньої співпраці було визначено укладення економічної, а не політичної угоди.

Всі без винятку положення Комюніке повністю узгоджувались із Актом проголошення незалежності України і не могли бути використані для заперечення його правомірності чи проти розбудови Української незалежної держави. Об’єктивно Комюніке сприяло мобілізації громадської думки на користь підтримки Акта проголошення незалежності України на референдумі.

Отже, перша спроба відвертого шантажу України Росією на офіційному рівні зазнала цілковитої невдачі.

Однак російські імпершовіністи не вгамувалися. В Росії було розгорнуто шалену пропагандистську кампанію, спрямовану на дискредитацію самої ідеї незалежності та залякування негативними наслідками виходу України зі складу СРСР. Власне кажучи, це був шантаж громадян України з метою вплинути на результат референдуму.

Антиукраїнська кампанія, масштабність якої вказувала на її організований характер, спонукала Президію Верховної Ради України виступити із заявою, спрямованою проти спроб дискредитації Української держави. У цій заяві, опублікованій 1 листопада 1991 р., зокрема, зазначалося: «З часу прийняття Акта проголошення незалежності України в ряді засобів масової інформації колишнього Союзу РСР з’являються публікації, що дискредитують дії парламенту та Уряду України, сіють розбрат на міжнаціональному ґрунті серед населення республіки, залякують політичним і економічним хаосом в умовах самостійного існування України, підсилюють чутки про «можливий обмін ядерними ударами між незалежною Україною і РРФСР».

Протидія останній спробі реанімації СРСР

Незважаючи на той факт, що до кінця серпня 1991 р. акти про проголошення незалежності ухвалила більшість союзних республік, керівництво Союзу РСР продовжувало спроби його реанімації. На початку вересня 1991 р., з ініціативи М.Горбачова, в Москві було скликано Надзвичайний з’їзд народних депутатів СРСР, який закликав до якнайшвидшого укладення Договору про Союз суверенних держав. Виступаючи на з’їзді 2 вересня 1991 р., голова Верховної Ради України Л.Кравчук чітко дав зрозуміти, що Україна не братиме участі у такому договорі. «Щодо Договору про Союз суверенних держав, то переговори можуть починати ті республіки, які до цього готові і визначилися, — заявив він.

Україна, проголосивши Акт про незалежність, може висловити свою позицію лише після референдуму з цього питання. Хоча вже тепер зрозуміло, що реально можна вести обговорення тільки конфедеративних принципів союзу чи співдружності».

Однозначна відмова України від участі в підготовці Договору про Союз суверенних держав унеможливлювала реанімацію централізованої союзної держави. Тому постанова Надзвичайного з’їзду народних депутатів СРСР, що стосувалася прискорення підготовки і підписання союзного договору, залишилася мертвою літерою.

У цих умовах кремлівське керівництво зосередило зусилля на укладенні міжреспубліканської економічної угоди, яка, за його задумом, у майбутньому мала стати фундаментом для політичного договору про новий союз.

На початку жовтня 1991 р. в Алма-Аті відбулась інспірована Горбачовим зустріч, хоча формально її офіційним ініціатором був президент Казахстану Н.Назарбаєв. Предметом обговорення на зустрічі, в якій узяли участь представники 12 республік, став проект договору про економічне співтовариство. Однак серйозні розбіжності учасників зустрічі у питаннях ключових положень проекту унеможливили його підписання, хоча деякі його статті було погоджено. Окремі учасники переговорів, зокрема Україна, парафували проект договору. Причому українська делегація зробила численні зауваження та пропозиції до його статей.

11 жовтня 1991 р. питання договору про економічне співтовариство обговорювалося на засіданні Державної Ради СРСР, яка ухвалила рішення винести парафований в Алма-Аті проект договору на підписання в Москві 18 жовтня.

Напередодні московської зустрічі, 17 жовтня 1991 р., Президія Верховної Ради України ухвалила спеціальну постанову «Про Договір про економічне співтовариство», в резолютивній частині якої було, зокрема, зазначено: «Поданий проект Договору про економічне співтовариство не може пропонуватись до підписання повноважними представниками України, оскільки в ньому не враховані принципові зауваження Української сторони».

Українська делегація, очолювана першим заступником голови Верховної Ради І.Плющем, взяла участь у церемонії підписання договору, що, як і планувалося, відбулася 18 жовтня 1991 р. в Москві, але від його підписання відмовилась. Того дня Договір про економічне співтовариство підписали вісім республік колишнього Союзу РСР. Договір також не підписали Азербайджан, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Молдова.

По суті, Україні пропонували підписати договір, із якого було вилучено погоджені в Алма-Аті положення, а ті, котрі залишилися, — суперечили її статусу незалежної держави. На прес-конференції у Москві 18 жовтня 1991 р. І.Плющ заявив, що статті Договору про економічне співтовариство суперечать як Акту проголошення незалежності, так і Декларації про державний суверенітет України і що його текст не має нічого спільного з тим, який обговорювали раніше. І справді, аналіз договору, запропонованого для підписання, свідчив: цей документ передбачав створення єдиної централізованої системи управління економікою і мав бути доповнений договором про військово-політичний Союз, що виключало можливість існування України як повноправної суверенної держави.

Відмова України підписати Договір про економічне співтовариство стала приводом до посилення антиукраїнської істерії, супроводжуваної настирливим нав’язуванням українському суспільству думки, що в разі його непідписання, воно опиниться в небезпечній ізоляції. Ці погрози певною мірою матеріалізувались у неналежному виконанні російською стороною угод і контрактів на поставки Україні газу, нафти, лісу, паперу, комплектуючих для багатьох українських підприємств.

Цілеспрямована дезінформація і дезорієнтація українського виборця, особливо у південно-східних регіонах країни, в умовах різкого погіршення економічної ситуації могли дуже негативним чином позначитися на результатах референдуму.

За таких обставин Верховна Рада України 6 листопада 1991 р. ухвалила Постанову про парафування Договору про економічне співтовариство, із застереженням, відповідно до якого договір у майбутньому підлягатиме ратифікації. Того ж дня договір було парафовано прем’єр-міністром України В.Фокіним. Коментуючи цю подію, Л.Кравчук сказав, що парафування є відображенням підтримки Україною лише ідеї економічного співробітництва, а не явно висловленою згодою на схвалення тексту договору.

По суті, це була відмова України стати стороною договору, що закладав підвалини для реанімації Союзу як централізованої держави. Найкращим підтвердженням цього було відхилення головою Верховної Ради України Л.Кравчуком запрошення взяти участь у нараді керівників семи колишніх союзних республік, яка відбулася 14 листопада 1991 р. в Ново-Огарьово з метою утворення нового централізованого об’єднання — Союзу суверенних держав. Відповідаючи 15 листопада на запитання кореспондента «Комсомольской правды» про цю нараду, він сказав: «Мені телефонували, питали, чи я приїду. Але я не вірю, що новоогарьовський процес увінчається успіхом… Центр себе скомпрометував. Тому, на мій погляд, усе варто починати на принципово новій основі».

Сподівання на участь України в оновленому Союзі могли справдитися лише в тому разі, якби її громадяни не підтримали Акт проголошення незалежності. Але це було малоймовірно, оскільки на той час уже виявилася стійка тенденція позитивного ставлення більшості українського суспільства до ідеї незалежності України.

Питання визнання України міжнародною спільнотою

З моменту ухвалення Акта проголошення незалежності питанням першорядної ваги для України стає визнання її незалежної державності міжнародною спільнотою і забезпечення підтримки з боку провідних держав світу, насамперед США, та держав — членів ЄС і НАТО.

Тим часом західні лідери, перебуваючи в захопленні від демагогії М.Горбачова й очікуючи чудесного перетворення «імперії зла» на сучасну демократію, демонстрували свою зацікавленість не в дезінтеграції СРСР, а в його збереженні. На найвищому рівні у двосторонніх форматах і в рамках міжнародних форумів, зокрема на засіданнях «великої сімки», обговорювалися плани надання Радянському Союзу масштабної економічної допомоги, для означення якої навіть стали використовувати, за аналогією, термін другий «план Маршалла» для СРСР.

Західна преса рясніла прогнозами політологів та аналітиків з описами катастрофічних наслідків розпаду СРСР і пропозиціями щодо його порятунку. Г.Кісінджер віщував ядерний армагеддон у разі дезінтеграції СРСР і закликав не заохочувати рух радянських республік до усамостійнення. Рада національної безпеки США ухвалила директиву, яка вимагала від американської адміністрації спрямовувати всю допомогу центральному радянському уряду в Москві, а не окремим республікам, маючи на меті запобігти краху Радянського Союзу.

Ставлення західних держав до незалежності України було несприятливим і явно упередженим. Так, після виступу у Верховній Раді України в червні 1990 р. прем’єр міністр Великобританії М.Тетчер, відповідаючи на запитання депутатів, безапеляційно заявила, що Україна має не більше прав на незалежну державність, ніж американський штат Каліфорнія. Ще показовішою була промова Дж. Буша, виголошена ним у Верховній Раді України 1 серпня 1991 р., за три тижні до проголошення незалежності України. У цій промові, яку через її одіозність західна преса охрестила «котлетою по-київськи» (chiken Kyiv speach), він наголосив, що «свобода не тотожна незалежності» і що Сполучені Штати «не підтримуватимуть тих, хто прагне до незалежності заради утвердження, замість тиранії центру, місцевого деспотизму». Симптоматично, що промові Дж. Буша в Києві передував його візит до Москви, під час якого М.Горбачов запевнив американського президента: процес підписання Союзного договору триватиме аж до підписання його Україною.

І після проголошення незалежності України провідні західні держави продовжували підтримувати М.Горбачова у його спробах реанімувати СРСР. Про це переконливо свідчать опубліковані записи розмов М.Горбачова з керівниками Іспанії, Німеччини, США, Франції, які солідаризувалися з ним у тому, що Союз має бути збережений, а Україна — залишитись у його складі. (Журнал «Главред», жовтень 2009 р.)

Примусити їх змінити позицію несприйняття України як незалежної держави міг лише демократично висловлений вибір українського народу на користь державної незалежності своєї країни під час референдуму.

Референдум

Підготовці до призначеного на 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму була підпорядкована діяльність усіх державних органів, структур Народного руху України, інших організацій національно-демократичного спрямування. Депутати Верховної Ради, незалежно від їхньої політичної орієнтації, активно працювали у своїх виборчих округах.

У день проведення референдуму одночасно мали відбутися вибори першого президента України.

Всі учасники президентських перегонів (В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, Л.Табурянський, О.Ткаченко, І.Юхновський) незважаючи на ідеологічні розбіжності, протягом трьох місяців одностайно виступали з державницьких позицій.

Діяльність державних інституцій та громадських організацій, народних депутатів, кандидатів у президенти України і їхніх команд була спрямована на досягнення єдиної мети — забезпечення позитивного голосування на підтримку Акта проголошення незалежності. Згуртуванню суспільства в досягненні цієї мети сприяла заборона Компартії України та підпорядкування всіх силових структур, включно з КДБ, українській владі.

Загалом, в Україні було створено належні умови для вільного волевиявлення громадян і реалізації ними свободи вибору відповідно до засад демократії.

Громадяни, які брали участь у голосуванні, мали відповісти на одне чітко сформульоване запитання:«Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України»?

Порівняно з формулюванням запитання Всесоюзного референдуму, проведеного з ініціативи М.Горбачова 17 березня 1991 р., запитання Всеукраїнського референдуму не вводило виборця в оману і було коректним з погляду соціології, а його ініціювання та проведення повністю відповідало вимогам Закону України від 3 липня 1991 р. «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми».

Референдум відбувся в атмосфері пробудження політичної свідомості громадян, піднесення політичної активності суспільства та його включення в політичний процес, пов’язаний із боротьбою за українську національну державність. Усе це зумовило високий рівень участі громадян у голосуванні та позитивний результат референдуму.

У голосуванні взяли участь 31 млн. 891,42 тис., або 84,18% загальної кількості виборців. Ствердну відповідь на запитання бюлетеня дали 28 млн. 804,071 тис., або 90,32% із тих, хто взяв участь у голосуванні. Важливо було, що, незважаючи на регіональну різницю в результатах голосування, більшість громадян усіх регіонів України, включно з Кримом, дали позитивну відповідь і підтримали Акт проголошення незалежності України.

Підготовка і проведення референдуму здійснювалися відповідно до європейських стандартів, без примусу, фальсифікацій та порушень встановленої законом процедури. Як одностайно відзначили численні міжнародні спостерігачі, котрі представляли парламенти багатьох країн світу, неурядові організації та такі авторитетні міжнародні інституції, як Європарламент і Бюро вільних виборів НБС, під час референдуму відбувся вільний і демократично висловлений вибір народу України, вибір
на користь української незалежної державності.

Отже, одвічне прагнення українського народу до свободи, яке в новітній час знайшло своє історичне втілення спочатку в Декларації про державний суверенітет України, а згодом — в Акті проголошення незалежності України, було переконливо підтверджене вільним і потужним народним волевиявленням.

Результати Всеукраїнського референдуму засвідчили набагато вищий рівень підтримки українськими громадянами повної державної незалежності України, ніж рівень підтримки необхідності збереження Союзу РСР як оновленої федерації (перше запитання бюлетеня референдуму 17 березня) чи навіть її перебування у Союзі суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет (друге запитання бюлетеня референдуму 17 березня).

При майже однаковій кількості громадян, які брали участь в обох референдумах — понад 31 млн. осіб, — за державну незалежність України висловилося 28 млн. 804,071 тис (90,32%), за збереження Союзу РСР як оновленої федерації — 22 млн. 110,889 тис. осіб (70,16%), а за участь України в Союзі суверенних держав — 25 млн. 224,687 тис. осіб (80,17%).

Отже, загальнонаціональна підтримка переважною більшістю українських громадян Акта проголошення незалежності України зняла будь-які сумніви у його легітимності та праві українського народу жити у власній незалежній державі.

Народне волевиявлення на користь незалежності державності України забезпечило незворотність процесу українського державотворення і створило міцне підґрунтя для офіційного визнання її державної незалежності членами міжнародної спільноти.

Широке міжнародне визнання України

Після грудневого референдуму розпочався процес міжнародного визнання України, який став особливо інтенсивним наприкінці 1991 р. — на початку 1992 р. Аналіз цього процесу свідчить, що його динаміка зумовлювалась як результатами референдуму, так й іншими чинниками та викликаними референдумом подіями.

Перші акти офіційного визнання України de jure мали місце 2 грудня 1991 р., коли її як самостійну незалежну державу визнали Польща та Канада.

Того ж дня у Брюсселі міністри закордонних справ держав — членів ЄС ухвалили «Заяву про Україну». Але в заяві не
йшлося про визнання України, а лише констатувалося таке: «Європейське співтовариство та його держави-члени беруть до уваги проведення референдуму в Україні, під час якого чітка більшість висловилася на користь незалежності. Вони вітають демократичний спосіб, у який український народ заявив про своє бажання того, щоб його республіка досягла повного суверенітету».

У заяві зазначалося, що в процесі трансформації Радянського Союзу представники України, Союзу та інших республік мають розв’язувати свої проблеми у мирний, демократичний і впорядкований спосіб. Європейське співтовариство і його держави-члени закликали Україну проводити з Союзом та іншими республіками відкритий конструктивний діалог, спрямований на забезпечення виконання всіх чинних міжнародних зобов’язань Радянського Союзу.

Нарешті, у заяві висловлювалось очікування того, що Україна виконуватиме всі зобов’язання за Гельсінкським підсумковим актом, Паризькою хартією та іншими документами НБСЄ, особливо ті, котрі стосуються захисту національних меншин, поважатиме й виконуватиме всі міжнародні зобов’язання Радянського Союзу щодо контролю над озброєнням та ядерного нерозповсюдження і разом з іншими республіками візьме на себе іноземні борги Союзу РСР.

Зі змісту заяви випливало, що ЄС виходив із презумпції існування Радянського Союзу і України як окремих держав, але у питанні її офіційного визнання займав вичікувальну позицію.

На аналогічній позиції стояли і Сполучені Штати, хоч американський президент Дж. Буш 30 листопада 1991 р. у телефонній розмові неофіційно попередив М.Горбачова: США будуть вимушені визнати Україну, оскільки є всі ознаки, що «завтра переважна більшість проголосує на підтримку незалежності». «Якщо референдум принесе очікувані результати, — казав Дж. Буш, — єдине питання полягає в тому, коли і яким чином ми та інші країни визнаємо Україну».

Незважаючи на невизначеність позиції ЄС та США щодо моменту визнання України, процес тривав. До середини третьої декади грудня її визнали, окрім Польщі та Канади, ще 13 держав — Угорщина (3.12.1991), Литва, Латвія, Росія (4.12.1991), Болгарія (5.12.1991), Естонія (6.12.1991), Чехословаччина (8.12.1991), Швеція, Ізраїль(19.12.1991), Швейцарія, Казахстан (21.12.1991).

Тим часом у цей період сталося кілька важливих подій, які істотним чином вплинули на перебіг процесу визнання України. Серед них знаковою було підписання в Мінську 8 грудня 1991 р. Україною, Росією, Білорусією Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, у якій констатувалося, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Згодом на саміті СНД, який відбувся 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті, сторонами Угоди стали ще вісім держав — Азербайджан, Вірменія, Молдова, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

25 грудня 1991 р. М.Горбачов склав із себе повноваження президента СРСР, підписавши відповідний указ.

Союз РСР припинив своє існування як фактично, так і юридично.

У період між ухваленням Акта проголошення незалежності та формальним припиненням існування Союзу РСР Україна однозначно і неодноразово підтверджувала сформульований ще у Декларації про державний суверенітет намір стати без’ядерною державою.

Реагуючи на ці події, Європейська Рада, скликана в Брюсселі на рівні міністрів закордонних справ держав — членів ЕС, 16 грудня 1991 р. ухвалила Заяву під назвою «Директиви щодо визнання нових держав у Східній Європі та у Радянському Союзі». У цьому документі визначалася спільна позиція ЄС і держав-членів щодо процесу та критеріїв визнання зазначених нових держав без посилань на якісь конкретні держави.

23 грудня 1991 р. Європейська Рада, посилаючись на ухвалені в Алма-Аті рішення, оприлюднила Заяву «Про майбутній статус Росії та інших колишніх республік», у якій зазначалося: Європейське співтовариство та держави-члени беруть до уваги те, що міжнародні права і обов’язки колишнього СРСР, включно з правами та обов’язками за Статутом ООН, здійснюватимуться Росією (насправді в одному з Алма-Атинських рішень ішлося про продовження здійснення Росією лише прав і обов’язків за Статутом ООН, насамперед — прав членства у Раді Безпеки ООН), і «готові визнати інші республіки, які складають співдружність, щойно отримають запевнення від цих республік у їхній готовності виконати вимоги «Директив щодо визнання нових держав у Східній Європі та в Радянському Союзі», ухвалених міністрами 16 грудня 1991 р.».

Звісно, зазначені події вплинули і на позицію Сполучених Штатів, але вони пов’язали офіційне визнання України з моментом відставки М.Горбачова з посади президента СРСР. Дж. Буш згадує, що після того, як вранці 25 грудня 1991 р. йому зателефонував М.Горбачов і поінформував про свою відставку, президент США у зверненні до американського народу повідомив про визнання Сполученими Штатами незалежності України та готовність до негайного встановлення з нею дипломатичних відносин. У листі президента Сполучених Штатів Америки президентові України від 26 грудня 1995 р. йшлося: «У світлі тих історичних змін, які відбулись у Вашій країні, і припинення існування Союзу, який об’єднував республіки колишнього Радянського Союзу, я з радістю повідомляю Вам, що Уряд Сполучених Штатів визнає Україну як незалежну державу».

Після визнання України Сполученими Штатами її офіційно визнали такі впливові європейські держави, як Німеччина (26.12.1991), Франція (27.12.1991), Італія (28.12.1991), Великобританія (31.12.1991). До кінця грудня Україну також визнали Китай, Японія, Бразилія, Мексика, Перу, Індонезія, Іран, Австралія, Таїланд, Алжир, Туніс, Йорданія, КНДР, Південна Корея, В’єтнам, Бангладеш, Данія, Фінляндія.

Отже, в останній тиждень 1991 р. стався кількісний, а головне — якісний прорив у визнанні України міжнародною спільнотою. Її державну незалежність визнали всі держави — постійні члени Ради Безпеки ООН і члени «великої сімки», провідні члени НАТО і ЄС, найбільші країни Азії та Південної Америки, основні країни розселення української діаспори.

Бурхлива динаміка визнання України зберігалась і на початку 1992 р. На кінець січня 1992 р. Україну визнали понад 90 держав. На кінець року кількість держав, які визнали Україну, зросла до 132. Причому зі 106 з них було домовлено про встановлення дипломатичних відносин.

Підтверджене Всеукраїнським референдумом відновлення незалежної державності України та її широке міжнародне визнання було феноменальним успіхом українських національно-демократичних сил, які діяли єдиним фронтом і спиралися на потужну суспільну підтримку. Надалі їхні лідери, насамперед лідери Народного руху України, не продемонстрували здатності до стратегічного мислення і збереження єдності дій, що призвело до гальмування поступу України та реалізації її європейського і євроатлантичного цивілізаційного вибору. Парадоксально, та перші ознаки розколу у національно-демократичному таборі виявилися одразу після ухвалення Акта проголошення незалежності України, коли лідери Руху не спромоглися висунути єдиного кандидата на перших президентських виборах.

Невдовзі відбувся організаційний розкол НРУ, що супроводжувався появою численних дрібних політичних партій із майже однаковими програмами. Під час боротьби національно-демократичних сил проти режиму Кучми та подій помаранчевої революції намітилися тенденція до їхньої консолідації. Але цю тенденцію було зруйновано безвідповідальною і безпорадною політикою В.Ющенка, чиїм найвищим «досягненням» на посаді президента України стало сприяння перемозі В.Януковича на минулих президентських виборах.

Як наслідок, в Україні утвердився режим, який, на догоду імперським зазіханням Росії, по суті, здійснює політику руйнації підвалин української державності і відмови від європейського цивілізаційного вибору під прикриттям демагогічних гасел та імітації курсу на європейську інтеграцію. Ключовий чинник, який заохочує нинішню владу до проведення антиукраїнської політики, — відсутність єдності серед опозиційних сил. Сьогодні ціна питання єдності опозиції — існування України як незалежної держави. Нерозуміння потреби в якнайшвидшому налагодженні координації дій опозиційних партій із метою опору антиукраїнським проявам політики режиму В.Януковича об’єктивно свідчить про неспроможність їхніх лідерів належним чином оцінити фатальні для Української держави наслідки такої політики та відсутність у них відповідальності за долю України. Довести протилежне вони можуть лише утворенням єдиного фронту боротьби за збереження і розвиток української незалежної державності в руслі європейського цивілізаційного контексту.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво