Грудень. Скоропадський - Соціум - dt.ua

Грудень. Скоропадський

9 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 9 грудня-16 грудня

Під час перебування в Києві намагаюся змінити коло читання — так, щоб київська книжка відрізнялася від того, що прочитую в інших місцях...

Під час перебування в Києві намагаюся змінити коло читання — так, щоб київська книжка відрізнялася від того, що прочитую в інших місцях. І інколи прочитане так несподівано лягає на тло подій! Скажімо, біографія останнього гетьмана — справжній підручник сучасної політики. Бо в ній можна пошукати відповіді й на досі актуальні запитання. Скажімо, чи можна тільки на благородних намірах і красивих гаслах побудувати сучасну державу, яка стане для її громадян не лише гарною мрією, а й справжнім будинком? В історії України було чимало ситуацій, коли звучало багато обіцянок і жило в народі багато сподівань, — а результатів так і не вдалося дочекатися. Бували й ситуації, коли, здавалося б, вочевидь благородні наміри закінчувалися тяжкою поразкою.

Скоропадський, який прийшов до влади у період, критичний для української державності, видається на сьогодні справжнім реалістом, якого не захотіли зрозуміти сучасники. Гетьман, який мав досвід керівної військової служби у Російській імперії, точно оцінив дві важливі речі, необхідні для збереження України. Перша — це консолідація суспільства: заходи з українізації сусідили з намаганням об’єднати навколо гетьманату широкі верстви населення, не обов’язково україномовного. Еліта добиралася не за гаслами, не за закликами та обіцянками, а за рівнем компетентності. Друга — це розуміння того, хто є найбільшим ворогом України. Гетьман усвідомлював, що ворог цей — більшовики. Саме тому шукав союзників і в центральних державах, і в Антанті, і серед лідерів білого руху. Саме тому погоджувався на різні форми державного існування України — аж до оголошення майбутньої федерації з Росією. «Оце вже зрада!» — скаже мітинговий «патріот». Але йшлося, по-перше, про рівноправне об’єднання, а по-друге, ніякої такої Росії на той момент уже не було. А була більшовицька навала, яка прагнула не тільки самознищення, а й знищення України. І був білий рух, що ставив за головну мету ліквідацію більшовизму.

Для лідерів Директорії головним ворогом був саме цей білий рух. Вони ненавиділи його за шовінізм і несоціалістичність. Більшовики з їхніми гаслами самовизначення націй і всієї влади — трудовому народу були новим лідерам ближчі. Про консолідацію суспільства не доводилося і мріяти — соціалістичний характер партій, які скинули «німецького гетьмана», обумовлював саме той, добре відомий у Петрограді класовий підхід, тільки «українізований», — і лідери Директорії вважали цей свій підхід цілком сучасним та зручним для порозуміння з петроградськими товаришами. Саме тому їхній союз із білими, звичайно ж, був неможливий. Білим арміям довелося в результаті воювати на кілька фронтів. Те, що перемога білих усе ж таки відкривала шляхи для демократичного розвитку колишньої імперії, отже — і для виборювання української самостійності, а перемога червоних перетворювала Україну на провінцію «однієї шостої», — навряд чи усвідомлювали організатори знаменитого повстання проти гетьмана Скоропадського. Ба, більше — я взагалі не впевнений, що з роками, вже на еміграції, вони усвідомили, якої трагічної помилки припустилися. Багато хто з діячів того часу залишився і в Радянській Україні, щоб будувати новий режим та чекати 1937 року — можливо, саме тоді вони усвідомили весь трагізм допущеної помилки... А Володимир Винниченко, перший керівник Директорії, приїздив у Радянську Україну і обговорював можливість кооптації до радянського уряду й політбюро ЦК більшовицької партії. Про уряд домовився, а ось у політбюро його не взяли. І, ображений, видатний наш письменник повернувся на еміграцію до Франції. А що якби обрали в політбюро, тоді все було б гаразд?

Звісно, річ тут не в особистій біографії Винниченка. Річ у тому, що він та його соратники керувалися цілком благородними намірами, багато говорили і думали про Україну, однак були, швидше, мрійниками, ніж політиками. До того ж — мрійниками амбітними, впевненими у своєму праві на керування державою, ситуацію в якій і навколо якої вони виявилися не здатними осягнути. Але на що справді виявилися здатними — то це на переоцінку історії і своєї ролі в ній. Так і залишилися в нашій уяві людьми нереалізованого шансу. Хоча, якщо замислитися, цей шанс зник, можливо, саме завдяки діям наших героїв і їх поверненню до влади. Попри всю несприятливість історичних обставин, у які потрапила молода українська держава, відсутність реалізму навряд чи можна назвати допомогою у її розбудові. І навряд чи можна вважати корисним для української сучасності оголошення реалістичних підходів зрадницькими.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво