«Громадянин світу» - Соціум - dt.ua

«Громадянин світу»

22 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 22 квітня-6 травня

Той, хто втрачає смак до Шіллера, той або старий, або педант, зачерствів або забув себе. О.І.Герцен 9 травня виповнюється 200 років із дня смерті Йоганна Крістофа Фрідріха Шіллера (1759—1805)...

Фрідріх Шіллер. Портрет роботи Кюгельсгена. 1808 р.
Фрідріх Шіллер. Портрет роботи Кюгельсгена. 1808 р.

Той, хто втрачає смак до Шіллера, той або старий, або педант, зачерствів або забув себе.

О.І.Герцен

9 травня виповнюється 200 років із дня смерті Йоганна Крістофа Фрідріха Шіллера (1759—1805). Великий німецький поет, драматург, філософ і історик, без сумніву, належить до не такої вже й великої когорти «володарів дум» багатьох поколінь. У цьому ряду «гауризонкарів» — самотніх гірських вершин — Гомер і Вергілій, Данте Аліг’єрі й Шекспір, Сервантес і Гете, Шевченко і Гессе, Пушкін і Лев Толстой. Шановний читач може не погодитися з деякими запропонованими позиціями, вільний продовжити свій ряд, але навряд чи він складатиметься з десятків імен.

Про Шіллера написано буквально гори літератури, досліджено майже кожен день його непростого, сповненого знегод, життя. Не будемо повторюватися. Зупинімося лише на найменш вивченій частині творчості великого шваба — серйозних історичних дослідженнях. До речі, без них Шіллер навряд чи відбувся б як драматург. Інша річ, що задля вирішення творчих завдань письменник досить вільно (але водночас осмислено) поводився з історичними фактами. Це особливо виявилося при написанні таких знаменитих п’єс, як «Змова Фієскі в Генуї», «Дон Карлос», «Марія Стюарт» і «Орлеанська діва», меншою мірою — «Валленштейн».

Ще 1788 року Шіллер писав Готфріду Кернеру: «Якщо з мене й не вийде історика, то одне цілком певно: історія послужить для мене складом, звідки я черпатиму, або дасть у моє розпорядження предмети, на яких я зможу тренувати своє перо й іноді також мій розум». Так, «склад» цей гарно прислужився драматургу. Скринька музи Кліо воістину невичерпна. Справжньому майстру слова вдалося знайти в ній яскраві, складні сюжети і створити справжні шедеври. Головне — і на це першим звернув увагу Гете, багаторічний друг і соратник, — «крізь усі творіння Шіллера проходить ідея свободи».

Шіллер починає захоплено вивчати історію ще у військовій академії, заснованій герцогом Вюртемберзьким Карлом, самодуром і садистом, який чимало йому, як і всім своїм підданим, попсував крові. Може, тому Фрідріх так цінував особисту свободу і завжди намагався дотримувати дистанції хоч би з ким. Особливо це стосувалося свободи творчості.

У юності він зачитувався Плутархом, Саллюстієм і Фукідідом, Шлецером і Руссо. Але по-справжньому серйозні історичні студії забирають у Шіллера ціле десятиріччя з 1787 по 1797 рік. На той час його ім’я вже було овіяне славою. Шлейф успіху тягся від драм «Розбійники», «Змова Фієскі в Генуї». Але при підготовці «Дон Карлоса» драматург відчув, що йому бракує пізнань у галузі історії. Фрідріх із головою занурюється у вивчення джерел, днює й ночує в бібліотеках.

Саме в ці роки Шіллер видає і редагує низку історичних пам’яток, а також публікує дві свої найзнаменитіші історичні роботи: «Історію відокремлення об’єднаних Нідерландів від іспанського володарювання» й «Історію Тридцятилітньої війни». Втім, на самісінькому початку цього суто «історичного» десятиріччя Шіллер розробив широкий план видань «Історії знаменитих повстань і змов», котрі повинні були виходити в серії збірок із залученням відомих белетристів. Серед них — Губер і Рейнвальд — близькі друзі Фрідріха. Але видавнича справа не була коником письменника. Вдалося випустити лише один том, до якого увійшли нариси про змови в італійських карликових державах часів пізнього Середньовіччя. Рамки цього видання обмежували Шіллера. Тільки багато років по тому він продовжив роботу над історичними збірками.

Весь 1787 рік Фрідріх захоплено писав розширений нарис про Нідерландську революцію другої половини XVII століття. Веймар (Саксонія), де творив Шіллер, спонукав до творчості. Тут він спілкувався зі стовпами німецького Просвітництва Гердером і Віландом. Нарешті 1788 року вийшов перший том задуманого шеститомника. Шкода, але Фрідріх так і не завершив роботу, обмежившись написанням двох невеличких статей, присвячених цій же темі.

Успіх, що випав на долю історика-початківця, але вже відомого драматурга, перевершив усі сподівання. 1789 року Шіллер уперше виступив із лекцією в Йєнському університеті. За величезного скупчення слухачів молодий професор прочитав спеціально підготовлену з цієї нагоди роботу «У чому полягає вивчення світової історії і яка його мета». Особливо слід відзначити в ній блискучий огляд історико-філософських ідей епохи Просвітництва. І сьогодні вражає романтичний настрій письменника, блискуче володіння стилістичними засобами: «Вивчення історії стирає межі між зародженням і смертю, котрі замикають у настільки тісні й настільки гнітючі межі індивідуальне людське життя, і своєю оптичною ілюзією подовжує його коротке існування до нескінченності, роблячи непомітним перехід від індивідуума до роду... Її не може осліпити ніяке фальшиве світло; вона захищена від забобонів віку, тому що живиться остаточними результатами закінчених процесів».

Однак роботі в університеті заважали зобов’язання перед видавцями і, слід визнати, відсутність налагодженого контакту з аудиторією. Можливо, студентська маса ще не була готова до взаємного діалогу. Професору важко було пристосуватися до рівня студентів, «спустившись до плоскої ясності». Тому Шіллер 1791 року полишає кафедру і повністю присвячує себе роботі в архівах. До того ж на цей крок його підштовхнув успіх ще однієї фундаментальної роботи, такої близької серцю будь-якого німця. «Історію Тридцятилітньої війни» прийняли дуже тепло; семитисячний наклад перших двох книг розійшовся майже миттєво. У вересні 1792 року після кількох місяців вимушеного простою, пов’язаного з тяжкою хворобою, письменник нарешті завершує свою працю. Іронія та радість одночасно вчуваються у словах Шіллера в листі до Кернера: «Навряд чи німецька імперія була рада більше, аніж я, Вестфальському миру».

Проблема єдності Німеччини майже через 150 років після закінчення цієї спустошливої війни залишалася актуальною, адже країна була роздроблена на півтори сотні відносно великих і зовсім крихітних держав. Як суто наукове, це дослідження, присвячене Тридцятилітній війні 1618—1648 років, завжди викликало багато суперечок. Найчастіше достаток використовуваних автором джерел призводив до діаметрально протилежних оцінок. Цим пояснюються настільки суперечливі оцінки таких видатних діячів, як шведський король Густав II Адольф, Альбрехт фон Валленштейн, кардинал Рішельє.

Так, Шіллер помітно ідеалізував Густава II Адольфа, але тільки тому, що шведський король був носієм історичного прогресу. А от із його противником-невдахою Валленштейном інша справа. Якщо в суто історичній роботі перед нами постає образ досить поверхневий, то вже в драматичній трилогії «Валленштейн» (1798—1799) — неабияка особистість у всьому її різноманітті. У передмові до драми, проголошеній автором під час відкриття Веймарського театру є такі рядки: «Його образ коливається в історії, спотворений пристрастю і ненавистю партій».

Трилогія протягом усього XIX століття була серед провідних постановок німецьких театрів. Через чверть століття після смерті Шіллера 1805 року, видатний романтик Людвіг Тік, відомий поет, романіст, новеліст, драматург і літературний критик, так написав про цей твір: «...Ця велика драма відкриває нову епоху в історії нашої драматичної літератури. Цей могутній твір вступив у середовище хирлявих породжень дня, одразу всім стало ясно, якими слабкими за своєю внутрішньою сутністю були ті, сучасні твори... У натовп доброчесних привидів тих днів вторгся могутній Валленштейнів дух, величний і грізний. Німці знову відчули, на що здатна їхня чудова мова, які потужні звуки, які думки, які образи зміг втілити в життя справжній поет».

В одному ряду з Фрідріхом Шіллером, як істориком-популяризатором, стоять Гіббон, Юм і Робертсон в Англії, Вольтер і Монтеск’є у Франції, Гердер у Німеччині. Світло просвітництва, випромінюване і сьогодні багатогранною спадщиною Фрідріха Шіллера, не потьмяніло. Його досить багато видавали в радянський час, знаходячи у творчості, безумовно, революційні мотиви (особливо це стосується ранніх драм «Розбійники», «Підступність і кохання», «Змова Фієскі в Генуї»). Неоднозначним було ставлення Шіллера до Великої французької революції, особливо після початку червоного терору. Звідси його такі гіркі закиди: «Будівля старого світу хитається. Її прогнилий фундамент осідає. Здається, з’явилася фізична можливість обгрунтувати царство закону, де поважатимуть людину як самоціль, можливість покласти в основу політичного союзу істинну свободу. Марні надії! Для цього бракує моральної можливості, і щедра мить зустрічає несприйнятливе покоління».

Останнє повне зібрання творів Шіллера російською мовою вийшло в
50-ті роки XX століття. Окремі роботи спорадично випускали й пізніше. З перекладом українською Шіллеру, на відміну від того ж Шекспіра, не пощастило. Перекладено лише низку драм і деякі вірші. На те були й об’єктивні причини.

Хочеться, щоб у пошуках національної самоідентифікації ми, українці, не замикалися тільки на історії свого народу (звісно ж, ще дуже погано вивченій — особливо це стосується її контраверсійних сторінок). Саме час згадати блискучий афористичний вислів великого німця: «Це мізерний, дрібний ідеал — писати лише для однієї нації». Романтик усе ще на літературному троні, і всілякі постмодерністські знахідки не зможуть принизити велич «громадянина світу». Роковинам з дня смерті Фрідріха Шіллера будуть присвячені заходи на рівні ЮНЕСКО. Він гідний цього, адже дуже любив людей і вірив у їхнє призначення.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво