ГрАЄ «Зеніт». Музика Шостаковича - Соціум - dt.ua

ГрАЄ «Зеніт». Музика Шостаковича

29 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 29 вересня-6 жовтня

Дмитро Шостакович усе життя палко любив футбол. Для більшості його музичних колег ця пристрасть залишилася незрозумілою або сприймалася як примха генія...

Дмитро Шостакович усе життя палко любив футбол. Для більшості його музичних колег ця пристрасть залишилася незрозумілою або сприймалася як примха генія. Людина з напруженим обличчям, в окулярах і з потертим портфелем у руці — на стадіоні була явно недоречною. Про це ходили анекдоти. Одного разу нібито до Шостаковича після футболу підійшли два не дуже тверезих уболівальники, запропонували бути третім і спитали: «Ти хто за фахом?» Шостакович відповів: «Композитор». Дядьки образилися: «Гаразд, не хочеш — не кажи».

Футбол замість музики?

Уже в тридцяті роки захоплення Шостаковича поступово набуває грандіозного розмаху. Попри завантаженість композиторською роботою, численні викладацькі і громадські обов’язки, він намагається не пропускати найважливіших ленінградських матчів. Після перших фінансових успіхів своїх творів виїжджає, коли вдається викроїти трохи часу, на важливі матчі до інших міст. Але просто сидіти на трибуні й уболівати виявляється недостатньо — 1935 року Шостакович вступає до школи суддів. У ті роки професійний радянський футбол тільки формувався. Багато футболістів удень працювали на фабриках і заводах. Чому б композиторові не стати суддею? На професійне суддівство часу забракнуло. Але в численних спогадах про Шостаковича повторюється одна сцена: він на відпочинку, усі грають у футбол чи волейбол — Дмитро Дмитрович судить. Іноді сидячи на дереві.

Наприкінці тридцятих Шостакович знає багатьох футболістів в обличчя, знайомиться з тренерами і гравцями, спілкується зі спортивними журналістами й купує або передплачує практично всю спортивну пресу. Одним із найулюбленіших стає фільм «Воротар», у якому в ролях «чорних буйволів» знялися футболісти київського «Динамо», а улюбленою командою — ленінградський «Сталінець» (із 1939 року — «Зеніт»). «Це уболівання приносить інколи більше прикрощів, аніж радощів», — пише він спортивному радіокоментатору Аркадію Клячкіну. А одного разу, за відсутності дружини, Шостакович запрошує гравців «Зеніту» до себе додому і влаштовує на їхню честь урочистий обід. Після застілля на прохання футболістів він виконує свої твори. Коли футболісти ідуть, Шостакович каже своєму другові Ісаку Глікману: «Ну ось ми й познайомилися з героями футбольних драм, на яких досі дивилися з висоти трибун...». Шостакович уболівав за «Зеніт» без фанатизму — довгі роки його улюбленим гравцем був Валентин Федоров, правий інсайд футбольної команди «Динамо».

«Футбольна» музика Шостаковича

Мабуть, це було чистою випадковістю, що Шостакович написав «футбольний» балет. 1929 року він отримав замовлення на «Золотий вік», який із початку називався «Динаміада» і створювався за вже готовим футбольним лібрето А.Івановського. Цей агітаційний балет відбивав ідеологічну моду: здорове тіло, швидкість, сила. Між двома командами — капіталістичною й ідеологічно бездоганною радянською — проходить матч. Декадентський капіталістичний світ представлений канканами і фокстротами, а радянська команда — оптимістичними маршами, фольклорними та радянськими мелодіями — музикою «позитивною в усіх сенсах». «Золотий вік» — спортивна утопія: у фіналі радянська команда і робітники капіталістичної країни виконують танок солідарності. Балет написано й поставлено в часи сталінського «великого» перелому, коли напередодні жахливих жертв держава вимагала оптимізму та веселої бадьорості. Але «веселість» балету Шостаковича — не просто реалізація соціального замовлення. Тут особиста наснага футболом збіглася з потребами державної пропаганди. Сам Шостакович не дуже любив цей балет, в основному за штучність і схематизм. Фокстроти й канкани все ж не пропали марно і були використані у симфонічній сюїті. Мрія про футбол, який би все примиряв, певно, все ж таки глибоко запала в душу Шостаковичу: багато років він хотів написати щось на кшталт гімну футболу — світлого й радісного маршу. Але його випередив композитор Матвій Блантер, із яким Шостакович частенько сидів на футбольній трибуні поруч. Шостакович повторював почасти з гордістю, почасти із заздрістю — «це наш Мотя склав!»

Створюючи музику до фільму «Юність Максима», першої частини революційної трилогії, Шостакович не втримався і використав фривольну шансонетку для зображення чадних передреволюційних веселощів: «Я футболистка, в футбол играю, свои ворота я защищаю, напрасно я ножки сжала, мяч проскочил… я проиграла». Фінал 6-ї симфонії сам Шостакович вважав одним із найбільш вдалих у своїй творчості. У цій рухливій і гротескній музиці критики й наближені до музичних кіл побачили футбольний запал і навіть «почули» якісь паси м’яча. Ісак Глікман, один із найближчих друзів композитора, вважав таку інтерпретацію вульгарним вимислом. До таких тематичних, і особливо ідеологічних, трактувань сам Шостакович ставився з повною смиренністю, може, розуміючи їх неминучість. Про цю ж симфонію, в якій композитор начебто «розписався в любові до футболу», розповідали, що на одних зборах хтось із тодішніх композиторів-секретарів суворо запитав Шостаковича: «Адже це все ж таки про боротьбу чорношкірих африканців за свою незалежність?» — «Так-так-так, — у своїй звичній квапливій манері зачастив Дмитро Дмитрович, — ви цілком правильно зауважили, це, звісно, про африканців, про їхню боротьбу».

Полірування нервів

Шостакович поспішає після репетиції на стадіон, але все одно спізнюється. «Десятку за квиток!» — кричить він, начебто готовий віддати і півцарства, щоб побачити гру. Футбол для Шостаковича був простою емоцією, спонтанним проявом почуттів, якого так бракувало у навколишньому житті. Крім того, на футболі можна було відключитися від жахливого інтелектуального напруження і ненадовго визволитися з політичних лещат. Софія Хентова, біограф композитора, вважала навіть, що без футболу Шостакович «не витримав» би.

Початку сезону Шостакович чекав із нетерпінням. «Очевидно, раніше, ніж через два-три тижні, не вдасться пополірувати нерви в 1-му чи в 2-му секторі стадіону ім. Леніна», — пише він Володимиру Лебедєву, відомому майже кожній радянській дитині своїми книжковими ілюстраціями. Лебедєв був ще й професійним боксерським суддею, і, цілком імовірно, саме він приохотив до суддівства Шостаковича. У сезонних паузах Шостакович, за його власним висловом, «обростав жирком». Іншим фігурантом футбольної дружби Шостаковича був інженер Валентин Коган, який теж свого часу мріяв про футбольну кар’єру. Ця дружба вилилася в унікальне листування: збереглося 53 багатосторінкових листи Шостаковича. З докладними репортажами про матчі, зі зведеннями про склади команд, із переліками голів з урахуванням пенальті, прогнозами та таблицями. Звіти зробили б честь будь-якому спортивному журналістові. Але іноді Шостакович трохи «балувався». «Гра склалася так: на десятій хвилині з надзвичайно грубого офсайду профпрацівники впхнули штуку. Проте Разумовський грав так, як я давно не бачив. За п’ятнадцять хвилин до кінця другого тайму «зробили» Улітіна й А.Федоров забив одинадцятиметровий», — пише він про гру «Динамо» (Л) — «Профспілки II». Неодноразово листи Шостаковича зачитувалися в ширшому колі — часом футбольним знавцям бракувало офіційної інформації. Під час війни Шостаковичу вдалося опублікувати дві статті про футбол у центральній пресі, одна з них з’явилася в газеті «Красный спорт», головній спортивній газеті країни.

Гросбух чи книга доль?

Політична біографія Шостаковича сповнена суперечностей. Його зображують то свідомим конформістом, то запеклим борцем зі Сталіним. Футбол у СРСР, як і все навколишнє життя, був підконтрольний державі. Так, Лаврентій Берія одного разу посадив за грати трьох гравців із команди противника, щоб дати своїй команді можливість виграти. Футбольне поле все ж становило собою певну соціальну утопію: тут і маленькому гравцеві були зрозумілі правила гри. Шостакович сказав одного разу: «Стадіон — це єдине місце в країні, де можна голосно говорити правду про те, що бачиш». Він не просто «говорив» цю правду, а й документував її. Шостакович завів собі товсту книгу і назвав її «гросбух». Сюди він записував усю футбольну бухгалтерію: результати ігор, співвідношення забитих і пропущених голів, кількість пунктів і навіть імена авторів голів. «Я витягнув свій футбольний гросбух, стер із нього пил, якого назбиралося за хокейний сезон, і перегорнув сторінку. Написав: «Першість СРСР 1941 року» й розграфив аркуш поки що на 14 частин (ходять чутки, що в першості буде 14 команд). Усе готове для 1-го запису, який, очевидно, буде зроблено 2 травня 1941 року. Залишилося трохи менше двох місяців». Шостакович робив записи про футбол з урахуванням баченого на стадіоні, інформації з преси та радіо, розмов у футбольних кулуарах і обміну цінною інформацією зі знавцями.

Наприкінці тридцятих статистика в Радянському Союзі стає засобом маніпуляції масами. Тоді Шостакович створює унікальний прецедент альтернативної статистики — ніби футбольні таблиці могли хоч якось захистити від навколишньої брехні.

Спортивний журналіст і історик футболу Костянтин Єсенін згадував, що наприкінці 30-х — на початку 40-х в Україні було закрито частину спортивних газет, а по всій країні під егідою «колективізації» спорту з репортажів стали викреслювати імена авторів голів. Шостакович же ретельно вів облік. А значно пізніше — у 50-ті й 60-ті — він виправляв помилки футбольних журналістів.

***

Футбольна «карма» Шостаковича, здається, справді існує. У квітні 2006-го на посаду директора Санкт-Петербурзької філармонії ім. Шостаковича було призначено Іллю Черкасова, колишнього генерального директора футбольного клубу «Зеніт».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво