«ГРАЧ», «ГОТШАЛК», «ДЕМЕНТІЙ», «КОНЯГА», «КРАСАВЕЦЬ», «ПАПАША», «П’ЯТНИЦЯ» ТА ІНШІ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ У ЦЮРІХУ - Соціум - dt.ua

«ГРАЧ», «ГОТШАЛК», «ДЕМЕНТІЙ», «КОНЯГА», «КРАСАВЕЦЬ», «ПАПАША», «П’ЯТНИЦЯ» ТА ІНШІ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ У ЦЮРІХУ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

1902 рік. 21 серпня. У Вержблово прикордонний жандармський офіцер отримав термінову шифровану телеграму з Києва, в якій повідомлялося, що з місцевого Лук’янівського тюремного замку 18 серпня втекли 11 політичних в’язнів...

1902 рік. 21 серпня. У Вержблово прикордонний жандармський офіцер отримав термінову шифровану телеграму з Києва, в якій повідомлялося, що з місцевого Лук’янівського тюремного замку 18 серпня втекли 11 політичних в’язнів. «Потрібно посилити нагляд за проїздом із Росії за кордон осіб, що викликають підозру, — наголошувалося в ній, — і у випадку сумніву самоособистості арештуйте і телеграфуйте». Такі самі повідомлення були надіслані на всі прикордонні пункти західного кордону та в 295 міст Російської імперії. При цьому повідомлялися імена і прикмети, додавалися фотокартки небезпечних злочинців із тим, щоб вжити необхідних заходів для їх негайної затримки й доставки під посиленим контролем до Сибіру.

Лук’янівський тюремний замок був збудований 1863 року на околиці Києва. До адміністративного складу в’язниці входили: начальник, 4 помічники та 60 наглядачів, які, здавалося б, надійно виконували службовий обов’язок і пильнували за кожним кроком арештантів. Останню втечу із замку здійснили 1875 року Л.Дейч, Я.Стефанович та І.Бухановський, члени гуртків південних бунтарів, які намагалися підняти на повстання селян Чернігівського повіту Київської області. Тому вчинок 11 «політичних» майже через чверть століття після цього був настільки зухвалим і несподіваним, що царська охранка змушена була працювати в посиленому режимі, щоб натрапити хоча б на слід арештантів.

* * *

Лук’янівка, як називали в’язницю в народі, в перші роки ХХ ст. була переповнена. В її камерах перебувала значна кількість політичних в’язнів — активних учасників антиурядових дій серед робітництва, селянства, інтелігенції та інших верств населення. Вони наполегливо вели з адміністрацією замка боротьбу за послаблення режиму їхнього утримання і дечого домоглися. Начальство було змушене миритися зі своєрідною автономією цієї категорії арештантів. У них був свій староста, який мав велику свободу пересування всередині в’язниці, між корпусами і в зносинах за її межами. Йому дозволяли особисті побачення з дружиною й рідними без грат, він міг передавати на волю листи своїх однодумців, записки, усні доручення.

«Політичні» перебували в одному корпусі, так би мовити, серед своїх, мали право на прогулянки в окремому дворі, а не у відгороджених однин від одного, схожих на клітки двориках, як карні злочинці. Траплялося, що наглядачі інколи навіть «забували» ввечері замикати двері їхніх камер, і арештанти могли ходити один до одного в гості, обговорювати останні новини суспільно-політичного життя в Росії, обмінюватися думками з приводу прочитаної нелегальної літератури тощо.

Політичним в’язням дозволялися регулярні побачення з рідними та молодими жінками, які називали себе «нареченими». Останні приносили своїм «женихам» продукти харчування, одяг, білизну, ліки тощо. Усе отримане від них та закуплене відправлялося в загальну комору і ділилося порівну. Утримувалася окрема загальна кухня, завідуючий господарством якої стежив за приготуванням черговими сніданку, обіду, вечері. Звичайно, у межах того, що вдалося отримати в передачах із волі та з урахуванням тюремного раціону.

* * *

Відомо, що в грудні 1900 року в Мюнхені вийшов перший номер газети «Искра», за допомогою якої її засновник В. Ленін розпочав організацію партії російських соціал-демократів. Ця подія не могла не залишитися поза увагою каральних органів імперії.

Царська охранка працювала досить професійно. Маючи розгалужену мережу установ і в Росії, і за її кордонами, секретних співробітників серед багатьох опозиційних організацій, вона багато знала про діяльність внутрішніх ворогів самодержавства. Наприкінці 1901 року вдалося дізнатися, що в лютому 1902 року в Києві має відбутися всеросійська нарада іскрівців, підготовку якої взяв на себе якийсь Крохмаль. Людина молода, недосвідчена в справах конспірації, він не помітив за собою «хвоста», агента зовнішнього нагляду місцевого охоронного відділення, і був заарештований. При обшуку в нього знайшли невеличку книжечку з адресами учасників майбутньої зустрічі.

Нарада так і не відбулася. Відчувши небезпеку, агенти «Искры», які прибули на зустріч, почали поспішно роз’їжджатися. Та всіх їх поліція знала, деяких в обличчя, і дорогою іскрівців арештовували й привозили знову до Києва, розміщуючи в Лук’янівці, для підготовки гучного процесу над ними. Щоб надати справі потрібного розмаху, царська влада вирішила до головних політичних фігур майбутнього суду долучити всіх, хто мав хоча б якийсь стосунок до газети або загалом до соціал-демократичної пропаганди. Тому до в’язниці стали звозити тих, хто навіть випадково потрапляв під руку, не особливо розбираючись.

У жандармів склалася практика одночасних масових облав серед членів революційних організацій, їхніх друзів, знайомих. Тому арешти припадали на передтравневі дні, аби перешкодити проведенню демонстрацій у День міжнародної солідарності трудящих. Про те, що й 1901 року вона мала відбутися, свідчили листівки Київського комітету РСДРП, розклеєні в місті, зокрема на Байковому цвинтарі, в яких нагадувалося, що «робітники всього світу, німці, французи, поляки, росіяни, євреї», повинні показати, що «вони брати одне одному», не бояться переслідувань властей і вийти під червоними прапорами на вулиці міста.

У квітні 1901 року жандарми заарештували одного члена Київського комітету РСДРП, студента. Погрози слідчого і благання батька-священика стати на шлях істинний мали результати, і молодий чоловік щиросердно зізнався. Усі комітетники опинилися за гратами Лук’янівського замку. Вони теж повинні були проходити як звинувачувані на процесі іскрівців. Усього в камерах в’язниці перебувало понад 100 осіб, залучених до цієї гучної справи.

Вести слідство було доручено начальнику Київського жандармського управління генералові В.Новицькому, тому самому, який пізніше у своїх мемуарах з гордістю зазначав, що після арештів серед місцевих революціонерів1879 року вперше в Києві були винесені смертні вироки вісьмом особам, яким «закриті очі на вічність мною — навіть кат Фролов був відданий у моє розпорядження».

* * *

Навесні 1902 року слідство у справі всеросійської організації «Искры» йшло повним ходом. Заарештованих викликали на допити, їм улаштовували очні ставки, їхня «злочинна» діяльність проти існуючого режиму в жандармів не викликала жодних сумнівів. Арештантам хотілося тільки одного, щоб якомога швидше завершилася ця процедура, а потім після отримання вироку, дочекатися відправлення до Сибіру, а вже звідти втекти і продовжувати революційну боротьбу.

Думка про втечу з в’язниці у них то з’являлася, то зникала і до певного часу не набирала реальних обрисів. Коли ж у травні 1902 року в замок прибув заступник прокурора і заявив групі іскрівців з 1—15 осіб, щоб вони влаштовувалася «якнайзручніше на зиму», оскільки над ними відбудеться судовий процес, бажання втекти остаточно зміцніло, і з того часу почалася робота над його здійсненням.

З дотриманням правил конспірації іскрівці вели переговори між собою у дворі на прогулянках, або ж у камері одного товариша, який зламав ногу й більшість часу перебував у своїй одиночці. Відбувався жвавий обмін міркуваннями, пропозиціями стосовно того, що треба зробити для підготовки задуманої акції. Насамперед складено список «політичних», яким не варто було чекати на судовий процес і винесення вироку. До нього увійшли: М.Бауман (Грач), Й.Басовський (Дементій), Н.Блюменфельд (Готшалк), С.Бобровський, М.Валлах (Литвинов, Папаша), Л.Гальперін (Коняга), М.Гурський, О.Крохмаль (Красавець), Б.Мальцман, М.Сильвін (Бродяга), Й.П’ятницький (П’ятниця) — всього 11 осіб, яких заарештовано за великою кількістю звинувачень. Місцем їхньої зустрічі на свободі обрано місто за кордоном — Цюріх.

Один за одним народжувалися і відкидалися варіанти практичного здійснення акції. Не сприйняли пропозицій непомітно для наглядачів підпиляти грати на вікнах, які виходили в тюремні двори, по мотузці спуститися вниз, але опинитися перед озброєним вартовим. Не пройшов проект підкупу наглядача, який би вивів арештантів на свободу, або ж пропозиція вбивства охоронців і вихід за ворота в’язниці в їхніх мундирах. Іскрівці не були прихильниками кровопролиття, взагалі розраховували на мінімум насильства.

Зрештою, після ретельних обговорень усіх деталей і ймовірних можливостей задуманого заходу, змовники остаточно зупинилися на варіанті втечі через в’язничний мур, гладенький, високий, заввишки в два людських зрости, на який самотужки вилізти нереально. Потрібно було приспати пильність коридорних наглядачів, які постійно перебували з арештантами навіть під час прогулянок, а також відволікти увагу зовнішнього вартового з гвинтівкою, який стояв на вигідній позиції у дворі в’язниці. Зрозуміло, що успішно реалізувати план передбачалося не вдень, а ввечері, коли закінчувалася прогулянка, після заходу сонця.

* * *

Підготовку до виконання запланованого почали з останнього: переговорів з адміністрацією про клопотання перед генерал-губернатором продовжити вечірні прогулянки, які, згідно з режимом в’язниці, закінчувалися о 8 годині. Арештанти один за одним скаржилися начальнику Лук’янівки, що літня спека негативно впливає на здоров’я, зокрема їх змучує головний біль, неврастенічні розлади від духоти й нестачі пересування. Адже те, що в тюремних двориках немає рослин і тіні на розпеченій сонцем бруківці, змушувало їх навіть відмовлятися від денних прогулянок, залишатися в камерах і чекати вечірньої прохолоди.

Неодноразові звернення політичних в’язнів із цього приводу далися взнаки. Їм дозволили гуляти після нічного переклику, до сутінок — це поняття іскрівці тлумачили вельми широко і перебували надворі до повної темряви, години до 11 ночі. У цей час на двір виносилася велика часова лампа, навколо неї збиралися всі охочі, починалося жваве обговорення статей з якогось легального журналу або ж закордонного нелегального видання. А десь у кутку втаємничені у справу відпрацьовували деталі плану майбутньої втечі.

Його важливою ланкою, як уже зазначалося, була нейтралізація коридорних наглядачів, які в нічний час від нудьги або ж з допитливості розважалися тим, що заглядали в камери й могли зірвати задумане. Отже, вирішено їх підпоїти і на час втечі приспати. Але ж відразу цього не зробиш, напевно, виникне підозра, тому починати їх пригощати треба завчасно і систематично. Таким шляхом вдасться з’ясувати, яка доза спиртного приведе кожного охоронця у потрібний стан. Якщо знадобиться багато горілки, то необхідну кількість передадуть «наречені» та рідні заарештованих.

Активно обговорювалися питання, яким чином подолати тюремну стіну й відволікти увагу озброєного вартового у дворі під час вечірньої прогулянки. На певному етапі підготовки втечі арештанти не знаходили на них потрібної відповіді.

З конспіративних міркувань не тільки план, а й сама ідея втечі трималися у суворій таємниці. Спочатку приготування велися невеликою групою майбутніх втікачів, але здійснити акцію лише їхніми силами було неможливо. Необхідна допомога інших політичних в’язнів, які не потрапили до списку. Їх залучали до справи на різних стадіях, коли підготовка настільки просунулася вперед, що успіх міг вважатися більш-менш забезпеченим.

* * *

Частина за частиною почалися репетиції тієї самої справи, яка готувалася з таким розумом, такою обережністю, організаторським хистом, терпінням, продумано. Потрібно було налагодити добрі стосунки з наглядачем, який виводив арештантів на побачення і приймав від них передачі. Врешті вдалося відучити його від звички перевіряти кошики, мішечки, в яких щось приносили «політичним». Наглядачкою в жіночий корпус влаштувалася на роботу дружина одного студента, яка стала проміжною ланкою в їхніх стосунках із зовнішнім світом.

Наглядачі почали поблажливо ставитися до святкувань днів народження, справжніх і вигаданих, то одного, то іншого політичного арештанта. Переданої з волі горілки вистачало і для іменинників, і для охоронців, які спочатку відмовлялися від запропонованої склянки оковитої, але поступово втягувалися у загальне святкування. Але служба перш за все, і навіть у нетверезому стані охоронці виходили з «політичними» на прогулянку. Тому було вирішено під час чергового свята підсипати в їхній посуд снодійного порошку. Послали на волю замовлення і під час передачі отримали хлоралгідрат, проте без відповідної інструкції. Ніхто не знав, скільки потрібно цього ефективного препарату, щоб, боронь Боже, не відправити людину та той світ.

Терапевта серед політичних не було. Згадали, що Бауман і Бобровський закінчили ветеринарний інститут, але вони могли приписати дози лише стосовно своєї клієнтури. Треба було випробувати порошок на собі, починаючи з маленької кількості, збільшуючи її до меж між тимчасовим і вічним сном. Жертвою експерименту згодився стати Мальцман, лікар за фахом. Він після прийняття хлоралгідрату так довго і міцно спав, що товариші навіть злякались за його життя. Але все закінчилося щасливо і Мальцман врешті прокинувся.

Потрібно було продумати, що робити з вартовими в’язничного двору. Вони змінювали один одного і, як показали спостереження, мало хто з них на посту погоджувався приймати «частування». Залишалось одне: вчотирьох наблизитись до вартового, згідно з розподіленими ролями почати з ним розмову, схопити за горло, стиснути руки, вирвати гвинтівку, закрити і зав’язати рота носовою хустинкою, щоб він не зміг покликати на допомогу. Потім уже не важко буде повалити його на землю і зв’язати завчасно підготовленою мотузкою.

Складно було подолати головну перешкоду — мур в’язниці. Двом іскрівцям доручили виготовити з простирадл та ніжок табурету драбину. Нею планували залізти на огорожу, а із зовнішнього боку спуститися по мотузці з вузлами, зв’язаною з драбиною. Її треба було закріпити на стіні за допомогою «кішки», невеликого якоря, який мали прислати з волі на дні кошика з квітами. В один чудовий день мешканці в’язниці спостерігали, як Гурський, загальний староста «політичних», дозволяв кожному насолоджуватись ароматом квітів у величезному кошику, в якому був якір — «кішка», отриманого з приводу його дня народження.

Але ж «кішку» треба було зачепити за карниз стіни так, щоб драбина опинилася з внутрішнього боку муру, а мотузка — із зовнішнього. Майбутні втікачі дійшли висновку, що для цього потрібно влаштувати живу піраміду, в основі якої стануть чотири чоловіки, їм на плечі стануть троє, а на їхні плечі залізе ще один. Він повинен надійно закріпити якір, першим спуститися по мотузці за в’язничну стіну і прокласти шлях останнім втікачам.

Готуючись до акції, арештанти почали проводити репетиції, споруджувати піраміду такої ж висоти, як і стіна, водити танки, якими диригував Бауман. Замість барабана брали жерстянку для того, щоб вартові у сусідньому дворі, де прогулювалися карні злочинці, звикали до звуків, які могли б почути при переповзанні через мур, вкритий жерстю. У певний час оголошували день народження одного з іскрівців. Вартовому підносили в чайнику, аби не компрометувати його перед начальством, горілку, іноді коньяк. На його очах виникали ігри з гамором і веселощами. Схвалення глядачів викликали циркові номери, де Бобровський зображав коня, а Бауман — акробатку.

Практикували літературно-вокальні вечори. Щоб заручитися необхідним складом виконавців, охочим до співу радили не соромитися, якщо у них немає голосових даних. Публіка запам’ятала, як із великим натхненням, але без найменших музикальних здібностей, співав іспанські серенади Литвинов, а йому підспівував хор. Коли всі деталі втечі було відпрацьовано, арештанти влаштували пробу і прибули на двір з усіма необхідними речами, зокрема, П’ятницький з подушкою, в якій була схована «кішка». За першим сигналом усі були на місцях і чекали команди починати діяти.

Київський комітет РСДРП знав про план втечі іскрівців із Лук’янівки з червня 1902 року. Ув’язнені мали з ним постійний зв’язок і доручили йому зібрати необхідну суму грошей, підготувати документи, тимчасові явки-квартири для втікачів, намітити, кому, в якому напрямку їхати з Києва, щоб потім успішно перетнути кордон. До того ж Сильвіну вдалося надіслати повідомлення про підготовку втечі в Бюро російської організації «Искры» в Самарі, і воно для сприяння планам однодумців відрядило до Києва свою людину з 800 рублями для передачі до в’язниці. Отже, на початку серпня 1902 року в іскрівців, які збиралися на волю, в Лук’янівці були паспорти на їхні прізвища, надіслані на прохання П’ятницького з Вільно, і по 100 рублів на кожного.

Допомога комітетників була необхідною й у вечір втечі. Поряд із в’язницею розміщувалися казарми наглядачів, квартира начальника лікарні та інші службові приміщення. Щодня хтось із місцевих соціал-демократів мав прогулюватися пустирем і подавати умовний знак, чи немає поблизу стіни стороннього ока. За дорученням іскрівців політична арештантка з крайнього кута жіночого корпусу в’язниці мала запалити сірника, що повідомляв на волю про початок акції в цей вечір. Якщо ж за муром спалахувало два сірники, то це означало, що втеча відкладалася, щоб не наражатися на небезпеку.

З різних причин втеча зривалася сім разів. Щоразу виносили все необхідне надвір, і завжди щось заважало. Одного вечора черговий наглядач, який стояв біля стіни, був нетверезий, його замінили старим жандармським служакою, для якого не залишився непоміченим збуджений настрій частини в’язнів, про що він доповів начальству. Акцію довелося відкласти, але відбулися обшуки в кожного з «політичних». А на той час майбутні втікачі тримали в надійних сховках паспорти, по 100 рублів і якір, який ховав наймолодший — П’ятницький. Нарешті, 18 серпня 1902 року, в неділю, о 9-й годині вечора мала відбутися восьма спроба вирватися за грати.

* * *

Призначеного дня, вранці, в коморі було проведено останню нараду, під час якої остаточно розподілилися ролі між учасниками акції. Їм довелося тягнути жереба, щоб установити чергу в подоланні муру. Перед виходом на прогулянку втікачі зібралися в камері Басовського, чергового «іменинника». Запрошені коридорні наглядачі не відмовилися від склянок горілки зі снодійним і через певний час впали на ліжка арештантів, а ті швидко зникли і замкнули двері камер. Вони вперше вийшли надвір без охорони.

Усім, хто того вечора був на прогулянці, «політичні» повідомили про втечу, яка відбудеться на їхніх очах, і попросили найнадійніших із них допомогти в цьому. Одного з них відправили у визначену камеру, щоб обмінятися сигналом з жіночим корпусом, другому запропонували повернутися в свою камеру й зображати хворого, третьому, в разі появи помічника начальника в’язниці — відвести його до цього хворого. Решті рекомендувалося голосно співати, аби заглушити можливі крики вартового.

Згідно з планом втечі вартовому на посту теж було піднесено хитрого зілля, зробивши ковток якого, він одразу ж передав почату склянку «імениннику». Як і домовлялися, чотирьом іскрівцям довелося добре потрудитися з охоронцем, щоб, схопивши за руки та ноги, всунути йому в рота носову хустинку, відібрати у нього гвинтівку, повалити на землю і тримати в такому стані якомога довше. Головну роль у цьому відіграв Сильвін, який за чергою мав останнім перелазити через мур.

Тим часом на збудованій піраміді опинився Гурський, котрому вдалося закріпити якір драбини за карниз стіни, перекинути через стіну мотузку з вузлами, якою втікачі могли спускатися на землю. Один за одним зухвальці піднімалися на гребінь муру, а потім зникали за ним у темряві ночі. Не пощастило лише Сильвіну, який, не зрозумівши вигуку товариша, відпустив солдата, якого прикривав своїм тілом. Той, скориставшись цим, схопився на ноги, взяв гвинтівку і вистрілив у повітря. Невдаха опинився у своїй камері і встиг до появи жандармів знищити паспорт і приховати гроші.

Генералові Новицькому доповіли про надзвичайні події в Лук’янівці через півгодини. Він одразу ж віддав розпорядження направити на залізничний вокзал ротмістра і жандармів, сподіваючись перехопити втікачів, а філерів і поліцейських розіслав по всіх кварталах Києва. Після чого прибув на місце події і побачив на стіні «кішку» й драбину із 13 сходинок, мотузку з вузлами. Осторонь стояв вартовий з розбитим обличчям і намагався якось виправдатися: напали, зв’язали, побили, вихопили гвинтівку. У відділенні для політичних в’язнів перебували два наглядачі у нетверезому стані, один ще якось стояв на ногах, другий міцно спав на нарах арештанта і на намагання офіцерів щось почути від нього відповідав лайкою. Сильвіна формально не допитували і на якийсь час залишили у спокої.

У Новицького і генерал-губернатора, який теж прибув до Лук’янівки, склалося скептичне враження від пояснень про використання втікачами драбини, мотузки, «кішки». Це підтвердили й слідчі, які займалися справою. Вони намагалися із землі закинути якір на стіну і зачепити його. Досягти цього не вдалося, про піраміду вони не знали, а дерев’яної драбини, з допомогою якої, як вони вважали, можна було це зробити, поблизу не було. Отже, за офіційною версією, адміністрація до прибуття високого начальства встигла закріпити якір, перекинути мотузку на зовнішній бік, а дерев’яну драбину своєчасно прибрати. Зниклі арештанти не втекли, а були випущені підкупленими наглядачами і вже перебувають за межами імперії.

* * *

Простежимо, як склалася доля деяких іскрівців після втечі з Лук’янівки. По той бік стіни Литвинов потрапив у якусь балку і знайшов там Блюменфельда, котрий через хворе серце і надзвичайне нервове збудження не міг рухатися. Постріл, кроки людей, тупіт коней свідчили, що втікачів шукають. На щастя, все обійшлося, нікого з арештантів не знайшли. Треба було йти далі, але ці двоє вже запізнилися на берег Дніпра, де, як було домовлено з комітетниками, їх чекав човен і надійна людина, котра допомогла б їм водним шляхом зникнути з Києва.

Пригинаючись, повзучи, втікачі вибралися на галявину, потім — на міську вулицю і найняли візника. В якомусь постоялому дворі, куди він їх привіз, вони проспали до ранку. Опівдні іскрівці вирішили помандрувати лазнями, адже там навряд чи шукали б злочинців жандарми. Переходячи з однієї в другу, в третю, колишні в’язні ретельно милися, закушували в шинках. Після довгих пригод Литвинов і Блюменфельд винайняли кімнату, але остерігалися віддати на прописку свої «липові» паспорти. Пояснили пильній господарці, що приїхали з провінції і, як на гріх, забули документи вдома, ось напишуть рідним і ті надішлють їх поштою.

Їм небезпечно виходити на вулицю, невтішні новини із зовнішнього світу приносив знайомий гімназист, внук польського повстанця 1863 року, який допоміг знайти притулок і співчував іскрівцям. Було помітно, що домогосподарка підозріло дивиться на мешканців. Тому пізно ввечері втікачі залишили квартиру, вийшли на Житомирське шосе, якнайдалі від Києва, найняли візника і оселилися в одному сільському готелі. Паспортів у них ніхто не питав і ніхто не заважав вивчати навколишню місцевість, головним чином залізничну станцію. Переконавшись, що ніякого нагляду за ними немає, вони купили квитки і поїхали до Вільно. Там була явка однодумця, завідувача «кордоном», який за допомогою контрабандиста переправив їх до Німеччини.

Легко, наче помахом крил птаха, подолав мур в’язниці Бауман. Його наздогнав Бобровський, аби разом увійти до міста. Але домовитися, щоб далі мандрувати спільно, не вдалося. Видався підозрілим фаетон, що проїздив повз них. Втікачі зачаїлися, один — під містком, інший заліг у рівчаку. Коли небезпека минула, вони не знайшли один одного, розминулися і пішли в різні боки.

Після цього Бауман зайшов до свого знайомого адвоката, який співчував революціонерам. У його квартирі колишній в’язень перебував два тижні, відпочивав, читав, посилено харчувався, насолоджувався волею. Потім поголив бороду, ошатно вдягнувся, найняв візника і наказав їхати на вокзал. Там він купив квиток на потяг до Вільно. Жоден жандарм не наважився перевірити документи у поважного пана, та ще й німця з виду, і він без жодних пригод прибув до місця призначення. Звідти перед ним відкривався шлях, нелегальний, звичайно, за кордон.

Не так добре склалися справи у П’ятницького. Із зовнішнього боку стіни він разом із Басовським опинився в якійсь канаві, з якої вони ледве вилізли й вийшли на галявину, щоб швидше дістатися до міста. Забруднених, без капелюхів, схожих на п’яниць, їх відмовлявся везти кожен візник, який траплявся на шляху. Лише один, коли побачив у руках П’ятницького новеньку асигнацію, погодився взяти у свій візок.

Зупинивши візника поблизу Обсерваторного провулку вони почали шукати будинок № 10, де була призначена явка. Але останній будинок там значився під
№ 8, біля нього вони зустріли Гурського. Його теж спіткала невдача. Вже потім з’ясувалося, що Обсерваторний провулок переходить у вулицю з такою самою назвою, де й був будинок
№ 10, в якому так і не дочекались на втікачів.

Втрьох вони розшукали далекого родича Гурського, котрий зустрів непроханих гостей надзвичайно гостинно, нагодував, запропонував відпочити, але ночувати П’ятницького і Басовського не залишив — його сусідом був жандарм. Привітний поляк дав адресу ще одного земляка — киянина, який на певний час міг прихистити їх, чим вони не скористалися, бо господар квартири жив на дачі. Довелося бідолахам усю ніч їздити з візниками з кінця в кінець міста, а вранці розлучитися, щоб не бути схопленими разом, і самостійно виїжджати з Києва.

Пригоди П’ятницького на цьому не закінчилися. Він розшукав студента університету ім. святого Володимира, з яким познайомився у Лук’янівці. Той влаштував йому зустріч з представником Київського комітету РСДРП. Комітетник запропонував втікачу інше місце проживання за Дніпровським мостом, у Чернігівській губернії, а потім відправив його на явочну квартиру бундівців у Житомир.

У Житомирі П’ятницького знайшов Гальперін, передав йому закордонні явки й назвав людину, яка організує йому перехід кордону. У план, складений ще в Лук’янівській тюрмі, було внесено одну суттєву зміну: втікачеві треба з’явитися не в Цюріх, а в Берлін, куди він прибув на початку жовтня 1902 року. Але остаточно арештанти мали зустрітися в Цюріху.

У Лук’янівському замку залишився один із тих, хто активно готував втечу, Сильвін. За вчинені дії його перевели в Київську фортецю із суворим режимом, а потім заслали в далеке, в глухій тайзі східносибірське село, де він мусив перебувати кілька років. Одного разу до нього прийшов незнайомець, якого прислав Іркутський комітет РСДРП для виконання директиви ЦК партії про сприяння втечі іскрівця. Це було зроблено, але вже 1904 року.

* * *

Лук’янівські арештанти, як і домовлялися, зустрілися в Цюріху. Їхній радості не було меж, адже позаду в’язниця, втеча, повна пригод і небезпек подорож, нелегальний перехід кордону, така бажана свобода, можливість вільно спілкуватися з однодумцями.

Про них говорила революційна Росія, ними захоплювалися західноєвропейські соціал-демократи, про них писали газети, їх вважали героями дня, намагалися брати інтерв’ю, від чого вони категорично відмовлялися.

Вони, сяючі здоров’ям, молодістю, завзяттям, оптимізмом, зібралися в затишному ресторані «Під золотою зіркою» біля Рейнського водоспаду, щоб відсвяткувати своє щасливе звільнення з-під опіки царських властей. До когось із них прийшла думка повідомити про свій тріумф Новицького і надіслати йому телеграму за підписами всіх втікачів. Генерал отримав її разом з «привітаннями» від Київського комітету РСДРП у зв’язку з 25-річчям його жандармської діяльності. Йому висловлювалася подяка за сприяння втечі державних злочинців, яких чекали нові випробування в боротьбі проти самодержавства.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво