«Город-сказка, город-мечта...»

Одну країну від іншої можна відрізнити не лише за прапором, державною мовою або територіальним розташуванням. Різницю можна знайти із... заплющеними очима й закритими вухами. Як? Дуже просто: подорожуйте автобусом. Відчувши трасу, ви з упевненістю зможете відповісти, в якій країні нині перебуваєте.

За станом доріг Україну легко відрізнити від Польщі. У свою чергу, польські дороги не порівняти з німецькими автобанами. А перетнувши кордон Франції, на якусь мить опинимося під враженням, буцімто незбагненним чином повернулися на батьківщину. Або в Польщу. Це, безумовно, перебільшення, але французькі дороги все-таки серйозно відрізняються від німецьких автобанів.

Подорожні нотатки

Вам порадили подорожувати автобусом, бо тільки так ви зможете «роздивитися країну, якою проїжджаєте»? Щось ви, звісно, побачите. Трохи в Польщі, трохи в Україні. А от у Німеччині на вас чекає велике розчарування. Рівний, мов більярдний стіл, автобан, «нескінченний» в обох напрямках. Рівномірно високий паркан-сітка з обох сторін. Або, що ще гірше, високий чотири-, п’ятиметровий звукоізоляційний бар’єр-паркан, якщо поруч із дорогою лежить населений пункт. І якщо на трасі Київ—Львів можна було побачити лелек, що звили гніздо на пришляхових стовпах, то в Польщі, а тим більше в Німеччині таке «неподобство» не трапляється.

Автобаном з акуратним інтервалом і правильною швидкістю рухаються німецькі автомобілі. Однаково гарні, однаково «молоді», однаково добре вимиті. Інколи складається враження, що й педалі «газу» та «гальма» німці тиснуть одночасно. Якщо раптом і промайне машина ненімецького походження, зверніть увагу на номери — це або наш земляк, або поляк.

За зовнішнім виглядом водіїв вантажівок можна легко визначити, з якої вони країни. Польські водії дуже схожі на українців, тільки більш пещені, краще вбрані. Німці схожі на поляків, але вдягаються ще краще і виявляють більшу розкутість у виборі одягу.

Для українського автобуса перетинання німецько-французького кордону, як виявилося, не таке «прозоре», як для «ЄС-європейців». Прикордонник, який чергував на заправці (саме вона символізувала «межу» між Німеччиною і Францією), перевірив наші паспорти, наявність віз, і тільки після цього ми поїхали платним автобаном. Платний автобан — ось, мабуть, головна відмінність французьких шляхів від німецьких.

Лувр за вісім із половиною євро

Завдяки Віктору Гюго відвідати вежі Нотр-Даму непросто. Черга величезна, навіть у знаменитий Лувр менша. З усього світу приїздять бажаючі побачити собор, із якого Квазімодо скинув підступного священика. Деякі особливо говіркі екскурсоводи із задоволенням показують місце, куди саме впав священик. Площа перед собором Паризької Богоматері повна туристів із усього світу.

Нотр-Дам просто вражає. Навіть якщо врахувати, що вежі регулярно ремонтують, тобто собор постійно оточений риштуванням. У соборі проводяться служби, грає орган, туристи намагаються не заважати священикам, які вже звикли до потоку людей, щільнішого, ніж колись у московському мавзолеї. У Нотр-Дамі можна відвідати одну з веж, розглянути зблизька химер, уявити собі, як саме Квазімодо розгойдував дзвони. В самому соборі є тимчасові виставки, також постійно працює скарбниця Нотр-Даму.

Оскільки мюзикл про Лувр іще не написали, потрапити до нього значно легше. Лувр величезний за площею — його можна порівняти, мабуть, із пітерським Ермітажем. Сила-силенна відомих із дитинства скульптур, картин, кімнат і залів, пам’ятних за французькими кінострічками з Жаном Маре. Якщо ви хочете відвідати абсолютно всі зали Лувра, доведеться запастися, мінімум, іще одним днем. Вхід до музею коштує вісім із половиною євро. Та якщо ви студент художньої академії і у вас є відповідний ISIC-документ, вхід буде безплатним (як, утім, і до більшості музеїв Європи). Відвідувачі цього солідного закладу роблять буквально все, що хочуть: маленькі діти повзають по підлозі та граються машинками, студенти й школярі сидять або лежать там само і чи то слухають учителя, чи то перемальовують картини, американські туристи сидять на лавках і їдять булочки (до речі, такого собі більше ніхто не дозволяє)... Наглядачі вряди-годи насмілюються нагадати про себе фразами на кшталт «Поводьтеся культурно, будь ласка».

У музеї д’Орсе та Центрі Помпіду можна побачити оригінали Далі, Ван Гога, Гогена, Малевича. Якщо ви любите імпресіонізм, то музей д’Орсе — для вас, якщо абстракціонізм — обирайте Центр Жоржа Помпіду.

Варто неодмінно запланувати підйом на Ейфелеву вежу. З урахуванням часу, проведеного в чергах, на все про все піде близько двох годин. Вартість квитка для дорослого — трохи більше десяти євро. Вид із Ейфелевої вежі — просто чудовий. Особливо якщо застанете захід сонця і побачите нічний Париж.

Якщо любите відвідувати музеї, музейна картка для вас — украй необхідна річ. Така картка терміном дії на один день коштує 18 євро. Придбати її можна в будь-якому музеї, будь-якому туристичному центрі, на будь-якій станції метро. За нею можна відвідати будь-які з 60 музеїв (точніше, скільки встигнете за один день, якщо одного дня мало, то існують дво-, триденні картки, але вони коштують дорожче). Отож, якщо ви в змозі відвідати три-чотири музеї на день, зможете заощадити чимало грошей, користуючись такою карткою. Без неї сходження на Тріумфальну арку, наприклад, коштує шість євро, відвідини музею д’Орсе — сім.

Добратися до Версалю з Парижа можна електричкою. Квиток коштує два з половиною євро. Вартість входу до музею залежить від залів і експозицій, які ви відвідуєте. У палаці їх кілька, обійти все за один день практично неможливо. У вартість відвідин входить «аудіогід» російською мовою. Зручно й пізнавально, а швидкість руху експозицією можна обирати самостійно. Обов’язково раджу погуляти парком, який оточує Версаль. Краса невимовна.

Ще один королівський палац — Фонтенбло — менш популярний серед туристів, оскільки їхати до нього більше години і вже з Ліонського вокзалу (15 євро в обидва кінці). Вхід до палацу коштує чотири євро, якщо немає музейної картки.

Фонтенбло дуже відрізняється від Версаля. XVI століття, різьблені дерев’яні стелі, галереї. Вражає...

Немає грошей на таксі? Тоді в метро!

Однозначно не рекомендуватиму їхати до Франції, тим більше до Парижа, власним автомобілем: доведеться звикнути до думки, що автомобілів із цілими бамперами тут практично не буває. Для перенаселеного і суперавтомобілізованого Парижа дуже гостро стоїть проблема паркування. У центрі вкрай важко знайти вільне місце, навіть на платній стоянці (до речі, безплатні паркінги у центрі міста автору взагалі не траплялися). А ось залишати машину в неналежному місці — дороге задоволення, евакуатор з’явиться за лічені хвилини.

Продовжуючи автомобільну тему, хочеться зауважити, що в таксі «служать» переважно «мерседеси» і дорогі «сітроени». У паризьких громадського транспорту й таксі є серйозна перевага перед приватними автомобілями, оскільки більшість шляхів у центрі столиці Франції мають спеціально відгороджену смугу для автобусів і таксі. Уявляєте, як приємно по цих окремих смугах руху «обгонити» багатокілометрові пробки?..

Таксі — транспорт дорогий, по кишені не всім. Ті, хто не в змозі платити за нього, користуються зручним і швидким видом транспорту — метро. У Парижі воно відкрилося 1900 року й на сьогодні налічує 14 ліній. Деякі з них повністю автоматизовані: поїзди рухаються тунелями без машиністів, на станціях не зустрінеш обслуговуючого персоналу. Тільки відеокамери, що знімають перони з різних ракурсів.

Якщо ви плануєте складну поїздку з безліччю пересадок, майте на увазі: підземні переходи між деякими станціями можуть забрати у вас 10—15 хвилин. Призначаючи рандеву біля виходу з підземки, не забувайте, що деякі станції мають сім виходів. До речі, з будь-якої точки Парижа до найближчої станції метро не більше п’ятисот метрів.

У межах міста їздять і електрички «далекого» прямування. Тобто, скориставшись складними пересадками, можна, не виходячи з метро, потрапити на електричку і добратися до Версаля. Проте далекі поїздки тарифікуються дорожче. Квиток варто завжди мати з собою — контроль буває рідко, але талончик можуть перевірити в будь-якому місці, навіть на виході з підземки. Штраф не залишить байдужим нікого...

Чим іще вразило паризьке метро, то це сміттям. Річ у тому, що з метою боротьби з тероризмом тут донедавна не ставили урн. Тому люди, не соромлячись, кидали папірці де доведеться. Тепер урни повернули на свої місця, але звичка кидати сміття під ноги, схоже, залишилася.

Париж — місто моторолерів. Для них, як і для громадського транспорту, відведено окремі смуги руху. Швидкість переміщення моторолерів у пробках просто фантастична. Для них передбачені і спеціальні паркування. Поцікавившись у французьких друзів, чи не крадуть цей транспортний засіб, з’ясував: так, крадуть, але загальна кількість моторолерів дає дуже низьку можливість того, що зникне саме ваш двоколісний «друг». Як і в паризьких автомобілів, у тамтешніх моторолерів дуже жалюгідний зовнішній вигляд, що робить їх ще менш привабливими для крадіїв.

«...попадая в его сети, пропадаешь навсегда»

У центрі столиці Франції найкраще бути пішоходом. По-перше, історичним центром варто ходити повільно. По-друге, пішоходам — зелена вулиця на місцевих дорогах. Парижани-пішоходи ігнорують сигнали світлофора й перетинають будь-які вулиці під абсолютно непередбаченими кутами і в усіх можливих напрямках. Слід віддати належне водіям — пішохода пропускають, навіть якщо тому заманулося перейти навпростець Єлисейські поля.

У місті сила-силенна садків і сквериків. Цих оазисів природи розкидано по місту безліч, вони невеличкі, але повні скульптур, квітів, дерев і майже обов’язково фонтанів. Усі такі садки-скверики оточені парканчиками, в яких є хвіртки, що відчиняються назовні. Зроблено це з єдиною метою — щоб у ці дворики не могли заходити собаки. Хоча, чесно вам скажу, жодного разу не бачив у Парижі бездомного пса.

Якщо ви любите французьке кіно, то просто мусите побувати на Монмартрі. Побачити собор Сакре-Кер, покататися на фунікулері, відвідати крамничку «У Алі» (тут знімалися сцени з «Амелі»), кав’ярню «Два млини», прогулятися вздовж каналів Сан-Мартена...

Французи — народ дуже чемний, завжди і скрізь вітаються, обов’язково прощаються. Зайшли ви до булочної чи закомпостували талончика в кондуктора, — не забудьте привітатися, сказати «дякую» і попрощатися. У Парижі не проблема стати посеред вулиці (або навіть сісти), спокійно розгорнути велику карту і спокійно її вивчати. Перехожі обминатимуть вас мовчки, а якщо випадково штовхнуть, обов’язково скажуть «пардон» і підуть далі.

Нічний Париж так само багатолюдний, як і денний. Море туристів, але переважно — місцева молодь. Вільний столик у кав’ярні — рідкість, навколо черги до нічних клубів (вхід у «Лідо», наприклад, коштує 100 євро). Єлисейськими полями навіть далеко за північ автомобілі їдуть суцільним потоком усіма вісьмома смугами, вдалині сяє вогнями Ейфелева вежа. І залишати Париж аж ніяк не хочеться...