Голови на валізах. До проблеми еміграції українських учених - Соціум - dt.ua

Голови на валізах. До проблеми еміграції українських учених

3 грудня, 2010, 15:15 Роздрукувати Випуск №45, 3 грудня-10 грудня

Процес формування еліти в українському суспільстві здебільшого завершився. Ще трохи, і можна буде спокійно її вивчати, не боячись, що висновки швидко застаріють...

Процес формування еліти в українському суспільстві здебільшого завершився. Ще трохи, і можна буде спокійно її вивчати, не боячись, що висновки швидко застаріють. Про неї можна говорити що завгодно, але це — даність. Власне, останніми виборами (хоч за гамбурзьким, хоч за «харківським» рахунком) було знову чесно й відверто явлено: представники еліти передають власність з однієї руки в іншу за спиною, міняючи лише вираз обличчя, тоді як головна ознака реальної зміни еліти має бути іншою. Не персональна заміна кількох десятків або сотень осіб вищого складу, а, так би мовити, соціальне переміщення, за якого більшість із нового вищого складу при старому режимі не мали б шансів туди потрапити. Реальної зміни влади не було один раз, другий, третій... і вона не відбулася знову. На жаль, таким є принцип української політики. Яскравий прояв цієї безглуздої нескінченності — прагнення політичних сил на ходу стригти виборче законодавство, редагуючи його в міру гострої потреби. Нещадно ясно: нічого не змінюється, окрім узвичаєних форм брехні...

І от, на тлі такого стану речей, фактично — безвір’я, з України витікають — ні, вже не потоки, а останні струмочки еміграції. Йдеться про інтелектуальну еміграцію, про відтік з країни її крові — добре освічених людей. Останніх. Починаючи з 1991 року за кордон на постійне місце проживання з України виїхало близько 700 докторів і понад 1150 кандидатів наук. Більшість з них залишили країну в 90-ті роки. За даними НАН України, за останні 15 років наша країна втратила 600 співробітників цієї організації. Продовжують виїжджати фахівці й зараз. Україна спливає інтелектом, він стікає по краплині, залишаючи після себе суху неродючу масу. Мені здається, на це важливо звернути увагу. Статистикою процес уже не «ловиться» — були хвилі, були потоки, а зараз можна казати вже лише про окремі краплі. Власне тому й тривожно — добре освічених людей залишилося дуже мало. Важко відстежити їхнє пересування — немає в державної статистики такої оптики. Лічба, я б сказав, уже не на тисячі — на сотні. І навіть якщо згуртувати цих людей воєдино, їх на будівництво наукового вертограду не вистачить.

Тут є й інший бік проблеми. Ще в повоєнні роки орієнтування на зростання науково-технічного потенціалу досить часто призводило до надшвидкої наукової кар’єри — щойно закінчивши виш, молодий учений за наявності певних здібностей і зв’язків за кілька років ставав кандидатом наук. Нині, з огляду на підроблені й куплені дипломи, ця тенденція зросла неймовірно. «Вчені» заполонили собою весь вузівський простір, який дедалі більше девальвує, а в середовищі української еліти з’явилася мода на «ступінізацію». Вельможі, які б’ються й лихословлять у кулуарах, — мало не всі доктори. Одним вдається отримати ступінь, скомпілювавши чиїсь праці, іншим — купивши дисертацію, третім допомагає належність до влади тощо. Усе це дискредитує поняття «вчений», розмиває критерій науковості. Водночас усе наше українське наукове співтовариство публікує наукових статей утричі менше за обсягом, ніж виходить у світ під егідою одного Манчестерського університету.

Крім того, в Україні існує проблема «старіння» наукових кадрів, поступової руйнації, «вмирання» наукових шкіл. За останні 10—12 років кількість вишів зросла на порядок. Чи треба казати, як важко якісно підготувати необхідну кількість викладачів, створити наукову базу, яка хоча б мінімально відповідала вимогам класичних університетів? І якщо раніше — 30, 40 років тому — доктори, які прийшли в науку, могли спочивати на лаврах в оточенні сонму молодших співробітників, і в цьому величезному морі губилися останні авторитети — ті, хто справді міг навчати нові покоління, то зараз багато хто, отримавши ступінь, просто виїжджає. Молоді, сповнені сил, знань і впевненості в собі, шукають щастя за кордоном. Загалом мобільність учених у XXI сторіччі — явище звичайне. Вони легко перетинають кордони, працюють за контрактом, обмінюються досвідом. Інтернет дозволяє працювати на будь-якого замовника з будь-якої точки світу. Але якщо в західних країнах можна говорити про оборот інтелекту, то стосовно України — про його відплив. Схоже, це не тільки сьогоднішня проблема. Так було завжди. Найкращі математики, фізики, хіміки, інженери виїжджали. Виїхали Ілля Мечников, Іван Пулюй, Георгій Гамов і багато інших. Вони прославили науку інших країн.

Ринок, практика обміну здібностей та інтелекту на гроші, що висувають на перший план калькуляційний бік, значно підточують європейську науку. У науці, освіті слід віднайти те, що не підлягає конвертації в гроші. Адже сьогодні настанова така: все можна купити. Вкласти в молодого вченого гроші і при певному таланті і вправності мати успіх. Шкода, мало хто розуміє, що таким чином не здобудеш рівень вищий від середнього, хоч скільки вкладай; тут треба створювати культурні умови, середовище. І це насамперед проблема освіти. Але й фінансове питання украй важливе. Подивіться на жалюгідні лабораторії та НДІ, населені, проте, молодими людьми, котрі хочуть займатися, щиро тягнуться до знань. Деякі з них намагаються виїхати за кордон ще й тому, що в Україні дуже слабка матеріальна наукова база. Досліди, купівлю необхідних приладів доводиться оплачувати зі своєї кишені. Відмінність у рівні життя вчених в Україні і, скажімо, у Франції величезна. Там, закінчивши аспірантуру, можна розраховувати на 1800—2500 євро на місяць. Для порівняння: в Україні — 20—30 провідних наукових центрів, на модернізацію кожного з яких необхідно витратити 3—4 млн. дол. Більшість приладів, що є в розпорядженні НДІ, — ще радянського виробництва. Хочеш пізнавати, досліджувати — неси з дому матеріали або купуй їх. Люди працюють на голому ентузіазмі, одержимі ідеєю. Зарплата молодшого наукового працівника в більшості інститутів Києва — 1300 гривень. Це на рівні зарплати офісної прибиральниці. Байдужим, якщо не презирливим, є ставлення українського суспільства до науки. Тільки один відсоток населення з повагою ставиться до професії вченого. Для порівняння: у США ця цифра становить 56%.

Сьогодні в нашому суспільстві вже дуже відчутна відсутність тієї тонкої верстви, яка визначала б рівень культури для всієї країни. Чи думають «нагорі» про масштаби й наслідки того, що відбувається? Здається, в людей, які стоять біля керма влади, зовсім інша картина світу. Її алгоритм досить простий. Від вас, учених і освічених, можна очікувати великих грошей? Ні. А відкриття, від яких країна потоне в грошах? Ні? Зрозуміло. Пункт два. Як щодо слави? Щоб в усьому світі казали: кращих за українських учених немає. Цього можна досягти за п’ять-десять років? Ні? Питання закрито. Нам уся ця штука взагалі ні до чого. Ми будуватимемо для себе заміські будинки, будемо мурувати паркани, а дітей навчати за кордоном. Добре освічені можуть залишатися, можуть їхати — це особиста справа людей, які нікому не потрібні. Країні не потрібні, нам — тим, хто представляє цю країну, не потрібні.

А там, в іншому суспільстві, перед людьми розумової праці постає нелегке завдання: влитися в новий соціум. З’являється дилема: або законсервуватися в собі, або асимілюватися, злитися, стати як усі. Оскільки середовище вирішує багато чого. В еміграції люди, як правило, дуже змінюються. В деяких випадках людина, яка покинула країну, не цікава для співвітчизників, і навпаки — на залишене суспільство вона дивиться як на скинуту шкіру. Полярній лисиці треба бути білою, а не рудою — не можна їй виділятися на тлі снігів і криги, інакше з’їдять. Так і людина. Інше середовище, інше харчування, інші думки, дії, цінності, хоча й декларуються лише зовнішньо... Минає час, начебто людина така сама, але вже з «білими прогалинами» через усю спину. Створюється замкнута ситуація, яка прирікає особистість на консервацію або на розчинення в соціумі.

Останнім часом часто чую про бажання виїхати від людей, від котрих цього не очікував, — як правило, тих, у кого нещодавно з’явилися діти. Шкода, але людям дедалі менше хочеться, щоб їхні діти росли в сучасній Україні. До демографічної проблеми це стосунку не має. Еміграція в аптекарських дозах соціологічно не помітна, вона ні на що не впливає. На тлі десятків мільйонів населення питання — виїде чи ні, скажімо, 10 тисяч, не стоїть як проблема. Проблема в іншому: ці 10 тисяч — останні освічені люди в Україні. Залишаться ті, з «корочками»-дипломами. Серед них багато розумних, а чом би й ні. І вони успішно працюють. Я лише про те, що цієї вже не верстви, а жилочки в складі України не буде.

Країна, звісно, без неї проживе. З Німеччини в другій половині XIX століття в Америку виїхало 11% населення. Хвиля еміграції зупинилася, коли з’явилися робочі місця в промисловості, і Бісмарк запровадив, за тодішніми уявленнями, революційну соціальну програму. Бісмарківська модель соціального захисту і сьогодні вважається однією з найефективніших. Наша країна проживе без свого Бісмарка. Можна жити без науки, без освіти, з тими художниками, які таке малюють, з режисерами, що отаке знімають. Але це буде дещо інша країна і дещо інший народ. Сімдесят років тому дворян винищили — країна була. І ця буде, чому не бути, раз можна жити. А кому не можна — тих уже тут немає.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво