Голодний тридцять третій. Суб’єктивні думки про об’єктивні процеси

Поділитися
Політизація трагічних сторінок минулого начебто завжди вважалась «ознакою поганого тону». Однак відтоді, коли вперше оформилась така думка (про те ж, коли це сталося, з абсолютною впевненістю навряд чи хто скаже), на превеликий жаль, нічого не змінилося. А сама істина від частого вживання стала просто вкрай заяложеною, її навіть незручно повторювати — з такою безсоромністю і так вправно нею оперують (і настільки ж брутально зраджують) відверто аморальні люди і сили.
Член сільськогосподарської артілі ім.Г.Петровського на Харківщині охороняє насіннєвий і страховий фонди господарства. 1933 р.

Однією з важливих цьогорічних прикмет є гострота і масштабність суспільно-політичного реагування на події, що трагічно вписалися в нашу історію сім десятиліть тому. Тема голоду не сходить зі сторінок преси, електронних засобів масової інформації, незмінно перебуває в полі зору політиків, привертає підвищену увагу громадськості. Природно, вирують пристрасті, спалахують суперечки, дискусії, виявляються різні підходи, народжуються відмінні думки, обґрунтовуються оригінальні оцінки. Пропоновані нижче міркування трохи виходять за рамки домінуючих тенденцій досліджень і публіцистичних матеріалів, що з’явилися останнім часом, роблять акцент на тих аспектах минулого, які здебільшого залишаються поза аналізом, не враховуються при реконструкції, з’ясуванні логіки подій, їх всебічній оцінці.

Політизація трагічних сторінок минулого начебто завжди вважалась «ознакою поганого тону». Однак відтоді, коли вперше оформилась така думка (про те ж, коли це сталося, з абсолютною впевненістю навряд чи хто скаже), на превеликий жаль, нічого не змінилося. А сама істина від частого вживання стала просто вкрай заяложеною, її навіть незручно повторювати - з такою безсоромністю і так вправно нею оперують (і настільки ж брутально зраджують) відверто аморальні люди і сили.

Це перше, що спадає на думку, коли починаєш відчувати хриплувато-надривне «дихання» кампанії, міхи якої потужно й водночас судомно приводяться в рух маніпуляторами масової свідомості. Вкотре на людському нещасті, людському горі наживається політичний (і не лише) капітал, дедалі зловісніше скрегочуть на зубах (чи то з претензією на французьке грасирування, чи то - на чиєсь гаркавлення) слова «тоталітаризм», «тортури», «терор», «упокорення», «трибунал», «другий Нюрнберг», голодомор...

Історичний феномен голоду 33-го року - це те, що нікому не під силу ні штучно привнести в мою свідомість, ні викоренити з неї. Це в моєму генетичному коді українця, як і в генній пам’яті кожного мого співвітчизника.

Мій батько родом із західного Донбасу, де до того жили його предки. А ось мама опинилася у тому місці (на Донбасі) в результаті трагічних подій. Вона народилася 1924 року у Вінниці, була єдиною дитиною у сім’ї. Ще не виповнилося дівчинці дев’ять років (на початку 1933-го), як від голоду померла її мама. Вже тяжко вражений дистрофією, батько був не в змозі спостерігати, як на очах гине люба дитина. Доходили чутки, що на Донбасі трішки легше. Пустився з уже опухлою дівчинкою в ризиковану дорогу. На станції Краматорськ його знепритомнілого винесли з вагона. Тут-таки, на вокзалі, він і помер. А перелякана, знесилена дитина (вона вже теж не трималася на ногах) залишилася сама, відірвана від домівки, без будь-якої надії вижити...

Що вже там узяло гору - молодий організм, піклування добрих людей (маму влаштували до дитячого будинку і таки виходили), а можливо, все разом - вона вижила і вже назавжди залишилася у Донбасі. Потім постійно страждала від цілого букету хвороб і врешті, безумовно, передчасно пішла з життя.

Про 33-й завжди згадувала з глибокою тугою, невгасимим болем, однак - ніколи зі злістю, ненавистю (хай абстрактною) до винуватців її тяжкої долі. Можливо, серед уроків людяності, які я пізнав упродовж свого життя, ті, мамині, були не просто хронологічно першими, а й найфундаментальнішими, визначальними. Вони допомагали орієнтуватися, уникати одновимірно-екстремістських настроїв, поспішно-кон’юнктурних висловлювань і оцінок щодо складних, суперечливих проблем, про які прочитати щось правдиве, переконливе було часом дуже непросто.

Наближення до проблеми

Долею мені судилося стати істориком. На другу половину 80-х років я вже був людиною з повністю сформованим науковим світоглядом (що цілком природно як на 40-річний вік), усталеними дослідницькими принципами, певними здобутками (захистив кандидатську і докторську дисертації, опублікував кілька монографій, десятки статей). Основні наукові інтереси концентрувалися навколо подій 1917-1918 років - справді переломного, визначального періоду вітчизняної і світової історії.

У серпні 1988 року мене призначили завідувачем відділу історії партії Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. То був розпал горбачовської перебудови. Не вдаючись до оцінки сутності і наслідків тогочасного політичного курсу в цілому, не можна не зазначити, що друга половина 80-х років стала одним із найсприятливіших періодів для прогресу історичної науки.

Одним із «лакмусових папірців», яким визначалася щирість тодішнього партійно-радянського керівництва, вчених-суспільствознавців у прагненні подолати закам’янілі догми, закостенілі стереотипи, що впродовж десятиліть стримували розвиток науки, перешкоджали наближенню до правди, було вироблення принципового ставлення до минулого, порівняно недавнього (за історичними мірками) досвіду, особливо до вочевидь негативних його сторінок. І чи не найскладнішим тут поставав усе той-таки 1933 рік.

25 грудня 1987 року в ювілейній доповіді члена Політбюро ЦК КПРС, першого секретаря ЦК Компартії України В.Щербицького з нагоди 70-річчя радянської влади в Україні було вперше на високому офіційному рівні визнано сам факт голоду. Після цього коротенькі сюжети про трагедію 1932-1933 років почали, якось здебільшого несміливо, з’являтися в періодиці, в публіцистичних матеріалах з історичною проблематикою. Проте системного вивчення явища тоді ще не сталося.

Науковці тільки-но починали по-справжньому доторкатися до документальної бази надскладного явища. Занурення у проблему, ознайомлення з архівними матеріалами, які до того були практично недоступними (через особливий режим зберігання) або ж забороненими до наукового вжитку (цитування, посилання тощо), приводили до неупереджених, цілком однозначних висновків - намагатися замовчувати й далі сам факт голоду 1932-1933 років, його масштабність, причини, наслідки, як це практикувалося раніше, - означало й далі, по суті, виправдовувати масштабні злочини, просто зраджувати правду, сумління, совість.

А відтак вчені Інституту історії партії ініціювали підготовку постанови ЦК Компартії України «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів». Її було прийнято 26 січня 1990 року. Безумовно, вона стала, як нині мовиться, «знаковою подією» тогочасного ідейно-політичного життя. Документ втілив у собі могутній порух до історичної істини і таку ж рішимість, не зважаючи ні на що (тоді, як відомо, чимало хто побоювався робити «необачні» кроки без оглядки на позицію Москви - а тут чекати на «благословення» елементарно не доводилось), домогтися зрушень у справі якомога адекватнішої реконструкції трагічних подій.

При цьому було б несправедливо скидати з рахунку й імпульси, які виходили від діаспорної, зарубіжної історіографії, настрої масового потягу до національного відродження, самопізнання, самоусвідомлення, які акумулювалися передусім Народним рухом України за перебудову, іншими суспільно-політичними течіями.

Визнавши, що впродовж понад півстоліття тема голоду замовчувалася вітчизняною історіографією, ЦК Компартії України погодився з думкою вчених про те, що «в основі виникнення продовольчих труднощів, а потім і голоду 1932-1933 років на Україні, як і в деяких інших регіонах СРСР, лежить відступ тодішнього керівництва країни і республіки від ленінських принципів кооперування селянства. Насильницькі методи колективізації, масове «розкуркулювання», низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів та інші причини призвели до зниження валового збору зерна» (Цит. за: «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». - К., 1990. - С. 3).

Вочевидь обережна позиція (і це цілком зрозуміло, навіть виправдано для того моменту) одержувала далі підкріплення-розшифровку з посиланням на відповідне фактологічне забезпечення: «Архівні матеріали розкривають, що безпосередньо причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики.

Вже взимку 1931-1932 років в українському селі склалося скрутне становище з продовольством. Навесні в десятках сільських районів розпочався справжній голод. Дальша деградація сільськогосподарського виробництва протягом 1932 року зумовила істотне скорочення обсягу державних заготівель. Але сталінське керівництво посилює тиск на республіканські партійні та державні органи з метою збільшення поставок хліба» (Там само).

Водночас у постанові не знімалася відповідальність і з місцевого партійно-радянського керівництва початку 30-х років. «Документально простежується, - ішлося в документі, - що керівництво республіки не змогло протистояти диктату, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР приймають постанови, у яких головна ставка у хлібозаготівлях робиться на адміністративно-репресивні методи. Терміново створюються роз’їзні судові сесії, спеціальні комісії - так звані «четвірки». До справи хлібозаготівель залучаються органи юстиції, прокуратури, державної безпеки» (Там само).

Буденною практикою стали арешти і засудження за сфабрикованими справами «у потуранні куркульському саботажу» на тривалі терміни ув’язнення і навіть страти тисяч голів та членів правлінь колгоспів, спеціалістів, партійних і радянських працівників.

Незважаючи на репресивні заходи, навіть зменшених планових завдань республіка виконати не могла. За цих умов керівництво вдалося до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів у залік хлібозаготівель, що стало фатальним для населення України. Смертність від голоду й епідемій, особливо починаючи з березня 1933 року, набрала масових масштабів.

Намагання місцевих партійних та державних органів надати допомогу голодуючим районам виявилися запізнілими і недостатніми, щоб відвернути лихо.

Вважаючи, що документальні матеріали про голод 1932-1933 років в Україні мають велику політичну і наукову значимість, а їх публікація здатна дієво допомогти правдиво висвітлити одну з найболючіших проблем вітчизняного минулого, ЦК Компартії України ухвалив:

«Визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.

Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку» (Там само. - С. 4).

Згідно з постановою, Інститут історії партії мав підготувати і видати збірник наукових статей та архівних документів про голод 1932-1933 років в Україні.

Редакціям газет, журналів, телебаченню і радіо було рекомендовано забезпечити правдиве, об’єктивне, на основі документальних матеріалів, висвітлення подій, пов’язаних із голодом 1932-1933 років.

На те, щоб з’явився такий документ, історії, суспільству довелося подолати відстань більш як у півстоліття, точніше - аж у 57 років. І все ж - радикальний крок було зроблено.

Майже все свідоме життя мені у процесі дослідницької діяльності доводиться практично щоденно оцінювати документи, встановлювати їх співвіднесення з реальними подіями. Певною мірою обізнаний і з технологією підготовки документів, їх «народженням». А відтак уже давно виробив досить фахово-критичний підхід до цих «цеглинок» історії. Якби згадана постанова готувалася чи з’явилася сьогодні, то, звісно, можна було б запропонувати певні корективи, незначне зміщення акцентів, редакційні уточнення (це абсолютно природне бажання не потребує жодного пояснення).

Однак концептуально, у головному, визначальному і в цілому постанова ЦК Компартії України «Про голод 1932-1933 років на Україні», як на мене, виявилася близькою до оптимальної, гідно витримала нелегкі випробування часом.

Гадаю, в цілому виправданою (особливо якщо зважити на перше наближення до проблеми) виявилася книга «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», оперативно видана на виконання вищезгаданого рішення.

Мені довелося брати участь в експертній оцінці і відборі документів (до книги було включено повністю або частинами, у витягах 248 сюжетів-матеріалів), апробації і редагуванні (як членові редколегії збірника) статей, підготовці від імені редколегії передмови до книги під назвою «Сказати правду». Дирекція інституту намагалася спонукати мене взятися за одну з наукових розвідок, однак я досить рішуче відмовився. Дотримувався принципової позиції (і виходячи з нагромадженого життєвого, наукового досвіду, і, мабуть, значною мірою - інтуїтивно), що опанувати навіть якийсь один, хай вузький аспект такої заплутаної проблеми - справа дуже складна, відповідальна. Та в першу чергу, мабуть, спрацювало те, що просто був ще і фахово, і морально не готовий до такої праці.

А про зроблене у справі прирощення наукових знань, заповнення однієї з білих плям історії у вже далекому 1990 році варто згадати не лише тому, що то був один із перших плідних кроків у вітчизняній історіографії, а ще й через те, що зі зникненням Інституту історії партії мало хто посилається на названу вище працю, воліючи заново «відкривати Америку». Тоді як у багатьох випадках наступні праці не перевершують історико-документального видання «Голод 1932-1933 років на Україні», а за рядом позицій, особливо концептуально-оціночних, явно поступаються йому.

…і кристалізація позиції

Тим часом моя подальша наукова доля складалася так, що довелося працювати над науковими біографіями двох чи не найколоритніших, найцікавіших, найталановитіших постатей Компартії України - Миколи Олексійовича Скрипника і Георгія Леонідовича П’ятакова.

Перший, як відомо, був першим офіційним главою радянського уряду України - Народного Секретаріату, усі 20-ті роки - початок 30-х років перебував на ключових наркомівських посадах, очолював процеси українізації, і в липні 1933 року закінчив життя самогубством. Надзвичайно непростою ідейно-політичною складовою останнього фатального кроку, безумовно, стали необгрунтовані обвинувачення (персонально М. Скрипника, та й значною мірою всього керівництва Компартії України) у національному ухилі, що начебто й було однією з визначальних причин масового спротиву хлібозаготівлям, формуванню кризових політичних явищ в Україні.

Другий очолив Компартію України у момент її створення, а в 20-ті - 30-ті роки входив до вищих ешелонів керівництва РКП(б) - ВКП(б), обіймав високі господарські посади в СРСР, дієво вплинув на вибір і обґрунтування економічного курсу радянської держави.

Потреба розібратися, хай на особистісному зрізі, у процесах, до яких виявилися причетними, більше того - в епіцентрі яких опинилися М.Скрипник та Г.П’ятаков, привела до поглибленого аналізу досвіду розвитку радянського суспільства у 20-х-30-х роках, однією зі складових якого, природно, і були 1932-1933 роки в Україні.

Вважаю, що лише нині, у свої 57 років, після того, як більша частина життя була присвячена (чи - витрачена) дослідженню складних, заплутаних історико-політичних проблем, можу зробити спробу висловити деякі власні міркування щодо причин визрівання голоду, його глибинної детермінованості, у якомусь сенсі зрозуміти його сутнісну природу і жахливий «механізм».

***

Додатковим, а можливо - безпосереднім імпульсом, який спонукав узятися за перо саме сьогодні, стали недавні слухання у Верховній Раді України з приводу 70-ліття апокаліптичних подій. Можливо, не лише у мене виникло запитання: чому протягом перших чотирьох з половиною місяців поточного року це було зроблено вже двічі й планується невдовзі повернутися ще раз до вже напрацьованого варіанту заходу (слухання, спеціальні засідання), який, мабуть, видається ефективним. Хоча, якщо судити за рівнем наповненості зали, з останнім далеко не всі згодні. Однак головне, як на мене, полягає в іншому. Важко було не звернути увагу на властиву переважній більшості промов (виняток становили хіба що один-два виступи обачливих, досвідчених, глибоких науковців) внутрішню суперечливість. Спочатку голод 1932-1933 років категорично, безумовно кваліфікувався виявом геноциду (чи етноциду), підкреслювалась гостра потреба якнайоперативнішого ухвалення Верховною Радою відповідного політико-правового документа зі всіма наслідками, які в таких випадках випливають. Висловлювались навіть пропозиції домогтися ухвалення відповідного документа й ООН. Причому у другому випадку на цьому робився особливий акцент (вочевидь, у непростій нинішній суспільній ситуації в країні прийняття повноцінного юридичного документа, а не словесної декларації-заяви чи звернення, - справа досить проблематична; тож нехай укотре «заграница нам поможет»). А затим починався перелік некороткої низки проблем (до них кожен промовець додавав нові - свої), які з різних причин (і об’єктивних, і суб’єктивних) науковцями дуже широкого спектру спеціальностей ще не розв’язані, почасти навіть не порушені. У концентрованому вигляді останнє відбили пропозиції про створення меморіального центру, однією з найголовніших функцій якого лише має стати фундаментальне вивчення проблеми.

Кожній людині, яка не втратила здатності співпереживати будь-чиє людське горе, цілком зрозумілі моральна позиція, занепокоєне нетерпіння нащадків страшного лихоліття: так довго стільки неправедного чинилося для того, щоб ніхто не знав або ж забув, не розповідав правди про масові злочини, що історичний присуд хочеться винести якнайшвидше, не чекаючи докладної реставрації тепер уже давніх подій. Адже загальні обриси явища сьогодні практично одностайно визнаються. Ніхто не може згадувати смертного голодного ужинку (хоч би які цифри обстоювалися) спокійно, без крайнього хвилювання.

Однак і йти від готових висновків (наскільки б самоочевидними, самодостатніми і вражаючими вони не уявлялись) до фактів, документів, їх взаємозв’язку, взаємозумовленості - означає чинити ненауково, заходити в суперечність із нормальним процесом пізнання. Щоб цього не сталось, історики, фахівці інших галузей суспільствознавства мусять максимально мобілізуватися, прискорити вивчення багатьох аспектів проблеми, по можливості не допустити розриву, чергових «ножиць» між науковими і політичними підходами та оцінками. Як незаперечно свідчить досвід, хоч би якими добрими намірами керувалися політики, не підкріплюючи своїх історичних формул максимально можливими, ретельно вивіреними науковими даними, - останні все одно рано чи пізно пробивають собі шлях, зрештою - беруть гору. Однак той-таки досвід і з такою ж самою силою переконує, що від неправильних історичних формул страждає не лише наука - страждають люди, народи.

***

Зосередження уваги на з’ясуванні причин голоду 1932-1933 років у комплексі інших питань видається найнагальнішим завданням, розв’язання якого може дати ключі до розуміння багатьох щонайважливіших аспектів суперечливого досвіду. Крім того, саме тут можна розраховувати на істотний прогрес.

І справді. Якщо йти, так би мовити, «від зворотного», зі значною мірою впевненості можна резюмувати:

Ставити під сумнів або заперечувати факт голоду 1932-1933 років безперспективно, елементарно безглуздо, нечесно, хоча іноді й лунають голоси, що то вигадки ідейних ворогів комунізму, а якщо «щось там і було», то винним можна визнати кого завгодно (передусім самих жертв), однак тільки не тогочасне партійно-радянське керівництво. Яких-небудь надійних аргументів, документальних підтверджень така позиція не має, на роль серйозного суб’єкта наукової дискусії претендувати ніяк не може.

Не варто скидати з рахунку доведень (навіть якщо вони переважно формально-логічного характеру) про кваліфікацію ряду документів та породжених ними дій партійно-радянського керівництва початку 30-х років XX століття як злочинів проти людяності, проявів геноциду. Останнє, на превеликий жаль, кореспондується, сутнісно узгоджується з прийнятими науковими критеріями і параметрами, не виходить за межі принципів загальновизнаних міжнародних юридичних актів.

На фактологічному рівні нанизування нових вражаючих (здебільшого страхітливих за сутністю) прикладів, а на сьогодні їх оприлюднено десь двадцяту частину (10 тис. із 200 тис.), звісно, можна продовжувати майже безкінечно - однак у своїй уже виявленій одноманітності вони навряд чи спроможні істотно скоригувати наявні висновки про головні тенденції явища.

Кількість жертв (демографічних втрат), хоч як це гірко, встановити бодай наближено, навіть з допустимою похибкою (хоч це звучить украй цинічно, по-блюзнірському), скажімо у сотню тисяч, - нереально.

Порівняно з цими аспектами проблеми, міркування, твердження, висновки щодо причин великого, незабутнього лиха далеко не завжди видаються переконливими, інколи мають явно поверховий характер і, що найприкріше, - ставлять за мету (правда, з різним рівнем прозорості) звести «заднім числом» старі ідейно-політичні порахунки, та й використати історичний матеріал, знання (рівною мірою, а можливо, й більше - і незнання) про людську трагедію у сьогоднішній боротьбі в суспільстві, яка часто переходить рамки елементарної коректності та моральності.

Не хотілося б, щоб це звучало помпезно і претензійно (а отже, і давало нагоду для скептично-іронічної оцінки), однак, гадається, це саме той випадок, коли міркування повинні піднятися до того рівня складності, яким є об’єкт дослідження, осмислення.

Певний час (на зламі 80-90-х років минулого століття) вітчизняні історики «грішили» на термін «історіософія», зробили його досить модним, тулили де тільки доведеться. Однак до сутності важливого зрізу і складного методу освоєння минулого «дотягував» мало хто. Гору взяв примітивізм. Агресивне дилетантство почало видавати за новітні теоретичні досягнення некритично засвоєні гучні гасла і штампи з політичної практики, в основі якої, як відомо, останнім часом нерідко лежали «брудні технології», співвіднесення яких із наукою, м’яко кажучи, проблематичне. З таким «арсеналом» підходити до з’ясування надскладних суспільних проблем безперспективно, апріорі безплідно. Явна перевага на боці тих, хто здатний застосувати справді історіософську систему координат, розвинути її дійсно творчий потенціал.

Геополітичні детермінанти…

Абсолютно переконаний, що голод 1932-1933 років - явище такого порядку, яке можна зрозуміти лише на тлі геополітичних процесів, у контексті протистояння двох соціально-політичних систем, їх боротьби, яка, набуваючи дедалі антагоністичнішої суті, з неминучістю вела до широкомасштабного, світового воєнного катаклізму. А відтак відправною точкою у системі координат, розрахованій на вибудову справді концептуальної рівнодіючої, має бути Жовтнева революція 1917 року. Вона не просто «потрясла світ» - вона його розколола на дві нерівні частини. Однак навіть менша з них була справді гігантською - відразу одна шоста планети. Тут було проголошено початок творенню соціалістичного ладу, здійснювалися кроки по шляху, яким, на абсолютне переконання ленінської партії комуністів, мали піти інші країни і народи, увесь світ.

Власне, спочатку пролетарська, соціалістична революція уявлялася основоположникам наукового комунізму як більш-менш синхронна, принаймні у найрозвиненіших країнах світу, передусім у Європі. За таким сценарієм, країни, які б стали на шлях творення принципово нового ладу, були б убезпечені від «повороту колеса історії назад». Визначальним гарантом були б незаперечні переваги їхнього сумарного економічного потенціалу, а відтак - і воєнно-політичної могутності. Перехід інших країн (так би мовити - другого, третього ешелону) до соціалістичної системи залишався б тільки справою часу, залежав би від темпу формування матеріальних передумов для кардинальних соціальних зрушень, однак у будь-якому випадку уявлявся невідворотним, практично природним, здійснюваним майже сам по собі, більше «за інерцією».

Проте вже у перші десятиліття XX століття стала очевидною істотна нерівномірність у політичному та економічному розвитку країн і першого ешелону (західноєвропейських та США). А критичний її (нерівномірності) аналіз привів В.Леніна - вождя комуністичної партії країни, яка перетворилася на вузловий пункт світових суперечностей і центр революційного руху, - до кардинального висновку про можливість, а згодом - і неминучість перемоги соціалістичної революції спочатку в одній країні. Інші ж певний час залишалися б і далі в лоні старої системи - тобто капіталістичними.

Принципово важливо пам’ятати, що цей висновок було зроблено в умовах щонайгострішої міжнародної кризи, в роки Першої світової війни, в момент рішучого, як здавалося, незворотного наростання загальноєвропейської революційної ситуації. За таких обставин соціалістична революція, перемагаючи спочатку в одній країні, могла розраховувати не лише на суперечності в таборі її ворогів як на сприятливий міжнародний чинник (такі суперечності могли виявитися й істотнішими за протистояння з країною, що виривалася на якісно нові соціальні рубежі), а й сподіватися (звісно, на гіпотетичному зрізі) на швидке підключення до здійсненого почину інших суб’єктів. Останнє набувало особливого значення в тому разі, коли б роль піонера суспільного прогресу випала не наймогутнішій, не найрозвиненішій країні. А що так може статися, тобто найслабшою ланкою, об’єктивно і суб’єктивно готовою до революційного прориву, виявиться порівняно менш економічно розвинена країна, було неважко передбачити. Зрозуміло було й те, що довго втриматися такій країні в несоціалістичному оточенні буде вкрай складно.

***

Історія вибрала маршрут, за яким соціалістична революція розпочалася в Росії, де владу трудящих у 1917 році було порівняно легко завоювати. Однак надії на її втримання, закріплення значною мірою пов’язувалися з розрахунками на близькі в часі революції в центрі Європи, передусім у Німеччині, за якою ланцюжок потягнеться далі. В основі таких розрахунків лежав почасти серйозний, тверезий аналіз політичних тенденцій, які окреслювали перспективу поразки країн Четверного союзу у війні, при одночасному визріванні в них революційної кризи, зміцненні позицій радикальних сил. А почасти - доводилося покладатися на політичну інтуїцію. Вага останньої була безперечною при укладанні Брестського миру, в цілому невигідного, відверто грабіжницького і принизливого для Радянської Росії. Однак більшовики йшли на нього з твердого переконання, що мирний «перепочинок» не лише дасть можливість зміцнитися РСФРР, а й приведе до радикальних змін у зовсім недалекому майбутньому - до революційного вибуху в Німеччині, а тоді анексіоністський, нерівноправний договір можна буде денонсувати. Так воно, зрештою, й сталося, хоча революція в Німеччині «забуксувала» на буржуазному етапі, не переросла у пролетарську фазу.

Сподівання на те, що «ланцюгова реакція революцій» спрацює, підсилились навесні 1919 року, з проголошенням Угорської і Баварської радянських республік, при збереженні революційного бродіння, напруги у цілому в Європі. Такі сподівання навіть трохи зміцнилися влітку 1920 року, коли успішний наступ Червоної Армії проти поляків багато хто розцінив як перші громи європейської очищувальної революційної бурі.

Проте і цього разу пролетарську атаку було відбито. А сподівання на світовий вибух різко зменшилися. Дедалі наочніше вимальовувалась перспектива тривалого очікування нових припливів революційної хвилі. Треба було шукати додаткові рішення, які б у надскладній ситуації дозволили зберегти перший острів соціалізму, не дали б ворогам безпосередніх приводів для його ліквідації.

Вихід В. Ленін знайшов у запровадженні нової економічної політики, її сутність по-різному оцінювалась у різні часи, і, схоже, й до сьогодні неможливо виробити єдиної думки щодо цього досить непростого повороту, нетривіального політичного «зигзагу». Зовсім не маючи на меті заповнити очевидну наукову прогалину, варто зупинитися на моментах, які привертали порівняно незначну увагу дослідників або й узагалі залишались недоторканими (а саме вони й цікаві, становлять особливу цінність у логічній конструкції запропонованих міркувань).

Здійснення непу, по-перше, було спрямоване на активізацію усіх наявних у суспільстві потенцій для стабілізації зміцнення бази нового ладу, та все ж, безперечно, затримувало, навіть віддаляло реалізацію планів безпосередньо соціалістичного будівництва, накреслених у Другій програмі партії (схвалена VIII з’їздом РКП(б) у березні 1919 р.).

По-друге, здійснення нової економічної політики включало й такий показовий елемент, як створення зарубіжних концесій. Хай їх обсяг був обмеженим і вони ніяк не могли зрівнятися з роллю іноземного капіталу в економіці дореволюційної Росії, з боку радянської влади це був досить прикметний знак примирення, ділового співіснування, співпраці явно не на короткий термін, а на тривалу, в кожному разі - невизначену перспективу.

По-третє, з означених причин (як, втім, і з багатьох інших) неп не був сприйнятий значною частиною партії, особливо її керівництва. Навіть В.Леніну з його гігантським, практично абсолютним авторитетом і впливом у РКП(б) довелося вдаватися до крайніх заходів тиску - погроз відставкою - для того, щоб схилити на свій бік шальку терезів у непевній ситуації. Проте, підтримавши В.Леніна голосуваннями, навіть мляво пропагуючи нову економічну політику, значна частина партії, особливо з табору лівих, у реальних справах продовжувала (хто відкрито, хто приховано) мовчки, але настирно опиратися. Втім, часом лунала й відверта критика на адресу реформістського відступу від «істинно більшовицького духу Жовтня», «селянського Бреста», звучали заклики «не дати грати непівської музики», приборкати «ринкового диявола».

…та внутріпартійна боротьба

У боротьбі між радикально і помірковано налаштованими елементами партійного керівництва, яка почалася ще за життя В. Леніна і різко активізувалася після його смерті, кожна зі сторін використовувала, розвивала не позначений комплексний ленінський підхід до здійснення державного курсу, а намагалася «експлуатувати» одні, «вигідні» для обґрунтування власної лінії положення, ідеї, настанови, з легкістю нехтуючи іншими, «невигідними». Опускаючи тут, по можливості, особистісний зріз тієї боротьби, обмежуючись найістотнішим, згадаємо, що гору в 1925-1927 рр. взяла, умовно кажучи, «доктрина правого комунізму» (Й. Сталін та його оточення). Ліві ж (Л.Троцький та інші з лівої опозиції), зазнаючи низки організаційно-політичних поразок, продовжували ідейно обстоювати свою платформу. Одним із непростих результатів ідеологічного протистояння, постійних теоретичних суперечок, змагань став доволі складний паліатив. Не в змозі прямо, відверто спростовувати сталінський висновок, зафіксований у резолюції XIV конференції партії (квітень 1925 року) про можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні (звісно, за умови мирного співіснування зі «старим світом»), ліворадикали доводили необхідність втілення в життя концепції «первісного соціалістичного нагромадження» (Є.Преображенський, Г.П’ятаков). Згідно з їхніми переконаннями, СРСР повинен був у найкоротші терміни «пройти період первісного нагромадження, дуже щедро черпаючи із джерел досоціалістичних форм господарювання… Завдання соціалістичного господарювання не в тому, щоб брати з дрібнобуржуазних виробників менше, ніж брав капіталізм, а в тому, щоб брати ще більше» (Преображенский Е. Новая экономика. - М., 1926. - С. 63-64). Носії таких поглядів кваліфікували радянську країну як економічно відсталу, переважно «дрібнобуржуазну», «селянську». А відтак, робили вони висновок, у ній «тим відносно більше соціалістичне нагромадження буде змушене спиратися на відчуження частки додаткового продукту досоціалістичних форм господарювання» (Там само. - С. 101-102).

Подібний висновок лежав у одній логічній площині зі ставленням лівих до непу і досвіду воєнного комунізму. Г.П’ятаков в одній із приватних розмов чітко, категорично сформулював те, що у публічних виступах, у пресі подавав у завуальованому вигляді: «Так званий воєнний комунізм був поганим не тому, що був комунізмом, а тому, що входив у життя під час війни, яка робила неможливою прояв великих сторін комунізму. Із завершенням війни слід було основу комуністичної системи залишити недоторканою, але, зрозуміло, вартою удосконалення. Неп не потрібно було вводити. Він відновлює перешкоди до соціалізму, які ми тільки що знищили. Він спотворював усю нашу соціальну структуру. Тепер до соціалізму доведеться йти, випалюючи розпеченим залізом щупальця НЕПу, він, як спрут, просунув їх у всі без винятку галузі нашого життя. А щоб випалити їх, слід, щоб нам у цьому не заважали» (Цит. за: Валентинов Н. (Н.Вольський). Новая экономическая политика и кризис партии после смерти Ленина: Годы работы в ВСНХ во время НЭП. Воспоминания. - М., 1991. - С. 249).

Водночас Г.П’ятаков, ініціатор перших перспективних однорічних, потому - п’ятирічних планів розвитку народного господарства СРСР (саме він започаткував їх розробку ще в 1925 р.), ратував за найоптимальніші, найкоротші терміни соціалістичного будівництва. Він уже тоді дуже емоційно реагував на помірковані пропозиції фахівців (більшість працівників ВРНГ були безпартійними «старими спеціалістами» високого ґатунку), іменуючи їхні реалістичні, ретельно прораховані параметри «затухаючою кривою»: «Бовдурам це може подобатися, але по суті це відмова від прискореного індустріального розвитку, а без нього ми з трясовини нашої злиденності не виліземо» (Там само. - С. 250).

У реальному житті сталося так, що подібні погляди не лише не були спростовані або відкинуті, а й поступово одержали підстави для закріплення у політичному курсі держави як основоположні. Почасти вони виходили з ленінської формули, що від «усякої навали ми завжди на волоску» й «існування Радянської республіки поряд з імперіалістськими державами довгий час неможливе» (Ленін В. І. Повне зібр. тв. - Т. 38. - С. 136). Почасти - від тез XIV партконференції про те, що «буржуазна Європа вагітна імперіалістичними війнами», а тому соціалістичне будівництво «може бути і напевно буде переможним, якщо вдасться відстояти країну від усяких спроб реставрації» (КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК (1898-1970). - Т. 3 (1924-1927). - К., 1979. - С. 198, 203). Почасти (і це було домінуючим, вирішальним) - з аналізу розвитку світових процесів, які впевнювали у правильності попередніх теоретичних висновків, їх істотної, наростаючої актуалізації.

Період кінця 20-х - початку 30-х років дедалі більше переконував кожного реалістичного політика у невідворотності недалекого масштабного (швидше за все - світового) воєнного зіткнення. Відчуття його наближення ставало фізичним: черговий цикл кризи світової економіки, «велика депресія» супроводжувались незмінною ідеологічною тактикою: лідери капіталістичних країн намагалися пояснити (і собі самим, і якнайширшому загалові) назрілі негаразди здебільшого зовнішніми чинниками і прагнули каналізувати масове стихійне невдоволення у бік Радянського Союзу, який буцімто тільки й чекав політичної дестабілізації для реалізації давніх планів світової соціалістичної революції, а інстинкт самозбереження намагалися трансформувати у превентивну агресивність. Це зумовлювало пошук радянським керівництвом рішень у відповідь, які б забезпечували підвищення рівня обороноздатності, економічно-технічної спроможності, необхідної для відсічі цілком ймовірної агресії, більше - ведення великої війни. При цьому особливої ваги набували два фактори: 1) створення справді могутнього економічного потенціалу, прорив до передових рубежів індустріальних технологій і 2) максимальна оперативність здійснення цього завдання.

Причому ситуація оберталася так, що від розв’язання означених проблем залежала не так доля світової революції (хіба що в сенсі збереження її бази та ще на пропагандистському зрізі), як перспектива елементарного виживання велетенської, багатомільйонної країни, самозбереження народів, що її населяли. Ці мотиви у чомусь перегукуються, а в чомусь знаходять, як завжди, досить оригінальне і переконливе тлумачення в недавній книзі проникливого вченого-аналітика і послідовного принципового критика тоталітаризму, академіка І. Дзюби «Пастка. 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна».

Інакше кажучи, природна захисна реакція від невідворотної загрози детермінувала для керівництва країни (її лад, політична система відігравали важливу, та все ж не першорядну роль) прийняття рішень, розрахованих на максимально швидку інтенсифікацію суспільного виробництва. Говорячи об’єктивно, неупереджено - інакше й бути не могло. Ситуація вимагала від державних діячів, політиків Радянського Союзу усвідомлення відповідальності, яке мало бути іманентним будь-якій владі, якщо, звісно, власні, індивідуальні інтереси її проводирів не заступали загальнодержавних, загальнонародних. Будь-яка зрада цього жорсткого імперативу, навіть недостатньо уважне ставлення до нього обіцяли обернутися непоправними бідами, що з невблаганністю доведе уже невдовзі сувора практика.

***

Принагідно слід відзначити, що гасла світової соціалістичної революції взагалі втратили на той час свою злободенність. Вони, правда, продовжували лунати як абстрактна мета з дуже віддаленою перспективою реалізації. Мабуть, вони були потрібні і для підтримки (чи то радше - демонстрації) моральної консолідованості комуністичного, робітничого, національно-визвольного рухів у міжнародному масштабі. Однак розстановка сил у світі дедалі більше засвідчувала ілюзорність попередніх розрахунків. До того ж у другій половині 20-х років дуже відчутних, серйозних невдач зазнала комінтернівська політика. Зокрема у 1926 році безуспішною виявилася діяльність Англо-радянського профспілкового комітету, створеного за принципом «єдиного фронту» Комінтерном і лівим крилом британських тред-юніонів. Комітет не зумів запобігти провалові загального страйку в Англії.

Ще більш вражаючими і далекосяжними виявилися прорахунки в 1927 році у Китаї, коли керівництво Комінтерну, прогледівши сповзання на антикомуністичні позиції Гоміндану, продовжувало його підтримувати, що призвело до тяжких поразок революційного руху, відповідно - посилення реакційних сил у важливому регіоні та й у цілому на планеті.

Отже, у другій половині, а ще більше - на кінець 20-х років Радянський Союз опинився у надскладній ситуації прямого протистояння зі «старим», соціально ворожим світом, що починав дедалі гучніше брязкати зброєю. І щодо останнього чинника сумнівів у перевазі над СРСР ні в кого не було. Останні ж спалахи революційних блискавок уже забувалися (1923 рік), а на нові не було жодної надії.

Врятувати країну, народ могли лише справді неординарні, щонайрадикальніші рішення, велетенська політична воля до їх здійснення, наднапруження всіх зусиль. Все це й вилилося у добре всім відомі процеси «форсованого соціалістичного будівництва», «сталінський стрибок у соціалізм» з його натискними, жорстокими, антигуманними методами, лінією на «загострення класової боротьби» тощо. І хоча проблеми історії індустріалізації, масової колективізації сільського господарства мають величезну історіографію, вище запропонований аспект їх зумовленості, об’єктивної мотивованості (а саме - міжнародний контекст, вплив чинників наближення війни і невідворотність перетворення ліворадикальних поглядів частини партійно-радянської верхівки на єдину підставу загальнодержавного курсу) здебільшого залишається поза увагою дослідників голоду 1932-1933 років.

Проте саме з урахуванням відзначеного зовсім не довільними і зловісними вигадками видаються гасла про те, що радянській країні для самозбереження слід було за короткий термін подолати таку відстань, на яку передові країни витратили десятиліття і століття, що не існувало таких фортець, яких би не захоплювали більшовики, що темпи в період реконструкції народного господарства вирішують усе, і т. ін. Навпаки, вони мали свою логіку. Зайвою виглядає потреба її (логіки) критики, доведення не лише небездоганності, а й первісної хибності. Адже вона була жорстко детермінованою, вимушеною. За великим рахунком, у творців тогочасної радянської політики вибору практично не було, лінія поведінки, державний курс виявлялися безальтернативними. І, хоч би там як, їм вдалося досягти справді фантастичного результату - в історично найстисліші терміни, крайнім напруженням, надзусиллями підготувати порівняно відсталу країну, її народи до найграндіознішої, найспустошливішої з війн, у якій вирішувалася доля всього людства, викувати, врешті, ту головну силу, яка тільки й змогла зламати, подолати надпотужну нацистську Німеччину, вийти тріумфатором із наймасштабнішого, найкривавішого, найтрагічнішого за всю історію катаклізму. Якщо інший шлях до такого фіналу абстрактно-теоретично і був можливий, то стати на нього все ж не дозволяли ті ж самі геополітичні обставини.

Не полишаючи ґрунту об’єктивності, якомога адекватніше оцінюючи невблаганні, жорстокі реалії, слід давати чесні відповіді на зовсім не абстрактні, академічні питання: а що б могло статися зі всім світом, цивілізацією, якби гітлерівцям у 40-х роках протистояв не могутній Радянський Союз, а країна навіть з не набагато нижчим потенціалом, аніж той, який був результатом здійсненого у 30-ті роки могутнього економічного, військово-технічного ривка? Стає моторошно. Однак уникати постановки таких питань і очевидних, прямих відповідей на них не варто.

Звісно, згадане - предмет великої окремої розмови. І апелюється до дуже неоднозначного аргументу зовсім не з метою виправдати (бодай частково) методи, якими досягався бажаний і потрібний, вкрай необхідний результат. Однак і спрощувати тогочасну ситуацію, зводити пояснення трагедії лише до злого умислу системи, людиноненависницької сутності ідеології, маніакальної націофобії партійно-державних лідерів - означає вочевидь не сповна правильно, ґрунтовно, правдиво оцінювати історичний момент. Гадати, що керівництво СРСР могло вільно обирати будь-яку модель поведінки, вдавалося до безрозсудних експериментів (притому - заради самих же експериментів), як тільки хотіло, і в довільних масштабах карало (тероризувало) мільйони людей, цілі великі нації - означає не охоплювати аналізом усього надзвичайно складного, вкрай суперечливого, багатобарвного феномена, малювати в уяві неповну, урізану картину, а відтак - не сподіватися на універсальні висновки й оцінки, отже - не збагнути, не пояснити суті явища.

Розуміння ж змісту епохи, її головних пружин та визначальних тенденцій дозволяє вийти на новий рівень тлумачення причин голоду взагалі і на новий кут зору на той комплекс причин, які фігурують постійно й уже узвичаїлися, отже - поглибити і розширити наукові знання, підвищити їх достовірність та переконливість.

Справді, зі значно іншою мірою розуміння сприймається надпотуга і особлива, мало не фанатична цілеспрямованість, з якою СРСР прагнув здобути нові, передові на той час технології, що за них доводилося платити західним країнам, їхнім виробникам чималі обсяги золота, яке, у свою чергу, могло бути конвертоване лише з реалізованої сільськогосподарської продукції, оскільки іншої матеріальної цінності (окрім хіба що предметів мистецтва) просто не існувало (все те добре відомо, докладно описано в історичних працях). Українська ж частка с/г продукції, - а в 1933 році, за оцінками вчених, було вивезено 18 млн. центнерів зерна (Иваницкий М. Хлебозаготовки 1932-1933 годов и голод 1933 года () Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків. Міжнародна науково-теоретична конференція, Київ, 28 листопада 1998 р. - К. - Нью-Йорк, 2000. - С. 113) у розрахунках, планах, реальному товаропотенціалі, товарообігу, товарообміні, природно, посідала надзвичайно важливе, ключове місце. Неважко уявити, що без «українського хліба» індустріалізація в СРСР у тих масштабах і в ті рекордно стислі терміни, як це сталося впродовж 30-х років, була б просто неможливою, у кожному разі - значно відмінною.

Вважаючи недоцільними будь-яку постановку питання про виправдання методів, якими здійснювалася колективізація, а затим - хлібозаготівлі, їх ідеологічне обґрунтування, заради історичної справедливості варто ще раз наголосити на тому, що свою частку відповідальності за створення кризи в міжнародних відносинах, яка з невідворотністю вела до воєнного зіткнення вселенського масштабу, мають нести (звісно, на зрізі наукових оцінок та кваліфікацій) країни західної демократії. Саме їх координованою умисною політикою вістря агресії послідовно й постійно спрямовувалося проти Радянського Союзу, який, потрапляючи у безвихідь, змушений був проводити політику, що приносила не лише позитивні, а й негативні, навіть трагічні наслідки. Звичайно, гіпертрофувати відзначене, тим більше шукати, на кого б можна було перекласти очевидну провину, - справа невдячна, нікому не потрібна. (В «дужках» так і хочеться сказати, що в історії трапляються ситуації, коли суб’єктивно відповідальних, винних встановити взагалі не можна, процеси не можуть кимось скеровуватись, а трагедії все одно сталися; чи не найпоказовіший приклад того - відкриття Американського континенту, формування західної цивілізації на чолі з символом сучасної демократії - США - і «мимохідь» загибель індійського етносу, індійської культури). Однак і глибше, всебічніше розуміння мотивів вироблення тих чи інших рішень, здійснених на їх основі заходів, кроків - це те, чого має прагнути вчений, дошукуючись істини.

Звичайно, позначений аспект - далеко не єдиний для повноцінного аналізу порушеної проблеми. Акцент же на ньому зроблено через те, що він практично зовсім випадає з поля зору сучасних дослідників. Водночас на цьому прикладі очевидним стає вироблення подібних підходів і до інших зрізів історичного феномену голоду 1933 року. А відтак, буквально пунктирно, - звернення до двох моментів.

Промовисті цифри…

Частина гострих суперечок виникає навколо питань про кліматичні умови 1932 року, про те, чи був недорід і яким виявився тогорічний врожай, скільки сільськогосподарських продуктів було вилучено з України. Гадається, що тут край дискусіям можна було давно покласти, проаналізувавши навіть відомі (опубліковані) документи партійних і державних органів. Чомусь цього і до сьогодні не зроблено.

Хотілося б лише зауважити, що взаємозумовленості причин і наслідків тут теж значно складніші, ніж однолінійний висновок: несприятлива погода - поганий врожай. «Зациклюватися» на цій формулі аж ніяк не можна взагалі, а для 1932 року - особливо. Саме того року найболючіше далися взнаки результати радикального реформування віковічного способу сільськогосподарського виробництва: перехід від одноосібності до колективності. Будь-яка реформа неодмінно веде до дезорганізації старого, звичного характеру відносин у виробництві (задля того вона, взагалі, й проводиться) і невідворотно супроводжується спочатку падінням рівня суспільного виробництва, істотним зниженням обсягу виробленого продукту. Те ж, що відбулося у сільському господарстві Радянського Союзу в 1929-1931 роках, було настільки швидкою і кардинальною, стрибкоподібною революційною зміною, нещадною ломкою, яку навіть психологічно сприйняти, засвоїти у стислі терміни селяни аж ніяк не могли, не були готові. Що вже й говорити про їхню здатність (від голови, членів правління, бригадирів - до рядових виконавців) вести спільне господарство, вміння швидко вибудовувати скільки-небудь ефективні внутріколективні стосунки (керувати, організовувати - підкорятись, виконувати тощо). Не меншою мірою це стосується рівня господарської кваліфікації (елементарних знань) для налагодження ведення великомасштабного виробництва і т. ін.

Без врахування цих чинників не зрозуміти, чому посівна 1932 року була практично наполовину провалена. Тут уже на повну силу заявили про себе і недостача насіннєвого фонду та робочої худоби (коней, волів - почався масовий падіж і процес їх споживання в їжу за браком інших харчів тощо).

Що ж до цифри, яка особливо часто використовується у публіцистичних виступах, - що за кордон було вивезено в 1932-1933 роках близько 150 млн. пудів хліба (і це буцімто й стало основною причиною катастрофи), -то особисто у мене це породжує цілу низку міркувань - сумнівів. Якби урожай в Україні 1932 року виявився близьким до традиційного середньорічного (насправді ж із 1927 по 1931 рік середня врожайність упала майже на 30% - М. Іваницький. Названа праця. - С. 86), навіть за згаданих масштабів вилучення хліба голод навряд чи настав би, принаймні не мав би таких згубних наслідків. Як дослідник іншого складного періоду вітчизняної історії (перших двох десятиліть XX століття) я знаю, що з України тоді незмінно вилучалися цілком зіставні обсяги збіжжя.

Для порівняння візьмімо хоча б таке. У 1932 році валовий збір зернових в Україні становив 800 млн. пудів (у 1930-му - 1430 млн. пудів), а обсяг хлібозаготівель врешті вийшов на рівень 440 млн. пудів (54,6%); у 1930-му - 490 млн. пудів - 34% (Марочко В. І. Голод на Україні (1931-1933 рр.): причини та наслідки () Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - К., 1991 -С. 65).

Впродовж тривалого дореволюційного часу середньорічний збір зернових в Україні доходив до 1300 млн. пудів. За кордон щороку вивозилося 180 млн. пудів (Щадилов О. Економічна політика України. - К., 1919. - С. 4). Правда, є й інші підрахунки, згідно з якими, останній показник сягав 250 млн. пудів. Побіжно зауважимо, що в той час експорт найбільших експортерів хліба становив: Австралія - 180 млн. пудів, Канада - 156, Аргентина - 153 млн. пудів (Там само).

У 1917, революційному році, що характеризувався цілком зрозумілим порушенням багатьох звичних процесів, циклів, валовий збір зернових в Україні становив 1108 млн. пудів (28,5% загальноросійського урожаю). Надлишки (тобто те, що перевищувало власні, внутрішні потреби) становили 470 млн. пудів.

За Брестським мирним договором між Українською Народною Республікою і країнами Четверного союзу від 27 січня 1918 року Центральна Рада зобов’язалася поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба. Характерно, що ці мільйони в офіційних документах також іменувалися «лишками», і сумніви у наявності їх у жодного експерта ніколи не виникали. При цьому слід врахувати, що всю другу половину 1917 року (йдеться, звісно, про запаси врожаю того року, хоча за час війни накопичились і чималі запаси через паралізовану торгівлю з Європою) йшло постачання і на Росію, і, головне, - на багатомільйонний фронт. А за час тимчасової домінації в Україні радянської влади (грудень 1917 - квітень 1918 року) з республіки було вивезено не менше одної чверті (можливо, навіть ближче до третини) тих обсягів хліба, які зобов’язались поставити німцям.

І до голоду Україну в 1918 році це не наблизило. Більше того, в умовах Громадянської війни, австро-німецької окупації, невпинних селянських повстань проти окупантів та гетьманців урожай виявився дуже високим - 970 млн. пудів. На таке не сподівалися ні німці, ні австрійці, коли під приводом невиконання Україною своїх зобов’язань по Брестському миру (домовленості Центральної Ради успадкував гетьман П. Скоропадський) завбачливо змусили підписати нові документи - про вивезення з Української держави 35% врожаю 1918 року. Однак реальна цифра (35%) у 344 млн. пудів для всіх виглядала настільки відверто грабіжницькою й астрономічною, що з «дипломатичних» міркувань в офіційних документах стали вживати «пристойнішу», «скромнішу» - «не менше 75 млн. пудів» (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. - Ф. 1 1 15, оп. І, спр. 9, арк. 10).

Німці, звісно, не встигли з відомих причин «викачати» бажане. Проте для України 1919 рік - з його продрозверсткою, білогвардійськими реквізиціями, - мабуть, не був меншим тягарем, аніж попередній. І знову голоду не було. Більше того, на IV конференції КП(б)У в березні 1920 року стверджувалося: лишки хліба від попереднього врожаю в Україні становлять близько 600 млн. пудів (Центральний державний архів громадських об’єднань України. - Ф. 1, оп. 5, спр. 375, арк. 207).

Свідомо не хочу ставати на бік жодної зі сторін, які ведуть публічні дискусії, а просто ще раз намагаюся привернути вищезазначеним до необхідності «вписувати» конкретику 1932 - 1933 років і, головне, розуміння причин трагічних явищ - у значно ширший історичний контекст.

…і не вельми виразні національні барви

Не все так просто з обґрунтованістю застосування до подій 1932-1933 років терміну «етноцид», тобто зумисного, спеціального, завчасно спланованого і здійсненого винищення української нації (чи її частини), принаймні - покарання за численні «гріхи» українців. А таких нараховувалось чимало. Це і спротив радянській владі ще в роки Громадянської війни, зокрема повстанський селянський рух, і невдоволення своїм обмеженим суверенітетом у складі СРСР, і несприйняття колективізації, її темпів, особливо масштабна і сильна протидія соціалістичним перетворенням із боку куркульства. І тяжіння українства до свого специфічного, осібного - національного - не інтернаціонально-спільного, загальнорадянського, отже - «націоналістичного», чому значною мірою і найбільше начебто прислужилася здійснювана у 20-х - на початку 30-х років українізація. І справді, партійно-радянських документів зі звинуваченнями на адресу українізації як виправданню класово ворожих настроїв та орієнтацій, маскуванню буржуазно-націоналістичної, петлюрівської контрреволюції чимало.

І все ж мій особистий досвід вивчення українізації через призму, безперечно, головної дійової особи цього процесу - Миколи Скрипника - дозволяє обстоювати трохи відмінну точку зору. На «ув’язку» українізації з провалом хлібозаготівель вийшли не відразу. Спочатку йшлося про наростання спротиву експлуататорських класів у міру успіхів соціалістичного будівництва, що конкретизувалось у розширенні застосування натискних, примусових засобів без врахування національного забарвлення і було більше реакцією на інші регіони (Сибір, зокрема). Те ж саме можна говорити і про адресатів «запаморочення від успіхів» і т. ін.

І лише очевидний зрив планів хлібозаготівель 1932 року та пов’язаний із ним гарячковий пошук «винних», явних і прихованих «ворогів» привів тогочасних московських ідеологів до єзуїтського за суттю й характером, однак дуже зручного, практично безпрограшного і навіть такого, що вражав простотою і «вбивчою силою» у тогочасних обставинах, «винаходу» - покласти відповідальність за власні прорахунки, помилки, провали на ентузіастів українізації. Як знати, може «спритний» хід підказав і сам М.Скрипник. У щирому прагненні довести переваги освіти, науки, знань взагалі він до того не раз вибудовував і в публічних виступах демонстрував графіки: одна крива показувала, приміром, рівень успішності в школах, а інша - виконання планів хлібозаготівель за рік - і обидві криві майже збігалися (Скрипник М. О. Вибрані твори. - К., 1991. - С. 529-530 та ін.).

Перейнявши принцип, творці нових «художеств» малювали схеми зовсім іншого сутнісного змісту і вигляду: де гірші результати хлібоздачі - там «проглядають» значніші українізаторські зусилля, відтак саме сюди, і в першу чергу сюди, слід спрямувати вістря «битви за хліб». А що «битва» - то поняття не умовне, а пряме, фізичне (тобто з кров’ю, смертями, переможцями і переможеними), без будь-якої психологічної підготовки дав зрозуміти найприкметніший такого плану документ - секретна постанова ЦК ВКП(б) і РНК Союзу РСР від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і у Західній області», підписана В.Молотовим і Й.Сталіним. Визначивши, як саме слід покарати «організаторів саботажу хлібозаготівель» (у тому числі й тих, хто мав партквиток) - висилка, арешт, ув’язнення до концтаборів на тривалий термін, розстріл, - постанова «пропонувала» ЦК КП(б)У і РНК України «звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації, усунути механічне проведення її, вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації» (Центральний державний архів громадських об’єднань України. - Ф. 39, оп. 4, арк. 8-9).

Саме відтоді маховик форсованого згортання українізації - як знаряддя антипартійного курсу - почав могутньо розкручуватись: у лютому 1933 року було прийнято рішення про усунення з посади наркома освіти УСРР Миколи Скрипника, затим - негайно - багатьох близьких до нього співробітників, заборонено низку видань українізаторського змісту. Вже у травні покінчив життя самогубством М.Хвильовий, а 7 липня 1933 року - М.Скрипник. І аж потому (як камінь у домовину), «заднім числом» до гріхів колишнього поборника політики українізації приписали спробу приховування за його спиною «ворожої організації» (8 липня) та наявність «націоналістичного ухилу» (9 липня), керівництво яким інкримінувалося саме М.Скрипнику (листопадовий (1933 року) пленум ЦК і ЦКК КП(б)У).

Отже, забарвлення силових акцій 1933 року в антиукраїнські барви здійснювалося поступово, набирало складних відносин з іншими елементами політики вже у ході трагічних подій. Отож і цей аспект історичного досвіду потребує обережніших тлумачень і додаткових ґрунтовних досліджень.

Принагідно висловлюсь і щодо спроб певних наукових «збагачень» вивчення досвіду 1933 року, як і всіх тридцятих років, теж на етнічному, однак трохи іншому, термінологічному зрізі. Прагнучи, очевидно, посилити враження вже «убивчою» фразеологією, віце-прем’єр-міністр із питань гуманітарної політики, історик за фахом, Д. Табачник у доповіді на засіданні у Верховній Раді 14 травня вдався до визначень «голокост», «український голокост». Гадається, українцям від того болить ані більше, ані менше. А найадекватніше вони сприймають, розуміють, оцінюють те, що з ними трапилося, звісно, рідною, українською мовою. Асоціації ж, що миттєво зринули в моїй уяві від запропонованих «інновацій», самі-собою пов’язалися з роллю єврейства у тих лиховісних подіях. Представники цього етносу, як відомо, посідали досить помітне місце в каральних органах і притому були далеко не сторонніми спостерігачами трагічних процесів. Про чиїсь бажання виставити рахунок російському народу - юридичному спадкоємцеві СРСР - за трагедію 1933 року доповідач згадав, а щодо інших - промовчав. Можливо, не випадково?..

Питання… питання…

Вищевисловлене - це лише контури деяких логічних конструкцій, які, гадається, мають бути органічно вписані , вмонтовані у «загальний каркас» - спільні зусилля фахівців, котрі працюють над з’ясуванням причин великої трагедії 33-го року. Через призму лише позначених підходів оцінювати все, що тоді сталося, ніяк не можна. Це була б груба помилка, тому без рішучого застереження не обійтись. Водночас істотною помилкою є й вільне чи невільне ігнорування окреслених, як і багатьох інших, параметрів розгляду складових проблеми.

А таких частин - складових - дуже багато. І, на жаль, далеко не всі вони рівною мірою вже досліджуються, привертають належну увагу. Так, чималий інтерес становить предметне вивчення психологічного стану тогочасного суспільства, моральної атмосфери, в якій здійснювалися такі важкозбагненні масові злочини. Адже для того, щоб відбирати останній кусень хліба у мільйонів голодних людей, уже завтра недостатньо було волі і зусиль п’яти особистостей, названих у постанові 1990 року. Недостатньо збільшити це число у десять, сто, тисячу разів… Потрібна була ціла величезна «армія» виконавців. І важко уявити, що мотивацією поведінки всіх її «солдатів» була лише безсловесна слухняність, тупа покора, дисципліна, заснована на страху, рабській залежності, тобто вичавлення з людини її людського єства...

Питання… питання… питання...

І доки вони більш-менш ґрунтовно не з’ясовані, доки картина для багатьох і багатьох фахівців дуже туманна, неясна, мабуть, краще було б не поспішати і з такими категоричними дефініціями у її кваліфікації, як «планований злочин», «терор голодом», «політика державного геноциду», «голодомор»...

Навряд чи знайдеться людина при здоровому глузді, яка намагатиметься спростувати очевидне, доведене. Однак, гадається, це ще належить зробити. Зовсім не з імперативним настроєм обов’язково комусь заперечити, щось спростувати, а з природного бажання - зрозуміти, розібратися, наблизитися до істини. Зробити спокійно (наскільки це можливо стосовно об’єкту аналізу), розважливо, неупереджено. Кінцевий позитивний ефект може бути досягнутий (переконаний - буде досягнутий!) лише за умови справді комплексного, всебічного, з увагою до кожного нюансу непростого історичного феномена дослідження. Тоді й історичні уроки зможуть претендувати на значно більшу частку істинності й довіри до них і плідно прислужаться не лише науці, а й вибору політичних та моральних орієнтацій на шляху у майбутнє. Є надія, що саме до цього йдеться.

…Усвідомлюю, що вищевикладене містить багато питань, які ще тільки належить розв’язувати, побажань, реалізація яких потребує чимало часу і значних зусиль. Логічними можуть бути й зустрічні претензії: замість того, щоб так довго розводитися щодо, можливо, і справді непростих процесів, замість формулювання розлогих думок із приводу того, що саме ще необхідно всебічно проаналізувати, прорахувати, а чого конче не слід упустити в підсумкових оцінках, - автор узяв би та й проробив відповідну роботу, віддав на суд громадськості свій варіант «кінцевого продукту».

Наполягаю, швидко, «червоногвардійським наскоком» того не зробити: потрібні напружені і довготривалі зусилля тих численних фахівців, які цим спеціально займаються не один рік. Та й мета даної публікації все ж таки в іншому - фокусувати увагу на тому, як справді непросто знайти потрібні, оптимальні підходи до проблеми, як уникнути спрощень, не збитися на манівці, «розгледіти» шляхи, які ведуть до істини.

А це вже чимало.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі