«Глодоський скарб» знайдений знову - Соціум - dt.ua

«Глодоський скарб» знайдений знову

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

Григорій Гусейнов відмовився від Шевченківської премії. Точніше, не став витрачати її грошову складову на власні потреби...

Григорій Гусейнов відмовився від Шевченківської премії. Точніше, не став витрачати її грошову складову на власні потреби. А вирішив: річні проценти від покладеної у банк загальної суми Державної премії можуть стати непоганим заохоченням і підтримкою для багатьох талановитих українських митців, які, можливо, ще нескоро дочекаються серйозного державного визнання.

Наприкінці квітня у Кіровограді відбулася негучна презентація нової літературно-мистецької премії «Глодоський скарб». І сама її назва, і процедура вручення пов’язані з нашим краєм. А редактор обласної газети «Народне слово» Валерій М’ятович, ректор педуніверситету Григорій Клочек та голова обласної організації спілки письменників України Василь Бондар, на думку засновника премії, мають стати членами журі.

Про нову премію і не тільки — наша розмова з відомим письменником, краєзнавецем, редактором журналу «Кур’єр Кривбасу» Григорієм Гусейновим.

— Григорію Джамаловичу, розкажіть, як з’явилася сама ідея появи нової премії?

— Ще напередодні, коли я був кандидатом на лауреата, мене дістали різні невеликі і більші видання, я б сказав, жовтого характеру, які взялися активно обговорювати, як саме можливі лауреати витрачатимуть грошову частину премії. Почали ділити і визначати — ось той отримає премію, бо йому потрібна квартира у Києві, таке інше… І коли я її вже насправді одержав, і ми з дружиною обговорювали це, вона каже: «Гроші завжди потрібні, але якби ти не став лауреатом, їх би однаково не було, тож давай не просто витратимо, а зробимо щось таке, що б залишилося й для інших».

— Так це була ідея вашої дружини? Жінки, як правило, навпаки — більш меркантильні, і до цього схиляють й чоловіків…

— У мене дружина із шляхетського польського роду, з Поділля. Вона виросла в сім’ї, де було четверо дітей, і найпримітнішою рисою її характеру я б назвав мінімум егоїзму.

— Вам пощастило з дружиною. А як ви далі розвивали цю ідею?

— Я зв’язався з Володимиром Базилевським, ми ще раз усе обговорили і дійшли висновку, що з допомогою Михайла Слабошпицького і його фонду ми зможемо владнати всі формальності: підготувати положення, склад журі, виписати процедуру вручення. А вона має бути особливою. У Києві вручатиметься диплом, далі — екскурсія до музею, де нині зберігається скарб, знайдений у Глодосах, відбуватимуться зустрічі з пресою. Саму премію, точніше, банківську картку (а це має бути десь 15 тисяч гривень, з огляду на те, які відсотки сьогодні виплачують банки), слід вручати у Кіровограді, після чого лауреати, члени журі та представники громадськості відвідають одне з визначних місць Кіровоградщини. Адже наш край надзвичайно багатий на цікаві пам’ятки — у цьому я переконувався протягом багатьох років, коли готував дев’ятитомник «Господні зерна» (саме за нього Гусейнова й удостоїли Шевченківської премії. — С.О.). Інша річ, що ми звикли виявляти таку собі надзвичайну скромність, яка, на мою думку, ментально характерна для степовиків. Але коли взяти історію кінця ХІХ — початку ХХ століття, то майже всі визначні постаті, які творили її, народилися саме тут — на теренах нинішньої Кіровоградщини і навколишніх степів.

— Але чому ви обрали саме Кіровоградщину, адже немало літ уже проживаєте на Дніпропетровщині?

— Бо це моя батьківщина, тут я народився, тут сформувався і як особистість, і як письменник. І хоч я вже 25 років живу у Кривому Розі, але все звідси, де мої корені. Пригадую, як уперше, ще школярем, потрапив на хутір Надія. Ми жили на станції Помічна, через яку проходило багато поїздів. Я знав, що хутір Надія поряд зі станцією Шостаківка. Одного весняного ранку сів на поїзд і поїхав. Від станції мені довелося ще чималенько добиратися до хутора. Там я зустрів Андрія Юровича, це вже пізніше я дізнався, що він — онук Івана Карпенка-Карого, що саме завдяки його колосальним зусиллям хутір, власне, і зберігся для майбутніх поколінь як музей. А тоді я нічого цього не знав. І господар хутора був для мене звичайним сільським дядьком. Ми з ним тоді цілий день тягали якісь дрова, їли хліб із салом. Пізніше я вже цілком усвідомлено приїздив на хутір, ми з Андрієм Юровичем листувалися до самої його смерті. А перше моє знайомство із скарбами рідного краю було дуже простим, без зайвого пієтету.

— До речі, про скарби. Чому «Глодоський скарб»?

— Село Глодоси легендарне у багатьох аспектах. Уперше я приїхав туди разом із Ларисою Терентіївною Масенко — дочкою відомого поета Тереня Масенка, який народився у цьому селі. Це була дуже інтелігентна родина. Їхній дід керував церковним хором, хата стояла біля сільського храму. До речі, на диво, вона досі збереглася, там тепер живе місцевий священик. Великим авторитетом і, можна сказати, першим учителем Терентія був його старший брат Степан, який закінчив Херсонську вчительську семінарію. Брат привозив з міста українські книжки, які Терентій читав із захопленням. Він і вчитися пішов в українську гімназію, одну з перших у краї. Степан же, коли почалося повстання проти гетьмана, зібрав трохи людей і пішов на Помічну захищати Українську народну республіку. Трапилося так, що там зустрілися різні сили, і Степан зблизився із Юрком Тютюнником, заступником отамана Миколи Григор’єва. Степан був членом його штабу. Зберігся заповіт Григор’єва, який писав: коли зі мною щось трапиться, мене мають заступити Юрко Тютюнник, а далі — Степан Масенко.

Пізніше він, звичайно, змушений був емігрувати. Жив спочатку у Підкарпатській Україні, вчителював. Дружив в еміграції з Юрієм Горлісом-Горським, з Уласом Самчуком. Потім закінчив філософський факультет Карлового університету у Празі, довго жив у Америці.

Так от, коли ми перший раз приїхали до Глодосів, то ходили фактично по руїнах — нічого ніде не збереглося, жодної пам’яті про цю унікальну родину. Але через певний час, відзначаючи 100-річчя Тереня Масенка, ми побачили іншу картину: біля меморіальної дошки квіти, все прибрано, виметено. У школі відбулася дуже тепла зустріч. Отож, вручення премії саме таким чином — із поїздками у степову глибинку, я вважаю, привернуло б увагу влади до цих місць, і навіть без вкладання якихось серйозних коштів допомогло б облаштувати їх, відновити і зміцнити свідому пам’ять місцевого населення про своїх видатних земляків.

— Село Глодоси у нашому краї відоме ще й тим, що за часів УНР після одного з мітингів відрядило відразу мало не полк вояків до Української армії. Такий рівень національної свідомості, хоч він і нищився нещадно в наступні роки, теж можна назвати свого роду скарбом. Але ж, кажуть, був і справжній скарб, знайдений тут?

— Так, з цим селом пов’язана купа романтичних історій. Ще під час нашого першого приїзду я звернув увагу на пам’ятник біля одного з дворищ. Голова сільради розповів, що ще у 1905 році один селянин тут підняв повстання. Кількох людей після цього розстріляли, а його відправили до в’язниці, в Херсон. Це була якась така в’язниця, звідки ніхто не міг утекти, а глодосівець утік. Зберігся пам’ятничок учасникам того повстання.

А щодо справжнього скарбу, — десь на початку 60-х років у одній з балок хлопчина-пастушок знайшов камінь, під яким виявилися золоті речі. Їх було чимало, кажуть, до кілограма. Я думаю, що хлопчак натрапив на поховання якогось скіфського царя, здійснене спішно, під час бою. Тоді існував закон, що людину треба поховати до заходу сонця. Оскільки там не було ніякого кургану, то золоті речі не розграбували, і вони добре збереглися. Тепер цей скарб експонується в одному з музеїв Лаври. Добре було б, аби лауреати разом із дипломом і банківською карткою одержували і голограму якогось із предметів цього скарбу.

— Самою ідеєю цієї премії ви заперечуєте філософію містечкового провінціалізму, яка дуже поширена серед нашого люду.

— Я вже згадував про нашу так звану «скромність» — ми ніби боїмося усвідомлювати, яку духовну й енергетичну силу являє собою наша спільнота, особливо, якщо заглянути в історію. Маланюк наш земляк? Та не може бути! Тут народився Чижевський? Та хіба? А Винниченко, а Чикаленко? Це тільки найвідоміші імена, які в одну мить згадались. А скількох цікавих особистостей менш відомих, котрі зробили для свого краю не менше, можна іще назвати!

На мене в дитинстві велике враження справила маленька книжечка одеського краєзнавця Григорія Зленка «Нетлінне». Я її купив у сільській нашій крамниці за 11 копійок. Там називалися місця, відомі мені з дитинства, але доти я не бачив, щоб про них було десь щось надруковане. Це справило на мене таке враження, що я, тоді ще школяр, написав авторові листа, на який той відгукнувся. Пізніше ми з ним багато спілкувалися, зустрічались. Але звідтоді у мене відчуття — найсправжніша і найцікавіша історія — та, що поруч.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво