Гірка правда про війну: «Мы за ценой не постоим...» - Соціум - dt.ua

Гірка правда про війну: «Мы за ценой не постоим...»

16 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 16 червня-23 червня

Наприкінці 1960-х років я на Великдень гостював у Миронівці під Києвом у будинку академіка Василя Ремесла — вітчима мого друга...

Бійці Воронезького фронту серед селян Харківщини. 1943 р. «Україна. ХХ століття»
Бійці Воронезького фронту серед селян Харківщини. 1943 р. «Україна. ХХ століття»

Наприкінці 1960-х років я на Великдень гостював у Миронівці під Києвом у будинку академіка Василя Ремесла — вітчима мого друга. Після сніданку ми вийшли покурити на подвір’я. Згадали свято, яке наближалося, — День Перемоги. Хтось із пафосом сказав, що це найкраще з усіх радянських свят. Василь Миколайович зі смутком відповів: «Справжню правду про війну люди дізнаються ще дуже нескоро». І ми не могли не повірити ветеранові війни, який пройшов бойовий шлях фронтовика з першого дня до Перемоги.

Наше покоління недарма називають «дітьми війни»; нас війна обпалила в перші роки життя: евакуація, окупація, бомбування, атмосфера безперервного страху, голод, трикутні листи з фронту із закресленими чорною фарбою словами і цілими фразами, трепет перед Сталіним і надія, що він усіх нас врятує... Його рідкісні виступи по радіо були найбільшою подією для дорослих, послухати його збиралися перед чорним репродуктором усі. Іграшок було мало — все те, що залишилося від передвоєнного часу. Зате ми навіть у дитсадку гралися розрядженими гільзами, котушками від проводів зв’язку і справжньою, покаліченою в бою гарматою.

Фронтовики, які прибували на побивку з порожніми речмішками, забавляли дітей зброєю. У нашому робітничому містечку кожен хлопчисько мав колекцію фашистських марок, на більшій частині яких було зображення Гітлера. Ми збирали їх на складі макулатури, який не охоронявся. Ще більшим був склад понівеченої техніки, в основному німецької. Там ми влаштовували військові ігри, підривали гільзи патронів, хтось із нас при цьому калічився, говорили навіть про загиблих хлопчаків. Одного разу у п’ять років ми з двоюрідним братом вирушили подивитися на підбитий минулої ночі наш танк, про що почули з розмови дорослих. Поруч із танком лежав мертвий молодий танкіст, оглянули його без жодного страху. Під час бомбувань ми залишали квартири нашого триповерхового будинку і ховалися в підвалі або в окопі, викопаному мешканцями будинку. Коли вибухали бомби, дорослі молилися, а найбільш ревно — подружжя колишніх членів комуністичної партії. Бабуся й інші по-справжньому віруючі сусіди казали: віра їхня продиктована страхом, тоді як ще до приходу німців вони присягалися, що не бояться ні чорта, ні Бога.

Німці за свого одного вбитого розстрілювали десять перших —ліпших випадкових перехожих. Убитих для залякування не прибирали з вулиць багато днів. Євреям наказали зібратися для відправки в гетто. Люди наївно в це повірили і з простими пожитками прийшли на місце оголошеного збору. Їх вишикували в колону, повели у Зміїну балку за три кілометри від нашого будинку й розстріляли. Наші родичі та сусіди по будинку тужили за загиблими, з якими дружили, а часом і сварилися, але без них це страшне життя видалося справжнім жахом.

У дворі нашого будинку стояла похідна німецька кухня. Люди вишиковувалися з казанками й іншим посудом по залишки супу. Його з веселим виглядом роздавав широким жестом військовий кухар у білому фартуху. Німці любили солодощі. Після того як у нас на постої побували льотчики, у дворі залишилася ціла гора порожніх коробок від шоколаду. Нам вдавалося його скуштувати — хто крав, а хто одержував від щедрого окупанта. Пам’ять зберегла приємний гіркий запах шоколаду, що призначався для підтримки боєздатності фашистів. Під час відступу німці підпалили склади продуктів. Жителі наших будинків примудрялися витягувати з вогню обпалений цукор, сіль, олію, мило. Всі діти нашого робітничого містечка розжилися німецькими лижами та чорними захисними окулярами. Ми каталися у дворі по снігу, залитому випорожненнями, що їх мешканці будинку соромливо виливали тільки вночі. Жінки набрали парашутної тканини і шили з неї одяг. Усі завошивіли, і вдома, і у вікнах сусідів по будинку ми бачили, як дорослі вишукують одне в одного в головах воші. Моя старша сестра розповідала, як вдягається і як розкішно харчується дочка нашого поліцая — її однокласниця. Вона поводилася в класі нахабно і зверхньо, за що її всі ненавиділи й боялися. Дорослі зневажливо відгукувалися про молодих жінок, які крутили романи з фашистами.

Ці перші враження на все життя визначили мою зацікавленість усім, що пов’язане з минулою війною: ставленням військового й політичного керівництва СРСР до солдата, до мирного населення в тилах, окупованій зоні, до забраної у Німеччину молоді, до в’язнів концтаборів, добробутом населення у повоєнний час. Оскільки був великий резерв живої сили, керівництво РСЧА, за розповідями ветеранів і навіть за деякими художніми творами, проводило військові операції, не рахуючись із втратами. Навіть тоді, коли можна було перемогти, спираючись на військове мистецтво, — вимоги вищого начальства негайно взяти висотку, прорвати лінію фронту противника чи форсувати за день річку примушувало безпосередніх командирів посилати солдатів на неминучу загибель. В одному сучасному фільмі про війну німецький генерал з докором говорить про таку марнотратність нашого керівництва, заявляючи, що, навіть володіючи таким самим резервом живої сили, він не став би так розкидатися своїми солдатами. У нашій армії солдатів не заведено було шкодувати. Під якнайсуворішим наглядом із боку політпрацівників армії перебували і солдати, і офіцери.

Командування фронту мало уникати безпосереднього огляду місць боїв навіть у разі успіху; дивилися з літака або в перископ. І тому віє дутою романтикою від сцени у фільмі «Гарячий сніг», коли зворушений загибеллю сотень солдатів генерал знаходить на полі бою з десяток уцілілих і зі сльозами на очах вручає їм ордени та медалі, а потім випиває з ними з казанка спирт. Що вже казати про ставлення командування до солдатів штрафних батальйонів? Вони були гарматним м’ясом, тому що спокутували кров’ю свою «провину».

Ставлення радянського керівництва до полонених наших солдатів, а також до солдатів, які потрапили в оточення чи опинилися в окупації, було вкрай негуманне. У жодній армії світу тих, хто потрапив у полон, не називали огульно зрадниками. Тільки радянська влада називала своїх солдатів, котрі побували в полоні, ворогами народу і зрадниками! Ще за радянських часів було опубліковано цифри: півтора мільйона в’язнів німецьких концтаборів потрапили до ГУЛАГу.

Жорстоке, нелюдське ставлення керівництва до солдатів іноді виливалося в криваві зіткнення. Історію такої сутички я почув із вуст одного ветерана війни. Екіпаж самохідної гармати влаштувався на нічліг у хаті на околиці села. Вдосвіта у хату ввійшли три чоловіки у військовій формі без погонів, розбудили командира обслуги і в різкій формі висловили йому незадоволення з приводу невиконання ним наказу, погрожуючи військовим трибуналом. Командир виправдовувався як міг, але його перервали, наказавши негайно підняти екіпаж і відвезти САУ на вогневий рубіж. Рядові танкісти чули цю сварку крізь сон і не могли зрозуміти того, що сталося потім. Коли двигун самохідної гармати було вже заведено, поруч із нею несподівано з’явився відкритий «вілліс». Офіцери, які сиділи в ньому, зажадали від танкіста, що визирав із башти, аби він покликав командира. Командир виглянув із башти й одразу одержав кулю в лоба від одного з пасажирів «вілліса». Танкіст, який бачив цю сцену, нажахано скотився вниз і закричав: командира вбили! «Вілліс» рвонув, наближаючись до лісу. Екіпаж гармати спрацював блискавично: гармату розвернули, зарядили, швидко навели прицільно на машину і розстріляли. Солдати склали легенду про те, що командира було вбито випадковою кулею, ніхто на них не доніс, тож їхній проступок залишився без наслідків.

Війна, тим більше завершена переможно, багато чого виправдовує, у тому числі й жорстоке поводження командування із солдатами. Але чому в радянській країні було заведено й після війни оспівувати людські жертвопринесення? У фільмі «Білоруський вокзал» герої, згадуючи битви, в яких вони разом воювали, зі сльозами на очах співають пісню: «А нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим». Можна було б якось зрозуміти героїв фільму, якби пісню було написано в роки війни. Але її створили спеціально для фільму багато років по тому. Ми й після війни мали почуватися у ворожому оточенні і готуватися дати йому смертельний бій.

Еммануїл Кант писав про одну позитивну дію війни на солдата: вона облагороджує почуття і думки людини, звільняє від тиску на людину приватновласницьких егоїстичних почуттів, робить її душу перед обличчям смерті відкритою для найкращих людських поривів — солдатської дружби, вірності даній клятві послужити батьківщині єдиним і найдорожчим, що є в солдата, — власним життям. І радянське керівництво вправно грало на цьому, оголосивши війну Великою Вітчизняною і вручаючи відповідно названі ордени.

Однак війна не тільки облагороджує. Багатьох вона зробила жорстокими і нелюдяними. Звірствували не тільки зрадники та поліцаї. Бували випадки і мародерства, і розбою, і людожерства. Одна блокадниця розповіла мені моторошну історію про те, як начальник цеху, в якому вона працювала, убив сина, що прийшов відвідати його, і з’їв. Робітники виявили це, вловивши слабкий запах смаженого м’яса, який ночами поширювався з кабінету начальника цеху. На судовому засіданні, влаштованому прямо на заводі, людожер просив дати йому можливість спокутувати свою вину на фронті. Його розстріляли.

У маєтку знаменитого російського хірурга Пирогова у Вінниці вздовж алей встановлено металеві таблички з його афоризмами. Одна з них стверджує: «Війна — епідемія травм». Та ж таки медична оцінка війни звучала б гостріше й точніше, якби він сказав: «Війна — епідемія насильства».

Світлий день Перемоги з великою радістю зустрів весь радянський народ: і фронтовики, і мирне населення. Фронтовики раділи подвійно — їм пощастило, вони залишилися живі й незабаром повернуться додому. Дарма що їх повезуть додому не в пасажирських вагонах, а в телятниках. Головне — якомога швидше скинути із себе солдатську ношу й повернутися до мирної праці. Але не всім вдалося скористатися транспортом. Вагонів на всіх не вистачало. Солдатів, за розповідями ветеранів, збирали на мітинги, пояснюючи, що передусім потрібно вивезти в нашу країну награбоване фашистами, наприклад корів. І солдати на радощах, що залишилися живі, погоджувалися йти додому за тисячі кілометрів пішки, тим більше що йти довелося порожняком — без зброї і з порожнім речмішком.

Все це чудово характеризує радянського солдата і, здавалося б, дозволяє високо оцінити гуманізм радянських принципів, які проявилися на завершальному етапі війни. Населенню переможеної Німеччини Сталін особисто наказав відправити цілі поїзди з продуктами. Але кожен із офіцерів вищого командного складу, (цу було негласне розпорядження), мав право на вагон для відправки «конфіскованого» у німців майна.

Про війну і фронтовиків у мирний час склали багато пісень, написали багато книжок та фільмів, у яких прославляли мужність і беззавітну відданість нашого солдата. Але в мирних буднях про ветеранів на 20 років практично забули і згадали лише за Брежнєва, коли по всій країні почали встановлювати пам’ятники загиблим солдатам. Військові заслуги колишніх фронтовиків не бралися до уваги у наших щоденних справах. Друг із П’ятихаток розповів мені, як у дошкільному віці був нажаханий сценою: батько прийшов страшенно засмучений, не роздягаючись схопив усі свої ордени та медалі і пожбурив у палаючу піч. Зрозуміло, він щось просив у начальства (швидше за все, будівельний матеріал для нового будинку), і, звісно ж, посилався на те, що він фронтовик і має військові заслуги. То за що ж він воював?

Ф.Ніцше писав ще в XIX столітті: «Громадська думка... нібито забороняє говорити про погані й небезпечні наслідки війни, а особливо щасливо закінченої війни... Ця помилка — страшенно згубна... адже вона може перетворити нашу перемогу на повну поразку...» («Так казав Заратустра»). Ця думка, як жодна інша, незвичайно влучно характеризує нашу Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Володимир Висоцький написав багато пісень про війну, багато про неї думав, але, мабуть, так і не розібрався в її наслідках. Опинившись наприкінці 1970-х років у ФРН і відвідавши супермаркет, він вийшов звідти шокований і зі сльозами на очах сказав: «Так живуть переможені і так живемо ми — переможці». А наслідки війни такі, що ми не тільки не стали жити краще за переможених — ми втратили і державу, яка здобула перемогу над фашистською Німеччиною. Про те, що ми аж ніяк не переможці, свідчить і той факт, що ми 60 років плачемо у День Перемоги. Я запитую людей, чому ми плачемо, коли потрібно радіти. Відповідають: оплакуємо загиблих у війні. Проте не віриться, що сльози в нас навертаються з цієї причини. Чому ж тоді не зібрано й не віддано землі кістки наших солдатів у лісах України, Білорусі, Росії? Німці приїжджають у пошуках поховань своїх предків у Крим, у Волгоград, а ми не змогли на своїй території віддати землі загиблих солдатів і оплакуємо їх?!

Причина наших сліз у День Перемоги інша: ми таки відчуваємо підсвідомо, що програли цю війну. У тоталітарній державі народ і держава — не одне й те ж саме. Тоталітарна сталінська держава війну виграла в тоталітарного Третього рейху. Німецький народ звільнився від тоталітаризму і швидко не тільки відновив народне господарство, а й підняв економіку своєї країни на найвищий рівень. Радянський народ не тільки не звільнився від тоталітаризму, а й загрузнув у ньому. Тому з байдужістю сприйняли ми розпад великої держави. Ми не тільки війну програли, ми її досі не закінчили.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво