ГІППОКРАТ ПРОФІЛАКТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ - Соціум - dt.ua

ГІППОКРАТ ПРОФІЛАКТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ

4 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 4 липня-11 липня

У 1944 році, коли ще гриміла війна, вченого-гігієніста Олександра Марзєєва ввели до складу перших ді...

У 1944 році, коли ще гриміла війна, вченого-гігієніста Олександра Марзєєва ввели до складу перших дійсних членів Академії медичних наук СРСР, у її фундаментальне ядро, яке багато в чому обумовило рух і майбутнє вітчизняної охорони здоров’я. Цей вибір не був випадковим: в особі головних інтелектуалів медицини була представлена її об’ємна палітра. І все-таки саме О.Марзєєв немов символізував, можливо, найголовніше в суспільному лікуванні — її профілактичні начала. У чому ж полягав феномен видатного вченого? Про це — книжка А.Сердюка і В.Пріцкера «Завещание врача-профилактика», яка нещодавно побачила світ, найповніша біографія сучасного Гіппократа гігієни України, заснована на документах, архівних матеріалах, спогадах учнів і послідовників Олександра Марзєєва. Зворушливий і повчальний звід підготовлений до 120-річчя від дня народження першопрохідника сучасної санітарної справи.

Дитинство Олександра Микитовича, який народився в сім’ї бідного селянина в Нижньогородській губернії, складалося трагічно, він рано втратив близьких. У своїх спогадах (а вони широко використані у вищезгаданій книжці, але, загалом лише чекають на повну публікацію) О.Марзєєв писав: «Так за короткий термін як вихор пронеслися над нашою сім’єю хвороби та смерті й забрали всіх рідних». Сільська вчителька Олександра Бенеманська замінила йому матір. А потім до долі Марзєєва поставилися з увагою меценатка Варвара Морозова і Лев Толстой. За конкурсом він поступає до Московського вчительського інституту, а потім на медичний факультет Московського університету.

1910 рік. У селі Василівка Катеринославської губернії молодий медик опиняється віч-на-віч із холерним бунтом. Однак посланці земської медицини не звикли відступати. Маленький епідзагін відкриває в селищах Бахмутського повіту шість холерних бараків, із 170 захворілих 80 видужало. Сільський сход направляє в земську управу такий наказ: «Порадившись між собою, одноголосно ухвалили: скласти цей вирок. В якому перелічити весь медичний персонал, в якому подякувати за їхню старанну й чесну роботу та щиросердне ставлення як до хворих, так і до тих, хто видужує».

1911-го Марзєєв отримує диплом лікаря з відзнакою. Він стає земським санітарним лікарем Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Так син Росії стає одним із справжніх рятівників і патріотів України, причому практично на все життя. Адже після перебування на фронті (тут показовий такий момент: саме військовий санітарний лікар О.Марзєєв та його помічники багато в чому сприяли в епідеміологічному плані забезпеченню Брусиловського прориву), після поранення в Києві, у період Гетьманщини, Олександр Микитович 1921 року приймає пропозицію очолити санітарно-епідеміологічний відділ Наркомздоров’я і в лютому 1922 року обіймає цю посаду.

Розпочинається знаменне десятиріччя його плідної діяльності як головного в країні лікаря-профілактика. Повсюдне запровадження санітарних рад у масштабі республіки, перші в Україні курси вдосконалення санітарних лікарів, організація першої в СРСР системи щеплень проти дифтерії, а потім реалізація плану вакцинації проти черевного тифу й широкої програми протималярійної кампанії. Потім створення профілактичних дільниць, також, по суті, не застарілої форми медичної роботи, заснування першої у світі мережі санітарно-епідеміологічних станцій — усе це тодішні будні Олександра Микитовича.

1931 рік, організація в Харкові Українського науково-дослідного інституту комунальної гігієни — прообразу нинішнього Інституту гігієни та медичної екології імені О.Марзєєва АМН України. Ось перелік лише кількох його відділів, передбачених творцем своєрідної гігієнічної мекки: відділ і лабораторія з дослідження забруднень атмосферного повітря; житловий відділ із лабораторією з вивчення будівельних матеріалів, відділи мікробіології, санітарної культури, санітарного законодавства, планування населених місць, периферичної культури... Вміння О.Марзєєва передбачити запити життя вражає і дотепер.

Під час вітчизняної війни Марзєєв керував санітарно-гігієнічним забезпеченням Казахстану. 1944-го прибув до Києва, щоб очолити переведений сюди Інститут комунальної гігієни. Олександр Микитович не належав до пристосованців. Про це красномовно свідчать спогади, стоїчно написані академіком Марзєєвим протягом місяців болісної, невиліковної хвороби, у сумному закінченні якої він, на жаль, не сумнівався. Його працю за назвою «Записки санитарного врача» опублікували у скороченому, фактично спотвореному вигляді. Занадто багато там було «крамоли». Так, автори нинішньої книжки наводять уривок із рукопису, в якому академік, усупереч стереотипам тих років, пише про трагедію Бабиного Яру. Марзєєва уразила «грандіозність жертв і холодна жорстокість убивць, і покірність приречених на смерть, і відсутність громадського протесту з боку величезного міста. Та мало виявилося навіть насильств і сваволі, фашисти уражали душі дуже багатьох людей, пробудили темні інстинкти й середньовічні забобони. Я був приголомшений у Києві зростанням антисемітизму серед населення. Антисемітизмом були охоплені навіть деякі кола інтелігенції». Ну як можна було таке тоді надрукувати?..

Та якою ж він був людиною, залишаючись зовні зразком елегантності, особою одухотвореної краси й глибини? Сильні сторони книжки — спогади учнів і соратників Олександра Микитовича. «В останні роки Олександр Микитович хворів, — пише випускник Київського медінституту, нині академік Є.Гончарук, — але продовжував читати лекції з тим самим успіхом, читав сидячи. Коли 2 лютого 1956 року прощалися з Олександром Микитовичем, на вулиці стояв тріскучий мороз, градусів 30, і академік Лев Васильович Громашевський (постійний опонент О.Марзєєва за його життя), як був без капелюха в колонній залі Академії наук, так і пройшов у траурній процесії до Лук’янівського цвинтаря. Біля могили в прощальному слові він сказав: «Це була та єдина людина, з якою можна було сперечатися і дискутувати».

Цей день і час неминуче наближалися, але Марзєєв залишався самим собою. Розповідає професор Олександр Грандо — беззмінний директор і засновник Музею медицини України: «Якось, приїхавши до інституту і зі значним зусиллям піднявшись до свого кабінету, він зі мною заговорив про художні твори, насамперед Л.Толстого, в яких, як він казав, дуже реально відтворюється тяжка хвороба та її закінчення. Неважко було зрозуміти, чим викликані ці асоціації. Я йому розповів про невеличкий букіністичний магазин, в якому часто бував, і про ті рідкісні книжки, що я там бачив. «А ми можемо туди поїхати?» — запитав він. І ми поїхали. Йому в підсобці виклали різні цікаві книжки, і він, сидячи там, довго з цікавістю їх перегортав. Однак відібрав він стопку лише дитячих книжок. Для онуків. «А собі?» — здивувався я. «Мені вже пізно», — сказав він сумно.

А ось іще кілька рядків спогадів, наведених у розділі «Учитель». Вони належать одному з авторів цієї статті, який у п’ятдесяті роки часто зустрічався з Олександром Микитовичем під час спільної роботи в Київському медичному інституті. Ілюструючи своє тверде переконання, що Марзєєв був зразком високої принциповості, академічної честі й глибокої людської порядності, він наводить епізод, що трапився на одному засіданні вченої ради із захисту дисертаційних робіт. Дисертант відповів на всі запитання. Жодних істотних зауважень не було. Промовці оцінювали роботу лише позитивно. Та коли оголосили результати голосування, виявилося, багато хто кинув чорні кулі. Марзєєв підвівся, із силою грюкнув своєю палицею об підлогу і сказав: «Мені соромно бути у вченій раді, члени якої не мають сміливості чесно, дивлячись дисертанту в очі, висловити свою думку, а завдають «удар ножем у спину». Тим паче, що робота хороша й корисна».

«Нам не дано предугадать, как наше слово отзовется…» «1961 року мене, випускника Дніпропетровського медичного інституту, — пише один із авторів книжки, член-кореспондент АМН України А.Сердюк, — направили за розподілом лікарем до Верхньодніпровської санепідстанції. Я з подивом довідався, що саме у Верхньодніпровську на цій самій посаді в 1911—1914 роках працював Марзєєв, що саме тут 1913 року він заснував першу в Україні санітарно-епідеміологічну станцію. У березні 1966 року головний лікар облСЕС А.Касьяненко (до речі, прекрасний організатор служби та високий професіонал) запропонував мені поїхати до Києва на наукову конференцію Інституту комунальної гігієни, присвячену 10-річчю від дня смерті О.Марзєєва. Я побудував свій виступ на зіставленні та аналізі проблем минулих днів і сучасності, на наступності ідей Марзєєва. Мені здалося, що це викликало зацікавлення у слухачів. Після конференції до мене підійшов учений секретар інституту М.Крижановська з пропозицією від директора Д.Калюжного вступити до аспірантури».

…Біля нового будинку інституту сьогодні височіє пам’ятник О.Марзєєву, проведено чимало наукових форумів, присвячених його пам’яті, опубліковано низку яскравих статей про нього. І от нині вийшла у світ прониклива книжка, що навдивовижу правдиво розповідає про мудрого лікаря, талановитого вченого, світлу людину. На жаль, як тепер заведено, тираж із любов’ю оформленого видання — лише одна тисяча примірників. Замало, щоб розповісти сучасникам про видатного попередника, щирого поборника суспільного здоров’я, згадуючи якого, хочеться стати кращим, чеснішим, кориснішим для країни!..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво