Геттоїзація Росії

Поділитися
Незабаром Володимир Путін залишить президентське крісло. За час його правління багато говорилося...

«Всенародным судом

Отдали вы

Родину бедную,

Злополучный наш град,

В руки — кому ж?

Родины пасынку!

Стал тираном Питтак,

Города враг,

Родины выродок».

Алкей, VI в. до н.э.

Незабаром Володимир Путін залишить президентське крісло. За час його правління багато говорилося про згортання демократичних свобод та економічне зростання, але мало хто акцентує увагу на тому, що конкретно принесло правління нового президента простим громадянам Росії. Соціальним результатам правління Володимира Путіна присвячена бесіда з керівником Центру соціології девіантності Соціологічного інституту Російської академії наук доктором юридичних наук, викладачем Петербурзького інституту Академії генеральної прокуратури РФ професором Яковом Гилинським.

— Багато хто забув, що Путін прийшов до влади не з обіцянками господарського добробуту, а з гаслом забезпечення безпеки громадян. Наскільки ця безпека збільшилася сьогодні порівняно з 1999 роком?

Яків Гилинський
— У 1994—1998 рр. рівень зареєстрованих злочинів не перевищував 1700—1800 на сто тисяч населення на рік. Це вже було забагато. Починаючи з 1999 року планку в 2000 злочинів на сто тисяч населення подолано, потім спостерігалися невеликі коливання й нове зростання у 2004 році з рекордом у 2006-му — 2692! Такого рівня злочинності в Росії не було ніколи, принаймні за ті періоди, за які маємо статистичні дані.

Щодо тяжких та особливо тяжких злочинів — схожа картина. Початок 2000-х став набагато більш «убивчим», ніж друга половина 1990-х. У 1995—1998 рр. кількість убивств у Росії дещо зменшилася, з 1999-го спостерігається зростання. На цей час рівень навмисних убивств на сто тисяч населення — приблизно 20 на рік. Це показник дуже важкого в усіх аспектах 1994 року. Причому якщо брати статистику не МВС, яка не враховує жертв терактів, замахів на співробітників міліції та ще кількох категорій убитих, а медичну, то виходить геть сумна картина — 30 убивств на сто тисяч населення на рік. Для порівняння: рівень убивств у Австрії і Німеччині — 1,2 на сто тисяч населення, у Норвегії і Японії — 0,9, у США — 5,6. Щоправда, у ПАР — понад 50, а в Колумбії — понад 70, так що Росія посідає третє місце у світі за рівнем убивств.

Ще більш разючі дані щодо розбійницьких нападів. У 1999 році їх було 28 на сто тисяч населення на рік, у 2005—2006 рр. — понад 40! Зовсім погано із пограбуваннями: у 1998-му — 83, у 2006-му — 249. Зростання втричі.

З ряду причин приховування злочинів порівняно з 1990-ми зросло. Та й громадяни стали менше довіряти органам і звертатися до них по допомогу. Тобто насправді зростання є ще вищим.

Особливе занепокоєння викликає зростання злочинів, скоєних на ґрунті расової, національної та релігійної ворожнечі. 25 жовтня 2007 року заступник голови департаменту охорони громадського порядку МВС Росії Володимир Голубовський повідомив, що на оперативних і профілактичних обліках перебуває 302 неформальні молодіжні об’єднання екстремістського спрямування загальною чисельністю понад 10 тисяч осіб. І це лише зареєстрованих! За 10 місяців 2007 року в Росії вчинено понад 430 націоналістичних нападів, загинуло 53 людей.

Найпоширеніші шовіністичні забобони — ісламо- та кавказофобія. Б’ють і вбивають також африканців, латиноамериканців, індусів, китайців. Як правило, ні про яку ідеологію не йдеться, хіба що «Росія для росіян!» і «Бий чорних!». Це сліпа й примітивна расова ненависть. Симетричною і тому неадекватною відповіддю нашого суспільства на зростання числа скінхедів стала масова поява ліворадикалів, так званих антифа. Якщо ще п’ять років тому в метро чи на вулицях Петербурга можна було побачити скінхеда, вдягненого «по формі», чи антифашиста, котрий хизується перекресленою свастикою, то тепер таких зустрінеш нечасто. Вони бояться показуватися, тому що побоюються одне одного: антифа калічать і вбивають бритоголових, нацисти — антифа.

— З якої причини підводить голову саме неофашизм?

— Нинішньому режиму він зручний із ряду причин. По-перше, як пугало для народу: «Дивіться, хто прийде, якщо підемо ми». По-друге, як своєрідний громовідвід для людського невдоволення. У Кремлі, очевидно, вважають: нехай краще вбивають чорношкірих, ніж висувають претензії до влади. По-третє, це своєрідний резерв проти теоретично можливої демократичної революції.

Судячи з подій останнього часу, влада почала розуміти, що народної революції не буде, а ігри з фашизмом є небезпечними, і міліція заходилася хоч щось робити проти праворадикалів. Але наскільки ця тенденція стійка — неясно. До того ж ксенофобія гаситься цілим комплексом заходів: не стільки поліцейськими, скільки просвітниць­кими, освітніми тощо. Це має робитися роками, день у день. А якщо судити з офіційних ЗМІ, латентна ксенофобія, навпаки, поступово нагнітається. Згідно з опитуваннями «Левада-Центру» близько 65% росіян підтримують гасло «Росія — для росіян». Зрозуміло, що далеко не всі з цих двох третин наших громадян виступають за етнічні чистки, але все одно показник насторожує.

— Одним із гасел Путіна після приходу до влади була боротьба з тероризмом. Що змінилося тут?

— Злочинів за ст.205 КК РФ — тероризм — було зареєстровано: у 1999 році — 20, 2001-му — 327, 2003-му (рекордний) — 561. Далі йде певне зниження: 2005-й — 203, 2006-й — 112. Але офіційна статистика щодо терактів мало свідчить про об’єктивну ситуацію. Який злочин МВС і ФСБ вважатимуть терактом, а який ні, — усе це досить умовно. Зрозуміло, що Росію почали регулярно підривати саме після знаменитого путінського висловлювання «мочити терористів у сортирі!». Багато терактів відбувається в регіонах, особливо на Північному Кавказі. Останні три роки більшість проявів
збройної боротьби, в тому числі терактів, спостерігається не в Чечні, а в сусідніх регіонах — Дагестані, Інгушетії.

— ЗМІ повідомляють, що бандитизм у цілому вдалося перемогти. Чимало «найпопулярніших» мафіозі, легендарних «хрещених батьків» 1990-х за останні п’ять років або вбито, або кинуто до в’язниць, або вигнано з Росії.

— Тенденції неоднозначні. Відповідно до закритої доповіді МВС Рашида Нургалієва, що просочилася в пресу, на кінець 2007 року на оперативному обліку в РФ перебувало 182 «злодії в законі». Фактично ними створена й через «положенців», «смотрящих», «тримачів общаку» підтримується система альтернативних органів управління на рівні регіонів, муніципальних утворень, установ кримінально-виконавчої системи. Мафія залишається досить сильною.

З іншого боку, справді, найбільш дика й неконтрольована «романтика» 1990-х пішла в минуле. Хтось із колишніх ватажків ОЗУ подався в бізнес, когось ліквідовано, хтось живе за кордоном.

Але найголовніше — спостерігається криміналізація дер­жавних силових структур. Кілька років тому в розмові зі мною полковник, який служить в управлінні МВС з боротьби з організованою злочинністю, сміючись розповідав, що міліція замінила оргзлочинність і «кришує» ларьки, ринки, місця продажу наркотиків, ресторани й магазини. На моє запитання, чи «кришують» вони гральний бізнес, він сказав: «Е-е-е, ні! Це нам не до снаги. Казино «кришує» ФСБ». Наркобаронів «кришує» Держнаркоконтроль. Зрощування кримінальних «авторитетів» із владою та бізнесом — повсюдне явище.

Що ж до тих «хрещених батьків», про яких ви сказали, то останні арешти, убивства та вигнання за кордон деяких з них у російських регіонах, зокрема в Петербурзі, пов’язані з посиленням московських кланів, які нарощують вплив у провінції і усувають конкурентів, у тому числі з допомогою державних силових структур.

Обандичування держави має свою жорстоку логіку й іноді некеровану динаміку. Скоєне понад рік тому вбивство заступника голови Центробанку, недавнє вбивство прокурора Саратовської області — це сигнали для влади. Впровадження «понять» на рівень державної політики може призвести до кривавих несподіванок уже в найближчому майбутньому.

— Якщо подивитися російські телеканали, то, на відміну від 1990-х, видно багато спокійних, упевнених і по-своєму щасливих облич. Чи є якісь показники того, наскільки щасливими почуваються люди?

— Щастя — штука складна. Різноманітні опитування показують, що багато хто став упевненіше дивитися в майбутнє. Але інші статистичні дані однозначно демонструють, що в певних верствах населення зростає туга і почуття безнадії, безпросвітності.

Сьогодні ми входимо до трійки світових лідерів за рівнем самогубств на сто тисяч населення. Це рекорд у російській історії. Наша країна поставила його дуже важкого в усіх аспектах 1994 року — понад 40 завершених самогубств на сто тисяч населення. Відтоді ми «боремося» за перше місце з Литвою, причому литовці часом випереджають нас. 1998 року в Росії було 35,4 завершеного самогубства на сто тисяч населення, 1999-го — 39,3, 2003—2004 рр. — приблизно 38—39. На початку нового століття Литва ухвалила програму із запобігання самогубствам, у Росії ж нічого подібного немає. Не побоюся патетики: ми одна з найнещасливіших країн у світі.

— Як справи із «млявоплинними самогубствами» — наркотизацією, пияцтвом і тютюнопалінням?

— На жаль, офіційна медична статистика щодо цих проблем говорить мало. До того ж вона менш доступна, ніж статистика МВС. Щодо «важких» наркотиків ситуація змінюється — у 1998—2001 рр. у країні стався вибух героїнової залежності, тепер начебто стало трохи краще, але в цілому становище тривожне.

Щодо алкоголю все набагато гірше. До 1994 року за споживанням алкоголю на душу населення ми вийшли на перше місце в світі. Середній росіянин став випивати понад 14 літрів чистого спирту на рік. Наша країна стала пити стільки, скільки не пила ніколи. За час правління Путіна через названі причини складно оперувати цифрами споживання алкоголю, зате є статистика смерт­ності від отруєння алкоголем на 100 тисяч населення: 1998-й — 17,8;
1999-й — 20,5; 2000-й — 25,7; 2001-й — 28,5; 2002-й — 27,7; 2003-й — 28,3! У посланні федеральним зборам за 2005 рік Путін заявив, що щорічно «в Росії лише від отруєння алкоголем і передусім його сурогатами щорічно помирає близько 40 тисяч людей». Відтоді спостерігається зниження. За даними Національної алкогольної асоціації, за 2006 рік у країні від отруєння алкоголем померло 28 тисяч людей, за 2007 рік — 20 тисяч. І навіть якщо статистика правдиво відображає тенденцію до спаду, все одно наші абсолютні показники — жахливі.

За словами головного санітарного лікаря Росії Геннадія Онищенка, хворих на алкоголізм у Росії нині близько двох із половиною мільйонів, а середньостатистичний росіянин випиває 15 літрів чистого алкоголю на рік. Це найбільше в світі, так ми не пили ніколи у своїй історії. Нещодавно німецька газета Die Welt опублікувала дані, які ґрунтуються на обсягах продажу основних алкогольних концернів у Росії, відповідно до яких у 2007 р. середній росіянин випивав 17 літрів чистого спирту на рік. Але реальної цифри немає: хто і як зможе підрахувати, наприклад, скільки самогону готують і випивають у російському селі?

— Який прогрес щодо загального здоров’я населення?

— За стандартами ВООЗ, у нас епідемія туберкульозу. На 100 тисяч населення смертність від цього захворювання в 1998 році становила 15,4 особи, у 2000-му — 20,6; у 2006-му — 21. За темпами поширення ВІЛ та СНІДу на рубежі століть ми посіли перше місце в світі. І досі швидкість передачі та поширення захворювання в нас залишається досить високою. Лише зареєстрованих носіїв цього вірусу на 100 тисяч населення в 2001 році було 130, у 2006-му — 220. За експертними оцінками, у нас у країні сьогодні близько двох мільйонів ВІЛ-інфікованих. Швидше за все, ці люди помруть у найближчому майбутньому.

Це найстрашніші приклади. Загальна картина їм відповідає. Смертність людей у Росії в 1998 році — 13,6, у 2001-му — 15,6, у 2005-му — 16,4 особи на тисячу населення на рік. Середньосвітовий показник — дев’ять. Рівень смертності в Росії співвідносний із цим показником у низці країн Центральної та Східної Африки.

Схожа динаміка в нас і з очікуваною тривалістю життя: у 1997 році в російського чоловіка вона становила 61 рік, у 2005-му — 59 років. До пенсії середній представник російської сильної статі вже не доживає. Два роки комусь можуть здатися незначною величиною. Але достатньо помножити це на 65 мільйонів російських чоловіків, і виходить астрономічний часовий інтервал, викрадений владою в громадян Росії на початку XXI століття.

Сьогодні — офіційно — знову 61 рік, але, з огляду на наведені вище приклади, сумніваюся, що ці дані є коректними. І навіть якщо прийняти їх як правду, то виходить, що прогрес — нульовий.

За даними Світового банку, середня очікувана тривалість життя в Росії 2005 року була на десять років менша, ніж у Польщі, на шість років — ніж у Бразилії, на два з половиною роки — ніж в Україні та Індонезії. Цей показник у нас нижчий за середньосвітовий на три роки.

Як університетському викладачеві мені добре відомий і вкрай низький рівень професіоналізму випускників вузів, включно із медичними. Так що, як співається в одній із пісеньок, «то ли еще будет, ой-ой-ой».

— Чому ці явища спостерігаються на тлі сильного й стабільного економічного зростання, яке відбувається в Росії з 1999 року?

— У соціальних процесах і явищах однієї причини не буває, але я можу назвати головну — зростання майнового розшарування, яке виражається в коефіцієнті Джинні (КД). Грубо кажучи, якщо всі прибутки країни порівну розділено між громадянами, то КД дорівнює нулю; якщо все майно в країні належить одній людині, він дорівнює одиниці. Найбільш тісний кореляційний зв’язок спостерігається між КД і числом навмисних убивств, заподіянь тяжкої шкоди здоров’ю та розбійницьких нападів. За єльцинське десятиліття «найнесправедливішим» був 1994 рік: КД — 0,409. 1999-го в Росії КД був дещо ниж­чий — 0,394, 2004-го — 0,456! Наші показники в 2004 році були близькі до Болівійських — 0,447, кенійських — 0,445. У Бразилії цей показник у 2004 році був іще вищий — 0,591. Але процес збільшення прірви між бідними та багатими в Росії йде такими темпами, що невдовзі ми можемо виявитися справді попереду планети всієї. Нерівність призводить відразу до кількох негативних наслідків: вона породжує в бідних почуття несправедливості, пекучої заздрості, наводить на думку, що життя не склалося, а тому нема чого втрачати. Розпач штовхає людей, з одного боку, на злочини, з іншого — на самогубства, пияцтво, наркоманію тощо.

— Президент Путін на прес-конференції, даній ним після зустрічі «великої вісімки», говорив про це в дещо іншому тоні: «Розрив між багатими й бідними в нас усе ще залишається надто високим, але відсоток бідних у нашій країні знизився».

— Не знаю, може, він користується якимись іншими даними чи, може, злі бояри його, наївного, безсоромно обманюють. Я оперую даними Світового банку і вітчизняних дослідників-економістів.

Щоб побачити вибудувану систему соціального апартеїду, достатньо пройтися тими районам Москви й Петербурга, які забудовані «нетрями», «точками», «кораблями». У темний час доби я робити цього не раджу. Подивіться на малі міста, на злиденне село, яке буквально вимирає, вбите реальним соціалізмом. До слова, у селах і невеликих містечках проживає 60% населення Росії. Поїдьте в одне з численних «постіндустріальних» «гнилих містечок», які дісталися нам від радянського ВПК. Погляньте, як знелюднюється російська Північ. Я вже не кажу про великі міста-гетто, як, наприклад, півмільйонні Набережні Челни, побудовані в 1970-х. Один «пікантний» штрих до цієї картини додав на прес-конференції 5 вересня 2007 року керівник Федерального агентства з освіти Григорій Балихін. За його словами, у 40% російських шкіл немає каналізації та нормальних вбиралень, туалети в цих навчальних закладах — накриті будками вигрібні ями на подвір’ях.

І поруч із цією «благодаттю» ми бачимо будівництво великих закритих «елітних» житлових комплексів зі своїми басейнами, яхт-клубами, розважальними центрами, магазинами та пунктами медичного забезпечення, а то й вертолітними майданчиками. «Мода» на такі «колективні замки» прийшла на початку XXI століття. Нині вони ростуть, особливо в Москві, Петербурзі та їхніх околицях, ніби гриби після дощу. Із цих веж зі слонової кістки, які охороняються по периметру, можновладці й верхівка бізнесу з презирством, хоч і з невеликим побоюванням, позирають на перманентно ошукувану й нещадно експлуатовану ними більшість населення.

Щоб проілюструвати ці картини цифрами, візьмімо такий показник, як смертність жителів від пожежі. У 1998 році від пожеж у нашій країні загинуло 13740 людей, у 1999-му — 14861. Далі зростання: у 2001—2006 рр. щорічно гинуло понад 17 тисяч людей, із рекордом у 2002-му — 19906 людей! І за 2007 рік (офіційна цифра МНС набагато вища за показники кінця 1990-х) — 15924 загиблих. Це інтегральний результат трьох процесів. По-перше, відбувається деградація житлового фонду, у тому числі електромереж, що призводить до пожеж. По-друге, спостерігається руйнація системи медичного забезпечення: лікарі не можуть вчасно і якісно надати допомогу постраждалим. По-третє, не на висоті пожежна служба. До слова, багато рядових пожежників скаржаться: як тільки указом Путіна цю службу було передано з МВС до МНС, у роботі її підрозділів почався безлад.

— Однією з основних ідей доби Путіна стало так зване «зміцнення вертикалі влади», іншими словами — централізація, яка, за словами влади, спрямована на зміцнення безпеки населення.

— Цей процес призводить до пограбування регіонів і збагачення столиці, отже, до посилення нерівності в масштабах країни й далі за принципом доміно — до зростання соціального негативу. Хрестоматійним прикладом «вертикалізації» стало призначення губернаторів президентом. Через губернатора офіційно й неофіційно бізнес «прокручує» величезні кошти. Раніше вони залишалися в регіонах, тепер осідають у Москві. Крім того, податкова реформа віддала у відання місцевої влади ряд податків, але при цьому федеральний бюджет забрав собі найприбутковіші й ті, що легко збираються, види податків. В експлуатації периферії є ще однин бік: столиця відтягує на себе найкращу робочу силу з усієї країни. Багато москвичів «пирхають» на метикуватих і спритних приїжджих, не розуміючи, що збагачення їхнього міста значною мірою відбувається за рахунок розуму й сили останніх. До слова, ці процеси шкідливі й для Москви, оскільки спричиняють її ожиріння: столиця Росії стає новим Вавилоном, і будівництво вежі, найвищої на європейському континенті, підтверджує цю тенденцію. Згадаю тут лише про дві проблеми: дорожні затори, які паралізують рух, і страшенну загазованість Москви.

— За даними проведеного в 2006 році дослідження компанії MasterCard, Москва посіла останнє, п’ятдесяте місце в рейтингу головних ділових центрів світу за ступенем придатності й зручності для ведення бізнесу. Вище неї стоять навіть Пекін, Варшава і Делі.

— Надцентралізація неефективна також і в суто управлінському значенні. Можливо, тому Далекий Схід — один із найбільш неблагополучних регіонів за рівнем корупції, розповсюдження наркотиків, злочинності. До Сахаліну далеченько, побачити проблеми регіонів з Москви складно навіть за бажання.

— Чи є бажання? Зужитим стало звинувачення влади в егоїзмі, своєкорисливості й зажерливості.

— Путінський режим, мабуть, найкорумпованіший в історії Росії. Такого розквіту хабарництва та казнокрадства наша країна не знала ані за Єльцина, ані за комуністів, ані за царів. Олександр Меншиков та його підлеглі не продавали шведам зброї під час Північної війни. Та й висміяні Гоголем злодійкуваті чинуші — пустотливі діти порівняно з нинішніми перевертнями в погонах, перевертнями з печатками, перевертнями з мандатами. Усе це підтверджується не лише дослідженнями моєї команди, а й фонду «ИНДЕМ» Г.Сатарова, а також закордонними спеціалістами.

За індексом корупції ми в цілому обігнали арабський світ, Латинську Америку і перебуваємо в компанії з Бангладеш, Нігерією та Угандою.

— Коли я вступав до інституту в 1997 році, щонайменше половина нашого курсу пройшла до ВНЗ по-чесному, без «блату» чи «бакшишу»: студенти-однокашники зазвичай усе один про одного знають. Цього літа вступали мої двоюрідні молодші брати, а також молодші брати й сестри моїх однокурсників — скрізь суцільне хабарництво.

— Сатаров досліджує верхівкову корупцію, я обмежуюся низовою і середньою. Корупція нині унікальна за цинізмом. Більшість ставок — кому скільки за що давати — публікуються в пресі. У нас із 2000 року в газетах улітку регулярно оприлюднюються дані про розмір хабарів у престижних вузах Петербурга. Нещодавно в одній із центральних газет було опубліковано розцінки за надання послуг армії: скільки треба платити, щоб не піти служити, скільки за відстрочку, скільки за яку нагороду. Орден Мужності коштує п’ять-вісім тисяч доларів, письмова подяка президента — 30 тисяч, звання Героя Росії — від 15 тисяч доларів. У 2000 році у збірці статей, випущеній НДІ Генпрокуратури РФ, опубліковано «тариф» за припинення кримінальної справи, за призначення покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, за зменшення строків покарання (за кожен рік). Публікується «такса» за отримання державних посад і «відкатів» за надання держзамовлень. Приклади я можу продовжувати нескінченно.

Тотальна корупція — лихо №1 у Росії, оскільки жодну соціальну проблему не можна вирішити, коли все залежить від того, хто кому скільки має заплатити.

Корупція страшна не лише сама по собі, вона не тільки призводить до деградації дер­жавних структур, зниження рівня освіти, охорони здоров’я, забезпечення охорони громадського порядку тощо. Це інструмент зміцнення тієї ж таки соціальної нерівності, коли бідні й малозабезпечені не можуть пробитися нагору й опиняються замкненими в своїй суспільній ніші.

Дуже сумно, що брудні правила, які задає держава, підхоплює бізнес: сьогодні один із найпоширеніших видів злочинів у Росії — комерційний підкуп (підприємці дають хабарі підприємцям). Цей вид злочину, як правило, не фіксується МВС, але в західних інвесторів та аудиторів від цього шок.

— Ви описали ситуацію, в якій нашому населенню живеться ой як несолодко. У чому тоді причини підтримки Путіна з боку більшості громадян Росії?

— По-перше, Кремль установив прямий контроль над усіма основними ЗМІ й пошиває народ у дурні. По-друге, завдяки зростанню цін на нафту й газ, їх видобутку й експорту частина середнього класу живе заможніше, ніж раніше. По-третє, за Путіна спостерігалася певна стабільність. Нехай це за своєю суттю застій, стагнація й загнивання, але народ втомився від потрясінь 1990-х.

Не зайво згадати й про традицію авторитаризму, а також про те, що офіційна пропаганда вміло роздмухала тезу про «Росію в колі ворогів», про нібито новий виток холодної війни, а під час війни, як кажуть можновладці, проти свого уряду виступають лише ренегати й зрадники.

— Доповню це ремаркою з особистого досвіду. Спілкувався з росіянами віком від 20 до 35 років, які мають добру освіту, знають іноземні мови, по року й більше проживали в розвинутих демократичних країнах, м’які за характером і в цілому дуже приємні. Але коли мова заходить про міжнародні відносини, вони раптом починають упевнено рубати фразами про те, що нашу країну ненавидять і зневажають, Євросоюз із США хочуть розчленувати й поділити її, Захід — отримати контроль над російськими надрами. Коли просиш навести конкретні приклади — люди губляться, не можуть пригадати жодного факту, але думок і оцінок затято не змінюють.

— Найстрашнішою спадщиною радянської системи є не стільки ідеологічна радянщина, яка знову ллється на нас із телеекранів, скільки радянська ментальність, у тому числі спосіб сприйняття світу. Надії, що в умовах волі виросте здатне вільно мислити покоління, на жаль, виправдалися лише почасти. Втім, і ця «воля» тривала недовго… Певного оптимізму все ж надає те, що нинішнє покоління молодих — більш гнучке, ніж люди, які виросли в радянський період.

— Що Путін зробив не так у період свого правління, аби життя більшості населення стало нормальним?

— Практично кожне важливе рішення Путіна в дер­жавному управлінні, у внутрішній та зовнішній політиці, в економіці зазнавало критики — як у Росії, так і за кордоном. У цілому я приєднуюся до цих негативних оцінок. Але ще важливіше те, чого влада за минулі вісім років не зробила. Якщо я зараз почну перелічувати все це, наша розмова триватиме до ранку. У кримінальному праві є такий термін — «злочинна бездіяльність». Складно уявити, але, маючи величезні бюджетні прибутки від продажу сировини, лояльний держапарат і такий великий ресурс підтримки населенням, режим не зробив для простих громадян, які за нього голосують, фактично нічого! Мало того, бюрократизацією та корупцією він ускладнив їхнє життя, і розвиток країни пішов у якесь осушуване річище: нині ми спостерігаємо процес геттоїзації Росії.

***

Багато питань, що розглядаються в статті «Геттоїзація Росії», здалися нам актуальними й у проекції на Україну. Прокоментувати схожість і відмінності ми попросили двох провідних українських соціологів.

Євген Головаха, заступник директора з науки Інституту соціології НАН України:

— Основні показники, які наводить і аналізує в інтерв’ю Яків Гилинський, справді багато в чому схожі з українськими. Так, відповідно до всіх міжнародних рейтингів, ми близькі до Росії за рівнем корумпованості. Недалеко пішли й за ступенем соціальної нерівності. Збільшення розриву між найбіднішими й найбагатшими — ця тенденція в Україні приблизно така сама, як і в Росії. Є, звичайно, й істотні відмінності. Наприклад, кількість терактів у Росії пов’язана з її особливостями та внутрішніми процесами. Україна в цьому сенсі значно спокійніша країна. Тривалість життя в нас усе-таки поки трохи вища, ніж у Росії. Але в нас є й гірші показники — захворюваність на ВІЛ і туберкульоз.

Якщо оцінювати ситуацію за сукупністю показників, запропонованих Яковом Гилинським, то Україна начебто відрізняється від Росії не так істотно. Проте є одна маленька, але принципова відмінність — ступінь свободи та демократичного розвитку. Це дуже значимий чинник, попри всі досить важкі статистичні дані. Процес погіршення соціальних показників, що спостерігався на пострадянському просторі з кінця 80-х років, був абсолютно неминучий як для Росії, так і для України, як для авторитарного правління, так і для демократичного. Вважати це провиною лише Путіна навряд чи варто. Тоді можна говорити, що Кучма і Ющенко винні в тому, що українська ситуація багато в чому подібна до російської.

Що нас обнадіює? Чому я не став би автоматично переносити настільки темні фарби на українські реалії? Досвід показує, що демократична система, яка існує в країні, попри всі наші біди й проблеми, все-таки надає набагато більші можливості для особистого виживання. Ті свободи, які ми маємо — включно зі свободою слова, ініціативи, політичних зборів тощо (що в Росії стало вже дуже проблематичним), дає нам більше перспектив на найближчі 20 років. Однак і Росія не безнадійна...

Для бідних країн (а ми неминуче мали стати бідними при руйнації інституціональних основ суспільства, хоча й радянська влада не була багатою з соціального погляду), в яких дохід на душу населення становить від двох до трьох тисяч доларів (Україна) або від чотирьох до п’яти (Росія), шанси перейти від автократії до демократії — дуже невеликі. Але якщо Росія досягне понад семи тисяч доларів доходу на душу населення, то можливість того, що автократія, яка поступово формується в бідних умовах, зміниться тим самим станом, у якому нині перебуває Україна, дуже висока. Росія просто боїться отримати таку саму політичну нестабільність, як у нас. Однак, із погляду перспектив країни і можливості її виходу на цивілізований рівень розвитку, краще мати політичну нестабільність, ніж автократичну стабільність. Тому Україна має кращі перспективи, за всієї нашої бідності.

Політологи довели, що за рівня доходу менше восьми тисяч доларів на душу населення країна просто не може бути не корумпованою. За низького рівня оплати праці ті, хто має доступ до ресурсів, компенсують власну бідність хабарництвом. Як тільки межу у вісім тисяч доларів подолано, поступово зникає і корупція. Я, приміром, дуже підозріло ставлюся до будь-якого нашого уряду, який каже, що головне не ВВП на душу населення, а чесність. Чесність кожний розуміє по-своєму. А от ВВП на душу населення — показник чіткий і, як свідчать дослідження, пов’язаний із реальним поліпшенням життя людей, зокрема й у соціальній сфері. Пільгами та подачками працездатне населення тільки розбещується.

Порівнюючи українську ситуацію з російською, описаною Гилинським, я не робив би песимістичних висновків ще й тому, що в нашій політичній культурі, на відміну від російської, закладений дуже істотний елемент, який перешкоджає антидемократичному процесу. Навіть наша сильна схильність до охлократії все-таки краще, ніж вирішення проблем автократичним шляхом.

І останній коментар. Усе-таки пан Гилинський — не соціолог, а юрист. Він оперує статистикою. А статистика — не визначальний критерій оцінки перспектив країни. Хоча я згоден із багатьма його оцінками й судженнями.

Валерій Хмелько, завідувач кафедри соціології НаУКМА, президент КМІС:

— Яків Гилинський керує центром соціології девіантності, який накопичує всі відхилення від норм. Ми цим не займалися. Час від часу проводили дослідження, пов’язані з авторитаризмом, корупцією. Але це було за різних часів, і якоїсь чіткої картини в нас просто немає. Тому говорити можна тільки узагальнено.

На відміну від Кремля, що встановив прямий контроль над основними ЗМІ, в Україні жодній владі цього зробити не вдалося і вдатися не може, оскільки вона досить неоднорідна. У Росії ж великороське населення та настрої переважають у більшості регіонів країни. Географічного розподілу немає, як і концентрації інакомислячих політичних сил. Відбувається розкручування імперської самосвідомості з опертям на ефект «батьківщина в небезпеці» і «Росія в оточенні ворогів». У нашій країні на таку ідею реагує зазвичай Західна Україна. Опитування показують, що більшість населення Центрального, Південного і Східного регіонів України сьогодні, швидше, готова проголосувати за приєднання до союзу Росія—Білорусь, а не до Євросоюзу. Останньому явну перевагу віддає лише Західна Україна. Згідно з опитуваннями, ідея, що Росія — це загроза, від якої потрібно відгородитися з допомогою НАТО, працює лише там.

Завдяки бюрократизації та централізації, які Гилинський, по-моєму, слушно характеризує як застій і стагнацію, у Росії є певна стабільність, якої немає в нас. Населення України дуже втомилося і від частих виборів, і від розброду як у коаліції, так і в опозиції (хоча там це не так помітно, оскільки більш авторитарна побудова партії обмежує публічні прояви). І, природно, в Україні немає такого припливу ресурсів, що його дає Росії зростання цін на нафту.

Що ж до соціального розшарування, яке справді фіксується, максимальним у нас воно було в 1998—1999 рр. Після цього все-таки зійшло на більш низькі цифри. Найостанніших я не аналізував, але в даних за перші 12 років незалежності чітко простежується стрибок і децильного, і Джинні коефіцієнтів. Можливо, тому, що в Україні немає такого припливу ресурсів, як у Росії, розшарування не сягає таких масштабів. Але децильний коефіцієнт можна зіставити з даними часів Великої депресії в США, хоча настільки високий рівень безробіття в нас був тільки в 1998 році.

Дані опитувань на замовлення Європейського банку реконструкції та розвитку мені не траплялися, але співвідношення прибічників авторитарного режиму в пострадянських державах цілком правдоподібне. На жаль, у нас його прибічниками є не тільки східні області, більш русифіковані та орієнтовані на Росію, а й західні, які хочуть сильної руки, котра захищатиме національно-культурні інтереси та українську мову як державну.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі