Геній рідко тріумфує без боротьби

2011 року виповнюється 115 років із дня смерті талановитого винахідника, успішного промисловця і щедрого філантропа Альфреда Бернхарда Нобеля — людини, чиї інтереси були надзвичайно різноманітними. Електрохімія й оптика, біологія та медицина, історія та філософія, техніка та література — далеко не повний перелік його аж ніяк не пустопорожніх захоплень. Не здобувши систематичної освіти, Альфред Нобель, попри те, став одним із найосвіченіших людей свого часу — був членом Шведської академії наук, Лондонського королівського товариства, Паризького товариства цивільних інженерів. Упсальський університет присвоїв йому звання почесного доктора філософії. Нобель був знайомий із могутніми королями та міністрами, відомими вченими та підприємцями, найпопулярнішими художниками і письменниками своєї епохи. До того ж це була дуже заможна людина. Своєю промисловою імперією, розкиданою по всьому світу, він успішно керував із допомогою цілої команди директорів численних незалежних одна від одної компаній. Проте основне багатство принесло Нобелю виробництво винайденого ним динаміту. І хоча газети тих років писали, що відкриття інженер зробив випадково, коли ненароком пролитий нітрогліцерин увійшов у землю, внаслідок чого й утворився динаміт, — Нобель це люто заперечував, стверджуючи, що свідомо шукав речовину, котра зменшує вибухонебезпечність нітрогліцерину. Такою речовиною став кізельгур — гірська порода, яку ще називають «трепел» (від Тріполі в Лівії, де її видобували).

Жан Анрі Дюнан народився 8 травня 1828 року в Женеві. Його батько, Жан Жак Дюнан, був шанованим негоціантом, який входив у правлячу раду міста. Батьки, глибоко віруючі люди, з дитинства прищеплювали синові не лише підприємницьку кмітливість, а й людинолюбство, співчуття, прагнення робити добро. З 18 років він навчається економіки, паралельно займаючись громадською діяльністю, вечорами відвідує хворих і бідняків, щонеділі ходить до міської в’язниці, намагаючись підтримати в’язнів, зберегти їхню віру в людей та Бога. Закінчивши коледж, Жан Анрі йде працювати стажером у банк.

Із 26 років Дюнан трудиться у представництві женевського банку в Алжирі. Але й там не забуває знедолених, бере активну участь у боротьбі проти рабства. Щоб хоч чимось підтримати злиденних алжирців, він вирішує організувати велике сільськогосподарське підприємство, на якому місцеві жителі могли б працевлаштуватися на пристойну зарплату. Дюнан створює акціонерне товариство млинів Мон-Джеміля, для фінансування якого запрошує родичів та друзів. Йому вдалося зібрати чималі кошти, вибрати вдале місце, оснастити млин сучасним устаткуванням. Залишалося придбати землі під вирощування зернових, урожай яких забезпечував би нове підприємство сировиною для переробки. Але тут сталося те, що так добре знайоме сучасним українським підприємцям: Дюнан зіштовхується з нездоланною чиновницькою протидією. Так і не здолавши її, він їде до Парижа. Але оббивання порогів різних відомств метрополії також не призвело до успіху, і молодий підприємець із властивою йому цілеспрямованістю вирішує звернутися до найвищої інстанції — імператора. Однак на той час Наполеон III на чолі своєї армії перебуває в Ломбардії, де спільно з італійськими союзниками готується до сутички з австрійськими військами. І Дюнан їде вслід за імператором. Чи міг він припустити, що в Сольферіно, де була ставка, на Жана Анрі очікує не аудієнція в імператора, а події, котрі повністю змінять усе його подальше життя? Вочевидь, самою долею йому судилося стати знаряддям милосердя в руках Божих.

Tutti fratelli — всі ми брати

24 червня 1859 року під Сольферіно відбулася одна з найбільш жорстоких і кровопролитних битв XIX століття. Втрати обох сторін становили 40 тисяч убитих і поранених. Ось що пише Дюнан про жах, свідком якого йому довелося стати:

«25 червня сонце освітило найжахливіше видовище, яке тільки може змалювати людська уява. Все бойовище всіяне трупами людей і коней; шляхи, канави, яри повні мертвих тіл, а в околицях Сольферіно земля буквально всуціль покрита ними... Бідолашні поранені, яких піднімають протягом дня, мертвотно бліді й цілком знесилені; у деяких, особливо в тяжкопоранених, погляд отупілий, вони точно нічого не розуміють, але це... не заважає їм страждати; інші збуджені, їх б’є нервова дрож; інші, із запаленими, зяючими ранами, ніби збожеволіли від жорстоких страждань; вони благають їх прикінчити і зі спотвореними обличчями б’ються в передсмертних корчах... Всілякі осколки, уламки кісток, клапті одягу, земля, шматки свинцю ятрять рани і посилюють муки поранених».

Дюнан добирається до містечка Кастильйоне, розміщеного неподалік. Тут панують метушня і безладдя, на вулицях, майданах і в церквах містечка лежать тисячі поранених. Він піднімається дорогою, що веде до головного храму — К’єза Маджоре. Уздовж схилу, жолобом, призначеним для відведення дощової води, вже другий день безперервно струменить кров. У церкві всюди поранені, у нефі рояться тисячі мух, усе просякло смородом випорожнень та гниючої людської плоті.

Не маючи якихось медичних знань, Дюнан намагається промивати рани, накладає, як уміє, пов’язки, влаштовує зручніше поранених, котрі лежать покотом на кам’яній підлозі. Нещасних мучить спрага, і Дюнан поспішає до фонтана, щоб принести води. Він просить кількох жінок допомогти, але ті бояться доглядати за пораненими французькими солдатами, остерігаючись, що повернуться австріяки й суворо їх покарають за співчуття до солдатів противника. Однак Дюнан наполягає, переконуючи жінок, що перед обличчям страждань усі рівні, і невдовзі ті погоджуються допомогти, повторюючи вслід за дивним іноземцем tutti fratelli — «всі ми брати».

Разом зі співчуттям у Дюнана дедалі більше наростає обурення. З вуст усіх поранених він чує одні й ті ж гіркі слова: «Що ж це коїться, пане? Ми чесно воювали, а тепер... Тепер нас покинули напризволяще».

Дюнан вражений. Чому на поле бою відправлено лише кілька санітарних візків? Чому в Кастильйоні на дев’ять тисяч поранених усього шість санітарів? Із жахом він дізнається, що це не випадковість, так буває завжди. Санітарні служби армій того часу настільки нечисленні, що не може бути й мови про їхню ефективність. Солдати, котрі втратили здатність воювати, нікому не потрібні!

Женевський Комітет п’яти

Так і не домігшись аудієнції в імператора, Дюнан повертається до Парижа, щоб продовжити боротьбу з чиновницьким свавіллям. Ще два роки оббивання порогів урядових установ минають безрезультатно. Весь цей час його не полишають спогади про людські страждання, побачені у Кастильйоні.

Полишивши всі справи, Дюнан повертається до Женеви, палаючи бажанням розповісти людям правду про той бік війни, про який зазвичай уникають говорити. У результаті з-під його пера виходить книжка «Спогади про Сольферіно» — визнана згодом одним із найкращих творів натуралістичної школи. Її неможливо читати, не поділяючи почуттів автора.

Але Дюнан іде далі. Він звертається до світової спільноти з відозвою, в якій висуває таку пропозицію:

«...У надзвичайних ситуаціях, коли збираються... глави військових відомств різних національностей, чому б їм не скористатися такими зібраннями, щоб виробити якісь міжнародні договірні і обов’язкові правила, котрі, раз прийняті й затверджені, послужили б основою для створення товариств допомоги пораненим у різних державах Європи?..

Цивілізоване людство настійно вимагає створення організацій такого роду.

…Чому не можна створити в мирний час товариства, які під час війни надавали б чи організовували б допомогу пораненим?.. Чому б не скористатися порівняно мирним і спокійним часом для того, щоб обговорити питання першорядної важливості з погляду і людяності, і християнства?»

У відповідь на цю відозву до Дюнана надходять незліченні відгуки з усіх куточків Європи. Здобувши таку підтримку, він переконується, що треба діяти далі.

Неоціненну допомогу йому надає женевський юрист Гюстав Муаньє. Як невтомний трудівник Муаньє здобув повагу, дуже серйозно вивчаючи соціальні питання, працюючи на громадській ниві, зокрема головою Товариства заохочення громадського блага.

Прочитавши «Спогади про Сольферіно», він завітав до автора книжки. Час показав, що ці два вражаюче доповнюють одне одного, водночас становлячи собою повну протилежність. За роки співпраці їм так і не вдалося досягти цілковитого взаємопорозуміння, але в найважливішому вони змогли зійтися: у Женеві потрібно створити комітет, який займеться втіленням у життя ідей Дюнана.

Такий комітет було створено 1863 року. До нього увійшли генерал Дюфур — перший президент, Гюстав Муаньє — що згодом замінив Дюфура на посту президента комітету і протягом півстоліття керував ним залізною рукою, Анрі Дюнан — секретар, доктор Луї Аппіа і доктор Теодор Монуар.

Оберіг на ім’я «нейтралітет»

Отже, комітет, завдання якого — реалізація ідей Анрі Дюнана, створено. А тим часом невгамовний Дюнан, розмовляючи зі своїм голландським другом доктором Бастингом, з’ясовує, що під час бойових дій солдати без жодних докорів сумління відкривають вогонь по військових лікарях, санітарних візках та військово-польових шпиталях противника. Вони цього не робили б, якби знали, що їхні «мішені» призначаються виключно для гуманної мети. Але як відрізнити лікаря від будь-якого іншого офіцера, якщо на ньому звичайний офіцерський мундир? Як визначити, що у візку лежать поранені, а не набої, а в будинку біля фронтової смуги, навколо якого метушаться солдати противника, розміщений не штаб, а шпиталь? Як покласти край такому становищу?

Дюнану спадає на думку геніально проста ідея, і він пропонує те, до чого раніше не додумався ніхто інший: слід домовитися про запровадження пізнавального знака, спільного для всіх армій. Він вирізнятиме всіх, хто, перебуваючи у лавах військ, не бере участі у воєнних діях. Його отримають лікарі, санітари, він буде зображений на санітарному транспорті, вивішений над шпиталями та лазаретами. Ця емблема забезпечить недоторканність, надаючи тим, хто нею відзначений, нового юридичного статусу, що його Жан Анрі Дюнан називає «нейтралітетом».

Пропозиція до такої міри незвична, що інші члени комітету сприймають її досить прохолодно. Мало того, що доведеться переконувати уряди європейських країн, їхні військові штаби й інтендантські служби в доцільності присутності цивільних осіб на полях битв. То на додачу — ще й треба буде вмовляти уряди взяти на себе відповідні взаємні зобов’язання із забезпечення нейтралітету медичних служб армій, підписавши договір у галузі міжнародного права! Але як переспорити Дюнана, на боці якого гуманність і логіка?

Жан Дюнан розсилає листи володарям усіх європейських країн, запрошуючи їх надіслати своїх представників на конференцію, місцем проведення якої призначено Женеву, а датою — 26 жовтня 1863 року. Сам же на початку вересня вирушає за власний кошт у Берлін на Міжнародний статистичний конгрес, де пропагує й пояснює свої ідеї. Разом із Бастінгом пише, друкує і розсилає урядам європейських країн циркулярний лист, у якому просить надіслати делегатів на Женевську конференцію. До запропонованої комітетом угоди Дюнан, на власний страх і ризик, додає ідею «нейтралізації». Під листом він ставить підпис «Женевський комітет».

Його напористість творить дива. Перед ним відчиняються всі двері. Він відрекомендований королю, кронпринцу і кронпринцесі. Всі вони привітно приймають автора «Спогадів про Сольферіно». Далі буде поїздка до Дрездена, Відня, Мюнхена, де його приймають король Саксонії Йоганн, ерцгерцог Райнер, військовий міністр Баварії та багато інших. Всюди йому вдається викликати ентузіазм.

«Націю, котра відмовиться підтримати цю ідею, громадська думка Європи затаврує ганьбою», — заявляє Йоганн Саксонський. Неймовірний успіх!

Народження Червоного Хреста

20 жовтня Дюнан повертається до Женеви, де на нього очікує неприємне з’ясування стосунків із колегами з Комітету п’яти. На думку Муаньє, ідея про «нейтралізацію» — принаймні передчасна. Але Міжнародна конференція, що відкрилася через шість днів, перевершує найсміливіші очікування: у засіданнях беруть участь 18 представників 14 урядів. Спочатку вони ставляться з певною недовірою до запропонованого на розгляд проекту: він здається їм занадто зухвалим, але зрештою, заразившись ентузіазмом організаторів, учасники конференції приймають важливі рішення, котрі містять такі положення:

«Ст.1. Кожна країна повинна мати комітет, чий обов’язок полягає в тому, щоб, у разі війни і якщо виникає така необхідність, надавати допомогу санітарним службам збройних сил усіма наявними в його розпорядженні способами.

Ст.5. Під час війни комітети воюючих держав надають допомогу збройним силам своєї держави, наскільки дозволяють засоби, що в них є, зокрема організовують добровільний персонал і приводять його до стану готовності, а також, за погодженням із військовою владою, заздалегідь готують приміщення для догляду за пораненими.

Ст.8. Такий персонал у всіх країнах носить однаковий відмітний знак — білу нарукавну пов’язку з червоним хрестом».

А що ж «нейтралізація», на якій так наполягав Дюнан? Друга з трьох рекомендацій, прийнятих на конференції, гласить:

«Під час війни воюючі держави повинні проголошувати нейтралітет санітарних візків і військових госпіталів, а також повністю й абсолютно нейтральними мають бути визнані офіційний санітарний персонал та добровільний медичний персонал, жителі країни, які приходять на допомогу пораненим, і самі поранені».

Дата підписання цього надзвичайно важливого документа стала днем народження Червоного Хреста.

Імператор дає «добро»

Не минуло і двох місяців, як у Міжнародний комітет із надання допомоги пораненим (так тепер називається Комітет п’яти) приходить радісна звістка — у Вюртемберзі створено перше Товариство допомоги. А менш ніж за рік їх кількість сягнула десяти! Товариства створено в герцогстві Ольденбурзькому, у Бельгії, Прусії, Данії, Франції, Італії (в Мілані), Мекленбурзі, Іспанії та Гамбурзі.

І знову Муаньє й Дюнан починають спільну працю. Щоб рішення Женевської конференції 1863 року стали обов’язковими для всіх європейських держав, необхідний відповідний договір. Муаньє сідає за підготовку тексту цього документа, а Дюнан бере на себе зв’язки з громадськістю, оскільки був неперевершеним авторитетом у цій сфері. Класичний шлях укладання такого договору — скликання дипломатичної конференції. Але приватні особи таких можливостей не мають. Тоді ініціативу скликання конференції бере на себе уряд Швейцарії. Місцем її проведення знову обирають Женеву — як батьківщину Червоного Хреста.

Усю свою енергію Жан Дюнан скеровує на те, щоб пробудити інтерес урядів, переконати їх прислати в Женеву своїх дипломатичних представників, уповноважених підписати документ. Німеччина вже прийняла його погляди, тепер же Дюнану вдається залучити на свій бік міністра закордонних справ Франції Друена де Льюїса. Французькі посли отримують вказівки довести до відома урядів, при яких вони акредитовані, що імператор Наполеон III підтримує надання нейтрального статусу медичним підрозділам. Цього досить, аби інші європейські держави зайняли аналогічну позицію.

8 серпня 1864 року до Женеви з’їжджаються представники 16 урядів. До проекту договору, складеного Муаньє, у них лише незначні зауваження, і вже через кілька днів вони приймають остаточний варіант.

22 серпня 1864 року Женевську конвенцію про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни підписано.

Здавалося б, мети досягнуто, багатолітня й невтомна праця отримала високу оцінку європейської спільноти, і можна нарешті якщо не зупинитися, то зробити паузу й зайнятися особистими справами, які всі ці роки напруженої боротьби залишалися без належної уваги. Але Дюнан продовжує боротися за дальше поширення своїх ідей — за надання захисту військовополоненим, пораненим та військовим морякам, котрі зазнали аварії суден, і навіть деяким категоріям цивільних осіб шляхом ухвалення відповідних дипломатичних конвенцій чи міжнародних договорів.

Слава і забуття

Однак уже загострюються розбіжності між членами Женевського комітету, на адресу Дюнана лунає дедалі більше докорів, Муаньє втрачає до нього довіру. Ображений Дюнан надсилає президентові Міжнародного комітету лист із проханням про свою відставку з посади секретаря. Проте Муаньє відмовляється її прийняти, і Дюнан продовжує виконувати свої обов’язки до 1867 року.

А тим часом Акціонерне товариство млинів Мон-Джеміля повністю занепадає, а банкрутство «Кредит Женевуа» — банку, членом правління якого був Жан Дюнан, остаточно підштовхує його до краху. Дюнана звинувачують у навмисному введенні в оману своїх ділових партнерів. Несподівано він стає зовсім розореним, на ньому висить майже мільйонний борг. Злидні дедалі дужче стискають свої лещата. Він спить на лавках у міських парках і в залах очікування на вокзалах, від голоду судомить шлунок, шкарпетки протерлися до дірок, і Дюнан фарбує п’яти тушшю.

Почувши про фінансові неприємності свого секретаря, члени Міжнародного комітету дуже занепокоїлися. Муаньє шукає можливості позбутися його. І, хоча влітку 1867 року, коли відбуваються конференції товариств Червоного Хреста, приурочені до Світової паризької виставки, Дюнана урочисто оголошують почесним членом комітетів Червоного Хреста Австрії, Голландії, Швеції, Прусії та Іспанії, разом із Гюставом Муаньє і генералом Дюфуром нагороджують золотою медаллю Світової виставки, — він знову подає прохання про відставку. Цього разу його прохання задовольняють негайно. Так суворо ставилися до банкрутства наприкінці позаминулого століття.

Коли 1870 року вибухає війна між Францією і Прусією, Дюнан у листі до імператриці Євгенії викладає свою нову ідею — домовитися з Пруссією про надання нейтрального статусу окремим містам, у які можна було б скеровувати поранених. Відповідь на цю пропозицію не надійшла, проте згодом досягатимуться угоди між воюючими сторонами про створення зон безпеки, в яких можна було б надавати притулок пораненим та біженцям.

Як свого часу в Кастільйоні, Дюнан відвідує поранених, доставлених до Парижа, бере участь у спорядженні похідних лазаретів, які французьке Товариство допомоги пораненим відправляє в райони бойових дій. На його пропозицію запроваджуються пізнавальні медальйони, що дозволяють встановлювати особи полеглих воїнів.

Під час Паризької комуни Жан Анрі Дюнан із неймовірною холоднокровністю вириває з рук комунарів численних жертв, побоюючись також надмірної жорстокості версальців, із ризиком для життя переходить лінію фронту і звертається безпосередньо до Тьєра.

По закінченні війни Дюнан знову ледь животіє, але, як і раніше, сповнений ідей світового масштабу. Тут і Верховний міжнародний арбітражний суд, який би на основі міжнародного права розглядав міждержавні конфлікти, і створення міжнародної бібліотеки, і переселення єврейського народу до Палестини, і захист військовополонених. Не на всі його пропозиції надходить негайний відгук, але інтуїція Дюнана настільки досконала, що він ніколи не помиляється. Не одразу, та згодом насіння, кинуте ним, обов’язково проростає.

Остання дата у громадському житті Дюнана — 1 лютого 1875 року. Світовий альянс порядку і цивілізації (ще одне його дітище) скликає в Лондоні міжнародний конгрес, мета якого — повна й остаточна заборона торгівлі неграми та работоргівлі. Там Дюнан востаннє волає до совісті людей, закликаючи їх згадати про страждання ближнього.

Після цього починаються довгі роки блукань та безпросвітної нужди. Бездомний бурлака, він мандрує пішки дорогами Ельзасу, Німеччини, Італії, поки нарешті не знаходить притулок у хайденській лікарні.

Ім’я Дюнана на багато років кануло в забуття. Багато тих, хто його знав, вважають, що він давним-давно помер. А тим часом Червоний Хрест простує планетою. З Європи рух поширився до Америки, Африки й Азії. Національні товариства Червоного Хреста вже діють у 37 країнах. Серед них чимало сильних організацій, котрі мають власні лікарні, школи, санітарні поїзди. Завдяки Червоному Хресту під час 38 збройних конфліктів сотні тисяч поранених не залишилися помирати покинутими на полях битв, а повернулися до життя. І не такими вже парадоксальними, як це може видатися на перший погляд, виявилися слова Inter Arma Caritas («милосердя на полі битви»), що стали гаслом Червоного Хреста.

Із Хайдена у безсмертя

Цілком випадково молодому журналістові Георгу Баумбергеру стає відомо, що Жан Анрі Дюнан живий. Журналіст вирушає до Хайдена, і там, у місцевій лікарні, його ведуть у палату №12.

Спочатку сивий дід сумнівається: чи варто виливати душу перед залітним писакою? Але тягар спогадів надто важкий, і він починає говорити.

Стаття Баумбергера викликає сенсацію. Її передруковують безліч газет, і новина за лічені дні облітає Європу.

Через кілька місяців після того — 8 травня 1896 року — світ урочисто відзначає 68-річчя Дюнана. Вітання на його адресу надходять із усіх куточків землі. Він отримує особисте послання Папи Римського, йому пишуть найвидатніші діячі сучасності. У Німеччині організовують передплату на його користь, надати допомогу готові Швейцарія та деякі інші країни. Низка товариств Червоного Хреста й інших благодійних організацій обирають Дюнана почесним членом або навіть почесним головою. Але, байдужий до слави, він зачиняє двері для пустопорожньої цікавості і з колишнім запалом рветься в бій — за створення міжнародного суду, за роззброєння і мир.

Європу знову будоражать його заклики. 1901 року норвезький парламент за внесок у мирне співробітництво народів присуджує Жану Анрі Дюнану першу в історії Нобелівську премію миру.

Однак Дюнан давно пізнав справжню ціну почестей. Та й гроші йому не потрібні, у нього зовсім інші цінності. Не залишивши собі ані копійки, він передає всі отримані кошти на благодійну діяльність у Швейцарії та Норвегії. Він так і не полишає стін хайденської лікарні, де в провінційній тиші пише пророчі слова про криваві випробування ХХ століття, через які доведеться пройти людству, щоб усвідомити нарешті свою єдність і стати на шлях творення мирного життя.

Сто років тому — 30 жовтня 1910 року — Жан Анрі Дюнан знаходить вічний спочинок. На його могилі стоїть надгробний камінь із зображенням людини, яка навколішки подає воду пораненому солдатові.

«Геній рідко тріумфує без боротьби; він прокладає собі шлях, долаючи тисячі перешкод; його довго не визнають, на нього люто нападають, зрештою — половина його сучасників часто просто заперечує його існування». Ці слова угорського композитора Ференца Ліста повною мірою відображають долю Жана Анрі Дюнана. Але в тому й сила генія, що він завжди готовий до боротьби, долання труднощів та відбивання нападок в ім’я торжества своїх великих ідей.