Генерал, який ненавидів війну - Соціум - dt.ua

Генерал, який ненавидів війну

29 квітня, 2010, 15:40 Роздрукувати Випуск №17, 29 квітня-14 травня

Я ненавиджу війну — як тільки може ненавидіти солдат, який її пережив, як той, хто бачив її жорстокість, марність і безглуздя...

Я ненавиджу війну — як тільки може ненавидіти солдат, який її пережив, як той, хто бачив її жорстокість, марність і безглуздя.

Дуайт Айзенгауер

У червні 1994-го з нагоди 50-ї річниці операції «Ді-Дей» американський тижневик TIME вмістив заголовну статтю з фото колишнього верховного командувача союзних військ у Європі і 34-го президента США генерала Дуайта Д.Айзенгауера. Назва статті була претензійна: «Людина, яка перемогла Гітлера» (The man who beat Hitler). Мені здалося: якби Айк тоді був живий, така оцінка його особи викликала б у нього несприйняття. Більшою мірою честолюбний, ніж амбітний, славетний воєначальник ніколи не підкреслював своєї особистої ролі і завжди говорив, що справжнім переможцем у війні проти нацизму був рядовий Солдат.

Тим часом за масштабами стратегічного мислення і майстерністю здійснення військових операцій Айзенгауер, безперечно, належав до найвидатніших полководців Другої світової війни. Він був переконаним прихильником військового співробітництва між західними державами та СРСР і якнайшвидшого відкриття Другого фронту на півночі Франції. Не випадково він і британський фельдмаршал Монтгомері стали першими іноземцями — кавалерами радянського ордена Перемоги.

Напередодні

На початку червня 1943 року генерал Айзенгауер (і хто б міг подумати тоді — майбутній президент?) представив начальнику штабу армії США Джорджу Маршаллу розроблені за його дорученням директиви для майбутнього командувача європейським театром воєнних дій (ЄТВД). Мине трохи більше двох тижнів — і йому доведеться виконувати їх самому. З цього епізоду, що його наводить американський історик Стівен Емброуз у біографічній книжці «Айзенгауер. Солдат і президент», розпочнеться зоряний етап у військовій кар’єрі випускника Вест-Пойнта, котрий надто довго перебував у тіні на штабній службі.

До Лондона Айзенгауер прибув як невідома особа. Без церемоній, почестей і прийомів. На першій прес-конференції, яку він одразу скликав, його представили як командувача збройних сил США в Європі.

Американський генерал сподобався журналістам доброзичливістю, простим поводженням і почуттям гумору. Він не задля компліменту назвав кореспондентів позаштатними співробітниками свого штабу. Саме завдяки вам, сказав він, мільйони людей дізнаються про події, що відбуваються у світі, охопленому полум’ям війни. Відтоді Айзенгауер завжди прихильно ставитиметься до преси, матиме серед журналістів добрих знайомих і друзів. Забігаючи наперед, до цього слід додати: ставши президентом, він улаштує першу телевізійну прес-конференцію, і відтоді ця традиція утвердиться в Білому домі…

Айзенгауер відмовився мешкати в люксовому лондонському готелі «Клеридж»: бачачи, яких злигоднів зазнають жителі британської столиці, він переселився у скромніше помешкання. Невдовзі стане відомо, що він — людина з шаленою енергією, унікальний трудоголік, котрий устає вдосвіта, лягає спати опівночі, випалює чотири пачки сигарет і випиває 15 чашок кави на добу. У затишному куточку Лондона ніщо не відволікало його від виконання стратегічних завдань, які впливатимуть на хід Другої світової війни.

До честі Айзенгауера — як переконаного прихильника антигітлерівської коаліції — слід відзначити те, на що з різних міркувань не звертали особливої уваги ані радянські, ані американські історики. Ще в березні 1942 року, коли Айк очолював управління воєнного планування та оперативного керування штабу армії США, він підготував меморандум. У ньому стверджувалося: «Головною ціллю нашого першого великого наступу має бути Німеччина. На неї слід вчинити напад через Західну Європу». Але проти цього рішуче був налаштований Вінстон Черчилль, який наполіг на тому, щоб розпочати військові дії у Північній Африці. Айзенгауер стверджував: якщо союзники об’єднаються, то Другий фронт у Європі на півночі Франції можна буде відкрити вже 1943 року.

Поки президент Франклін Рузвельт, який дотримувався таких поглядів, переконував британського прем’єра здійснити висадку союзників у Нормандії, Айзенгауер керував масштабними десантними операціями в Африці, Сицилії та на материковій Італії.

У січні 1944 року він прибув до Лондона вже як верховний командувач експедиційних сил союзників. У наказі, погодженому Рузвельтом і Черчиллем й озвученому після Тегеранської конференції, були такі слова: «Ви вступите на Європейський континент і спільно з іншими союзними державами здійсните операції, що вразять серце Німеччини і знищать її збройні сили».

В історії часто важливу роль відіграє випадковість. Чому на ключову військову посаду було обрано саме Айзенгауера? Адже Америка мала славетних воєначальників — Дугласа Макартура, Омара Бредлі, інших зірок першої величини. На це є дві відповіді. Не секрет, що президент Рузвельт приймав відповідальні військові рішення за рекомендацією Джорджа Маршалла, який завжди протегував своєму улюбленцеві і вбачав у ньому втілення власних найкращих рис. Пояснення може бути й іншим. Як воєначальник Айзенгауер завжди брав на себе всю міру відповідальності, навіть погрожував відставкою, якщо не отримає карт-бланшу. Однак він ніколи не переступав межі, яка за американськими традиціями чітко відокремлювала вищі військові повноваження від вищих державних, які завжди були визначальними.

Постфактум американські історики і публіцисти й досі сперечаються. Чи зміг би, скажімо, генерал Макартур з його непомірною амбітністю та готовністю кинути виклик навіть президенту, як він це зробить під час Корейської війни, знайти спільну мову з претензійним британським фельдмаршалом сером Бернардом Монтгомері, не кажучи вже про гордого й непокірного лідера «Вільної Франції» генерала Шарля де Голля, чи зміг би він подолати всілякі розбіжності й зібрати в один кулак потужну військову силу? Це, хоч і з великими труднощами, вдалося здійснити генералу Айзенгауеру.

Хід подій спонукав до рішучих дій. Радянська армія вже зламала хребет Гітлеру під Сталінградом і на Курській дузі, під її потужним натиском колись непереможний вермахт відкочувався на Захід. Оскільки переважна більшість німецьких дивізій була прикута до Східного фронту, це полегшувало дії союзникам. Водночас до штабу Айзенгауера надходили тривожні розвідувальні дані про те, що нацисти успішно розробляють нові види зброї. Він вважав, що це могло не тільки ускладнити здійснення десантної операції, а й зірвати її проведення (до речі, німці почнуть обстрілювати Лондон літаками-снарядами Фау-1» буквально за кілька днів після того, як вона розпочнеться).

Під орудою Айзенгауера південь Великої Британії було перетворено на потужний плацдарм для майбутнього стрибка через Ла-Манш. На військових складах накопичено два мільйони тонн зброї. Союзники побудували 163 аеродроми. Найбільший в історії флот із 59 конвоїв — готовий до бойових дій — простягнувся на 100 миль. 2,5-мільйонна армія союзників чекала наказу верховного командувача.

«Залізне ікло» форсує Ла-Манш

Уранці 5 червня 1944 року була страшенна негода. Не припинялася злива. Від ураганного вітру дзвеніли шибки у штаб-квартирі британських ВМС поблизу Портсмута, де відбувалася зустріч командування союзних військ. Але метеорологічний комітет, що складався з американських і англійських фахівців, спрогнозував: зранку 6 червня небо проясниться, і протягом наступних півтори доби буде чудова погода. Верховний командувач в оточенні генералів та адміралів поміркував хвилину, підвівся зі стільця і коротко сказав: «О’кей, починаймо!».

Айзенгауер, який ретельно готував кожну військову операцію, вважав: «На війні не можна бути впевненим в успіху, якщо ти не в змозі виставити проти взводу батальйон». Він не збирався приписувати собі майбутню перемогу, що не обіцяла бути легкою, а відповідальність за ймовірну поразку заздалегідь узяв на себе.

Тим, хто «мислить» солдафонськими категоріями, його вчинок, певно, видасться безглуздим чи неймовірним. За день до початку операції він залишив записку: «Наше десантування в районі Шербур-Гавр, здійснене для захоплення плацдарму, провалилося. Я відвів війська… Я приймав рішення перейти в наступ на підставі всієї наявної інформації. Піхотинці, льотчики й моряки проявили хоробрість і відданість обов’язку. Якщо ця спроба була помилкова, відповідальність повністю лягає на мене». Записку мали оприлюднити в тому разі, якби операція виявилася невдалою. «Все йшло якнайгірше, — згадував Айк про перші години битви. — Я сказав би, що виплутатися з цього становища, зрештою, вдалося завдяки хоробрості й мужності «джі-ай». Тільки завдяки їм».

Що являла собою операція «Оверлорд», яку інакше називають «Ді-Дей»?.. Небо гуло від оглушливого гуркоту 12 тисяч літаків, які піднялися в повітря. У десантуванні було задіяно майже сім тисяч суден. Поряд з американцями, британцями і канадцями в експедиційному корпусі билися французи й поляки, а також невеликі військові контингенти з Бельгії, Чехословаччини, Греції, Нідерландів і Норвегії. Представники інших європейських націй воювали у складі військово-морських і військово-повітряних сил.

На загальне визнання, то була найбільша у світовій історії воєн десантна операція. Подібно до того, як битва під Сталінградом була вирішальною, битва під Курськом — найбільшим танковим бойовиськом, а бій біля атолу Мідвей у Тихому океані — найбільшою морською баталією під час Другої світової війни. Скупий на похвалу Йосип Сталін, який протягом кількох років вимагав відкриття Другого фронту, віддав належне союзникам і, власне, генералу Айзенгауеру: «Історія ведення війн не знає іншої подібної операції за її масштабами, широтою концепції та майстерністю виконання».

Вночі 6 червня на землю Нормандії ступили понад 156 тисяч солдатів союзних військ, серед них 57 тисяч американців. Число вбитих, поранених і пропалих безвісти становило майже п’ять тисяч. Незрівнянна цифра проти «передбачуваних» 75 тисяч!

Це була величезна перемога Айка, яка визначила не тільки оптимістичний тон військових реляцій. Недоброзичливці іронічно називали його «генералом-інтендантом». Насправді ж він виявився воєначальником, котрий узяв на себе роль менеджера і досконало опанував методи ведення сучасної війни. Спираючись на економічну міць Америки й забезпечивши союзну військову коаліцію потужним збройовим арсеналом, він зберіг найдорожче — життя сотень тисяч солдатів, радість матерям, які не втратили на полях битв своїх чоловіків і синів, жінкам, які не стали вдовами, дітям, які не осиротіли.

З 6 червня до 21 серпня на півночі Франції десантувалися 2 млн. 52 тис. 299 солдатів союзних військ. Втрати до кінця серпня становили близько 209 тис. 672 осіб — приблизно 10% від загального числа. Вони розподілилися так: 36 тис. 976 убитих, 153 тис. 475 поранених і 19 тис. 221 зниклий безвісти. Втрати американського армійського угруповання становили: 20 тис. 838 вбитих, 94 тис. 881 поранений і 10 тис. 128 зниклих безвісти (усього 125 тис. 847). Англо-канадське армійське угрупування зазнало таких втрат: 16 тис. 138 убитих, 58 тис. 594 поранених та 9 тис. 93 зниклих безвісти (всього 83 тис. 825). До цього слід додати загиблих льотчиків, які безпосередньо підтримували операцію «Оверлорд». Отже, загальне число втрат союзників становило 226 тис. 386 військовиків, з яких 53 тис. 150 було вбито.

Натомість під час операції з визволення Києва лише на Букринському плацдармі, згідно з офіційною статистикою, загинуло близько 250 тисяч радянських солдатів. Історики не погоджуються з названою цифрою, вважаючи, що насправді було набагато більше. Стає моторошно від порівняння: приблизно стільки ж чи насправді, ймовірно, менше американських військових загинуло у боях протягом усієї Другої світової війни (219 тис. 557)… Бої на Букринському плацдармі були такими запеклими, що вода в Дніпрі стала темно-кривавого кольору і солоною на смак. Учасники боїв, за словами письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва, переживали справжнє пекло на землі. «Мы просто не умели воевать, — з гіркотою писав він. — Ми залили своей кровью, завалили врагов своими трупами». Скільки там загинуло наших, ми, певно, вже не дізнаємося ніколи.

Хтось спробує стверджувати: Айзенгауеру затишно було планувати операцію на туманному Альбіоні, відокремленому від європейського материка, у той час як Червона армія несла на собі головний тягар війни. З другою тезою неможливо не погодитися. Та досить глянути на географічну карту, щоб переконатися: Ла-Манш таки ширший за Дніпро, тож він був значно більшою перепоною. З військового погляду також очевидно: німецька армія, яка відступала, була неспроможна створити потужну оборону на зразок Західного валу, який німці споруджували на півночі Франції упродовж кількох років. Радянські війська мали зупинити наступ і підготуватися до форсування правого, крутого, берега Дніпра. Але майбутній генералісимус віддав наказ — узяти Київ за будь-яку ціну до чергової річниці Великого Жовтня...

Існувала кардинальна відмінність у методах ведення війни між Сталіним і Рузвельтом, котрий надав Верховному командувачу союзних військ у Європі повну свободу дій. Як і між генералом Айзенгауером і його бойовими соратниками, які втілювали різне ставлення до цінності людського життя в демократичному й тоталітарному суспільствах.

В англійській мові є слово casualties, що означає число загиблих, поранених і зниклих безвісти. В українській подібного збірного поняття не існує. Хто й коли рахував дві останні категорії? Попри гучне гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!» — вже ніколи не порахують навіть загиблих радянських солдатів…

Айзенгауер дає інтерв’ю славетному тележурналісту Волтеру Кронкайту на Арлінгтонському кладовищі
Айзенгауер дає інтерв’ю славетному тележурналісту Волтеру Кронкайту на Арлінгтонському кладовищі
Не всім «джі-ай» пощастить вирватися з пекла і на берегах Нормандії. Та генерал Айзенгауер запам’ятає на все життя імена багатьох солдатів. Через два десятиліття, коли легендарний телеведучий CBS Волтер Кронкайт зніматиме на місцях колишніх боїв інтерв’ю з колишнім президентом і верховним командувачем, той продемонструє наполеонівську пам’ять: назве прізвища сержанта артилерійсько-технічної служби, який винайшов технічний пристрій, що дозволяв танкістам союзних військ долати земляні насипи й знешкоджувати вогневі точки ворога за зеленими загорожами; метеоролога, який видав точний прогноз погоди перед висадкою в Нормандії. Згадає точне число загиблих з трьох розвідувально-диверсійних рот. Це те, що називають пам’яттю серця.

Хто мав рацію: Айзенгауер, Черчилль чи Сталін?

Айзенгауер казав: «Ніяка слава не варта крові, пролитої за неї на полі бою». Він планував військові операції так, щоб до Америки надходило якомога менше похоронних повідомлень. Після «небезпечного», за його словами, «епізоду в Арденнах», коли німці влаштували потужний контрнаступ на Західному фронті і союзники змушені були звернутися по допомогу до СРСР, шлях в серце Німеччини було відкрито. Айзенгауер поцікавився у генерала Бредлі, у що обійшлася б битва за Берлін. Той, скориставшись поняттям casualties, назвав цифру: 100 тис. убитими, пораненими й зниклими безвісти. «Це надто висока ціна, якої не варто платити задля престижу, — гранично чітко заявив бойовий соратник Айзенгауера. — Тим більше що на Ялтинській конференції союзники домовилися про зони окупації». Верховний командувач лише утвердився у своїх поглядах.

Це стало причиною серйозної суперечки між ним і Вінстоном Черчиллем. Не довіряючи Сталіну й побачивши перші ознаки майбутньої холодної війни, британський прем’єр заявив Айзенгауеру: «Берлін необхідно взяти». Він наполягав на цьому, безуспішно апелюючи до Рузвельта, який уже був при смерті. Натомість Айк сказав Монтгомері, який мріяв про лаври визволителя німецької столиці: «Нині Берлін — не більше ніж географічний пункт, а його (Айзенгауера) мета — знищити сили ворога».

Про свої наміри він, не попередивши Об’єднаний англо-американський штаб, повідомив Сталіну як Верховному головнокомандувачу Червоної армії в телеграмі, надісланій у березні 1945 року. Айзенгауер інформував його, що, ізолювавши Рур, має намір спрямувати свій головний удар уздовж осі Ерфурт—Лейпциг—Дрезден. Сталін відповів, що ця пропозиція повністю збігається з планами радянського військового командування. В унісон з позицією Айзегауера він стверджував: Берлін утратив своє колишнє стратегічне значення, і «Верховне командування Червоної армії має намір виділи для наступу на столицю Німеччини «другорядні сили». Насправді кремлівський диктатор, як і зазвичай, мав на меті протилежне і готувався до переможного тріумфу в Берліні.

Хто ж мав рацію: Айзенгауер, Черчилль чи Сталін? Перший мислив військовими категоріями, двоє інших — геополітичними. Верховний командувач союзних військ дозволив ввести себе в оману майбутньому переможцю Сталіну і не відразу збагнув передбачення Черчилля, що невдовзі справдилися.

В опублікованій 1948 року книжці «Хрестовий похід у Європу» Айзенгауер напише: «Через ці (ідеологічні. — А.С.) відмінності між системами державного управління двох великих держав у світі можуть утворитися два ворожі табори, відмінності між якими можуть викликати ще одну спустошливу війну. Та якби методами ефективного співробітництва вдалося навести мости між цими відмінностями, то мир і злагода в усьому світі були б гарантовані. Ніякі інші розбіжності між державами не загрожували б усесвітній згоді й спокою за умови, що між Америкою і Радянським Союзом встановиться взаємна довіра».

Справджуватися почав, однак, песимістичний прогноз. Спочатку як Верховний командувач НАТО, а потім як президент-республіканець (1953—1961 рр.) Айзенгауер опинився на вістрі холодної війни й розрядки.

Берлінська криза, дух Кемп-Девіда та інцидент з U-2

На початку серпня 1959 року у Вашингтоні сталася подія, якої довго чекав світ. На скликаній з ініціативи президента спеціальній прес-конференції Айзенгауер повідомив про майбутній обмін візитами з радянським лідером Хрущовим. «Я сам подав цю ідею Держдепартаменту, маючи на меті трохи розтопити лід, який заморозив наші відносини з Радянським Союзом», — пояснив президент американським і закордонним журналістам у прес-центрі Білого дому.

Це було в розпал холодної війни. Окрилений успіхами в космосі, войовничий кремлівський вождь висунув західним державам берлінський ультиматум. Як висловився у фундаментальній книзі «Дипломатія» Генрі Кіссінджер, Хрущов зробив спробу реалізувати удавану (виділено в автора. — А.С.) військову перевагу СРСР у найуразливішому для західних держав осередку. У нотах США, Великій Британії та Франції у листопаді 1958 року радянський лідер стверджував: чотиристоронній статус Берліна втратив чинність, а відтак Берлін має стати «демілітаризованим, вільним містом». Якщо впродовж півроку не буде досягнуто угоди, то СРСР підпише мирний договір зі Східною Німеччиною і передасть їй свої окупаційні права та контроль над комунікаціями. А на початку 1959-го Хрущов надіслав трьом іншим окупаційним державам проект договору, в якому передбачався новий статус як для Берліна, так і для Східної Німеччини. Це була відверта спроба порушити домовленості між державами — учасницями антигітлерівської коаліції, змінити на свою користь демаркаційну лінію між двома світами, що протистояли один одному.

Айзенгауер вирішив методами дипломатії запобігти новому раунду холодної війни в серці Європи — потенційно небезпечнішому, ніж сталінська блокада Берліна, і зробив перший крок… На іншій прес-конференції, що відбулася невдовзі у Геттисбурзі, він висловився стосовно майбутнього саміту зі стриманим оптимізмом. «Я покладаю надії на поліпшення атмосфери між Сходом і Заходом, — заявив президент. — І в жодному разі не планую, що ця зустріч може обернутися реальними переговорами з головних проблем між Заходом і Сходом…»

Айзенгауер вів мову про те, щоб усунути стіну відчуження, позбутися непримиренної ворожнечі, шукаючи порозуміння на особистій основі. «Можливо, він (Хрущов) дізнається більше про нашу країну, так само як я — про його». За словами господаря Білого дому, відколи почалася холодна війна, виникла патова ситуація, люди майже повністю втратили надію. «Я намагаюся покінчити з безвихіддю, хочу сприяти тому, щоб люди зустрічалися й охочіше спілкувалися», — сказав президент.

Розсекречений меморандум Держдепартаменту США, датований вереснем 1959 року, містив попередній порядок денний американо-радянського саміту. Він включав широке коло проблем: Німеччина і Берлін, роззброєння, ядерні випробування, обмін і контакти, політичний договір та інші двосторонні питання, Лаос та Іран, торгівля, можлива зустріч у верхах західних держав і СРСР, підсумкове комюніке. До списку додали запропоновану Москвою тему договору про дружбу — прояв хронічного радянського синдрому миролюбної деклароманії.

Та Айзенгауер і Хрущов повністю порушили порядок денний, розроблений керівниками зовнішньополітичних відомств. Вони відразу перехопили ініціативу й вирішували все на власний розсуд.

Зустріч у верхах відбулася в заміській резиденції президента США — Кемп-Девіді (штат Меріленд). Для Хрущова, який мав обмежений досвід у міжнародних відносинах, поїздка туди, як і візит до Америки, був рівнозначний польоту на Марс. Син Айзенгауера Джон згадує: спочатку члени радянської делегації навіть побоювалися, що в Кемп-Девіді їх можуть убити. Підозри висловлював і Хрущов: мовляв, що то за місце? Та коли там побував — був у захваті.

Архівні матеріали, що зберігаються в бібліотеці Айзенгауера у м.Абілін (штат Канзас), відтворюють напружену атмосферу перемовин. Тон задавав американський президент, який показав себе як жорсткий дипломат. Уже другого дня він заявив Хрущову: «Ви маєте слушну нагоду зробити чудовий внесок в історію — послабити міжнародну напруженість. Це — у ваших руках». Айзенгауер уникав дискусій на загальні теми, наполегливо домагаючись поступки з ключової проблеми — про статус Берліна.

Президент чітко дав зрозуміти: він готовий вести мову тільки про чисельність військових гарнізонів союзних держав у Берліні, обмеження пропагандистської та розвідувальної діяльності й створення спільної німецької комісії для вироблення довготривалих планів об’єднання країни. Хрущов наполягав на своєму: він розгляне хіба що питання про надання нейтральному Берліну гарантій ООН. Попередня умова залишається незмінною — виведення з міста окупаційних військ західних держав.

Айзенгауер заявив у вузькому колі, що не підпише жодного комюніке, в якому б стверджувалося про досягнення неіснуючої домовленості. У такому разі він готувався виступити з односторонньою заявою. Президент звернувся до всіх телемереж із попереднім проханням надати йому ефірний час. Якщо зустріч з Хрущовим завершиться провалом, він мав пояснити співвітчизникам — «чому». Але, зрештою, сталося майже неймовірне: його зазвичай непоступливий візаві повністю змінив свою позицію, відмовившись від ультиматуму. Після цього Айзенгауер погодився з пропозицією Хрущова провести разом з лідерами Великої Британії та Франції саміт для обговорення берлінської та інших проблем.

Важливу роль у такому повороті подій, імовірно, відіграв психологічний чинник — відвідини гостем у перерві між переговорами у Кемп-Девіді ферми й родинного будинку президента у Геттисберзі (штат Пенсільванія). Тут, у розкутій домашній обстановці, Хрущов виявився «щирим і доброзичливим, поводився просто», свідчить Джон Айзенгауер. За словами його дружини Барбари, він запропонував президенту привезти з собою під час наступного візиту до СРСР чотирьох онуків. Було спільно вирішено відкласти поїздку «до наступної весни, коли все розквітне». Саме так Хрущов пояснить на прес-конференції у Національному клубі преси в Вашингтоні зміну графіка обміну візитами. І додасть: «Не слід шукати бліх там, де їх немає».

Так 1959 року в особистих стосунках між лідерами США та СРСР і в двосторонніх міждержавних відносинах виник «дух Кемп-Девіда». Наочне підтвердження ролі особистісного чинника у світовій дипломатії! Емоційний за вдачею та зазвичай стриманий Айзенгауер і запальний та геть позбавлений самоконтролю Хрущов хоч і представляли різні світи, знайшли спільну мову. Мабуть, праві ті учасники переговорів, які пояснюють це їхнім життєвим досвідом: обидва пройшли крізь полум’я Другої світової. Айзенгауер як професійний військовий найвищого рангу не вірив у можливість ядерної війни, оскільки в ній не буде переможців. Хрущов, попри свою авантюрність і хизування радянською військовою міццю, під час Кубинської кризи не переступить небезпечної межі.

Айзенгауер, ставши господарем Білого дому, взяв курс на скорочення військового бюджету. Хрущов потрібен був йому як союзник, котрий би зі свого боку вгамовував апетити радянського військово-промислового комплексу. Під час зустрічі в Кемп-Девіді обидва лідери напівжартома-напівсерйозно уклали словесну угоду — не дозволяти своїм генералам викачувати гроші для безглуздого нарощування військових арсеналів. Гонка озброєнь між США і СРСР досягла шалених масштабів тільки після того, як Хрущова було усунуто від влади в результаті перевороту.

Зустріч у Кемп-Девіді закінчилася на дружній ноті. У спільному комюніке йшлося про відвертий обмін думками та досягнення порозуміння стосовно того, що «питання загального роззброєння — найважливіше з усіх, з які сьогодні постають перед світом». Ключова проблема тлумачилася так: «Обидві сторони виклали свої позиції та погляди з німецького питання. Щодо конкретно берлінської проблеми досягнуто домовленості про поновлення переговорів з метою її розв’язання. Це потребує схвалення іншими зацікавленими учасниками». Щоправда, про радянську пропозицію — «Договір про дружбу» — в комюніке не згадувалося.

Під час візиту Хрущова не обійшлося, однак, без ексцесів. Добрі стосунки, що встановилися між двома лідерами, не завадили високому гостю кинути американським журналістам зухвалу фразу: «Ми вас поховаємо!». Після Кемп-Девіда він повторив буквально те, що сказав майже три роки тому в Москві під час бесіди з американськими дипломатами. Обідню було зіпсовано. Чи можна було після таких заяв сподіватися на встановлення довірчих відносин на міждержавному рівні?

Маючи в розпорядженні розвідувальні дані щодо радянського військового потенціалу, Айзенгауер знав: хвалькувато-погрозлива заява Хрущова про те, що в СРСР «ракети клепають на конвеєрі як сосиски», — блеф. Та в умовах військового протистояння, що тривало, він не відмовився від гри за правилами холодної війни й санкціонував нові розвідувальні польоти над радянською територією. Це обернулося безпрецедентним міжнародним скандалом.

1 травня 1960 року, за два тижні до наміченої в Парижі зустрічі у верхах, ракетою класу «земля—повітря» ЗРК С-75 було збито американський шпигунський літак U-2. Коли місія ЦРУ провалилася, НАСА оприлюднило прес-реліз, у якому стверджувалося, що літак нібито «зник безвісти» над територією Туреччини. У відповідь Хрущов оголосив на весь світ, що збито американський шпигунський літак, проте не повідомив подробиць. Білий дім заявив після цього, що американський літак провадив метеорологічні дослідження, й, можливо, збившись з курсу, опинився над радянською територією. При цьому стверджувалося, що умисної спроби порушити повітряний простір СРСР не було. Ця вигадана інформація ґрунтувалася на припущенні, згідно з яким навіть у тому разі, коли U-2, досі не досяжний ні для радянської авіації, ні для ракет, було збито, жодних слідів шпигунської діяльності не залишилося.

Та спрацював людський фактор. Пілот Френсіс Гері Пауерс не знищив розвідувального устаткування і не вчинив самогубства з допомогою отруєної голки. Він не скористався, як належить за інструкцією, катапультою з умонтованим у неї потужним пристроєм, що мав вибухнути. Збереглися уламки літака, шпигунська камера, плівка з кадрами радянських військових та військово-промислових об’єктів, а сам пілот потрапив у полон. Про це Хрущов оголосив після санкціонованої американською адміністрацією заяви, що США не здійснюють шпигунських польотів над територією СРСР. «Інцидент, — ідеться в англомовній Вікіпедії, — обернувся великим приниженням для адміністрації Айзенгауера, спійманій на брехні». Не все в цьому гучному епізоді холодної війни так просто й однозначно, як може видатися на перший погляд. Та суперечлива публічна позиція президента США навряд чи личила лідеру супердержави й п’ятизірковому генералу.

Після шпигунського скандалу паризька зустріч у верхах була приречена на провал. Один з розділів своїх мемуарів Айзенгауер назве «Саміт, що ніколи не відбувся». Хрущов вимагав від нього вибачитися й покарати винних. Але під тиском обставин президент США взяв відповідальність на себе. Тож кого після цього він мав покарати?

«У моїй заяві від 11 травня і в заяві держсекретаря Гертера від 9 травня, — стверджував Айзенгауер на прес-конференції у Вашингтоні, — було чітко висловлено позицію Сполучених Штатів щодо мерзотної необхідності ведення шпигунської діяльності у світі, в якому держави не довіряють одна одній. Ми підкреслили, що ця діяльність не мала агресивних намірів, а була спрямована радше на гарантування безпеки Сполучених Штатів і вільного світу від раптового нападу держави, яка вихваляється тим, що спроможна спустошити Сполучені Штати та інші країни ракетами, озброєними ядерними боєголовками. Як добре відомо, не тільки Сполучені Штати, а й більшість інших країн є постійними мішенями детально розробленої настирливої шпигунської діяльності Радянського Союзу».

Наочним доказом цих тверджень став обмін повітряного шпигуна Френсіса Гері Пауерса, засудженого в Москві до десяти років позбавлення волі, на радянського розвідника Рудольфа Абеля. Шпигунством — доступними їм методами — займаються всі держави. Існує різниця хіба що в ментально-емоційних підходах. У нас закордонних таємних агентів із презирством називали шпигунами, а своїх — розвідниками. В англійській мові слово spy нейтральне. У перекладі воно означає водночас і «шпигун», і «розвідник».

…Розлючений Хрущов залишив паризький саміт. Візит Айзенгауера до СРСР було скасовано, і він уже ніколи не побуває тут після того, як 1945 року в супроводі Жукова відвідав Москву. Холодна війна між колишніми союзниками у Другій світовій триватиме з перервами ще три десятиліття.

Жуков вручає Айзенгауеру орден Перемоги
Жуков вручає Айзенгауеру орден Перемоги
Тож чи зберігся «дух Кемп-Девіда» після фатального інциденту з U-2? «Він не зникав ніколи», — стверджувала відома громадська діячка, онука 34-го президента США Сьюзен на диспуті, влаштованому торік Інститутом Айзенгауера з нагоди 50-річчя саміту. Вона нагадала, що саме і 1950-ті роки з ініціативи президента Айзенгауера було налагоджено перші двосторонні обміни з СРСР у культурній та інших сферах.

«Кемп-Девід був першим кроком на неймовірно довгому шляху до порозуміння», — заявив на геттисберзькому диспуті Сергій Хрущов, який супроводжував батька під час візиту до Сполучених Штатів. Пікантна деталь: він не схотів жити в країні, яку його предок, кремлівський фантазер, вів до «осяйних вершин комунізму». Втім для історії незрівнянно важливіший інший факт: саме президент США Дуайт Айзенгауер поклав, хоч і короткочасний і непослідовний, початок політиці розрядки. Раніше, ніж на цей шлях стали Шарль де Голль і Віллі Брандт.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво