Гамбурзький рахунок Івана Піддубного - Соціум - dt.ua

Гамбурзький рахунок Івана Піддубного

27 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 27 серпня-3 вересня

«Все борцы, когда борются, жулят и ложатся на лопатки по приказанию антрепренера. Раз в году в гамбургском трактире собираются борцы...

«Все борцы, когда борются, жулят и ложатся на лопатки по приказанию антрепренера. Раз в году в гамбургском трактире собираются борцы. Они борются при закрытых дверях и занавешенных окнах. Долго, некрасиво, тяжело. Здесь устанавливаются истинные классы борцов, чтобы не исхалтуриться». Віктор Шкловський відтворив цю легенду, щоб поговорити про літературу. Відтоді гамбурзький рахунок у мистецтві — визначення реальної значимості митця. Однак у середовищі професійних борців існували інші поняття — «шике» і «бур». Перше означало роботу на глядача — артистичну демонстрацію ефектних прийомів. Фінал шике, заздалегідь відомий борцям, для публіки міг бути несподіваним й інтригуючим. У буровій же боротьбі визначався найсильніший. Ось де вже могли боротися «некрасиво»...

Сходження на «Олімп»

Сто років тому, у Петербурзі 1904-го, Іван Піддубний уперше став переможцем міжнародного турніру борців. У спортивному світі цей час вважається початком «золотого віку» французької боротьби (вона ж класична і греко-римська). У ті гучні роки популярність боротьби була величезною, цим — на тлі передреволюційних колізій — немов би програмувалося все майбутнє ХХ століття. Подивитися на змагання в петербурзький цирк Чінізеллі день у день сходилося три тисячі чоловік. Тут змагалися тридцять борців, серед яких були світові знаменитості, зокрема французи — дворазовий чемпіон світу Поль Понс і Рауль ле Буше, співорганізатори турніру. Рауль на паризькому чемпіонаті 1903-го за очками переміг Піддубного і посів друге місце. Переміг він, як тоді ж відкрилося, шахрайством: його тіло перед змаганнями — за турецькою методою — обробляли оливковою олією, що має властивість всотуватися в суху шкіру і виділятися разом із потом, роблячи тіло невловимо слизьким. Незабаром «вічно другий» Рауль, щоб розчистити собі дорогу до чемпіонства, вдасться до радикальнішого засобу: найме бандитів для убивства Піддубного. Але Піддубний, і 1904-го уже знайомий зі звичаями таких чемпіонатів, знав, що норовистого борця тут можуть і шкірною хворобою заразити, і покалічити, і вбити. На цьому турнірі організатори вже заздалегідь визначили фінал і розподілили чотири грошові призи (перше місце — 3000 крб., далі 1000, 600 і 400 крб.)

Французи, як і публіка, не відразу повірили в борцівський геній Піддубного. Розхожою була думка, що Піддубний бере не борцівським мистецтвом, а тупою природною силою. Іван Максимович підігравав цьому.

Коли організатори виявили, що Піддубний гарантовано виходить на третє місце, — вмить змінили умови турніру, об’єднавши призи в один: переможець одержить п’ять тисяч. Вони не вірили, що Піддубний переможе усіх. Але той у тривалому поєдинку спочатку змусив капітулювати спритного і могутнього 21-річного Рауля. А у вирішальній схватці вклав на лопатки двометрового велетня Поля Понса. Того дня Піддубний показав усю свою накопичену до того моменту віртуозну майстерність. Звісно ж, це був справжній «бур». Відразу Піддубний гучно зажадав винести гроші і пальто на арену: «За куліси не піду, уб’ють!» Публіка ревіла, вона вже була на його боці...

Наступного, 1905-го, Піддубний став переможцем паризького чемпіонату світу й одержав головний приз — 10 тисяч франків. Ось тоді Рауль ле Буше і найняв бандитів... Треба сказати, що й у майбутньому у різних людей із різних приводів виникатиме бажання розправитися з Піддубним. Однак виходило так, що кулі його не брали. Щоправда, був випадок у Громадянську, коли при пострілі упритул куля подряпала йому плече. 1905-го Піддубному довелося відмовитися від турне по Італії і, ховаючись від кілерів, спішно переїхати до Африки. Рауль же, зв’язавшись із бандитами, незабаром сам від їхніх рук і загинув...

Деякі обставини біографії Івана Піддубного змушують згадувати про легендарних героїв античності. Як і вони, він знав своє призначення. Як і їм, йому відомі були злами долі, випробування, перемоги, бідування, мандрівки. І як мало кому, була дарована йому старість у глухій провінції біля моря з коханою жінкою.

Енергія вибуху

Народився Іван Максимович Піддубний на Іоанна Богослова — 9 жовтня (26 вересня) 1871 р. на Полтавщині, в с. Красенівці (нині Черкаської обл.). Там він прожив 21 рік. Приблизно стільки ж і наприкінці життя в Єйську — курортному місті на березі Азовського моря, де й помер 8 серпня 1949 р.

У рік відновлення Олімпійських ігор, 1896-го, він уперше вийшов на арену цирку. Вийшов як любитель із публіки — цирк був бродячим. Сталося це у Феодосії. Зазнавши конфузу, змагаючись у піднятті тягарів із заїжджими атлетами, він перевершив їх у боротьбі «на поясах», що була популярна й у Красенівці (а на Русі відома з XIII ст.).

За тонким спостереженням лікаря Є.Гарнич-Гарницького, який разом із О.Купріним створив у Києві клуб атлетів, де один час тренувався майбутній «чемпіон чемпіонів», «Поддубный способен был развивать в нужные минуты энергию, подобную взрыву, и не терять «куража» в самые тяжелые и опасные минуты борьбы…» Він був розумним борцем, і в ньому жила лють Ахіллеса. При цьому Піддубний був артистичним і вмів подобатися публіці. До 1903 р. він уже був досвідченим борцем на поясах, відомим Одесі та Києву, Тбілісі та Казані...

«Золотий вік» переможця чемпіонів

Граф Георгій Іванович Рібоп’єр був для російського спорту тим, ким для художників — Третьяков, а для театру — Немирович-Данченко. Герой російсько-турецької війни, граф-богатир був борцем, ковзанярем, наїзником. Він очолював Санкт-петербурзьке атлетичне товариство і витрачав на розвиток вітчизняного спорту з особистих коштів до ста тисяч на рік. 1903 р. граф запросив у Петербург атлета Піддубного, котрий працював у київському «Російському цирку братів Нікітіних», і запропонував йому — після серйозного навчання французькій боротьбі — участь у паризькому чемпіонаті світу.

Історики цирку вважають, що «золотий вік» французької боротьби припадає на 1904—1909 роки. Саме ці роки освітлені блиском перемог Піддубного. Його нагороди, збережені в спеціальній скриньці — золоті медалі та значки, — до кінця «золотого віку» важили два пуди! Він був популярним у Росії та Європі, листівки з його портретами розходилися тисячами. Журналісти вигадали для нього дивовижне звання — «чемпіон чемпіонів».

Слово про честь

Існують цілком зрозумілі пояснення, чому борці шахраюють і борються за змовою. Перше: інакше борця не надовго вистачить. Друге: кожен організатор турніру сам жадає стати «чемпіоном світу» і запрошує згідливих. До речі, подібні «турніри-шике» в ті роки принесли людству ледь не півтори сотні «чемпіонів світу». Напевно, непросто було протистояти цьому всесвітньому балагану! Висловлення Івана Заїкіна — знаменитого «волзького богатиря», а в подальшому не менш знаменитого повітроплавця й авіатора, націлене не на виправдання циркових компромісів, а на щось незмірно вище: «Сохранять свою спортивную честь, — він говорив про поняття ірраціональне, — не ложиться по приказу организатора чемпионата на определенной минуте, могли лишь выдающиеся атлеты, такие, как Иван Поддубный, Иван Шемякин, Николай Вахтуров…» Боротьба, за зізнанням самого Піддубного, була сенсом його життя. І він непохитно не дозволяв перетворити себе на балаганний персонаж, позбавити себе сенсу.

Цирк переміг

1910-го Піддубний розпрощався з ареною і повернувся в Красенівку. Він мріяв про свій будинок, хотілося сімейного щастя. Та й то — у сорок років — вже час. В околицях рідної Красенівки та сусідньої Богодухівки він придбав 120 десятин чорноземів (більш як 131 га), одружився, облагодіяв рідню земельними наділами, вибудував у Богодухівці садибу на площі 13 десятин, звів два прекрасні млини, купив модну коляску...

Він не був грамотною людиною, писав із труднощами, розділовими знаками, окрім крапок, Іван Максимович нехтував. Він не був і делікатною людиною, міг «по-панськи» подати людині — не рівній собі — для потиску два пальці. Обертаючись «у сферах», йому простіше було вкласти на лопатки дюжину гренадерських офіцерів, аніж навчитися користуватися ножем і виделкою... Проте ми знаємо людей, котрі непогано виховані, але поняття про свою професійну честь (творчу, політичну чи наукову) мають приблизне, проводячи життя в жанрі «шике». Вже лише тому про Піддубного хочеться і пам’ятати, і думати.

Важко сказати чому, але не шкода, що поміщик із нього вийшов поганий: через кілька років Піддубний розорився. Один його млин спалив зі злості молодший брат, другий, як і маєток, він продав для сплати боргу своїм конкурентам, власникам околишніх млинів, таким собі Рабиновичу та Зархі. 1913-го борцівський килим знову вже пружинив під його ногами.

Він вдруге ввійшов у ту ж річку. А потік став ще каламутнішим. Про Піддубного знову заговорили із захватом... Він до останнього тримався свого принципу — «нехай положить, якщо зможе».

«Білі, червоні, золотопогонні...»

«…страшен год по Рождестве Христовом 1918, но 1919 был его страшней», — це Булгаков. 19-го Піддубного в житомирському цирку ледь не застрілили п’яні анархісти. Він втік, кинувши речі, мандрував без грошей. А трохи пізніше в Керчі в нього стріляв п’яний офіцер, плече подряпав. У Бердянську того ж 19-го у нього була малоприємна зустріч із Махно... У Громадянську Піддубний не примкнув ні до жодної зі сторін, не взявся за зброю, він боровся в цирках. Та й справді, за часів п’яних м’ясорубок місце героя, може, й повинно бути в балагані, абсолютному символі того, що відбувається навколо. 1920 р. він побував у катівнях Одеської ЧК, де розстрілювали кожного, запідозреного в антисемітизмі. Якийсь борець з ім’ям Іван Поддубов, котрий встиг емігрувати, підозрювався в причетності до єврейських погромів. На щастя, в обличчя Піддубного пам’ятали, розібралися, відпустили. А тут і звісточка з малої батьківщини: дружина знайшла Івану Максимовичу заміну. Ще й медалі прихопила. «Ех ти, Ніно-красуне!..» Він перестав їсти й розмовляти, а потім і впізнавати хоч би кого... Незабаром вона писала покаянне: «На коленях пройду весь путь к тебе, Ванечка»... Та куди там, відрізано!

Потім

Радянська влада в особі Луначарського підтримала артистів цирку, вважаючи арену гарним місцем для революційної агітації. З 1922 р. Піддубний працював у московському держцирку, потім у петроградському. Якось опинився на гастролях у Ростові-на-Дону і познайомився там із Марією Семенівною... Помолодів Іван Максимович, уламав, обвінчалися. З коштами — до чого він не звик — було туго. Неп поніс його по містах і селах, заніс у Німеччину, потім у США. Піддубний справив у Америці фурор, об’їхавши всю країну, був навіть проголошений «чемпіоном Америки». Його вмовляли залишитися. Втім, «вмовляли» — не те дієслово, змушували: у хід йшли серйозні погрози, шантаж, невиплата грошей. На прощальному бенкеті зібралися більш як тисяча чоловік...

Подібно Одіссею він подолав відпущені йому випробування та спокуси. 1927-го по шляху з Нью-Йорка його пароплав зайшов у Гамбург, котрий, оцінивши істинний клас борця, закидав його квітами. І ось — Ленінград. Імперське місто зустрічало його, як за всіх часів столиці імперій зустрічають своїх героїв. Але головне — на причалі стояла Марія Семенівна. На його честь було влаштовано спортивні ігри.

У Єйську Піддубні купили великий двоповерховий будинок із садом. Але борцівський килим Іван Максимович не думав залишати, гастролював до 1941-го, до сімдесяти. У листопаді 1939-го в Кремлі йому за дійсно видатні заслуги «у справі розвитку радянського спорту» було вручено орден Трудового Червоного Прапора і присвоєно звання заслуженого артиста РРФСР. У Європі вже йшла війна, починався всесвітній «бур». Богатирські мускули Піддубного і його наступників, серед яких були і командарми, уособлювали радянську міць.

За років німецької окупації сімдесятирічний Іван Максимович, щоб прогодувати близьких, був змушений служити маркером у міській більярдній. Після звільнення Єйська 1943 р. — знову гастролі. У грудні 1945-го, коли відзначали 60-річчя утворення Атлетичного товариства, Піддубному було присвоєно звання заслуженого майстра спорту СРСР. Він був активний, вів листування, робив звернення, підписувався так: «Російський Богатир Іван Піддубний». 1947-го він виступав із програмою «50 років на арені цирку»... Потім був перелом ноги і смерть від інфаркту.

Легенда і людина

Активний сплеск інтересу до «чемпіона чемпіонів» виник третину століття тому, коли відзначали його 100-річний ювілей. У книжках про Піддубного тієї пори ми виявляємо чимало білих плям, особливо в роки Громадянської війни та Великої Вітчизняної. Помітні деякі недомовленості, що стосуються його життя як у Красенівці, куди він після смерті матері вже не заїжджав, так і в Єйську. Деякі легенди й анекдоти про Піддубного тоді були класифіковані як легенди. Але інші байки отримали друге життя, вони містять наліт громадсько-політичних настроїв своїх епох. Показова легенда, що відноситься до часу німецької окупації. Нібито ходив Піддубний по Єйську з орденом напоказ, а німця, котрий намагався зірвати орден, ударив. Тепер раптом інше «згадали». Комусь утямки, ніби-то за німців він тримав свою більярдну. Ще слід сказати, що в літературі про Піддубного існує плутанина з датами, починаючи буквально з року його народження. У деяких енциклопедіях вказано 1870-й, ця дата досі стоїть під скульптурним портретом Піддубного в Красенівці. Розбіжності в датах виникали не раз і надалі.

Коли збігло 55 років після смерті великого борця, коли в житті багато що змінилося, суттєвою стала суспільна потреба в серйозній і глибокій книзі про Івана Піддубного.

Є особистості, до досвіду життя яких люди повертаються з покоління в покоління, цим нібито завчається урок, без якого майбутнє народу не буде повноцінним. Такою особистістю, безперечно, є і самородок із Красенівки Іван Максимович Піддубний.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво