Філософія Любовича - Соціум - dt.ua

Філософія Любовича

10 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 10 листопада-17 листопада

Любовича важко не любити. Не тільки тому, що він талановитий навіть у дрібницях — від змішування сортів чаю до майже мистецького облаштування власної дачі...

Під час поїздки до Польщі
Під час поїздки до Польщі

Любовича важко не любити. Не тільки тому, що він талановитий навіть у дрібницях — від змішування сортів чаю до майже мистецького облаштування власної дачі. Чи тому, що саме він — найактивніший музичний просвітитель у нашому краї, ініціатор і організатор кількох музичних фестивалів, у тому числі дитячого хорового співу «Золотий Орфей», голова благодійного фонду сприяння хоровому мистецтву. А насамперед тому, що, раз почувши, як звучить хор Любовича (саме так у Кіровограді називають муніципальний хор під його керуванням), неможливо потім байдуже пройти повз афішу концерту.

Багато хто його побоюється. Цей статечний сивий чоловік, який має такий чудовий вигляд на сцені, за словом до кишені не лізе. Його характеристики, точні і влучні, часто стають афоризмами. Не дивно, що чиновники від культури не дуже люблять слухати його виступи на всіляких планірках і нарадах: занадто різкий дисонанс буває між загальним схваленням та негнучкістю позиції Любовича. На їхню думку, те, що дозволяє собі цей диригент, хормейстер — просто неможливе. Підстави ж бути непоступливим і принциповим йому дає щоденна праця, колектив і перемоги.

Кіровоградський муніципальний хор під керуванням заслуженого діяча мистецтв Юрія Любовича свого часу завоював Гран-прі міжнародного конкурсу «Південна Пальміра», всеукраїнського конкурсу хорової музики імені Дениса Січинського, «Золоту печатку» міжнародного конкурсу хорової музики у Фінляндії. Багатьом запам’ятався виступ в органному залі столиці з восьмиголосою «Літургією» М.Ділецького чи концерт у рамках фестивалю «Золотоверхий Київ».

Серйозних мистецьких висот зумів досягти колектив за свою майже 30-річну історію. Був колись звичайним радянським хором. Співали у ньому викладачі музичного училища, музичних шкіл, студенти. Перші виступи хору супроводжував досить великий естрадно-симфонічний оркестр. Тодішній Кіровоградський хор радянської пісні можна назвати типовим зразком масового хорового руху, заідеологізованого й ангажованого системою. Будучи професіоналом, Юрій Любович розумів, що такий колектив не має перспектив, отож поступово викристалізовував його склад, піднімав рівень виконавської майстерності, у репертуарі хору з’явилися класичні твори українських, російських та зарубіжних композиторів. Згодом відмовилися від супроводу, що є важливим показником професіонального ставлення до хорового співу.

Отож, до часу суспільних змін хор підійшов уже професійно сформованим, маючи власну творчу концепцію. Першим у краї колектив почав піднімати пласти духовної музики. Відтоді духовна музика Д.Бортнянського, А.Веделя, М.Березовського, О.Архангельського, П.Чеснокова не зникає з репертуару хору. Отож, не дивно, що на Всеукраїнському конкурсі імені М.Леонтовича хор під керуванням Юрія Любовича вразив усіх академічним звуком, філософським осмисленням хорової естетики.

— Юрію Васильовичу, ваші взаємини з владою — це окрема історія. Щойно треба їхати на конкурс чи на фестиваль, грошей ніколи немає. Доводиться викручуватись, іноді це супроводжується мало не детективними історіями. Коли ж, на вашу думку, встановиться якась стабільність, взаєморозуміння?

— Усе залежить від пріоритетів. Якщо у місті вже не один рік триває війна за власність, земельні ділянки, то про яку увагу до мистецтва, духовності можна говорити? От і доводиться нам долати екстремальні ситуації… Але в їхній детективності є дуже сумний присмак — нашої загальної нецивілізованості. Щось подібне навіть важко собі уявити, наприклад, у Польщі, звідки ми буквально днями повернулися. Наші близькі сусіди проводили фестиваль «Україна, віва!». Ми побували у трьох містах — Легниці, Болеславці і Вроцлаві. І скрізь надзвичайно цінується усе, що стосується мистецтва: пам’ятні місця чудово впорядковані, гарно видані буклети, путівники. І це міста (хіба що крім Вроцлава) за масштабами цілком співмірні з Кіровоградом. Але ми на тому фоні — дикуни.

Разом із нами (чи точніше, ми з ними) у Польщу поїхали 26 представників місцевого самоврядування. Абсолютна більшість з них — люди тимчасові. Мине рік-два, і їх у владі не буде, навіщо ж їм думати про вічне? От вони й думають про свій сьогоднішній день. Це ж не так як Пашутін (був на початку минулого століття такий міський голова у Єлисаветграді), який 29 років керував містом… Ну, нехай у нас у місті проблеми з керівництвом, боротьба. Але ж за всі роки існування нашого колективу на концерт жодного разу не прийшов керівник області! Представників своїх присилали, передавали вітальні адреси, квіти. Але щоб прийти, послухати, відчути, мати свою думку — цього немає. А у Легниці їхній мер прийшов не лише показатися, а прослухав весь концерт, вітав нас на фуршеті. Власне, справа не у тій увазі, яку він виявив. Ще Платон і Аристотель вважали: музика — це те, що визначає державу. І навпаки — держава, це те, що визначає музика. Жодне інше мистецтво. І тому Бетховен, Шопен чи Бах — це не просто геніальні композитори, вони формували свої нації, її ставлення до багатьох речей.

Я твердо переконаний, що саме падіння музичної культури призводило до занепаду цивілізацій.

— Який же наш рівень музичної культури? Пригадую, як під час наукових читань «Єлисаветградської музичної академії» ваш друг, професор з Одеси Юрій Дикий, говорив про вплив нинішнього агресивного інформаційного і музичного простору на свідомість людей, особливо молодих, у яких ще не сформувалися життєві цінності…

— Так, він нині дуже часто заміняє собою те, що раніше давало релігійне та естетичне виховання. Таким чином екран культури руйнується, зв’язки, які становлять його основу, послаблюються. А біотичне музично-інформаційне поле (концерти, де присутнє живе виконання) сьогодні катастрофічно звужене. Наш колектив намагається розширювати його, робити людські серця чутливішими до краси. Адже хорове мистецтво задає нам духовний тон, який змінює нас внутрішньо, бо ж кожен виконавець, музикант — медіум, який транслює через себе високе, божественне.

— Але тут виникає інша проблема: сприйняття. У нас заведено вважати, що високе мистецтво широкій аудиторії недоступне і непотрібне.

— Річ у тім, що назва — скажімо, «симфонічний оркестр» — ще нічого не говорить про те, на якому рівні він гратиме. А якщо він грає блискуче, то музика будь-якої складності неодмінно буде публікою сприйнята.

Коли ми тільки почали співати духовну музику, поїхали з концертом до Вільшанки (далекий райцентр Кіровоградської області. — С.О.). Мені казали: «Що ти робиш? Хто там зрозуміє? Це ж село!» Ми виконували Великодній концерт Дегтярьова. Як вони слухали! Або інший приклад: Краснодарський край, де ми теж виступали в глибинці. За десять днів тринадцять концертів. І в яких умовах — чотири градуси тепла у залі, а наші дівчатка у шифонових сукнях. Без гарячої підтримки публіки, без їхнього палкого бажання слухати ще і ще, ми просто не здатні були б на таке. Особливо вразило нас практично повністю українське село Переяславка. До них приїздили на виступи хіба що невдалі екстрасенси чи ліліпути. Люди не переставали дивуватися: «Де ви такі взялися?»

— Чому ж тоді такі стійкі уявлення про несприйняття загалом мистецтва?

— Очевидно, вони вже стали психологічним стереотипом, а він вигідний тим, хто не прагне або не хоче прагнути якості. А люди не розуміють тоді, коли вони справжнього не бачать чи не чують.

Є ще й інший момент. Коли ми проводили першу «Єлисаветградську музичну академію», організували приймання у тодішнього голови міста Миколи Чигрина. Анатолій Лащенко, Юрій Дикий, Дмитро Болгарський — відомі люди в мистецтві. Мова зайшла про наш колектив. «Ви маєте чудовий хор!» — кажуть гості голові міста. А він, аби підтримати розмову, «підтверджує»: «Так. У нас хороші хори, ось і хор ветеранів, нещодавно з Таганрога повернувся…» Соромно. Адже слід розуміти різницю між самодіяльним хором і академічним хоровим колективом. А для наших керівників — хор, то й хор.

Ось ви кажете — люди не сприймають. А що вони мають сприймати? Де наші концертні зали? Адже я чому став диригентом? Якось до моєї бабусі приїхали її племінник (гобоїст) і внук (кларнетист) з Миколаївським симфонічним оркестром. І ми всі разом пішли на концерт. Я був ще хлопчак, але відразу зрозумів, ким я хочу бути. Тоді якраз у Кіровограді відкрили музичне училище. На всю область діяли всього три музичні школи. Пізніше вони відкрилися у кожному райцентрі і навіть у великих селах. Здається, кадрів уже достатньо. І що, у нас симфонічний оркестр з’явився? Поки був живий Юрій Хілобоков, то хоч навчальний оркестр мали непоганий, тепер же дуже важко його відроджувати. І це біда не лише Кіровограда. У тому ж Миколаєві симфонічного оркестру вже немає…

— У нашому місті добре відомо, що ваш хор має особливе звучання (це відзначали й на конкурсах, в яких колектив брав участь). У чому таємниця вашого хору?

— Відповідь одна: я багато читаю. І не лише музичну літературу, то основа, яка здобувалася раніше. Мене цікавить психологія, філософія... А впливає це на звучання хору шляхом асоціативності. Я ніколи не розповідаю, яким має бути звук, яким чином його подати. А, наприклад, коли йдеться про виконання вечірньої мелодії, я запитую: «Ви пам’ятаєте «Над вічним спокоєм» Левітана?» Величезна ріка, яка внизу співає, над кручею стоїть капличка, дерева хиляться від вітру, тому коли лунають дзвони, їхній голос відносить вітер. Широка велична ріка і малесенька капличка — це як сум за якимось простором, плач за безкраєм, одинокість. Наскільки мелодія збігається з цією печаллю? Ваш настрій — настрій композитора. Я йду за словом. Вибудовую свою драматургію навколо нього. Це особливо важливо, коли йдеться про духовну музику. Тут треба тонко відчувати стан людської душі. Різні твори ми співаємо по-різному. У кожного з них — своя філософія. Тому для диригента дуже важливо знати, принаймні добре орієнтуватися, у всіх видах мистецтва.

І тут наша молодь у мене не вселяє оптимізму. Якось ми зі студентами були у Кракові, нас заводили в ліцей, де навчався Коперник. Розповідали про нього. На зворотній дорозі я запитую, чи запам’ятали щось про Коперника? Дуже мало. Але ж вони мали про нього знати бодай з курсу фізики чи астрономії. Більше того, я на своєму уроці запитую у студентів другого курсу: «Хто написав «Євгенія Онєгіна»? Ніхто не знає. «Можливо, композитора пригадаєте?» Хтось один несміливо запитує: «Може, Лисенко?».

— Це і смішно, і страшно…

— Страшно! У мене новий предмет — основи диригентського виконання, я ввів його спеціально. Тож думаю над тим, що треба якийсь лікнеп організовувати, адже студенти не знають елементарних речей. Бог з ним, нехай Коперника не знають, але мистецтва мають знати обов’язково!

— Ви — організатор кількох фестивалів. Зокрема «Нейгаузівські музичні зустрічі» завжди запрошують учнів великого педагога і піаніста, а останнім часом, то вже й учнів учнів. Чому для вас це так важливо?

— Значення наших фестивалів не тільки у збереженні традиційної академічної культури, а насамперед — її трансформація у сьогоднішній день, адже саме вона дає грунт, відчуття укоріненості, зв’язок із минулим. Нейгауз — це не просто піаніст, людина, яка добре перебирала пальцями по клавішах. Це — філософ, поет, романтик, мандрівник. Це — світогляд, пласт культури, фантастичний гумус, на якому можна вирощувати і нарощувати майбутні пласти. Культура із давньогрецької дослівно — вирощувати, плекати. Отож ми повинні йти від того, що залишили нам на цій землі великі митці.

Що означає сьогодні просто сказати: «Генріх Нейгауз — геніальний педагог»? Цього дуже мало. Цим молоду людину часом можна навіть відштовхнути від його спадку. Вона повинна не лише знати біографію митця, а відчути його дух. Це складно, і такої трансформації, на жаль, сьогодні дуже мало. Ось чому навіть в музичному середовищі (так само у будь-якому іншому — освітньому, науковому) так мало тих, для кого цінності, які, здається, становлять основу їхньої творчої професії, по-справжньому дорогі. Тих, скажімо, хто з власного бажання ходить на концерти, для кого відкриття меморіальної дошки митця не порожня формальність, а справжня подія. Такі люди не відчужені від того духу.

Щоб стати його носіями, вони мають бачити і відчувати творчий процес, перебувати у ньому. Коли молода людина бере участь у таких фестивалях, я знаю, що вона стане спадкоємцем того духу, продовжить його. Для справжнього музиканта живим залишається Бах, хоч він і помер понад 250 років тому. Він залишається живим у його музичній тканині. І той, хто вчиться, має її відчути. Це робив Нейгауз.

У цьому ключі хотілося б навести характерний приклад. На презентації диска про Нейгауза, який підготував краєзнавець Олександр Чуднов, чомусь не було нікого з фортепіанного відділу музучилища, хоча афіша з повідомленням про цю подію була. Допомогли провести цю презентацію нам зовсім сторонні люди. Коли я під час останнього фестивалю, намагаючись розповсюдити квитки (їхня ціна цілком доступна), звернувся до декана музично-педагогічного факультету Кіровоградського педуніверситету з проханням запросити на концерт хоча б музикантів, то він мені, чи то жартома, чи всерйоз, відповів: «А де ви бачили у нас музикантів?» Якщо це навіть жарт, то занадто гіркий.

А наслідки такої байдужості, до речі, дуже відчутні. Я не можу отямитися від недавньої звістки: частину будинку, де жив Генріх Нейгауз, викупила якась протестантська секта. Зовсім недавно ще одне потрясіння: на вулиці Пушкінській (недалеко від центру міста) натрапив на занехаяний, зарослий бур’яном будинок, а на ньому меморіальна таблиця: «Тут народився народний артист Микола Тараканов». Це людина, ім’я якої занесене до енциклопедії, був головним хормейстером кількох провідних оперних театрів України.

Скільки треба провести фестивалів, щоб такого не було?!

— Свого часу ви хотіли відкрити у Кіровограді будинок хорового мистецтва…

— Це моя мрія, яка не збулася. Біля Покровського храму і досі височіє одна стіна великого старовинного будинку. Коли там ще не було такої руїни, тодішня влада мені, як директорові музучилища, передала те приміщення. Так його можна назвати умовно — там не було даху, але саме планування для будинку хорового мистецтва чудове. Там можна зробити унікальний двох’ярусний зал. Але, як завжди, грошей не знаходиться.

Мені кажуть: ти — песиміст. Я хотів би бути оптимістом, і роблю для цього, що можу. Але не мною сказано: ніщо так не прокладає дорогу тиранії, як культурна самокастрація.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво