ФЕНОМЕН РАУЛЯ ЧІЛАЧАВИ У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРИ «ДВОХ ВІТЧИЗН» - Соціум - dt.ua

ФЕНОМЕН РАУЛЯ ЧІЛАЧАВИ У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРИ «ДВОХ ВІТЧИЗН»

7 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 7 травня-16 травня

Де чувано: дві мами, дві Вітчизни? Рауль Чілачава 15 травня нинішнього року відомому письменнику, перекладачеві, заслуженому діячу мистецтв України Раулю Чілачаві виповнюється п’ятдесят п’ять років...

Де чувано: дві мами, дві Вітчизни?

Рауль Чілачава

15 травня нинішнього року відомому письменнику, перекладачеві, заслуженому діячу мистецтв України Раулю Чілачаві виповнюється п’ятдесят п’ять років.

Неймовірно!.. У моїй пам’яті постає, як на сонячній акварелі, картинка більш як тридцятирічної давності — це унікальний дарунок долі, знак спорідненого розташування зірок, невипадковості житейських мізансцен. Я, молоденька новоспечена редакторка видавництва «Дніпро», аспірантка Київського університету, прошкую вранці на службу бульваром Шевченка. Буяє розкішна весна, повітря наповнене нею, і хмільна зухвалість її озивається у кожній клітинці тіла.

Коли раптом... виразно чую мелодію (прекрасне аранжування відомого твору Шумана) і на її фоні — власний голос, свої поезії, ще не друковані, з першої збірки віршів, яка от-от має вийти.

Я роззираюся довкруж, іду в напрямку голосу і вже бачу на лаві схиленого над магнітофоном вродливого темноволосого юнака. Спиняюся поруч, усміхаючись, бо хлопець не бачить мене. Юнак весь поринув у мелодію, в звучання нерідної йому української мови і навіть ледь-ледь ворушить губами, вторячи незнайомій фонетиці.

Це Рауль Чілачава. Студент-стажер філологічного факультету КДУ з Тбілісі. Саме йому я дозволила переписати, як нині мовлять, цей «ексклюзив» — касети з записом на музичному фоні своїх поезій. Мабуть, для нього це були справжні уроки музики, входження, як у море, у попервах складну партитуру чужої мови. І, певне, таке естетичне поєднання приємного з корисним (потрібним, бо по те і їхав журналіст із Грузії!) було для нього неабияк важливе.

Господи, — думаю я сьогодні, — адже цьому грузинському хлопцю тоді ще ось-ось мало виповнитися тільки двадцять років, і весь його висхідний шлях у літературі, всі випробування непростого життя були попереду, а нині — він державний муж, доктор філології, професор, академік Академії національних та соціальних відносин Грузії, заступник голови Держкомітету України у справах національностей та міграції. За тридцять п’ять років сумлінної самовідданої праці на ниві української та грузинської культури Р.Чілачава не лише досконало опанував українську мову й вивчив історію та літературу нашого народу, а ще й написав понад сімдесят книжок, серед яких збірки поезій грузинською та українською мовами, переклади, публіцистика й наукові дослідження. Він став лауреатом престижних премій у Грузії та в Україні, зокрема премії грузинського комсомолу за перекладацьку діяльність, премії імені М.Рильського (1987) та міжнародної премії імені
В.Винниченка.

Серед його нагород є навіть нині курйозно відомий орден Святого Станіслава, отже, Рауль Шалвович уже кавалер, шевальє, бо удостоївся (чи сподобився?!) серед інших відомих державців Офіцерського Хреста, мабуть не надто переймаючись його походженням та чинністю в Україні повноважень тих, хто оцінював його чесний і безсумнівний внесок у справу грузинсько-українських культурних взаємозв’язків, плідну науково-дослідницьку, творчу та добродійну діяльність. Можна, одначе, з певністю стверджувати, що репутація Р.Чілачави — порівняно молодої людини з рідкісною працездатністю, цілеспрямованістю й непогамовною творчою енергією — не дута, як подекуди бува в успішних посадових осіб, призерів марнославства й збирачів нагород, а справді підтверджена значним художнім доробком.

«Без Грузії — платан я без коріння,// Без України — ясен я без крони». Ці рядки люблять цитувати знавці творчості Р.Чілачави, та тільки Господь Бог знає, як непросто (часто на розрив!) доводилося поетові утверджуватися як професіоналові і на своїй прабатьківщині, і тут, в Україні — вітчизні його синів.

До своєї подвижницької праці — перекладної антології «СЕРПЕНЬ» (55 українських поетів), це плід, імовірно, тридцятирічної школи накопичення перекладацького досвіду, — до цієї унікальної авторської антології, яка вийшла друком у Києві 2001 року за Національною програмою випуску суспільно-необхідних видань (560 сторінок, ошатна книга великого формату — 70 100 1/16, українською та грузинською мовами), Р.Чілачава видав грузинською збірки поезій «Початок», «Бути», «Після заходу сонця», «Пародії», «Час побачення», «Земля насущна», «Рівнодення», «Вітер над стиглими нивами», «Знак зодіаку», «За тбіліським часом», «Стіна плачу», українською — книжки віршів: «Саповнела — квітка щастя», «Бути», «Вітрова хатина», «Причетність», «Два голоси», «Сонце в гроні винограду», «Український сон». І це далеко не повний перелік його творчих спромог.

Творчим звітом до п’ятдесятип’ятиріччя Рауля Чілачави можна вважати його книгу, яка наразі не має аналогів: «ДВІ СТОЛИЦІ» (Українська творчість грузинського поета). Тут вміщено, причому логічно вмотивовано, й одну з монографій російською мовою, але про неї скажу далі.

В анотації до найповнішого, хоча далеко не повного, видання творів автор зізнається: «Чверть століття тому я задумав написати книжку під назвою «Україна, яку я люблю». Уявлялась вона у формі публіцистичних оповідей про країну, її народ, звичаї, традиції, культуру. З часом ідея дещо трансформувалась, і замість розповідей про Україну склалася сповідь українською мовою — у віршах, есе, перекладах, маргіналіях, монографіях. Мовою, вивченою вже в дорослому віці та давно майже рідною».

Починає свою сповідь Р.Чілачава з ліричних поезій, проте мову про цю книжку все ж варто розпочати з її останнього розділу, — означеного автором як «філологічний диптих» — «Ода перекладу». Тут колосальні золоті поклади інформації, могутній спектр обізнаності літературознавця, блискуче володіння словом і темою. Усе це, без перебільшення, вражає.

Важливо, що літературним хрещеним батьком Рауля Чілачави був патріарх українського поетичного бароко, останній із могікан радянської класики Микола Платонович Бажан. Наступного року відзначатиметься його сторічний ювілей, а тоді — понад тридцять років тому — він уже був і бронзовочолим метром-академіком, навіки записаним у святці, і добрим генієм для багатьох молодих поетів.

М.Бажан не лише взяв на роботу до редакції Української радянської енциклопедії випускника університету без київської прописки (тоді це було проблемою), а й, дізнавшись, що упродовж семи років молодий спеціаліст, талановитий поет поневіряється з родиною по чужих квартирах — без власного даху над головою, як депутат Верховної Ради поклопотався перед високими інстанціями про надання житла бездомному майбутньому генію. Дружба останнього з могікан хрестоматійної радянської поезії з грузинським юнаком, який мав неабиякий творчий потенціал, стала для обох доленосною у всіх аспектах. Хоч їх розділяв віковий (історичний) досвід мало не в півстоліття (для точності — в 45 років), ця творча співпраця була взаємокорисною і вельми плодотворною.

Дисертація Р.Чілачави про українсько-грузинські літературні взаємозв’язки 30—70-х років базувалася на ґрунтовному стилістичному й естетичному аналізі бажанівських перекладів поем Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» та «Давитіані» Давида Гурамішвілі. Історична професійна глибина дослідження молодого фахівця захоплююча й конгеніальна предмету його уваги.

Так, торкаючись історії питання, Р.Чілачава посилається на виступ на першому всесоюзному з’їзді радянських письменників у 1934 році Івана Кулика — голови Спілки письменників України і, до слова, першого редактора «Вітчизни»: «Я прочитав багаті й цікаві матеріали, котрі Т.Торошелідзе збирається використати у своїй доповіді про грузинську літературу. Вони багато в чому доповнили те, що було нам відомо про сучасні твори грузинських письменників. Коли знайомишся з ними глибше й детальніше, починаєш розуміти, як багато ми втрачаємо від того, що ми так слабко зв’язані, так погано знаємо одне одного (виділення моє. — С.Й.), бачимо тоді, як багато найдорогоціннішого ще не знаємо.

Я вважаю, що автор цих матеріалів аніскільки не перебільшував, коли назвав «Барсову шкуру» Шота Руставелі одним з найбільших творів світової літератури».

Відомий критик, академік
Л. Новиченко, наскільки дозволяло йому реноме маститого літературознавця, захоплено відгукнувся на теоретичне дослідження молодого науковця Р.Чілачави: «...це справді трактат про перекладацьку майстерність, більше того — про виняткову чесність у всьому — великому й малому, — тут дуже наочно й докладно розглядаються як у хронологічному розрізі (було три основні редакції «Витязя...» і безліч пізніших окремих доопрацювань), так і за окремими компонентами поетики — ритміки (передача грузинського шаїрі восьмистопним трохеєм і, частіше, чотиристопним пеоном), інтелектуальні партії поеми, її знамениті мудрощі, вигаптувані в неповторній афористиці Руставелі й віртуозно відтворені М.Бажаном, уже згадана метафорика поеми, переклад сцен з особливо динамічною дією, зокрема батальних, нарешті, повтори, алітерації, внутрішні рими, рими-омоніми...»

Філологічний диптих «Ода перекладу», що займає мало не півкниги найповнішого наразі видання творів Р.Чілачави (Київ, 2002, видавничий центр «Академія»; 511 ст.) читається як бестселер, — так-бо віртуозно володіє словом і безцінним матеріалом спостережень автор. Крім переконливого, блискучого, змістовного аналізу текстів перекладів з грузинської М.Бажана, читач має змогу ознайомитися з раритетом: монографією «Лебединая песня Пантелеймона Петренко». Це дослідження про російський переклад «Витязя в тигровій шкурі», здійснений молодим обдарованим літератором, що через ранню трагічну загибель (у двадцятивосьмирічному віці) не встиг завершити всього лише 141 строфу, тоді як «Вепхісткаосані» (грузинська назва оригіналу) має 1587 катренів та ще й на одну риму!

Р.Чілачава бережно, може, і справді крихта по крихті зібрав скупі свідчення про непересічну постать маловідомого молодого літератора. Виявляється, що Петренко і сам писав вірші й перекладав українською мовою (! — С.Й.) Поля Верлена, Артюра Рембо, Шарля Бодлера, Жана Кокто — і то, певно, ностальгійно, бо перебував далеко від України.

А позаяк ті українські переклади збереглися, Р.Чілачава звернувся по консультацію й допомогу до патріарха українського перекладу Григорія Порфировича Кочура... На цьому зробимо паузу й заінтригуємо читача цієї статті, відсилаючи його до публікації раритету: відповіді метра доскіпливому дослідникові, вміщеної у книзі «Дві столиці».

У надзвичайній філософській глибині й блискучій метафоричності петренківської інтерпретації руставелівського тексту Р.Чілачава послідовно переконує читачів. Дослідник бездоганно впорався зі шляхетним завданням: відновити справедливість щодо призабутого імені обдарованого митця, не кажучи вже про багатющу стилістику оповіді й аналізу.

Очевидно, що досконале володіння і російською, й українською мовами, як і відчуття глибини (на рівні підсвідомості) благословенного підґрунтя давньогрузинського тексту, а ще високий професіоналізм як теоретика літератури й самого майстра перекладу виводять Р.Чілачаву до академічних вершин. І тут принагідно сказати: уявляю виразно, як порадів би М. Бажан, якби ім’я його учня й літературного хрещеника Р.Чілачави по достоїнству поповнило (омолодило!) списки підстаркуватих сивочолих академіків Національної Академії наук України!

Та повернімося до «Двох столиць» Р. Чілачави. Есеї письменника про Давида Гурамішвілі, Тараса Шевченка, Акакія Церетелі, Лесю Українку та Ану Каландадзе засвідчують не лише феноменальне знання двох (обох рідних йому!) літератур — грузинської й української, а й філігранну точність слова, оцінок, постійну заглибленість наукового пошуку, самобутній погляд поета й філолога (хоч перший його фах журналістика) на об’єкт дослідження.

«...Вірші Ани Каландадзе... наче молитва і заклинання. З них повіває вітерцем стародавніх грузинських фортець та храмів, сторінок літописів і манускриптів, історизм, одна з важливих рис усієї грузинської поезії, яскраво проступає у творчості поетеси. Вона вміє так доречно, в повному мовному і настроєвому контексті згадати ті чи інші географічні назви та історичні імена, що одразу створюється особливо бентежний душевний мікроклімат», — так Р.Чілачава означує хистом і власного тонкого ліризму зоряний небесний ореол музи своєї співвітчизниці. Він сам, здається, радіє й водночас дивується рідкісній місії Ани Каландадзе — повертати людині «втрачену божественність» — і в цьому вбачає безпосередню спорідненість її з творцями Відродження. «Рідна земля, — визначає автор есею, — осмислюється у світовому контексті, вишукуються незвичайні прикмети, риси, завдяки яким духовна скарбниця Грузії невичерпна. Пошуки ці не прямолінійні, а, як це буває у справжній поезії, несподівані, парадоксально вражаючі»:

Яке ж ти глибоке, небо грузинське,

яке бездонне.

Той, хто приходить сюди як ворог,

в тобі потоне:

Де ті османські, монгольські, перські,

люті навали?..

Вовіки славу Ошкі та Зарзма

тобі співали.

(Переклад Світлани Жолоб)

Просвітянська роль есеїста естетично бездоганна. Читачеві захочеться зачерпнути живої води з криниць духовності Грузії, причаститися задля повернення собі самому «втраченої божественності» з тих незамулених джерел її історії, яка споріднена з українською на атомарному прарівні геном свободи.

Прямий перегук з бунтарським духом Кобзаря вбачає Р.Чілачава в буремних поезіях грузинських романтиків Олександра Чавчавадзе, Григола Орбеліані, Ніколоза Бараташвілі. А споріднені мотиви презирства до сплячих рабів і закликів до бунту в Іллі Чавчавадзе та Акакія Церетелі? Тільки великий син свого народу, який спалив своє серце вогнем поганьбленої роз’ятреної любові до нього, з воістину шевченківським сарказмом міг видихнути, задихаючись на коротких замиканнях грузинських приголосних, слова страждання: «Ти достойна плювка, Грузіє...»

Жаль, що книга «Дві столиці» не має іменного покажчика: він яскраво унаочнив би енциклопедичний масштаб зацікавлень, обсервацій та ерудиції Р.Чілачави — від калейдоскопу імен філософів, царів, літераторів у його «Маргіналіях» до світового контексту мислителів, учених мужів або відомих хіба що фахівцям-філологам в Україні грузинських дослідників у текстах запропонованих читачеві монографій. Тут і Нестор Гамбріашвілі, і академік О.Потебня, Унамуно і Ніко Ломоурі, Лев Шестов і Яков Гогебашвілі, Борхес і Мурман Лебанідзе, Кортасар, Лев Гумільов й Іосиф Гришашвілі, В.Соловйов і Колау Надірадзе, Джон Раскін, Джуліо Андреотті та Отар Іоселіані, Горацій і Михайло Горбачов, Олександр Довженко,
Б.Абуладзе і Василь Діденко, Арсеній Тарковський, Вільям Сароян і Тенгіз Натрошвілі, Григол Майсурадзе, Тарас Шевченко і Тоніно Гуерра, Отто Бісмарк і Амвросій Хелая — одне слово, весь отой елітний макросвіт, вся ота захоплююча, хай мені дарує автор, «мішанка» для інтелектуальних гурманів, що мислять себе у всі часи «вершками» суспільства, бо ерудити, бо їхнє духовне існування можливе тільки в контексті історії світової культури.

Іронія й самоіронія, що є ознакою здоров’я розуму й адекватної самооцінки автора, щасливо присутня на сторінках такої змістовної, значущої, ваговитої книжки, як «Дві столиці». Для цього якнайкраще надається лаконічна форма рубаї, яку досконало опанував Р.Чілачава. Мабуть, аби не налякати читача надмірним драматизмом і серйозністю, чи згадавши пустотливість геніального Пушкіна («Поэзия должна быть глуповата!»), з успіхом (з усміхом) іронізує:

Вважав себе співцем і входив часто в раж;

Пегаса годував — давав овес, фураж.

Щоправда, не хапав зірок ніколи з неба:

Боявся зіпсувать небесний антураж.

Справді просто і геніально. Або ще таке «гусарське» визнання:

Якщо на тебе глянуть пильним оком

І запитають ніби ненароком:

«Брюнетку чи блондинку ти кохаєш?»

Скажи лиш: «так!» і руш веселим кроком.

Проте навіть в українських рубаях, де розсипані філософські перлини Рауля Чілачави, живе грузинський біль, модернізуються на інтернаціональний копил у політичному порівнянні навіть недоторканні образи вдів (як відомо, для здорового сприйняття грузина ритуал чорного вбрання удів особливо тривалий і обов’язковий):

Стоять машини урядові,

похмурі, чорні, наче вдови,

які коханих поховали,

але до шлюбу знов готові.

* * *

Фальшивий кожен жест,
і ласка, і привіт,

Фальшивий навіть стяг,
орла пихатий зліт,

А справжні — тільки кров,
і сльози, і печаль,

І полум’я,
яке нас палить стільки літ...

Загалом певний підсумковий характер книги Р.Чілачави «Дві столиці» у її композиційній, змістовій, ба й навіть ілюстраційній довершеності очевидний. Висловлювання колег поета про нього, поезії, йому присвячені (штрихи до літературного портрета), поетичний розділ самого автора «Світлиця світлих сновидінь» (причому тут окремо виділені сонети — поважна класична форма); вигадливі приємні вірші для дітей (розділ «Сонце в гроні винограду»); добра низка перекладів Р.Чілачави з грузинської (інтелігентно означена рубрика «Учителі. Сучасники. Друзі»); далі — названі вище «маргіналії» (калейдоскоп елітарних оповідок) «Нотатки песиміста»; та ще й есеї «Струни безсмертної ліри» і філологічний диптих з монографій «Ода перекладу» — це, якщо додати півтисячі сторінок попередньої книги — чілачавівської авторської антології перекладів українських поетів «Серпень», яка починається з «Кавказу» Т. Шевченка, а завершується віршами Світлани Короненко, — воістину творчий звіт людини-оркестру, рідкісно працьовитого, обдарованого письменника. Не заздрісні, здатні належно, по-справедливості оцінити його сучасники, наприклад колишній викладач КДУ, доктор філології, професор, у недавньому минулому й викладач Сорбонни Віктор Коптілов, називають його майстром, «який ніби прийшов до нас із доби Відродження». І слід погодитися й усвідомити, що таке визначення Рауль Чілачава дістав по праву, по честі, по праці своїй.

Саме з огляду на колосальний внесок цього поета, державного діяча, ученого в українську культуру доводиться лише дивуватися Комітетові з присудження Національної премії імені Т.Г.Шевченка, який, порівнюючи масштаб особистостей і внеску в літературу претендентів та конкурентів, виявився неспроможним оцінити титанічний труд і посвяченість сина Грузії справі духовного розвитку України, популяризації її святая святих — найяскравіших перлин вітчизняної поезії на батьківщині Руставелі.

Гірко звучать рядки Р.Чілачави з вірша «Повернення до Ітаки»:

Коли повернувся — ніхто мене не впізнав.

Змінилася моя стара Ітака,

Притулок моїх найвищих снів.

Так, юний Одіссей вирушив у мандри, які віщували йому не лише відкриття, а й біль утрат, розчарувань, похорон ілюзій. «Війна війнула порохом і ядом», — констатує вражена свідомість поета. Невже це частка його серця — благословенна Абхазія?!

Стріляли всі — червоні, білі, чорні...

Йшли юнаки — стрункі і неповторні,

Вродливі, мов із галереї Прадо,

І марили весною і парадом,

П’янили їх надії ілюзорні.

Лягала ніч на лаври і на пальми.

Кров холодив піцундських сосон сум.

Робив із горя зиск піцундський товстосум,

Палили пляж фугаси і напалми.

А хлопці йшли... Заради влади, слави

У небуття їх гнали владислави.

Р.Чілачава уже зазнав, що то є — не книжний, не вигаданий у трілерах жах, тому він гірко застерігає наївних: «Панове, все збагнете, побачивши, як крапа кров з багнета!». Син Грузії, він оплакує горе й спустошення свого краю, де, наче неситий кров’ю Прометея, той самий, з Шевченкового безсмертного «Кавказу» орел прагне напитися ще й крові Чечні.

Що лишається сучасному, заангажованому політикою нейтральної держави посадовцю (адже посада немала — майже заступник міністра), Поетові двох Батьківщин, як не краяти надвоє серце? Хіба що уповати на Бога, нарікаючи на «плем’я карателів»:

Хай Бог допоможе,

Врятує Кавказ,

Бо гори Кавказу —

Це світу каркас.

А таджики он кажуть, що Памір — це дах світу. Ні, це, на жаль, не ті поезії, які дорівнюють учинку. За «ті» — переслідують і не дають ні посад, ні нагород.

Трагізм світовідчуття, духовний злам (не почивання на лаврах, які, одначе, таки ж здобуті ним!) у кращих віршах Р.Чілачави обвинувачують «пророків» і «вождів» нашого непростого часу. Реалії цивілізації жорстоко постають у деталі авіакатастроф — образі «чорного ящика» — надії на точну розшифровку причин і винуватців сподіяного.

Моє невтішне покоління,

Я не знайду для тебе слів.

Роздягнені, голодні, злі.

Нас кинули напризволяще,

Ні звуку жалощів згори.

Ми — наших буднів чорний ящик,

Ми знаєм, як літак згорів.

Нас загубили і згубили,

Ми наче є і нас нема.

Пітьмою вкрився простір білий,

Не відгукнеться ніч німа.

І тільки сум і плач про роки,

Що з них будяччя лиш зійде.

Де зараз всі вожді, пророки?

Прапороносці наші де?!

Це вірш про неприйняття зради, флюгерства, політичної проституції. Мужній вірш про тих, чию віру розтоптано, життя сплюндровано й поганьблено. Болючий злам свідомості чесної перед собою й перед Богом людини. Поет і раніше робив ці «спроби самозвіту»: «Не нагромадив, не набув... Ні перед ким не гнувсь, не слався... Ні, ні... самим собою був».

Такі визнання вирізняють Рауля Чілачаву з-поміж людей натовпу — усереднено-одностайної масовки. У кожному натовпі має бути герой. Або наївний хлопчак, який — один! — закричить щосили, що король — голий...

«Все сплуталось... Ніхто вже не збагне — чи він в багні, чи щойно він з багна...» Як на мене, ці гіркі рефлексії поета — лакмус його порядності, совісності. Бо, по суті, Рауль Чілачава усі тридцять п’ять років, незалежно од напрямку суспільних вітрів, достойно, талановито й самовіддано робив свою справу. Результат цього несуєтного служіння мистецтву слова, Україні і Грузії —наочний.

То як філософ і артистична натура, то як ювелір-гранослов, то як скрупульозний учений, то мов грайливий дітвак, що вигадливо, легко бавиться, сам собі, розумному, радіючи, жонглює катренами, ритмами, освідченнями «бабусиній корові» та кенгуру, яка захотіла — то й римується з рідною Курою, тішиться—не натішиться лексикою двох прегарних мов, навчаючи нетямущих грузинської («як просто хліб, то кажем «пурі», а як із сиром — хачапурі, та слів у мові так багато, що їх не знає навіть тато»), — таким різним постав Рауль Чілачава перед сучасниками зі сторінок книги свого життя «Дві столиці». Він і справді різножанрово бездоганний, вродливий тим стриманим аристократизмом натури, яка певно що від суворої природи кавказьких гір і фортець, а присмучений ліризм його очей і поезій нагадує акапельні чоловічі грузинські хори, що довго відлунюють у своїй незбагненній поліфонії під склепіннями древніх храмів, в ущелинах гір, понад мальовничими краєвидами його рідного Чітацкарі, у найщемливіших закапелках душі з її вічною ностальгією за справжнім і прекрасним.

З неповторних і незабутніх блоків фотографій (а надто — родинних, з благословенного ретро: «Таким, як був, уже не буду» — поет є поетом і в доборі назв) дивиться на нас покійна і жива поетова рідня: колоритний дідусь Соломон (що в черкесці, що у рясі з хрестом — красень красенем!), з менгрельською примруженою лукавинкою в очах щасливий батько, який в оберемку притискає до грудей своє багатство — двох синочків, бабуся (чимось схожа на Лесю Українку) з немовлям, що ледь не висить у повітрі, мов лялька, з розчепіреними пальчиками босих ніжок; мала сестричка Інеза — набурмосене вовченятко під надійним захистом трирічного брата Рауля: уже лицар щодо жінок — рука на плечі!.. А ще — молода вродлива мама з рівним проділом у лискучих чорних косах; братики Рауля — маленький і 33-річний, обох завчасно забрала земля, і — о Боже, первісток Рауля Чілачави Гурі — ровесник покійного дядька, — ангельське дитя з сумними, задивленими мовби у близьку смерть очима (у тій автокатастрофі 25-річний Рауль буде за кермом, постраждає й сам, і печать провини пектиме батьківське серце, поки й віку...) А ось ми ще пропустили гарненького юнака — золотого медаліста, — чемного хлопчика з добропорядної родини. Ти ба! — йому лише шістнадцять років, а він літстудієць — уже приміряється до слави Важи Пшавели! (Дивись фото з погруддям класика. Я б назвала його точно й скромно: «Хіба Рауль не молодший і не кращий?!»). А ще важливі для вичерпності й повноти знайомства з сім’єю Чілачави світлини: лукаво-крупним планом красуня, годувальниця й Муза нашого ювіляра — мати його трьох синів українка Ія (фіалка — грузинською, а українською у списках студенток-філологів колись була Євдокія) і прекрасна сімейка у повному складі: двоє синів та мама, а татусь із почесних гостей всесвітнього форуму українців — найдальший у ряду — тягне шию, аби й собі потрапити в об’єктив... для історії.

Якимсь робом у цей теплий сімейний гурт потрапив і Леонід Данилович Кучма. Ну, ясна річ, схвильований новоспечений заслужений діяч мистецтв Рауль Чілачава на лискучому дзеркальному президентському паркеті не міг не послизнутися! Урочистий, одначе, момент: Поет зворушено дякує, як рідному Батькові, панові Самому, хоч це останній взагалі-то мав би дякувати Поетові за те, що той Слава і справжня Окраса нашого народу.

Ну, а якщо серйозно, фотоілюстрації, безперечно, збагачують і прикрашають солідну книгу. Тут їх чимало: з відомими колегами з офіційного іконостасу, фото з престижних президій, фото з «потрібними» людьми, фото з сином і тезкою, яке слід було б поміняти місцями з дорогим паном Президентом... усі дуже актуальні й дуже фотогенічні.

А ось цікавинка, сказати б, «історична». 1989 рік, мітинг Руху. Рауль Чілачава виступає на захист української мови, а по центру світлини — промовистий унікальний плакат: ТАМ, ДЕ ГИНЕ МОВА НАРОДУ, ТАМ ГИНЕ СОЦІАЛІЗМ... («Верным путем идете, товарищи!») I то була правда, виходить. Як система, соціалізм уже почив у Бозі, то й мова вже ледь животіє, зневажена безрозумними законодавцями нового штибу — неприхованими торжествуючими українофобами.

І все ж таки, все ж таки — віват автору! Слава Раулю Чілачаві!

Я гортаю цю книжку, у якій яскраво відбилися і долі, і час, і епоха... а внутрішнім зором бачу стрімку сліпучо-блакитну, осяяну вранішнім сонцем асфальтову стрічку між тополями бульвару Шевченка і чую музику прекрасну і свій голос, свій вірш із магнітофона на колінах 19-річного студента Рауля Чілачави. Він ворушить губами, повторюючи українські слова. Я підходжу до нього, а він мене не бачить... це був курйоз і потрясіння для мене.

Іще все життя було попереду, і ми навіть не замислювались, чи буде воно гарним, що в ньому збудеться, а що буде втрачено навік.

Через двадцять років, коли грузинські офіційні особи запросять у Тбілісі О.Синиченка, Г.Халимоненка, І.Драча, мене та М.Вінграновського на теледискусію про художній переклад, я, киянка, стоятиму поруч із Раулем високо поміж хмар, дивитимусь на панораму його грузинської столиці з гори Мтацмінда і мовчки згадуватиму той курйозний випадок, той давній щасливий для мене день у Києві. Коли моє поетичне слово, мій живий голос були для студента-стажера з Грузії уособленням України. Нині я можу пишатися цим спогадом.

Бо українські поезії та переклади й наукові праці Рауля Чілачави — золоте надбання України, як і він сам. Гріх, коли для когось це новина, а не доведена істина.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво