Євгенія Гапчинська: «Я мислю цими чоловічками»

А починалося все з труднощів, бідності, розчарувань. Як у будь-якій пристойній казці зі щасливим кінцем.

— Євгеніє, наскільки я знаю, закінчивши Харківський художній інститут, ви довго не працювали за фахом і навіть узагалі не писали. Як так сталося?

— Напевно, тому що я дуже цілеспрямована людина, великі рішення в житті приймаю дуже усвідомлено і продумано. Коли я здобула освіту, якій присвятила 11 років, то виявилася не просто бідною людиною — ми жили буквально у злиднях: у нас дитина постійно просила їсти, нічим було платити за квартиру, ні на що було їздити у транспорті. Чоловік працював грубником, сторожем, кіоскером... У мене затребуваності за фахом не було ніякої. А навчалася я несамовито, вічна відмінниця, ніколи в житті не прогулювала, після інституту йшла додому й робила домашню роботу до 12-ї ночі. І ось, аналізуючи своє життя, я зрозуміла: не жалкую, що рано вийшла заміж, рано народила дитину, не жалкую з приводу якихось інших вчинків у житті – а жалкую за одним: за цими 11 роками тяжкої праці, замість якої не отримала нічого. Я вважала на той час, що це моя єдина величезна помилка.

Банально треба було на щось жити. Ще закінчуючи інститут, я пішла на курси манікюру, мене обіцяли влаштувати в перукарню, але, на моє щастя, а тоді – нещастя, в жодну перукарню мене не взяли, а обслуговувати клієнток удома я втомилася. Влаштувалася в рекламну компанію менеджером... Почалася епопея, коли я кожних три місяці змінювала роботу. Слава Богу, мене ніколи не виганяли, просто я розуміла: це не моє, і шукала щось інше.

— І як ситуація переломилася?

— Усе сталося дуже швидко, в один момент. Коли в одній компанії я з менеджера виросла до заступника директора, то зрозуміла, що стаю фахівцем не в тій галузі, у якій хотіла б рости. Я подумала: ще років зо два — і дорога в якісь інші спеціальності мені буде закрита, треба терміново йти звідси, доки моє життя не почало вибудовуватися цим шляхом. Знайшла роботу декоратора, це було трохи ближче до того, чого мені хотілося, але колектив трапився склочний... І знову все сталося в один момент: я звільнилася, і наступного ранку розгорнула «Золоті сторінки». Я відчула на той час, що у мене добрі організаторські здібності, до того ж я розуміюся на живописі, а отже, можу працювати в галереї, влаштовувати виставки. Зателефонувала в кілька галерей, і в «Срібних дзвонах» мені сказали: приходьте сьогодні, ми хочемо на вас подивитися. Я прийшла й відразу взялася за справи. І вже працюючи там, знову почала малювати. Скінчилися два роки пошуків...

— Пам’ятаєте свою першу картину, продану за добрі гроші?

— Це була перша ж робота, яку я намалювала після перерви, ельфик. Взагалі, я почала малювати, тому що трошки заспокоїлася душевно: у мене була зарплата, мені здавалося, все вже чудово... Почала малювати просто для себе, щоб удома щось повісити.

— У нас головним критерієм визнання митця є його затребуваність за кордоном. Як ви вийшли на міжнародний рівень, і наскільки це для вас важливо?

— У нас узагалі у всіх сферах це є: спочатку треба заслужити визнання за кордоном, а потім повернутися і з гордістю розповідати, як ти підкорив зарубіжжя. По-моєму, все не так, абсолютно можна стати затребуваним і тут. Це настільки обтічні і спірні речі... У кожного своя дорога.

Я зараз, напевно, більше затребувана в Україні, але, з іншого боку, помічати мене почали після того, як мене знайшов директор віденського музею. Я ніколи не аналізувала, що йшло за чим, що саме мало резонанс. У мене неспокійний характер, я лізу в усі дірки, мені подобаються мільйон проектів: половину з них мені хтось пропонує, половину я придумую сама. У результаті в мене багато всього в роботі, і коли щось не реалізується, я не сумую й іноді навіть не помічаю. Мені пропонують робити телефон — я роблю телефон, кондиціонер — будь ласка, дитячі книжки — із задоволенням, проекти для журналів, наприклад для російського «Вога», з модельєрами, із щасливими ґудзиками, з маленькими дітьми, з ведмедиками, — а в сумі воно дає результат.

— Проект, із якого вийшла книжка «Ліза і її сни» видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, наскільки мені відомо, спочатку не був книжковим?

— Так, його було зроблено на замовлення віденського музею «Альбертіна»: серія картин про дівчинку, яка мандрує студіями різних художників. Ми взяли частину картин, призначених для Австрії, інші я намалювала вже під оповідання, які написав Іван Малкович, і в результаті вийшла така книжка.

— Чи робите ви ще книжкові проекти? Наскільки специфіка роботи над книжковою графікою відрізняється від суто живописної?

— У червні я завершую роботу для Андрія Куркова, це буде серія з п’яти його дитячих книжок: перша з них — «Історії про пустомеликів», друга — «Чому їжачка ніхто не гладить». У принципі, особливої різниці для мене немає, тому що я не беруся за ті замовлення, які з самого початку не бачу як самодостатні картини. Я не роблю малюнків на папері, пишу на полотні, олією. Ті ж таки «Пустомелики» – для мене це серія картин, для Куркова будуть ілюстрації в книжці.

А Іван Малкович пише історію про маленького Моцарта, але про це, напевно, краще запитати в нього.

— Він одного разу вас саму порівняв із Моцартом. Це коректне порівняння? Вам пишеться легко й весело?

— Гадаю, він мене з ним порівнює тому, що я «рання» дитина: до школи пішла в п’ять років, у 13 її закінчила, — напевно, він це має на увазі. Але легкість і швидкість у роботі в мене теж є. Навряд чи в мене бувають муки творчості. Трапляються дні, коли я втомилася, почуваюся вичавленою, як лимон, і в такі дні я, природно, не працюю. У поганому настрої робити картини — це не принесе задоволення ні мені, ні тому, хто їх колись побачить.

— У вас справді настільки постійне світле світовідчуття? Творчій людині зазвичай частіше буває сумно, ніж весело...

— Ні-ні! У мене не буває якихось чорних думок, пошуків сенсу життя абощо. Найважчі дні — це просто втома, коли хочеться день повалятися під ковдрою, вдома, нікуди не ходити, і то навіть у такі дні я розумію, що життя загалом прекрасне, завтра я піду на роботу, все буде добре, просто сьогодні я втомилася. Це пік моїх негативних емоцій.

— Ваша манера дуже впізнавана. Ніколи не виникало бажання радикально її змінити, навіть не так задля того, щоб усіх здивувати, а поекспериментувати для себе?

— Напевно, ні. Навряд чи я напишу щось таке сучасне, дивне, криваве, епатажне чи абстрактне. Експериментувати хочеться, але вже десь усередині себе, на рівні цих чудиків, яких я бачу й люблю, мислю цими любимими мною чоловічками. Навіть «Пустомелики» для Куркова — експеримент для мене, мені так дивно їх робити, чоловічків із величезними носами. Я малюю й думаю: Боже мій, ну як же це, як вони можуть бути такими дивними-предивними?..

— Останнім часом ви з’являєтеся на світських тусовках, співпрацюєте з глянсовими журналами, модним середовищем тощо. Наскільки вам комфортно в ролі гламурного персонажа?

— Некомфортно! Усі знають, що я більшість запрошень ігнорую, ходжу лише туди, до чого сама причетна: де, скажімо, виставлено мої роботи чи я щось робила для цього проекту і не маю права там не бути. Або я ходжу до своїх друзів, бо знаю: якщо не прийду – вони образяться. Є близькі люди, про яких я знаю, що вони мене чекатимуть, зрадіють, тому я не можу не прийти.

— Хто з публічних осіб у вас у такій ролі?

— Троє людей: Іван Малкович, Маргарита Січкар і Юра Нікітін. Це люди, із якими ми і родинами, і в справах просто зрослися.

— Коли люди мистецтва беруть участь у благодійних акціях, відразу виникають розмови про самопіар тощо. Чи зіштовхувалися ви з чимось таким і чи плануєте далі займатися благодійністю?

— Зіштовхувалася вже з першого свого благодійного проекту, коли я зробила колекцію ведмедиків і влаштувала аукціон на користь Одеського будинку дитини для ВІЛ-інфікованих діток. Мені відразу сказали: о який класний піар! Спочатку я дуже засмутилася, навіть плакала, — а тепер розумію: по суті, коли ти щось робиш узагалі, тебе все одно обов’язково в чомусь звинувачуватимуть. Є вибір: або не робити нічого – а цього я не можу від природи, – або вічно перебувати між цими суперечками. Але тепер я вже з вели-и-икою обережністю ставлюся до благодійних проектів, бо не вірю кільком організаціям, яким віддавала серії своїх робіт: не знаю, куди вони пішли, не знаю результатів.

А те, що хтось завжди незадоволений... Візьмімо мій останній проект, який два тижні – з початку червня – буде виставлений на Саксаганського, 55, там дванадцять робіт. Я нафантазувала діток Маші Єфросиніної, Гарика Кричевського, Соні Ротару, Юри Нікітіна... Мені від цих людей нічого не треба, я всіх їх добре знаю, вони мої друзі. Я дарую ці роботи, безкорисливий абсолютно проект, робився він із радістю, зі сміхом, але все одно є ображені.

— Я домовлялася про інтерв’ю з вашим чоловіком. Він веде ваші справи?

— Так. Є чоловік, є Танечка, моя помічниця, вони вдвох намагаються відгороджувати мене від усіляких справ, дзвінків і тому подібного, щоб я спокійно малювала.

— Ви давно вже разом. Багато що в житті змінювалося: як ваші стосунки трансформувалися за ці роки?

— Вони ніяк не трансформувалися, крім того, що я з кожним роком дедалі більше його кохаю. Ми товаришували, ще коли були дітьми, усі трагедії, хвороби, переїзди, злидні переживали разом. У людей по-різному складається, і тяжкі, і хороші часи впливають на стосунки між чоловіком та дружиною, але ми з Дімою стараємося... Коли було тяжко, ми підтримували одне одного, а тепер легше з матеріальної точки зору, але з’явилися інші труднощі – з реалізацією якихось планів, цілей... Хоча це все, напевно, нісенітниця. Просто якщо є кохання, то про що ще говорити?