ЄВГЕН СТАНКОВИЧ: «ПО ЖИТТЮ Я ОДНОЛЮБ» - Соціум - dt.ua

ЄВГЕН СТАНКОВИЧ: «ПО ЖИТТЮ Я ОДНОЛЮБ»

15 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 15 серпня-22 серпня

Він визнаний лідер української композиторської школи. Його твори різні за жанрами: симфонії, камерні симфонії, інструментальні концерти, балети — «Ольга», «Прометей», «Ніч перед Різдвом», фольк-опера «Цвіт папороті»...

Сім’я Станковичів з друзями в Швейцарії
Сім’я Станковичів з друзями в Швейцарії

Він визнаний лідер української композиторської школи. Його твори різні за жанрами: симфонії, камерні симфонії, інструментальні концерти, балети — «Ольга», «Прометей», «Ніч перед Різдвом», фольк-опера «Цвіт папороті». Але хто знає, чи говорили б ми зараз про Євгена Станковича як про композитора, якби не його дружина Тамара, із котрою вони прожили понад сорок років.

— Я знаю, що ви познайомилися з дружиною, коли їй було 15 років. А через два роки побралися. І разом досі…

— О, це було дуже давно. У ті часи моя майбутня дружина була студенткою першого курсу Мукачівського музичного училища, а я був на четвертому. Тож різниця в нас невеличка, лише три роки. Зате вже сорок років разом. Ясна річ, тоді мораль була суворішою, не те, що тепер. Два роки до неї залицявся, тоді це називалося дружити. Коли їй виповнилося 17, ми розписалися. І майже відразу мене забрали в армію, хоча я був уже студентом першого курсу консерваторії. Це було пов’язано з Карибською кризою, скасували військові кафедри в усіх навчальних закладах, хлопців забирали навіть із московської консерваторії. Що вдієш, роки були суворі, після війни народжували мало. Ну а поки я служив, дружина разом із своїми батьками переїхала в Бориспіль, і після демобілізації, ясна річ, поїхав до неї, до коханої.

— Як ваші та її батьки поставилися до настільки раннього шлюбу?

— Це дуже складне запитання. У кожного, як то кажуть, своя доля, і ніхто не знає, що тобі на роду написано. Декотрі беруть шлюб рано й живуть усе життя, інші — пізно й потім дуже швидко розлучаються. А стосовно батьків. Якщо ми так рано змогли розписатися й живемо досі, отже вони нам не дуже заважали. Нам було надано право вибору. Але це я зрозумів тільки нині. З роками люди все-таки мудрішають. Адже, як правило, батьки полюбляють диктувати дітям, що та як треба робити. Ми цього, слава Богу, уникнули. Наші батьки мудрі люди.

—Хто ж вони, ваші батьки?

— Мій батько вже помер, він був учителем фізики й математики. Мати теж учителька. Зараз вона на пенсії, їй 85. У дружини батько був військовим.

— Ви приїхали після армії за дружиною в Бориспіль, як далі складалося ваше життя? Адже починали все з нуля?

— Усе складалося більш-менш вдало. Було, звісно, важко, оскільки в армії служив не в музичних військах, а три роки був артилеристом. Довелося потрудитися. Мені поталанило, я перевівся в київську консерваторію та потрапив на курс до Бориса Миколайовича Лятошинського. Правда, цьому неабияк посприяв мій львівський педагог Адам Солтіс. Навчався і працював, треба було годувати родину. Потім Тамарині батьки переїхали, і нам залишилася своя кімнатка в Києві, тож питання з житлом відпало саме по собі. Усе потихеньку налагоджувалося, народилася дочка, потім син. Потім я пішов працювати на студію Довженка. Почав пристойно заробляти, й умовив Тамару, щоб вона залишила роботу.

— А де вона працювала?

— В одній із київських музичних шкіл. Дуже втомлювалася — усе-таки двоє дітей, та ще й старенька бабуся з нами жила. Треба було всіх доглядати, усіх годувати. До того ж грошей нам вистачало. Тож усе склалося добре.

— Вас можна назвати однолюбом, адже прожили сорок років з однією жінкою?

— Спірне твердження. Однолюб — це коли любиш одну людину. Але не будемо чіплятися до слова. Я жив, як жив. Доля в мене така. Знаєте, багатолюбам теж важко живеться. Можна мати найкращі наміри й нічого доброго не зробити, а можна й навпаки. Усе залежить від обставин і волі людини. Загалом, по життю й за обставинами виходить, що я однолюб.

— Люди завжди розлучалися — і тоді, і тепер. Ви прожили разом 40 років. Поділіться таємницею щасливого шлюбу.

— Тепер розлучаються більше тому, що інформація сьогодні дуже сильно впливає на життя людини. Інтернет, сучасне кіно створюють нове уявлення про світ для кожного з нас. Звідси, мені здається, та легкість, із якою молоді пурхають із сім’ї в сім’ю. Сьогодні розлучення стало повсякденною річчю, як ранкова чашка кава. Воно наче узаконилося. Якщо ми візьмемо релігійну мораль, то побачимо, що таїнство шлюбу виконувало одну з головних ролей у житті людини. В Італії довгий час люди не мали права розлучатися. Узяв шлюб, тож і живи з цією людиною все життя. А сьогодні цінності змінилися, і ми потрапили в іншу ситуацію, в інший світ. Змінилися наші погляди на життя. А з ними мораль і етика. Ми загалом потрапили в дуже рідкісну й делікатну ситуацію, коли на зміну одній системі приходить інша. Це дуже болісно. Жили в одному світі, а опинилися в іншому, з іншими поглядами на життя, на свободу, на роботу. І, певна річ, у цей ряд входить і родина. І діти в нас інакші ростуть. Знаєте, коли був молодшим, не пам’ятаю, щоб діти батьків убивали. Сьогодні це стало буденністю. Шпальти газет так і рясніють кривавими заголовками. Усе змінюється.

— У вас уже дорослі діти…

— Моєму синові Євгену 30, він грає в оркестрі Оперного театру, скрипаль. Закінчив Київську консерваторію. Дочка теж закінчила консерваторію, поїхала в Канаду, прожила там років десять, але три роки тому повернулася з чоловіком у Київ. Пише дисертацію.

— У вашій сім’ї є традиції?

— Особливих немає. На дні народження близьких намагаємося зібратися всі разом, особливо коли кругла дата. Побачимося — уже традиція, уже добре.

Тамара Станкович: «Найголовніше,
щоб жінку не зраджували»

Вона дружина свого чоловіка. Народила двох дітей і присвятила життя родині. Можливо, комусь це видається старомодним, але кожна людина вирішує для себе сама, що для неї в житті головне. Тамара обрала дім і сім’ю. І вона має, чим пишатися. Чоловік — визнаний український композитор, Євген Станкович, діти — музиканти.

— Ваш чоловік уперто не хотів розповідати про те, як ви познайомилися. Можливо, ви проллєте світло на цей факт?

— Спробую. Я тоді співала в хорі музичного училища, а він грав в оркестрі. Там ми одне одного й вигляділи. Після однієї з репетицій познайомилися, ходили разом гуляти Ужгородом. Місто красиве: парк, замок, справжня романтика. Загалом, зустрічалися два роки, потім він закінчив училище і перевівся до Львівської консерваторії, я за ним. А розписалися перед тим, як його забрали в армію.

— Вам було тоді 17, чоловік в армії…

— Ой, було дуже цікаво. Спершу він служив у Львові, у Вищому військовому училищі. І самі розумієте, проблем із побаченнями в нас не було. Він постійно ходив у звільнення, ну і я до нього бігала. А потім мої батьки поїхали в Бориспіль і мене з собою забрали. Жені ще рік залишався. Але й тут нам поталанило. У Борисполі був аеропорт, і ціни на квитки нормальні, не те, що нинішні. Купувала квиток і летіла до чоловіка. Потім трішки хитрували, надсилали в училище виклик із проханням відпустити його до дружини за сімейними обставинами. Тим паче що тато в мене був військовим, він посприяв. Станковичу дали відпустку на цілий тиждень. Це було щастям.

— Як рідні поставилися до вашого заміжжя?

— Загалом-то головною людиною для мене тоді була бабуся, я в неї жила у Львові. І потім, коли ми побралися, вона жила разом із нами. Вона завжди суворо відстежувала моїх кавалерів, багато хто їй не подобався, а ось Женя їй припав до душі з першої зустрічі. І вона була не проти нашого шлюбу. Ну а коли ми вирішили одружитися, приїхала мама. Звісно, чого там лукавити, батьки засумували. Аж надто рано надумала їхня донька заміж вискочити. Але нічого, усе владналося. Мама поїхала до Євгенових батьків, аби домовитися про весілля. Батько його з ними не жив, а опікав їх дядько, мамин старший брат. Вони поговорили й вирішили — нехай діти женяться, коли їм так хочеться.

— А який найщасливіший період сімейного життя?

— Навіть не знаю! Наше життя пройшло гладенько. Був хороший період, коли ми залишилися одні, розмінялися з батьками й одержали власну житлоплощу. А загалом, найпрекрасніший період особисто для мене це 96-й рік. Швейцарія. Ми там жили півроку, у чудовому маленькому містечку під Берном. Це була казка. Жені дали стипендію, а потім, коли дізналися, що він із дружиною, ще доплатили. Ми жили як у раю, ні про що не турбуючись, просто жили у своє задоволення. Але мій чоловік за натурою трудоголік, ще і совісний. Він багато працював. Як він сказав: «Люди влаштували мені райське життя, я не можу їх підвести». Він за ці півроку написав шість творів. До мене приїжджала донька з Канади, і ми з нею об’їздили всю Швейцарію. Женю витягнути в ці поїздки було практично неможливо. Він у мене з тих людей, які коли не працюють, то не живуть.

Ми подорожували разом, тільки коли діти були маленькі. А потім він працював, працював і працював. Швейцарія — яскрава та свіжа смуга в нашому житті.

— Важко бути дружиною композитора?

—Мене часто про це запитують, але я виходила заміж за нього тоді, коли він ще не був відомим композитором. Він був простим студентом, і ніхто не знав, що з нього вийде. І знов-таки, він не несподівано став композитором. Це все було поступово — і злети, і падіння, і удачі, і невдачі. Ми пережили це разом. Було важко. Діти завжди знали — коли батько працює, йому заважати не можна. У квартирі пересувалися тихо. Він дуже любить дітей і завжди за них переживає. Коли він знає, де я, де діти і що з нами все гаразд, тоді цілком занурюється в роботу. Зазвичай, дітьми займалася я, але він завжди все контролював.

— Ваша дочка має чоловіка канадця. Не страшно було так далеко відправляти?

— Та ні, загалом-то все вийшло з нашої подачі. Нас у Канаду запросила українська діаспора. Приймали просто фантастично, жили ми в канадській родині. А наш майбутній зять Мирон був одним з організаторів концерту. Так вийшло, що нас не випускали з Москви, не було квитків. Довелося канадській стороні брати нам квитки на голландський рейс, аби ми не спізнилися на відкриття фестивалю. А потім Мирон приїхав в Україну, у нього у Львові живе багато родичів. Заїжджав до нас і познайомився з Радмилочкою. Спочатку був дорогий телефонний роман, потім він сам приїжджав. Потім Радмила поїхала до нього. Тож у принципі я знала, куди й до кого я відправляю свою доньку. У нас у Канаді теж багато друзів. Тож дочка була під наглядом, і в разі чого було до кого звернутися по допомогу.

— Хто назвав дочку Радмилою?

— Чоловік. Він прийшов до мене в пологовий будинок, і сказав, що назвав доньку Радмилою. Я була не проти, красиве давньослов’янське ім’я. До того ж, тоді була популярною співачка Радмила Караклавич.

— Ваш син грає в оркестрі Національної опери…

— Так. Йому, правда, не дуже таланить в особистому житті, він у нас уже тричі був одружений. Хоча йому лише тридцять.

— І в кого ж він такий велелюбний?

— Навіть не знаю, але точно не в нас із Женею. Мабуть, він втрачене нами надолужує, ми ж, либонь, однолюби. У нас ніколи не було романів на стороні.

— А ревнощі були?

— Це окрема тема для розмови. Авжеж, були. Адже ми були вродливі, молоді. Але я не хочу про це говорити.

— А яка, на ваш погляд, таємниця збереження шлюбу?

— Думаю, головне — це терпіння дружини. У кожній сім’ї є свої непорозуміння. Але найголовніше, щоб жінка відчувала, що всі ці скандали другорядні, щоб вона почувалася коханою і щоб її не зраджували. Вона повинна вміти прощати й поступатися.

— Композитори люди чварні?

— Не будемо узагальнювати. З друзями він один, коли пише музику — інший, а в сім’ї, певна річ, третій. І я думаю, що найкраща частина його — із друзями й у музиці. А в сім’ї він розслаблюється, іноді вередує.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 15 вересня-21 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво