Епоха згаяних можливостей: три головні помилки президента, який іде з посади, у церковній сфері - Соціум - dt.ua

Епоха згаяних можливостей: три головні помилки президента, який іде з посади, у церковній сфері

12 лютого, 2010, 15:22 Роздрукувати Випуск №5, 12 лютого-19 лютого

Вищі особи української держави ніколи не страждали на релігійну індиферентність. Леонід Кравчук увійшов у новітню історію як один із «батьків-засновників» Київського патріархату...

Вищі особи української держави ніколи не страждали на релігійну індиферентність. Леонід Кравчук увійшов у новітню історію як один із «батьків-засновників» Київського патріархату. Леонід Кучма, який змінив його на посту президента країни, — як опонент Київського патріархату і його очільника під час свого першого президентського строку та обережний прибічник помісної Церкви в другому. І все-таки випадок В.Ющенка унікальний. На відміну від своїх попередників, третій президент України не тільки прагнув активно впливати на процеси в церковній сфері, а й спробував повністю приватизувати ідею і бренд «єдиної помісної Церкви».

Від приходу до влади В.Ющенка українське церковне та експертне співтовариство очікувало багато. УПЦ КП та її експерти сподівалися, що з допомогою нового глави держави їм удасться якщо не здобути повне канонічне визнання, то принаймні стати першою за впливом православною Церквою в Україні. Багато ієрархів та експертів УПЦ побоювалися, що В.Ющенко ініціює «нову хвилю гонінь на канонічне православ’я». Помилилися і ті, й інші. По суті, президент не зробив нічого. Лобіювання інтересів УПЦ КП виявилося малоефективним, а тиск на УПЦ — спорадичним і ситуативним. І в пошуках найточнішого епітета до його церковної діяльності ми неминуче зупинимося на слові «неефективна». Усе з того, що робив третій президент для просування ідеї «єдиної помісної Церкви», завжди закінчувалося невдачею.

У 2005 р. президент вирішив «підштовхнути» УАПЦ до возз’єднання з УПЦ КП. У вересні
2005-го відбулися засідання об’єднуючих комісій УПЦ КП і УАПЦ, а в жовтні того ж року — засідання спільної конференції єпископату УПЦ КП і УАПЦ, де було ухвалено рішення «підтримати процес об’єднання УПЦ КП і УАПЦ в єдину Помісну українську православну церкву», для чого було створено спільну Передсоборну комісію. Мало того, в документі конференції навіть було названо можливу дату проведення об’єднавчого собору — 19 листопада 2005 р. Але ініційоване адміністрацією президента об’єднання так і не відбулося. Зваживши всі «за» і «проти», єпископат УАПЦ вирішив не поспішати з проведенням об’єднавчого собору. А за кілька місяців з ініціативи УАПЦ було поновлено діалог цієї Церкви з УПЦ.

У 2005—2008 рр. президент намагався ініціювати діалог між УПЦ і УПЦ КП. Глава держави неодноразово клопотався про його початок перед предстоятелем УПЦ блаженнійшим митрополитом Володимиром. Наприкінці 2006 р. відбулася зустріч президента з єпископатом УПЦ, де глава держави обстоював своє бачення проблеми вже перед більшістю українського єпископату. А в лютому 2007 р. він звернувся з листом до предстоятеля УПЦ, де містилася пропозиція створити спільну комісію з УПЦ КП, яка могла б обговорити шляхи об’єднання двох юрисдикцій у єдину церковну структуру. Проте коли у вересні 2009 р. Священний синод УПЦ вирішив поновити переговірний процес з УАПЦ і створити «робочу групу для підготовки діалогу з УПЦ КП», то це синодальне рішення було прийняте самостійно, і вже після того, як Ющенко фактично відмовився від спроб ініціювати міжюрисдикційний діалог.

Однак наймасштабнішою поразкою В.Ющенка стали результати візиту до Києва патріарха Варфоломія, приуроченого до святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі (25—27.07.2008).

Президент не став першовідкривачем «константинопольської теми». До Константинополя апелювали й попередні глави держави — Кравчук і Кучма. Проте саме Ющенко зробив на Фанар головну ставку у вирішенні українського церковного питання. Вселенського патріарха зустрічали в Києві у форматі, яким личить зустрічати глав держав. Візит супроводжувала масштабна піар-кампанія в Україні і за кордоном. Але, попри очікування президента, візит Вселенського патріарха не посприяв входженню до складу Константинопольського патріархату не залежних від Москви церковних юрисдикцій України. І якщо для автокефальних юрисдикцій, особливо для УАПЦ, візит Святійшого патріарха Варфоломія став одним із важливих етапів у їхньому діалозі із вселенським православ’ям, то для В.Ющенка відсутність оперативного результату в діалозі з Фанаром стала ще однією масштабною політичною поразкою. Проект об’єднаної помісної Церкви розглядався президентом і його командою як один із знакових для його майбутньої кампанії під назвою «Ющенко об’єднав Церкву». Проте в церковній сфері президенту пощастило не набагато більше, ніж у всіх інших.

У чому ж полягали головні причини провалу релігійної політики третього українського президента? І чому при такій високій увазі до церковної проблематики з боку глави держави йому так і не вдалося досягти тут якихось помітних результатів?

Першою і головною помилкою Ющенка, мабуть, була помилкова самоідентифікація з ідеєю «єдиної помісної Церкви», яку президент про всяк випадок іще іменував «апостольською». Він так часто і докладно говорив про це, що в багатьох церковних діячів склалося стійке враження, що «Об’єднання Церкви» — це персональний проект Ющенка. «Єдина помісна Церква» — це «церква Ющенка». І навпаки: президент Ющенко — це головний натхненник і «засновник» «єдиної помісної Церкви». Поставивши ідею/бренд «єдиної помісної Церкви» в таку жорстку залежність від персоналії/бренда «Віктор Ющенко», останній фактично поховав церковний проект помісності. Ідея незалежної Церкви почала викликати в мільйонів розчарованих у Ющенкові громадян України таку саму стійку алергічну реакцію, як і трипільський міф, бджоли та улюблений ющенківський вираз «любі друзі».

Не додавала довіри до ідеї «єдиної помісної» у церковному середовищі всіх юрисдикцій (зокрема й у «рідній» для Ющенка УПЦ КП) і особа брата глави держави Петра Ющенка — голови громадської організації «За Помісну Україну». Приватизувавши в групі Ющенка «помісну» тему, Петро Андрійович не тільки не зміг домогтися в цій сфері конкретних результатів, а й продемонстрував цілковиту відсутність конструктивного бачення церковної проблематики. «За Помісну Україну» так і не стало ні впливовою політичною структурою, ні діючим науковим чи видавничим центром. А єдиним реальним проектом організації була космічна за своїм масштабом і трагікомічна за естетичним утіленням виставка «Українці у світі» — один із найганебніших художніх проектів у всій новітній історії України.

Однак той факт, що організацію з невигідною з погляду політичного маркетингу «помісною» назвою очолив рідний брат президента, спонукав багатьох до роздумів про можливість майбутньої церковної кар’єри Петра Андрійовича. Поповзли чутки, що брат президента нібито став чи ось-ось має стати «таємним єпископом» УПЦ КП (або, за іншою версією, єпископом Константинопольського патріархату). Чутки ці неодноразово спростовувалися. І все-таки, попри ці спростування, багато експертів (і навіть церковні ієрархи) досі схильні думати, що певні церковні амбіції Петро Андрійович усе-таки має. Правда це чи ні — питання, на яке може відповісти тільки сам Петро Ющенко. Однак сьогодні, коли Віктор Андрійович на виборах здобув підтримку лише 5,45% виборців, щира чи дипломатична відповідь Петра Андрійовича вже нічого не змінює. Проект «єдиної помісної Церкви» як персонального (або «братського») проекту Віктора Ющенка на даний час абсолютно безперспективний. А Петрові Андрійовичу так і не вдалося стати главою або інтелектуальним лідером незалежної, але канонічно легітимної української Церкви.

Друга помилка Ющенка — це відсутність чіткого розуміння канонічного аспекту життя Церкви. Слова і публічні жести Віктора Андрійовича сигналізували: релігійні почуття президента справжні. Президент казав про необхідність об’єднання православ’я як людина, котра виважила кожне слово. І все-таки назвати Віктора Андрійовича воцерковленою людиною, як на мене, було би перебільшенням. Одним із яскравих підтверджень цього є саме його дуже туманні уявлення про природу Церкви і тих законів, за якими будується її життя. Починаючи свій «персональний» церковний проект, президент був переконаний — помирити та об’єднати церковних ієрархів йому вдасться вже силою своєї харизми: варто лише кожному з них пояснити, наскільки трагічна доля України і наскільки жадана ідея об’єднаної і помісної Церкви, і все відразу «само собою» владнається.

Пізніше стало зрозуміло, що ініціювати об’єднавчий процес силою особистого фактора нереально. Президент почав шукати союзників у самих українських церквах і світових столицях православ’я — Москві і Константинополі. Проте його партнерів більш ніж бентежили не тільки церковно-політичні наслідки створення «єдиної помісної Церкви», а й те, що її творець має дуже туманні уявлення про те, що таке сама «помісна Церква». Ющенкові наміри злякали вищих ієрархів у Москві й заінтригували, але не змогли системно зацікавити і спонукати до реальних дій Фанар. Але справжній провал релігійної політики Ющенка пояснюється навіть не цим, а тим нерозумінням, яке спіткало його в самій українській церковній спільноті.

Ієрархи УПЦ були стурбовані дружбою Ющенка з патріархом Філаретом і спробами лобіювати інтереси УПЦ КП. Духівництво УАПЦ було здивоване тим, що президент так багато каже про необхідність «єдиної помісної Церкви» і так мало реально робить для втілення цього задуму. Наприклад, не популяризує цієї ідеї через спеціальні видавничі проекти, телебачення, мережні ресурси. Але хай як це парадоксально, розуміння й реальної підтримки президент не знайшов і в УПЦ КП, інтереси якої лобіював.

Будучи досвідченим адміністратором, патріарх Філарет досить швидко зрозумів два важливі моменти. По-перше, Ющенко не «політичний син» Леоніда Кучми (як він сам колись про себе сказав), а кабінетний романтик, який не має ні політичної волі, ні реального інструментарію влади. А по-друге, його бажання отримати для незалежного українського православ’я канонічний статус одного чудового дня може порушити питання про відхід одіозної в очах світового православ’я особистості на почесний спочинок.

Константинополь, до якого постійно апелював В.Ющенко, дав зрозуміти: Вселенський патріархат відчуває свою відповідальність за долю українського православ’я, проте при вирішенні цієї церковної проблеми патріархат діятиме поетапно й у рамках канонічного поля. Вселенський патріарх висловив готовність брати участь у врегулюванні канонічної кризи в Україні та об’єднанні української Церкви. Але для ухвалення остаточного рішення Фанар цікавила не тільки позиція президента, а й низка інших чинників. Як до ініціатив В.Ющенка ставиться український політикум у цілому? Чи існує неформальна підтримка ініціатив президента серед єпископату УПЦ? І, нарешті, чи готові УПЦ КП і УАПЦ пожертвувати своїми конфесійними інтересами, щоб здобути канонічність?

Президент поспішив запевнити Вселенського патріарха, що його повністю підтримує УПЦ КП і УАПЦ, а також значна частина єпископату УПЦ. Проте під час свого архіпастирського візиту до Києва в рамках святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі в 2008 р. патріарх Варфоломій не тільки не отримав сигналу про підтримку «помісних» ідей з УПЦ, а й не знайшов розуміння в глави УПЦ КП. Патріарх Філарет погодився змінити привласнений ним патріарший титул на канонічно легітимний статус митрополита та глави Київської митрополії у складі Вселенського патріархату. Принципову згоду було дано і на інший, не менш важливий, крок — входження Української церкви до складу Константинопольського патріархату на правах митрополії. Проте коли в ході переговорів стало зрозуміло, що Фанар не може надати Філарету абсолютних гарантій обрання предстоятелем, лідер УПЦ КП відмовився від досягнутих домовленостей, і втілення константинопольського проекту на базі УПЦ КП виявилося нездійсненним.

Третьою помилкою Віктора Ющенка була спроба створити «помісну Церкву» на базі Київського патріархату, ігноруючи самостійність і значимість УАПЦ і не беручи до уваги інтересів УПЦ. Від самого початку правління В.Ющенка стало зрозуміло: декларуючи рівноправність усіх трьох гілок українського православ’я, президент має особливі симпатії до УПЦ КП. На першому етапі бачення В.Ющенка мало чим відрізнялося від бачення патріарха Філарета — метою своєї діяльності він убачав визнання проголошеної патріархом Філаретом автокефалії світовим православ’ям і, насамперед, Константинополем. Проте, коли під час переговорів виявилося, що цей план абсолютно утопічний, президент України змінив свою тактику і погодився з тим, що найоптимальнішим шляхом до незалежності є тимчасове входження Української церкви до складу Вселенського патріархату.

Утім, і тут президент лобіював інтереси патріарха Філарета. Митрополія в складі Константинопольського патріархату має створюватися на базі «УПЦ КП + УАПЦ», вважав президент. Життя, проте, засвідчило, що й ця схема — тільки схема. УПЦ КП, яку патронує президент, фактично відмовилася від «константинопольського вектора». А менш амбіційна й чітко зоорієнтована на канонічне визнання світовим православ’ям УАПЦ зайняла в діалозі з Константинополем конструктивну позицію. Налагодження спілкування зі світовим православ’ям є для УАПЦ безумовним пріоритетом, заявив єпископат УАПЦ. Єпископат УАПЦ готовий розглянути та прийняти ті механізми виходу з канонічної кризи, які будуть запропоновані Вселенським патріархом Варфоломієм. Отже, стало ясно: українська Церква шукатиме порозуміння з Константинополем самотужки — рахуючись із думкою влади, але не віддаючи цій думці перевагу, а процеси канонічної легітимації будуть обумовлені не «політичною вагою» і зв’язками тієї чи іншої церковної структури, а канонічною свідомістю її єпископату, тобто походитимуть із самої самосвідомості Церкви.

Чи об’єднається українське православ’я? І якщо так, то на базі якої канонічної моделі? Чи вважатиме Святійший патріарх Варфоломій правильним і своєчасним відродження в Україні Київської митрополії у складі Вселенського патріархату? Чи Константинополь знову (як і в 2000 р.) займе вичікувальну позицію, і українські автокефальні юрисдикції будуть змушені розвиватися самостійно? Відповіді на ці питання дасть історія, але одне вже ясно: усе це реалізовуватиметься вже без Ющенка, а багато в чому і всупереч його ідеологемам і схемам.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво