Енн ЕППЛБОМ: «Головне місце в моїй книзі про ГУЛАГ посідають не емоції та політика, а те, що пережили жертви» - Соціум - dt.ua

Енн ЕППЛБОМ: «Головне місце в моїй книзі про ГУЛАГ посідають не емоції та політика, а те, що пережили жертви»

7 квітня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 7 квітня-14 квітня

Приїзд до Києва американської журналістки, лауреата Пулітцерівської премії, члена редколегії газети Washington Post Енн Епплбом став воістину подією...

Енн Епплбом
Енн Епплбом

Приїзд до Києва американської журналістки, лауреата Пулітцерівської премії, члена редколегії газети Washington Post Енн Епплбом став воістину подією. Презентація щойно виданої в українському перекладі її книги «Історія ГУЛАГу» в Українському домі, виступи на телеканалах, зустрічі з президентом України Віктором Ющенком, «першою леді» Катериною Ющенко... Пані Енн Епплбом люб’язно погодилася дати інтерв’ю «Дзеркалу тижня».

Ми всі, хочемо чи не хочемо це визнати, вийшли з ГУЛАГу, вигодувані його отруйними зернами. А з минулим так і не розрахувалися по-справжньому. От і 11 липня 2005 року Віктор Ющенко підписав указ «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні». Влада поставила руба і питання про створення Українського інституту національної пам’яті (Кабмін зобов’язаний був прозвітувати 26 листопада). Але віз і нині там. Жодні можливі аргументи — зміна уряду, бензинові та інші кризи не виправдовують беззубості помаранчевої влади. І як дуже влучно зазначила на презентації в Українському домі Михайлина Коцюбинська, книга Енн Епплбом — «це відповідь на абсолютно практичні запитання сьогодення». Пам’ять про ГУЛАГ, голодомори в Україні так і не стала частиною суспільної свідомості.

Автор дуже акуратно поводиться з цифрами, намагається обгрунтовувати їх. Можливо, це єдино правильне рішення. Щоб тема ГУЛАГу нарешті перестала бути дискусійною в площині підрахунків. Та все ж наведемо ці цифри: 18 млн. людей пройшли через радянські табори та колонії в період із 1929 по 1953 р.; разом із військовополоненими, «спецпоселенцями», засланцями вимальовується страшна картина — 28,7 мільйона чоловік пройшли «очищення» у ГУЛАГу. Ще з 1934 по 1953 рік було проведено до 800 тисяч політичних страт. А скільки мільйонів померло під час голодоморів (в Україні, на Кубані, в Поволжі, у Казахстані), загинуло в боротьбі з нацизмом?..

Дослідниця пише: «Якби така цифра існувала, то я не впевнена в тому, що вона розповіла б нам усю історію людських страждань».

— Пані Епплбом, ви пишете у своїй книзі, що історія ГУЛАГу добре відома на Заході. Але водночас «злочини Сталіна не викликають такої ж внутрішньої реакції, як злочини Гітлера». Як пояснити, що немає такого ефекту в світі, який справляє і сьогодні літопис, наприклад, Голокосту?

— Є різні шляхи пояснення. Відразу ж після жовтневої революції на Заході багато знали про червоний терор, у тому числі ліві (соціалісти, соціал-демократи). Серед перших жертв більшовиків — представники різних соціалістичних партій. А потім уже, у 30-х роках, в оцінці ситуації в Радянському Союзі переважали інші точки зору. Виникла економічна криза — Велика депресія. І люди стали приїжджати в Радянський Союз, щоб «учитися», приносити у капіталістичну систему, як вони вважали, найкраще з досвіду індустріалізації. П’ятирічки, планова економіка... Хотіли імпортувати багато ідей, в основному з галузі економіки. І Захід перестав говорити про репресії, сприймати їх. З 22 червня 1941 року Сталін був нашим союзником. Для Заходу — не тільки лівих, підкреслюю — це був буденний вибір.

— Realpolitik, реальна політика в дії, або ж ситуативний, не зв’язаний моральними зобов’язаннями вибір?

Так, Союз був нашим союзником у війні. І от у 1950-х роках знову все змінилося — почалася холодна війна. Знову почали говорити про ГУЛАГ, терор, репресії. Вибір завжди був пов’язаний із західною політикою, і це — наші внутрішні аргументи, які не перетиналися з ідеологією. Тому ніколи не була відкрита інформація; вона ніколи глибоко не сприймалася.

— Захід заявляв, що в 1930-ті роки Радянський Союз «вступає в конструктивну фазу». Кампанія чисток, арештів мала флер респектабельності: нічого страшного, це внутрішні проблеми... Для України, яка пережила Голодомор 1932—1933 рр., що забрав життя від 4,5 до 8 мільйонів наших співвітчизників, це дуже важливо зрозуміти — західні демократії по суті виправдовували репресії. Як можна пояснити ставлення багатьох радянологів уже наприкінці XX століття (і американських, і західноєвропейських) до теми ГУЛАГу й голодоморів в Україні?

— Ліві інтелектуали завжди мали міцні позиції на Заході. Для лівих говорити щось погане про Радянський Союз означало звинувачувати самих себе. Марксизм був ідеологією і для вас, і для них. Звісно, соціалізм на Заході був інший, але мова, філософія, прабатьки — спільні. Є дуже відома цитата. Французький філософ Жан-Поль Сартр сказав: «Для мене ці табори — річ нестерпна, але так само нестерпне й те, як їх щодня використовує буржуазна преса». Ніхто й не хотів замислюватися, що перемогли у війні одного масового убивцю — Гітлера, із допомогою іншого — Сталіна.

— У «схему історії союзників» на той момент не вписувалися якісь там репресії. 1938 року західні демократії віддали на поталу Гітлеру респектабельну демократичну країну — Чехо-Словаччину. Як вони могли вести переговори з Гітлером?

Зараз ми ведемо переговори із Саудівською Аравією. Це теж тоталітарна країна. І до сьогодні на Заході тривають суперечки: а чи треба це робити? Є чимало людей у США, які вважають, що ми не повинні мати справу з тоталітарними режимами. Так само, як у випадку з Гітлером і Сталіним.

— Визнання Голодомору в Україні 1932—1933 років геноцидом на міжнародному рівні так і не відбулося. Така ж ситуація і з геноцидом вірмен в Османській імперії 1915 року, коли загинуло до 1,5 мільйона чоловік. В наявності політика подвійних стандартів: якщо Європа, США визнають цей факт, то взаємини з Туреччиною, членом НАТО, будуть зіпсовані?

— Я не скажу, що про Голодомор і про події у Вірменії не знають на Заході. Про це говорять. Але на глибинному рівні, у суспільстві, про це не дуже добре відомо. І тому мені здалася важливою така книга про ГУЛАГ. Але книгу я писала насамперед для західного читача.

— Якщо на Заході людина говорить про Голокост як міф, це означатиме як мінімум кінець її наукової чи ж іншої кар’єри. З ГУЛАГом і Голодомором — ситуація інша. У нас, на жаль, також. І в Україні, і в усьому світі для розповсюдження правди про голодомори на нашій землі (1921—1922, 1932—1933 і 1946—1947 років) дуже багато зробив американець із українською душею Джеймс Мейс, нині покійний.

— А першим серйозним дослідником став Роберт Конквест, відомий учений, тому до його голосу дослухалися. Він написав знамениті книги «Великий терор» і «Жнива скорботи»...

— Ви пишете, що репресії, ГУЛАГ виникли не на порожньому місці. Що вони є продовженням історії всього людства, але чималою мірою й Російської імперії. Її репресивну систему (каторги, заслання) комуністи запозичили і модифікували, неймовірно посиливши. Вам вдалося в книзі показати цю «спадкоємність»...

— Так, комунізм, тоталітаризм з’явився не на порожньому місці. Я хотіла показати в книзі, що ГУЛАГ — частина і світової, і російської історії. Починаючи з античної Греції, Риму, інквізиції. У питаннях будівництва послідовником Петра I був і Сталін, який використовував дармову робочу силу в небачених масштабах. Історія концентраційних таборів почалася на Кубі 1895 року, коли іспанська колоніальна влада відселяла («reconcentrasion») мирних жителів, щоб позбавити повстанців підтримки. Потім англійці в ході війни з бурами в Південній Африці також «концентрували» із 1900 року цивільних осіб (жінок, дітей, старих), щоб змусити противника припинити збройну боротьбу. Трохи пізніше німці в Південно-Західній Африці аналогічно чинили з племенами аборигенів — герреро та готтентотами. Пізніше — гадаю, завдяки Троцькому — слово «концтабір» (вже в перекладі з англійської) з’явилося в російській мові. Ідея відселення, відділення частини суспільства від більшості, надання цим людям іншого статусу — це довга історія і на Заході. Більшовики про це знали і розвинули цю систему далі. ГУЛАГ ріс, розвивався: вже мільйони, а не десятки тисяч ув’язнених, як у царській Росії.

— Ви кажете про порівняльну характеристику сталінських і нацистських таборів. Багато людей говорять про їхню абсолютну тотожність. Як ви зуміли відповісти на це непросте запитання?

Важливо порівнювати: якщо ми порівняємо, то зрозуміємо, чому Голокост був унікальним, і ГУЛАГ також. І можемо оцінити масштаби. Але важливими є і дві відмінності. По-перше, якщо ув’язнений опинився в німецькому таборі, він не міг змінити свій статус. У єврея не було жодних шансів піднятися вище в ієрархії, щоб залишитися живим. Він єврей — і це вже смерть. А в ГУЛАГу люди сиділи багато років, можна було змінювати статус, добре працюючи, співробітничаючи з адміністрацією, і... таки залишитися живим. Багато людей не померли — загинули, але для в’язнів це було важливо; вони знайшли засоби виживати в цих страшних умовах. У ГУЛАГу була ієрархія, і Сталін все ж не використовував табори для масового знищення. У Гітлера частина таборів призначалися винятково для знищення людей. Так, були в Німеччині трудові табори, але табори смерті відігравали величезну роль.

— Але ж наставала смерть від голоду, холоду; сотні тисяч людей було розстріляно, найчастіше без суду та слідства, так і не опинившись у ГУЛАГу?

Це була окрема система, на стадії слідства, якщо його проводили, і в цьому велика різниця.

— Найрадикальніший член Політбюро часів перебудови Олександр Яковлєв сказав вам, що тільки «через 20—30 років, коли ми, свідки епохи, всі помремо, тоді поставлять пам’ятник жертвам ГУЛАГу». Він говорив про живучість феномену сталінізму?

Він також мав на увазі, що в радянському суспільстві майже всіх людей примушували співробітничати із Системою, різними шляхами, методами.

— Щоб не стати ізгоєм?

— Просто вижити, тому треба було весь час співробітничати. І Яковлєв підкреслював, що в колишніх радянських країнах важко чітко артикулювати цю тему: майже всі, хто жив у Союзі, пам’ятають, що вони щось погано зробили, співробітничали із Системою зі шкільної лави, в університеті...

— Ви зачепили в книзі питання, хто ж «герої нашого часу». Україна досі в пошуках своїх героїв. Зовсім недавно, за режиму Кучми, на державному рівні відзначали річницю неосталініста Щербицького. Це амнезія, спроба реставрації? На більшій частині пострадянського простору йде повернення до героїзації радянського минулого в стилі брежнєвських, а то й сталінських часів. Особливо це очевидно, якщо переглянути програми російського телебачення. Але чи ж усі були героями, чи так однозначно в чорно-білих тонах треба сприймати ту епоху? Чому в сонм героїв так і не ввійшли люди, котрі опиралися злочинному режиму?

— Дуже шкода, що це так. Хочу зазначити, що міжнародний рух за права людини народився в СРСР. Ваші дисиденти, і українські в тому числі, стали першими, хто зрозумів, осмислив це «на своїй шкурі». Вони організували самвидав, зрозуміли, що можна знайти підтримку на Заході. І використовувати (це важливо) міжнародні конвенції, договори та документи про права людини ООН, Міжнародної амністії, Гельсінкських угод. Дисиденти казали: ви підписали тут ось те, а що ми маємо в результаті? І зараз дисиденти (в Ірані, Китаї, наприклад) використовують цей метод, принесений із СРСР. Ось ваші герої. Не всі вони прості, доля у більшості з них видалася тяжкою.

— У нас часто з вуст, в основному людей похилого віку, чується гасло: «Немає на них Сталіна!» Напевно, це рецидиви страху, рабського шанування Системи? ГУЛАГ — настільки довге за часом явище, що багато людей хочуть відчути на собі «сильну руку». Хоч як би ми втішалися, але Білорусь таки підтримала на виборах диктатора?

Люди не знають історії. Найчастіше і не хочуть, так легше. Щоб розуміти, треба жити у відкритому суспільстві, де можна говорити те, що думаєш, і не боятися бути розчавленими цією самою державною машиною. І треба розуміти, чому так було. Завжди бути на варті, думати, як зробити суспільство більш відкритим. Ми на Заході увесь час постаємо перед дилемою: як запобігти ситуації, коли наші лідери багато влади перетягують на себе. Треба розуміти, які будуть наслідки, якщо ми це не робимо. Мені здається, у тій же Білорусі дуже мало говорять про ГУЛАГ, про його наслідки.

— У Росії дозволена дозована правда, але чимало зроблено чесними вченими. І... відкривають меморіальну дошку Андропову — всесильному главі КДБ, генеральному секретарю КПРС, а президент Росії Володимир Путін хизується своїм кадебістським походженням.

— Це державна політика. І зараз у Росії починають закривати архіви. Доступ до них уже серйозно обмежений. Це сумно. Згортається той процес, який був розпочатий перебудовою. Саме архівні матеріали допомагають показати історію ГУЛАГу в найширшому спектрі.

* * *

«Емоції і політика, які протягом тривалого часу огортали історіографію радянських концентраційних таборів, не посідають центрального місця в цій книзі. Це місце тут займає те, що пережили жертви», — пише в передмові Енн Епплбом. Тим, хто прочитав «Історію ГУЛАГу» (нелегке це заняття, іноді важко приборкати емоції), не можна з цим не погодитися. Незалежно від переконань і упереджень конкретної людини.

Ми маємо справу з книгою, котра торкнулася практично всіх аспектів історії та функціонування ГУЛАГу, прекрасно структурованою, яка не має аналогів у залученні джерел, партійних документів, закритих доповідей, спогадів тих, хто пережив ГУЛАГ, — як жертв, так і їхніх катів. Роберт Конквест так відгукнувся на вихід дослідження 2003 року: «Книга Енн Епплбом дуже людяна, дуже добре написана, це одночасно багате фактичним матеріалом і дуже хвилююче дослідження величезного і жахливого явища — ГУЛАГу. Історія тут оживає наново, глибина почуттів поєднується з глибиною розуміння».

На презентації в Українському домі прозвучав м’який закид автору в тому, що в «Історії ГУЛАГу» слабо розроблено «український пласт» теми. Це правда, про ті події, що хвилюють українців (Сандармох, Соловки, наші земляки-дисиденти в брежнєвську епоху...), найчастіше написано одним рядком. Але мені здається, що здебільшого в цьому винні вітчизняні дослідники, учені, журналісти. Ми так і не навчилися представляти самих себе у світі. Захищати свою позицію. Вже в політиці держави Україна таких прикладів і не злічити.

…Вражає блискучий публіцистичний стиль Енн Епплбом, гуманістичний стрижень книги, неперебутнє почуття співчуття до жертв ГУЛАГу. Подякуємо за чудовий переклад Андрію Іщенку і за многотрудну роботу з підготовки книги ВД «Києво-Могилянська академія».

Енн Епплбом. Історія ГУЛАГу. Переклад з англійської Андрія Іщенка. К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво