ЕМІЛІЯ ШИНДЛЕР: «Я НЕ БУЛА ЖІНКОЮ ЙОГО МРІЇ...» - Соціум - dt.ua

ЕМІЛІЯ ШИНДЛЕР: «Я НЕ БУЛА ЖІНКОЮ ЙОГО МРІЇ...»

15 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 15 листопада-22 листопада

Ці слова незадовго до своєї смерті сказала 94-річна жінка, вдова людини, котру знає й шанує весь світ...

Ці слова незадовго до своєї смерті сказала 94-річна жінка, вдова людини, котру знає й шанує весь світ. Оскар Шиндлер у моторошні часи нацизму, ризикуючи власним життям і життям своєї дружини, врятував від вірної загибелі 1300 євреїв, але дав так мало щастя, можливо, єдиній відданій йому людині — Емілії.

Можливо, тому після виходу фільму Стівена Спілберга «Список Шиндлера», відзначеного сімома «Оскарами», вона вибухнула гнівом і щодо свого вже давно покійного чоловіка, і авторів фільму, котрі ніби не помітили її участі в цій історії: «Свині, вони мене поховали! Чорт забирай! Цей «герой» був бабієм і марнотратником життя». І відразу ж зажила слави старої скандалістки. Адже людям завжди хочеться ідеального героя, а не звичайної людини з усіма її слабкостями. Щоправда, пізніше фрау Шиндлер усе-таки змінила гнів на милість: «Попри те, що в фільмі Спілберга мене ніби й не існувало поруч з Оскаром у ті страшні роки, усе-таки там добре показано все, що зробили ми для порятунку євреїв. І нагороди «Список Шиндлера» одержав цілком справедливо».

Фільм про Оскара Шиндлера закінчується тим, що його герой у смугастій робі в’язня концтабору виїздить на автомобілі з фабрики. А в фінальній частині, яка розповідає про тих, хто вижив у цій трагічній історії, глядачі бачать могилу Шиндлера в Ізраїлі. А що все-таки сталося з героями цієї невигаданої історії після війни? Як надалі склалася доля людей, котрі щохвилини ризикували життям заради інших? Куди відвіз тоді елегантний «Хорх» Оскара Шиндлера та його дружину? І, власне, як вони зустрілися — дві людини, котрі змогли здійснити щось таке, що не кожному дано?

Про це мені розповіла аргентинський видавець Еріка Розенберг під час перебування на Всесвітньому книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні. Я познайомилася з нею на організованій нею експозиції, присвяченій вдові Шиндлера. Емілію Шиндлер вона знала задовго до створення фільму, коли та жила в безвісності й бідності в робочому районі, за 60 кілометрів від Буенос-Айреса. І хоча Еріка народилася в родині німецьких євреїв, котрі невдовзі після приходу до влади нацистів емігрували до Аргентини, вона не так вже й багато знала про цю сторінку історії: батьки не розповідали про причини, які змусили їх залишити батьківщину. Хоча, як вона пізніше дізналася, усіх їхніх родичів, котрі залишилися в Німеччині, знищили нацисти. Тому розповіді Емілії Шиндлер про той час були для неї одкровенням. Із записаною й виданою пані Розенберг книжкою спогадів «Я, Емілія Шиндлер» розпочалася її видавнича діяльність.

У цій статті використано й розповідь Еріки Розенберг, і спогади Емілії Шиндлер, котра померла торік у Німеччині. Йдеться в ній не так про порятунок євреїв подружжям Шиндлер (навряд чи можна про це розповісти краще, ніж це зробив Стівен Спілберг у своєму знаменитому фільмі), як про непрості взаємини двох людей, які здійснили подвиг. А можливо, лише про кохання...

Гіркий присмак

Емілія якось сказала: «У кохання є присмак. У мого він завжди був гірким...» Заміж за Оскара, котрий був на рік молодший від неї, вона вийшла 1927-го — двадцятирічною. З любові. А як було в нього не закохатися — блакитноокого, чарівного, усмішливого, щедрого. Батьки, заможні судетські німці, дали їй у посаг 100 тисяч чеських крон — чимала сума за тими часами. Дуже швидко Емілія зрозуміла, що в них із чоловіком різні погляди на життя. Батьківські гроші було витрачено швидко: від них залишився тільки розкішний автомобіль, куплений Оскаром після весілля. Решта розійшлася миттєво й невідомо куди. З’ясувалося, у чоловіка багато подружок, розривати стосунки з котрими він не збирається. Невдовзі вона дізналася про його зради. Але Оскара, здавалося, не бентежили її докори та сльози. Він заявляв, що в нього такий характер і що потрібно насолоджуватися тим, що дає життя. Але все-таки каявся та просив вибачення. Проте вистачало його ненадовго. «Моє сімейне життя, яке розпочиналося з великого щастя, приносило страждання. Але я знову і знову прощала чоловікові, адже зализувати свої душевні рани він завжди приходив до мене».

«Якось Оскар зустрів свою давню знайому, котра працювала в абвері, — розповідає Емілія в своїх спогадах. — Вона стала його коханкою та порекомендувала його своєму шефові. Так Шиндлер почав працювати на секретні служби, ставши також і членом нацистської партії. Але він ніколи не був справжнім наці, — запевняє Емілія. — Він узагалі не був людиною з політичними принципами. Він лише використовував ситуацію, обираючи собі попутників. І це було його стихією, його життєвим еліксиром, який збуджував і п’янив його — суміш влади й небезпеки».

Але, очевидно, і це йому набридло, бо в жовтні 1939 року Оскар раптом сказав, що їде до Кракова. Він хотів би займатися, як і раніше, якоюсь своєю справою. Аж тут нагодився випадок: йому запропонували купити фабрику з виробництва емальованого посуду, залишену господарями-євреями. Як євреї «залишали» свої фабрики — стало відомо пізніше. Фабрика була в Брюннлиці — одному з районів Кракова.

Емілія приїхала туди пізніше, коли фабрика вже почала працювати. «Оскару потрібна була моя допомога, — каже вона в своїх спогадах, — а я на той час вивчила польську. Коли я приїхала, то дуже швидко зрозуміла, що мій чоловік без мене не нудьгував. У нього в Кракові вже було двоє дітей від доньки одного поліцейського чину. І я бачила набагато більше, ніж він уявляв. І через жінок він також заводив корисні знайомства серед нацистської верхівки, зокрема й у гестапо».

Списки складали разом

Але, сховавши свою гордість якнайдалі, вона почала допомагати Оскарові в його справах, — бодай тому, що хотіла бути з ним. Її допомога була й необхідною, і відчутною. Потрібно було підгодовувати знемагаючих від голоду робітників, діставати медикаменти й лікувати їх, розв’язувати проблеми, які в їхньому становищі було неможливо розв’язати. Приміром, як згадує Емілія, один із робітників розбив окуляри й нічого не бачив, а отже, і працювати не міг. Якби це стало відомо в концтаборі, звідки його приводили, і шлях для нього був би один — до крематорію. Емілія роздобула йому окуляри. Але ж все це потрібно було робити потай, аби ні в кого не викликати підозру.

Як стверджує Емілія, вони з Оскаром ніколи не говорили про те, що потрібно врятувати людей, на яких чекає неминуча загибель. Вони просто робили те, що було можливо зробити в тій ситуації, хоча розуміли, чим їм це загрожує. Аби убезпечити себе від підозр, Шиндлер дружив із тими, хто кожної миті міг відправити його до газової камери разом із його робітниками-євреями. Комендант концентраційного табору Пласцов Амон Гьотц грав класику на роялі і «прославився» непояснюваною жорстокістю до євреїв. Усе, що розповів про нього фільм Спілберга, не сюжетний хід. Він справді вправлявся в стрілянині по живих «мішенях». Вивести його з себе могла будь-яка дрібниця, яка коштувала життя кому-небудь із в’язнів, котрі потрапляли під руку. Але гроші, діаманти, золото він любив, не гребував і подачками у вигляді коньяку, ікри й горілки. Так Оскар Шиндлер розраховувався з Гьотцем за робітників-євреїв для своєї фабрики.

У будинку Шиндлерів часто бували гості — вищі чини СС. Завжди багато пили. І Оскар, котрий раніше не захоплювався алкоголем, також. Але навіть якщо випивав дуже багато, ніколи не втрачав розум. І хоча небезпека постійно чатувала на нього, він усе-таки не забував про радості життя. Вервечка жінок тягнулася за ним усі ці роки. «Але, — згадує Емілія, — він завжди приходив до мене, якщо потрібно було вирішувати якісь питання чи просто поскаржитися на втому».

Того осіннього вечора 1944 року Оскар був особливо сумний: Гьотц повідомив, що концтабір Пласцов закривають і всіх євреїв відправлять у Освенцим, що означало для них вірну смерть. Як висмикнути їх у Гьотца?

Це була їхня сімейна рада. Мало було заплатити Гьотцу за робітників-євреїв. Потрібно було ще одержати на це дозвіл місцевої влади. До бургомістра пішла Емілія. На щастя, він виявився знайомим — викладав колись у містечку, де вона раніше жила. Дозвіл отримали. Вони пили коньяк, святкуючи свою перемогу. Списки робітників-євреїв, яких Шиндлер забирав на свою фабрику, вони склали разом: 799 чоловіків і 299 жінок. Пізніше було підраховано: порятунок євреїв обійшовся Шиндлеру в 2,6 млн. рейхсмарок...

Подорож у нікуди

Але війна вже наближалася до кінця, і ніхто не міг сказати, що буде з Шиндлерами, коли прийдуть переможці. Усе було, як у фільмі: робітники фабрики плакали, прощаючись із ними. Автомобіль дуже швидко зупинив радянський солдат, котрий зняв із них наручні годинники. Ще за кілька кілометрів у них забрали й машину. Оскар лише вилаявся: у ній були заховані коштовності. Ще невідомо, чим би закінчилася зустріч із радянським патрулем, якби Емілію не погукала жінка. Це виявилася російська куховарка, котра працювала в них на кухні. Вона й пояснила своїм, що Шиндлери — «хороші» німці. «І невдовзі, — згадує Емілія, — Оскар пив горілку з росіянами «за здоров’я Сталіна». Здавалося, він завжди знав цих людей, був своїм «до смерті» — жартував і сміявся, хоча перший же перехожий міг би впізнати в ньому людину, котра походжала в есесівському мундирі. І хто став би розбиратися — справжній він есесівець чи ні... Дивно, як він умів скористатися ситуацією: він був такий самий комуніст, як і нацист. Але його заздоровні тости «за Сталіна» нам допомогли: нас відправили у відділення Червоного Хреста. Дорогою ми зустріли знайомих — інспектора промислових підприємств із дружиною. Вони прямували туди ж. Нас усіх обшукали. У дружини інспектора знайшли пістолет, і це вирішило її долю: відразу на очах в усіх її розстріляли. Я злякалася, адже в моїй сумці — документи й фотографії, і на багатьох із них Оскар — у мундирі СС. Обравши момент, я жбурнула сумку в річку. Тому в мене майже не збереглося наших з Оскаром фотографій того часу.

Нам знову пощастило: Оскар випадково зустрів свою давню пасію — Єву, котра дала притулок нам на певний час у своєму будинку. Але в мене вже забракло сил навіть обуритися, коли я зрозуміла, що Оскар зраджує мені з нею. Війна змінює людей, моральні цінності, все й усіх. Єва допомогла нам переїхати в американську зону, де нас зустріли зі словами: «А ось і перші євреї. Ласкаво просимо!» Ми були такими втомленими та змученими, що не було сили навіть заперечити. Тут ми вперше за кілька днів нормально поїли...»

Без дому, без грошей, без документів, без надії на зміни вони прожили кілька місяців, поки Оскар не зустрів когось із своїх колишніх робітників. Він і допоміг Шиндлерам одержати паспорти для виїзду до Швейцарії. Там Оскара якимось неймовірним чином розшукав представник організації з надання допомоги євреям «Jont» доктор Седлачек, котрий знав про його фабрику. Він почав надсилати Шиндлерам продуктові набори, які допомогли їм вижити.

Емілія була тут знову щаслива з Оскаром, мріяла про майбутнє. Вона завагітніла, але дитину не виносила. Довелося робити операцію, після якої мати дітей вона вже не могла. Коли отямилася після наркозу, побачила усміхнене обличчя Оскара, що прийшов до неї з однією зі своїх давніх пасій — Гізою. І Емілія зрозуміла: все починається спочатку. Особливо коли Оскар, отримавши від «Jont» 15 тисяч доларів, поїхав із Гізою відпочивати, не залишивши їй ані цента.

Але повернувся він усе-таки до неї. З покаянною головою, але без грошей. І вона прийняла його. 1949 року він запропонував поїхати до Аргентини, де, казали, можна було непогано влаштуватися. У день від’їзду він сказав, що Гіза також їде. В Емілії впало серце: вона сподівалася бодай в Аргентині бути його єдиною жінкою.

До Аргентини вони добиралися в каюті третього класу майже місяць. Буенос-Айрес зустрів їх теплом і сонцем, і Емілії це видалося хорошим знаком, навіть попри те, що обоє вони не знали іспанської, у них не було дому, не було нічого. Але Оскар швидко встановив зв’язок із єврейською общиною, і невдовзі їм запропонували оселитися в будинку з земельною ділянкою в передмісті аргентинської столиці. Емілії було не звикати: вона виросла в селі. Оскар раптом загорівся ідеєю вирощувати нутрій, аби продавати шкурки. Вона вже знала: коли він щось задумав, переконати його неможливо. Звісно ж, підприємство з нутріями, для яких, як з’ясувалося, в Аргентині абсолютно непідходящий клімат, прогоріло, загнавши «підприємців» у борги. Оскару невдовзі стало нудно цим займатися, і він пропадав у столиці, залишивши нутрій на Емілію й кількох робітників. Він продовжував зустрічатися з Гізою. Коли в хвилини розпачу Емілія дорікала йому, мовчав. Але в його очах вона читала: «Знаєш, кожен має жити, як йому живеться, потрібно використовувати кожен день». Він розумів, що ранить її, але не міг інакше. Як розповідала Емілія пізніше, він був як дитина, котра діяла відповідно до свого настрою, хоч і пережила такі страшні часи. Емілія стверджувала, що Оскар у житті був значно кращий від актора Лаєна Нісона, котрий зіграв його у фільмі «Список Шиндлера». Вона знала, що вибачить йому все. І він це також знав.

1957 року стало відомо — уряд Німеччини відшкодовує підприємцям частину грошей за втрачене майно. І Оскар почав збиратися в дорогу. Вони прожили разом 30 років, і Емілія не думала, що він їде назавжди. Але він поїхав, залишивши їй 90 тисяч доларів боргу — за нереалізовану ідею з розведення нутрій. Емілія в своїх спогадах дивувалася: завжди успішний у справах у Німеччині навіть у найскладніші часи, в Аргентині він не зміг нічого домогтися. Усі його наміри та спроби закінчувалися фіаско. Аби розрахуватися з кредиторами, Емілія змушена була продати ферму й переселитися до квартири в робітничому районі. Вона влаштувалася продавщицею в молочному магазині й ледве зводила кінці з кінцями. На її прохання про допомогу чоловік не реагував. Один раз він надіслав їй 200 марок. Пізніше вона дізналася, що Оскар одержав 100 тисяч марок відшкодування за фабрику з випуску емальованого посуду. Він писав їй листи, приміром: «Я дедалі товстію. Це від їжі й хорошого вина». Після таких слів вона кидала його листи у вогонь. Вона бідувала, не чекаючи ані від кого допомоги.

Оскар, оселившись у Франкфурті-на-Майні, об’явився через майже 15 років: у листі він просив її підписати контракт на виробництво фільму про фабрику Шиндлера та про них, за яким їй мала б перепасти чималенька сума. Вона не хотіла цього робити, бо підприємницькі спроби чоловіка її більше не надихали. Але все-таки підписала. А невдовзі прочитала інформацію в газетах, що Оскар Шиндлер помер у Гільдесгаймі в 66 років і похований у Єрусалимі. Це було його бажання — останній притулок отримати на єврейській землі.

Що вона відчула в той момент? Чи була вона для нього завжди чужою — чи тільки тоді, коли він залишив її? І ще: чи були ті, інші жінки, до котрих він ішов, кращі від неї? Вона не знайшла відповіді на ці запитання. Емілія напевне знала одне: вона не була жінкою його мрії.

Прощання

Минуло ще багато років, поки вийшов на екрани фільм Стівена Спілберга «Список Шиндлера». Про неї, Емілію Шиндлер, ніхто не говорив, бо про неї мало хто знав. Адже навіть у свідоцтві про смерть її чоловіка було записано, що його сімейний стан невідомий, хоча вони не розлучалися. Але Спілберг надіслав їй люб’язне запрошення приїхати на зйомки частини фільму про врятованих Шиндлером, як... одній із них. Вона спочатку відмовилася, але потім усе-таки поїхала. Коли Спілбергу сказали, хто ця жінка, він схопився за голову. Емілія ж була переконана, що її «забули» лише тому, що їй належить частина грошей від продажу фільму (хоча права на його виробництво перепродавалися, вдова Шиндлера мала б одержати чималі гроші). До речі, пізніше було оголошено, що фільм «Список Шиндлера», здобувши сім «Оскарів», виявився збитковим — із мінусом у 13 млн. доларів. На всі заяви вдови Шиндлера про права на гонорар Спілберг відповів: фільм збитковий, але він готовий допомагати їй з особистих коштів, за умови що вона відмовиться від усіх претензій...

...А тоді, у Єрусалимі, Емілія стояла біля могили Оскара, подумки розмовляючи з ним. Вона написала про це так: «Я нічого не можу тобі сказати, бо я не знаю, чому ти залишив мене. Смерть — кращий суддя, вона розсудить. Але ми ще одружені і я тобі вибачаю, усе вибачаю».

Емілія намагалася боротися за свої права, аби отримати хоч певну частину з грошей, які належали їй, від прокату фільму, але її постійно обманювали. Уже після виходу на екрани фільму «Список Шиндлера» до неї натовпами кинулися журналісти й були вражені її бідністю: вона жила зі своєї маленької пенсії. Коли з’явився фільм, Німеччина почала сплачувати їй 1300 марок на місяць, 30 доларів вона одержувала від уряду Ізраїлю. Коли в газетах з’явилися статті про неї та її бідність, знайшлися жертводавці, котрі надсилали їй, хто скільки міг, — хто 10 доларів, хто 50. Її запрошували в різні країни, і вона охоче приймала запрошення, але не завжди могла їздити через стан здоров’я: визнання прийшло занадто пізно. Але якщо її кликали до Німеччини, то, попри хвороби, вона збиралася в дорогу. Уже наприкінці її довгого життя, в один із приїздів до Берліна Емілія впала та зламала шийку стегна. Після цього її оселили в будинку для престарілих, забезпечивши необхідний догляд і турботу. Одного разу медсестра повідомила, що до неї прийшов відвідувач — журналіст. Це був молодий чоловік, блакитноокий блондин. Коли він привітався й посміхнувся, вона відразу ж пригадала й ці очі, і цю посмішку, і свої молоді роки...

Так, це був син Шиндлера та його останньої коханки. Він сказав, що його батько перед смертю віддав матері валізу з паперами — листами й документами. Там були також якісь списки. Увесь вміст валізи мати надіслала в Ізраїль, у музей Яд-Вашем, вважаючи, що саме там вони й повинні знаходитися...

Емілія зрозуміла: Оскар і цього разу залишив її. Вона намагалася позиватися, але документи були вже в дорозі до Ізраїлю. Тоді вона надиктувала Ериці Розенберг, котра стала її супутницею в подорожах світом: «Я не знала, кого я ненавиджу більше: його чи себе, що я не можу його забути. Я знову його бачу. Як довго може тривати кохання? Можливо, його припинить лише смерть?..»

Емілія Шиндлер померла 94-річною в лікарні під Берліном від інсульту. За її бажанням її поховано в Баварії. На похороні були присутні кілька людей — офіційні особи й Еріка Розенберг....

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво