ЕКСГУМАТОР-ІСТОРИК ЯРОСЛАВ МИХАЙЛОВСЬКИЙ: «ПРОФЕСІЯ КАРАЄ...» - Соціум - dt.ua

ЕКСГУМАТОР-ІСТОРИК ЯРОСЛАВ МИХАЙЛОВСЬКИЙ: «ПРОФЕСІЯ КАРАЄ...»

11 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 11 жовтня-18 жовтня

Шквалистий вітер перемін, який пронісся над країною з початком перебудови та перших років незалежності, вніс у наше життя чимало нового...

Шквалистий вітер перемін, який пронісся над країною з початком перебудови та перших років незалежності, вніс у наше життя чимало нового. Майже ніколи десятиріччя в українській історії не проходило з такою кількістю кардинальних змін як у суспільно-політичній сфері, так і в повсякденному житті її громадян. Одним із проявів цих змін стало виникнення нових професій, яких раніше просто не було. Наша сьогоднішня розповідь — про Ярослава Михайловського, який має рідкісний фах історика-ексгуматора. Сьогодні він єдина людина в Західній Україні, яка має ліцензію на проведення розкопок історичних поховань. Справа ця сповнена тонкощами юридичного, технічного й навіть містичного плану...

Попит спричиняє пропозицію

Необхідність у істориках-ексгуматорах виникла наприкінці
80-х — початку 90-х років. У країні повним ходом йшов процес реабілітації репресованих за сталінських часів, який супроводжувався небувалим інтересом суспільства до невідомих сторінок нашої історії. У зв’язку з цим влада, різні громадські організації та родичі страчених дедалі частіше піднімали питання про розкриття могил із метою встановлення точного місця поховання жертв великих і малих історичних трагедій, перепоховання, увічнення пам’яті тощо. Саме тоді, щоб не припуститися хаосу, і з’явилися історики-ексгуматори.

Небезпека того, що подібні роботи можуть перетворитися на справжнє стихійне лихо (адже мало хто уявляв собі, як і за якими правилами це робиться), була досить серйозною. Тоді ініціативу у свої руки узяла львівська громадська організація «Пошук». Прийнявши за основу західні стандарти та методики, адаптувавши їх до нашого законодавства та санітарних норм, «пошуківці» розробили правила, які, у разі їх суворого дотримання, оберігали їх від різних неприємностей.

Влітку 1997 року Михайловському, працівнику Хмельницького краєзнавчого музею та історику за освітою, який активно співпрацював із «Пошуком», надійшла ділова пропозиція спробувати себе в новому амплуа. Ярослав роздумував недовго і незабаром приєднався до львів’ян, які саме тоді займалися розкопкою братської могили радянських солдатів у передмісті Львова.

Торкаючись таємниць історії

Та робота запам’яталася Ярославу насамперед тим, що це був перший досвід, перші знання. Там, у Вініках, передмісті Львова, будували церкву. І заважала будівництву братська могила радянських солдатів. У напису на пам’ятнику значилося, що лежать там п’ять воїнів. Те саме розповідали місцеві жителі, додаючи, що загинули бійці від бомби, що розірвалася. Проте, коли останки витягли, з’ясувалося, що загиблих було семеро, причому серед них одна жінка. Характер поранень не спростовував попередньої гіпотези про їх загибель. Всі останки акуратно витягли з землі, описали в протоколі ексгумації й поклали в поліетиленові мішки.

Під наглядом досвідчених фахівців навчання Ярослава йшло швидко, і незабаром він отримав свідоцтво, яке надавало йому право працювати самостійно.

І пішло. Поїздки, розкопки...

Дуже запам’ятався йому Заморстиневський цвинтар, знову ж недалеко від Львова, де за замовленням місцевої організації «Меморіал» він брав участь у розкритті могил пересильної в’язниці, через яку за часів сталінських репресій пройшло чимало «ворогів народу». В’язнів, які не дочекалися етапу й були замордовані до смерті, ховали тут хаотично, без будь-яких правил і поваги до смерті.

Завдання ексгуматора полягало в тому, щоб витягти всі останки нещасних, за можливістю впізнати їх і перезаховати за християнським звичаєм. А було це нелегко, з огляду на те, що чітко позначеного місця поховання не було, а тіл, за попередніми даними, налічувалося близько 200...

Цікава деталь: після війни безіменне кладовище зрівняли з землею, а територію віддали під дачний масив працівників держбезпеки. І вийшло так, що дві сотні безневинно убитих виявилися закопаними на ділянці полковника КДБ! Про те, що десь поруч є поховання, літній ветеран «невидимого фронту» знав і до цього, та занадто неприємною несподіванкою для нього стало те, що його цибуля та капуста ростуть прямо на кістках.

До роботи ексгуматорів у приватних володіннях полковник поставився спокійно. Він розповів, що на дачі з’являється рідко й взагалі її недолюблює — тут його охоплює незрозуміла тривога й занепокоєння, а ночами мучать кошмари. Зізнавався, що якось через незрозумілі обставини дача зайнялася! І після цього він узагалі перестав там з’являтися...

1999 року за замовленням Ковельської міськради Ярослав брав участь в експедиції з пошуку жертв «ковельської трагедії». Було відомо, що 1941 року, коли німці стрімко наступали, НКВД не встигав евакуювати в’язнів. Якось на околиці міста раптом пролунав потужний вибух, і в вирву, що утворилася, поскидали близько 200 розстріляних мешканців місцевої в’язниці. Складність тих розкопок полягала в тому, що ніхто не міг вказати точного місця поховання, і в тому, що копати потрібно було в безпосередній близькості від нового багатоповерхового житлового будинку.

На кістки наштовхнулися відразу. Проте, як з’ясувалося пізніше, у землі спочивали останки чотирьох молодих польських солдатів, про що свідчили зотлілі клапті їх військової форми та особисті речі. Того разу, крім останків поляків, які незрозуміло звідки з’явилися, попри всі старання членів експедиції, виявити не вдалося нічого. Мабуть, прах розстріляних в’язнів залишився лежати під фундаментом житлового будинку або був вивезений разом із землею при будівництві багатоповерхівки.

Такими, що запам’яталися, були й розкопки в селищі Устилузі Волинської області, що на самому кордоні з Польщею. Вранці 22 червня 1941 року перша ж бомба, скинута з німецького літака, впала на сарай, де спали 23 призовники. Молодим хлопцям, які ще не встигли одягти військову форму, випало стати першими в скорботному 20-мільйонному списку жертв війни...

Замовником ексгумації їх останків була місцева сільрада, яку просто замучили проханнями власники приватного будинку, у подвір’ї якого була братська могила. Селянка вмовляла: «Заберiть їх з мого подвiр’я, бо я вже не можу! Сняться менi щоночі, молодi й гарнi. Щось кажуть менi, чогось хочуть, а чого — не знаю... В мене худоба скрiзь ходить... Погано це...»

Під час розкопок до могили підходили люди похилого віку й плакали, розповідаючи, як це було страшно — збирати розірвані на частини тіла хлопців і складати їх у вирву, залишену вибухом.

Після тижневої роботи останки всіх 23 призовників відкопали та поклали на траву. З огляду на характер ушкоджень і те, що поховання проводилося поспіхом, ідентифікувати, якому черепу відповідають які кістки, було проблематично. Тому довелося просто сортувати їх по купках і пакувати, прикріпляючи таблички на кшталт «гомілкові кістки — 45 штук», «передпліччя — 44 штуки» тощо.

Тонкощі ремесла

Подальшу долю знайдених останків Ярослав не відстежує. Адже розкопки завжди проводяться за чиїмось проханням, і після їх закінчення всі знахідки надходять у розпорядження замовника.

Звичайно, робота знаходить Михайловського сама: через громадські організації «Пошук» і «Меморіал» він отримує замовлення і прибуває на місце. Після того як переконується, що всі юридичні тонкощі дотримані: одержаний дозвіл і повідомлено місцеву владу, міліцію, прокуратуру та санепідстанцію, а в разі потреби й військових саперів, — розпочинають розкопки.

Найчастіше чорнову частину — розкопування могили — бере на себе замовник. Його виконують комунальні служби чи солдати строкової служби найближчої військової частини. Та щойно штик лопати наражається на кістку, за справу береться ексгуматор. У зручній солдатській сумці він зберігає набір різних лопаток, шкребків, щіток і навіть невеличкий мікроскоп. Перед ним стоїть завдання повністю відкопати скелет і при цьому нічого не забути у землі (свого часу Ярославу довелося не один вечір просидіти за підручниками з анатомії), заповнити протокол спеціальної форми, докладно описати знахідку й скласти останки в поліетиленовий пакет або цинковий ящик. Всі збережені особисті речі небіжчика також потрібно описати й здати за певною формою.

Дорога, харчування і гроші на відрядження, за словами Ярослава, справа замовника. Та суми ці ніколи не були надто великими — такими, задля яких варто було б напружуватися. У Михайловського інший інтерес: стикаючись із заборонним, незвіданим, розкриваючи таємниці, він відчуває сильний емоційний підйом, гострий інтерес до самого процесу розкопок і знахідок. Можливо, певну роль у виборі професії зіграла романтичність Ярослава. Постійні роз’їзди, життя в похідних умовах, калейдоскоп подій... Усе було добре до певного часу. Поки якось у душі фахівця не стався надлом.

Надрив

Усе розпочалося з абсолютно несподіваних і дивних смертей друзів-колег. Першим пішов із життя 28-річний історик Аркадій. Причина його смерті так і залишилася огорнутою таємницею, яку ревно бережуть родичі. Відомо лише, що перед смертю Аркадій кілька днів пролежав у реанімації з важкими травмами, отриманими за незрозумілих обставин.

Буквально через рік в інший світ пішов і археолог Олексій — його збила машина. Тоді Ярослав і стривожився не на жарт. Він згадав всі розмови про злий рок, який тяжіє над людьми його професії, про помсту потривожених небіжчиків, про негативну енергетику, яка подібно до радіації «хапає» ексгуматора з могил, тощо. Михайловський за натурою не був містиком, відмахувався від подібних дурниць доти, поки після чергових розкопок сам не потрапив до лікарні, як кажуть, на рівному місці, і дивом вижив при цьому...

Якось, повернувшись із важкої роботи пізно ввечері, Ярослав повечеряв і ліг спати. Прокинувшись, був дуже здивований, що перебуває в лікарняній палаті. Виявилося, що через з’їдену несвіжу картоплю, яка могла загрожувати йому максимум розладом шлунка, він примудрився однією ногою побувати на тому світі! Літній лікар-реаніматор, показуючи пацієнту картку, де значилася клінічна смерть, сказав, що в його практиці це перший випадок, коли вдалося повернути до життя людину з такої глибокої коми...

Після виписки Ярослав усерйоз задумався над небезпекою, яка раптом стала тяжіти над ним. Він уперше зв’язав негативні зміни у своєму характері — знервованість, дратівливість, поганий сон — із наслідками своєї роботи.

Прочитані книжки, численні розповіді археологів — усе підтверджувало теорію існування якогось енергетичного зв’язку між могилою, особливо братською, і космосом. Винятково сильною вважався такий зв’язок у «запечатаних» поховань — там, де були проведені магічні дії, у тому числі читали заупокійні молитви. Будь-яке людське втручання в такі місця, відповідно до цієї теорії, закінчується тим, що людина отримує «дозу» негативної енергії і згодом вона починає «забирати» у неї здоров’я, а то й зовсім ламає долю. Особливо небезпечними вважають давні кургани, розкопки на яких часто закінчуються для археологів погано.

Причиною сильної депресії, яку відчував Ярослав, послужив випадок, який стався в республіці Комі, куди ексгуматор їздив трохи більше року тому. Там, відразу за Полярним колом, є невеличке селище Абезь. 1946 року туди вислали священика греко-католицької церкви єпіскопа Перемышлянського, у миру Григорія Лакоту. Літня людина, він із мужністю сприймав випробування, які випали на його долю, добровільно брав на себе найважчу роботу і тим самим завоював повагу не тільки товаришів по нещастю, а й табірної адміністрації.

Ув’язнені будували дороги, валили ліс. Мало хто витримав каторжну працю в жахливому холоді й на голодному пайку. У грудні 1950 року Лакота помер. Звичайно мертвих узимку не ховали в могилах, викопати її за умов вічної мерзлоти було дуже важко. Небіжчиків клали під насип залізниці, яка будувалася, або просто залишали на льоду озера — навесні тіла йшли на дно... Проте єпископа з поваги до його сану й особистості поховали на місцевому цвинтарі.

Під час візиту Папи Римського в Україну єпископ Перемишлянський був канонізований його святістю як блаженний великомученик. Його земляки захотіли побачити святі мощі в себе на Львівщині. З цією метою і відправилися в експедицію на Північ священик, староста церкви та Ярослав. Вони мали забрати з Абезі прах Лакоти і перевезти його до Львова. І ось через троє діб їзди на машині й однієї ночі в потягу група опинилася на місці.

Попередньо прочитавши молитву, прийнялися за роботу. Ярослав був вражений, побачивши труну єпископа — добре збиту із товстих дощок, посипану товстим шаром тирси. Він настільки добре зберігся, що навіть не вірилося, що пролежав у землі вже понад 50 років. А коли відкрили кришку, Ярослав був здивований наявністю ще однієї дивної дошки, яка за уважнішого розгляду виявилася... висохлим тілом священика!

Проте найнеприємніше було попереду. Останки потрібно було упакувати в цинковий ящик розміром 80—60—50. Та як це зробити, адже тіло — суцільне? Вихід був один — ламати святі мощі! Священики, щоб не чути моторошного хрускоту, завбачливо відійшли подалі, а Ярослав, залишившись під землею один на один із мумією, прийнявся руками розділяти тіло на частини... У нього у вухах дотепер стоїть цей жахливий тріск...

Після пережитого Ярослав твердо переконаний: із розкопками треба закінчувати, до добра це не доведе. Романтика пішла, тепер він переймається страхом і справжнім дискомфортом, та й сім’я, м’яко кажучи, не в захопленні від відряджень глави сімейства, тим паче, що за них ніколи добре не платили.

Чи повернеться коли-небудь власник рідкісної професії до виконання своєї роботи, покаже час...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво