ЕФІОПСЬКА ОДІССЕЯ РАДЯНСЬКОГО СОЛДАТА - Соціум - dt.ua

ЕФІОПСЬКА ОДІССЕЯ РАДЯНСЬКОГО СОЛДАТА

12 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 12 грудня-19 грудня

Ефіопія, здобувши 1896 року однією з перших на Африканському континенті незалежність, 1952 року сама окупувала Еритрею, щоб мати вихід до моря...

Ефіопія, здобувши 1896 року однією з перших на Африканському континенті незалежність, 1952 року сама окупувала Еритрею, щоб мати вихід до моря. У 70-х країну охопила громадянська війна: Еритрея боролася за незалежність (яку й здобула 1993-го). У 1977 р. до влади прийшов Менгісту Гайле Маріам і запровадив однопартійну систему за радянським зразком. СРСР, керуючись своїми геополітичними інтересами, не відмовив у допомозі уряду Ефіопії... Не стверджуватиму, що про «ефіопську операцію» середини 80-х тоді ніхто не знав, але всієї правди в ті часи, звісно ж, навряд чи можна було очікувати.

Відкрити завісу невідомості я попросив Олега Василенка, начальника охорони одного з терміналів у Бориспільському аеропорту. Він був безпосереднім учасником тієї військово-гуманітарної операції. Нагадуванням про події майже двадцятирічної давнини залишилися привезені з Ефіопії засушені дари Червоного моря і плакат із прекрасною мулаткою в коридорі...

У моторизовану частину м. Новочеркаська, що на Північному Кавказі, Олег потрапив навесні 1984-го, відразу після призову в армію на строкову службу, оскільки був водієм-автослюсарем. У частині панувала «дідівщина» в найжорстокіших проявах, і молодий призов погодився б навіть на відправку в Афганістан, тільки б вирватися з того пекла.

І ось через півроку несподівано підвернувся такий шанс...

«На багатьох машинах після афганської кампанії були заварені кульові пробоїни»

В один з осінніх днів по тривозі всю частину зібрали на плацу, відразу сформували роти, наказавши взяти з собою лише найнеобхідніше. Нас повантажили в машини і відвезли в «Козачий табір», що під Новочеркаськом. Там містилися військові склади. Новенька техніка була вже підготовлена, і кожному персонально показали, де його машина.

— Скільки людей і машин було відправлено? Чи знали ви, куди доведеться їхати?

— Приблизно 300 потужних машин ЗІЛ, не враховуючи похідну кухню, лазне-пральний комбінат, ремонтний взвод, водовозки. І близько 400 чоловік особового складу. Кінцевого пункту призначення ми не знали, але припускали, що це Афганістан, оскільки наша частина раніше вже встигла повоювати там. На багатьох машинах, що залишилися в частині, після афганської кампанії були заварені кульові пробоїни.

Нас тимчасово поселили в танковий батальйон, зробили щеплення, оформили закордонні паспорти, видали цивільне, і ми зрозуміли, що їхати доведеться не в Афган! Кожному видали цивільний і спортивний костюми, плащ, капці, кеди. Але переодяглися ми в напіввійськову форму: панами, напівчобітки. Невдовзі вирушили на сусідню залізничну станцію, де кожен загнав свою машину на платформу і закріпив її дротом.

Прибули до Миколаєва. Нас поселили в казарми ракетної частини, де нікого зі сторонніх не було (відчувалася ізоляція), а машини залишалися на платформах.

— Пам’ятаєш дату відправки на Чорний континент? Адже ви були першими!

— Пам’ятаю, ми ще дивилися по TБ парад, присвячений листопадовим святам, а 9—10 були перекинуті в порт. Техніка в супроводі кількох солдатів із нашої роти вирушила за два дні до того на суховантажі «Сухомлинський», а ми, уже переодягнені в цивільне, під марш «Прощання слов’янки» відпливли на шикарному круїзному лайнері «Шота Руставелі». І тільки тоді нам пояснили, що ми пливемо до Ефіопії нібито від профспілок як цивільні спеціалісти...

Поселили по двоє в каюті, годували в ресторані, можна було плавати в басейні. Нам справді пощастило: не кожному випадає нагода проборознити підряд... п’ять морів! Тим більше що всі наступні особові склади перекидалися літаками.

Протягом доби пропливли Чорне море, було дуже холодно й вітряно. Пройшли через Босфор у Мармурове море, бачили в ілюмінатори мечеті, мінарети, знаменитий висячий міст, який з’єднує старий і новий Стамбул.

Нам заборонили виходити на палубу: ніхто не мав запідозрити, що на кораблі військові.

Потім протока Дарданелли, Егейське море. Афіни, на жаль, пропливали вночі і бачили лише вогні міста. Далеко праворуч залишався острів Крит.

Пройшовши Середземне море, нарешті зробили зупинку в Порт-Саїді. Вперше побачили (тепер уже з палуби) екзотику: арабів, які возили банани. Чекали ми своєї черги при вході в Суецький канал. Всю ніч ішли в каравані кораблів, які суворо тримали дистанцію. Ранок зустріли в Червоному морі, воно було дуже каламутне й негарне. Наш кухар намагався ловити акул, але, на подив, попадалися лише глибоководні риби. На палубі вони роздувалися через перепад тиску і починали... квакати. Спостерігали ми й за літаючими рибами, які зграями вистрибували з води і в потоках вітру примудрялися пролітати до сотні метрів, рятуючись від хижаків.

Вся подорож забрала близько шести днів. Хоча спочатку нас попередили: коли влада дізнається, що ми військові, і не пропустить через Суецький канал, то доведеться огинати всю Африку.

— Куди саме ви прибули? Як проходила акліматизація? Адже Ефіопське нагір’я лежить на висоті 4600 м над рівнем моря!

— У порт Асеб. Суховантаж уже прибув, ми виводили машини і переганяли їх на околицю Асеба. Навпроти містилися якісь склади: бачили снаряди, авіабомби, різні ящики.

Нам намагалися приготувати їжу, але після ресторану солдатський пайок спочатку не ліз у горло. Тим більше що акліматизація проходила нелегко. В ту пору року у них сильні вітри, пісок у повітрі, який не давав життя ні людям, ні техніці. Та й дощів, як виявилося, тут не було... вже п’ять років!

Цивільний одяг склали у валізи з бирками й помістили в окрему машину, переодяглися в «афганську» уніформу. Розконсервували ящики з патронами, кожен одержав по чотири повних ріжки і «калаш». Сказали, що за потреби видадуть і гранати.

«Інколи солдати й офіцери влаштовували справжнє сафарі»

Річ у тім, що в країні вже не один рік ішла громадянська війна. Але, дякувати Богу, нам за півтора роки служби жодного разу не довелося використовувати зброю за призначенням. А не за призначенням, чого гріха таїти… Бувало, що під час маршу хлопці стріляли по страусах — саме пір’я залишалося. Перепадало і диким кабанам, і козулям, і цесаркам; офіцери стріляли по орлах та грифах (хоча місцевим суворо заборонялося полювати). Патронів не бракувало, ніхто їх не рахував.

Днів три ми пробули під Асебом, ночуючи прямо в кабінах машин, а потім наш батальйон у складі трьох рот вирушив маршем на місце постійної дислокації: на запасний військовий аеродром в Аддис-Абебі. Там же розмістилися і вертолітний загін Мі-8, і льотчики Ан-12 із технікою. Крім того, під Асосом, на кордоні з Суданом, базувався і київський медсанбат.

Запам’ятався наш перший тривалий перехід у чужій, далекій країні. Адже довелося від моря по серпантину підніматися в гори, уздовж урвищ. Нестача кисню, навіть машини перестали нормально «тягти». Одна з машин впала в прірву, водій вижив, але травмував хребет. На щастя, нас супроводжував вертоліт, постраждалого відразу ж відвезли в Міжнародний Червоний Хрест, а згодом — у Союз.

Коли ми почали спускатися з перевалів, перше враження було, що перед нами… сніг! Виявилося, це висохле озеро. Нам потім розповіли, що те місце (Ущелина диявола) — друга найнижча точка на планеті, температура тут сягає плюс 50 градусів.

На ніч зупинилися в ефіопському танковому батальйоні. Бачили, як привезли на допит молодого сепаратиста-снайпера, що стріляв із засідки. Невдовзі почули постріли, гадаю, його розстріляли...

До Аддис-Абеби добралися наприкінці третього дня.

Спочатку спали в машинах: увечері спекотно, а вночі — страшенно холодно (спали одягненими під двома ковдрами), вранці були приморозки, адже столиця на висоті 2400 м над рівнем моря. Пізніше поставили намети з «буржуйками»...

— Які вантажі і куди доводилося розвозити?

— Возили в основному зерно, борошно, печиво, але були рейси і з тачками, мотиками (влада організовувала колгоспи), навіть японські ковдри з підігрівом (хоча у віддалених районах електрики не було). Об’їздили фактично всю країну!

Після прибуття розвантаженням зазвичай займалося місцеве населення. Але був випадок, коли ніхто з ефіопів не прийшов до складів, певне, полінувалися, тож розвантажували самі, причому під зливою.

Ми привезли їм із Союзу й дощі! (сміється). З травня по вересень 1985-го практично щодня були опади.

Одного разу, повертаючись із рейсу, ми наштовхнулися на автобус і Fiat, завантажений кока-колою. Вони потрапили у вимитий водою рів, зчепившись задніми колесами. За те, що ми витягли машини, нам у 20-літрову ємність налили кока-колу; скляна тара у них дуже цінується.

— А зброю в прифронтові райони доставляли?

— Ні, зброю не возили. Навіть зняли тенти з машин, щоб видно було із супутників, що ми возимо. Адже західні ЗМІ писали, нібито ми не благодійністю займаємося, а допомагаємо військовим.

Правда, одного разу нам було по дорозі, возили під Еритрею вантаж, що прибув із Куби: цукор, обмундирування, запчастини для танкового кубинського батальйону. Вони воювали, допомагаючи утримати Еритрею у складі Ефіопії. Ми спілкувалися з солдатами, котрі годилися нам у батьки. Фідель Кастро посилав своїх солдатів у гарячі точки, щоб вони не втратили військового досвіду. Причому кубинці зневажливо відгукувалися про солдатів-ефіопів, звинувачуючи їх у боягузтві.

Кубинці нам показали місцевий дешевий базарчик. Якщо їм щось подобалося, а ходили вони з автоматами, то або забирали, або платили мізер.

Паливо, а воно йшло з Союзу, нам підвозили ефіопи у суворо визначені місця. Продовольством завантажувалися на складах у Назреті, Асебі. У порт вантаж прибував, до речі, не лише з Союзу, а й з Америки, Канади, Італії, Японії, інших країн.

— Невже такою вже безкорисливою була допомога Союзу «братньому» ефіопському народові?

— За цю послугу їхній президент віддав Союзу під військову базу один з островів у Червоному морі.

«Життя нам врятувало вкрадене теля...»

— Запам’ятався один трагікомічний день! Під час розвантаження в Некімті, а на це йшло до двох-трьох днів, ми невеликою колоною з десятка машин рвонули в Асос, щоб там нарубати бамбуку, з якого «вдома» робили альтанки, парканчики. Дорогою «УАЗу», що йшов далеко попереду, трапилася череда худоби. Ось одне телятко, котре відбилося від гурту, водій і заштовхав на заднє сидіння. З переляку бідолашне теля спорожнилося прямо в машині, і коли ми наздогнали «УАЗ», солдат-невдаха вивів тварину, а сам усе видраював! Вирішили почекати його, а заодно й пообідати. Розігріли на двигунах консерви, поки їли, повз нас проїхав вантажний Fiat. Які ж ми були шоковані, побачивши потім цю машину підірваною: наскочила на міну. Якби не перелякане теля — на її місці був би хтось із нас...

Одного разу на аеродромі в Аддис-Абебі після відбою почули постріли. Причому стріляли здалеку відразу з трьох сторін, великокаліберними кулеметами. Кулі свистіли прямо над наметами. По тривозі нас зі зброєю зібрали біля машин. Комбат зв’язався з поліцією, вони просили не відповідати вогнем... Уранці ми побачили один із двох польських вертольотів (вони базувалися біля нас): відновленню він не підлягав — був суцільним решетом!

— Як ставилося до вас місцеве населення? Не пригощало екзотичними стравами та напоями?

— Хто як. І кланялися, особливо старі, і, вибач, голий зад показували. І кидали каміння в лобове скло, й апельсини закидали в кабіну...

Доводилося їсти пітонів. До речі, аборигени їх оригінально добувають. До стопи прив’язують ніж і чекають на стежині, де лазять гади. Пітонові спокійно дають заковтнути частину ноги, а потім, трохи піднімаючи стопу на себе, розпорюють «мисливця».

Пробували й місцевий самогон. Для його виготовлення ефіопи замість дріжджів використовують... сухі віслючі кізяки.

Рвали і плоди з невеликих кавових дерев, які ростуть у тіні високих евкаліптів. Адже Ефіопія — батьківщина кави, і збирають її навіть у диких лісах. Каву, або, як кажуть ефіопи, буно, заварюють у трьох чайниках із різного металу. Смак неповторний!

Та особливий інтерес у солдатів викликали жінки з племен афарів: адже вони завжди ходили голими по пояс (сміється). Проїжджаючи повз річки, струмки, часто бачили й зовсім оголених жінок, які купалися або прали. З будь-якою жінкою можна було «поговорити» на тему сексу з допомогою жестів та міміки: хоче вона чи не хоче, скільки коштує. Ціна коливалася від трьох до п’яти бир, а одержував рядовий на місяць 35 бир... Зазвичай «донжуанів» відправляли в Союз, бо підхоплювали венеричні захворювання. А хвороб і так вистачало; чимало наших хлопців страждали від амеби, а вона гірша за дизентерію.

Грішили хлопці частенько й «самоволками». Особливо ті, хто залишався охороняти батальйон. (Адже ми постійно були у відрядженнях: два тижні на марші, тиждень «удома».) Ось вони, щоб не нудьгувати, й навідувалися в Аддис-Абебу. Поліція забирала їх і повертала в частину. А дехто й у відрядженні примудрявся проштрафитися.

Оскільки гауптвахти у нас не було, то й покарання були своєрідними і залежали від серйозності проступку. Щоб не підхопити дизентерію, нам суворо заборонялося купувати чи міняти екзотичні фрукти. Цими заборонами, щоправда, всі нехтували, але коли ти вже попадався, то у присутності всіх цей продукт закопував, причому грунт був кам’янистим, а яму треба було викопати в один кубометр. Але у нас були хлопці, котрі практично на кожній стоянці копали такі ями і вже знали, де грунт м’якший.

Якщо ж порушення було серйознішим, то все, що ти купив протягом хоч би якого часу, перед ротою вивалювалося на землю, обливалося бензином, і ти сам особисто підпалював! У кожному разі, так практикувалося в нашій роті.

У відрядженнях із нами постійно їздив «ГАЗ-66», своєрідний пересувний кінотеатр. Крутили цікаві фільми. А ось книг не було, і читати доводилося лише листи, а йшли вони з дому близько місяця.

Було в батальйоні й кілька приручених мавпочок. Місцеве населення, до речі, відловлює їх ще дитинчатами і приручає. Можна було на буханку хліба виміняти мавпочку. Одну пізніше віддали нашим вертолітникам.

«Через напад ската мене мало не паралізувало»

— Довелося викупатися в Червоному морі?

— Неодноразово! Поки тривало завантаження в Асебі, нас відвозили до моря на маленькі пляжики, розділені кораловими рифами. На узвишші завжди чергував офіцер з автоматом, бо навколо було багато акул. Далеко не заходили, але й біля берега море просто кишить усілякою живністю.

Ми розважалися, виловлюючи великих крабів, ганяючись за скатами. Брали на сувеніри додому морських зірок, корали, мушлі. Одного разу я випадково наступив на ската (добре, що був у кедах): тиждень ходив у капцях — так сильно розпухла нога. А могло й паралізувати...

Однак залишилися і більш гнітючі спогади. Офіційно Союз не воював у Африці, але наших консультантів було досить. Так, у Еритрейському конфлікті радянських радників супроводжували солдати-зв’язківці, яких добирали з-поміж сиріт, щоб у разі їхньої загибелі ніхто не пред’являв претензій. Ці хлопці знали, на що йшли, бо після повернення в Союз їм надавали у Москві квартиру, забезпечували роботою. Але за півтора року я бачив, як відправили на Батьківщину чотирьох таких хлопців, що загинули на фронті. Проїжджали під Аддис-Абебою біля Мі-8, який розбився, зачепившись за дерева при заході на посадку. Весь екіпаж вертольота загинув. Більше пощастило нашому Ану, — він здійснив аварійну посадку в горах; тоді дивом усі вціліли.

— Чи користуєтеся ви пільгами?

— Обіцяли прирівняти до учасників бойових дій, але пільги отримали лише офіцери. У мене є кілька грамот і дві медалі.

До речі, додому повернувся 13 квітня — йшов сніг...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво