Ефективне політичне управління та якісна еліта: фантастика чи реальність? - Соціум - dt.ua

Ефективне політичне управління та якісна еліта: фантастика чи реальність?

29 квітня, 2009, 13:12 Роздрукувати Випуск №16, 29 квітня-15 травня

У сучасних умовах жоден клас, соціальна верства або інша численна група не здатні реалізувати свої інтереси безпосередньо, шляхом рівномірної участі всіх і кожного в політиці та управлінні...

У сучасних умовах жоден клас, соціальна верства або інша численна група не здатні реалізувати свої інтереси безпосередньо, шляхом рівномірної участі всіх і кожного в політиці та управлінні. Це можливо лише з допомогою малих центрів активності, панівних продуктивних еліт. Суспільство не може бути кероване само собою.

Кажучи про сутність поняття «політична еліта» в державному управлінні, ми вважаємо, що це та частина суспільства, яка має доступ до інструментів влади. Тому судження про те, що впродовж останнього часу ми жили без еліти, є моральними, аксіологічними, а не соціально-політологічними чи кадрознавчими. Якщо мав місце політичний процес, то він обов’язково здійснювався певними інститутами влади, певними людьми. Саме в цьому — функціональному — смислі часто й використовується термін «еліта». І саме цю позицію ми підтримуємо.

На думку російського дослідника Ю.Левади, еліта — це така соціальна група, яка, по-перше, володіє певним унікальним соціально-значущим ресурсом — владою і професійним досвідом владарювання та керування; по-друге, здатна реалізовувати цей потенціал для підтримки нормативних зразків, символічних структур та опорних соціальних «вузлів» даної суспільної системи; по-третє, може забезпечувати збереження, «відтворення» і збільшення свого ресурсу з покоління в покоління. Це означає, що аж ніяк не всяка, навіть високоінтелектуальна, соціальна група, будучи «вбудованою» в систему влади, може виконувати роль еліти. Скажімо, дворянство мало ознаки еліти, а, наприклад, опричники, просвітителі, народники цих ознак у повному обсязі не мали. Аналогічно не можна до елітної верстви державного управління однозначно відносити всіх державних службовців і чиновників, які професійно забезпечують виконання повноважень органів влади.

Таким чином, на питання, хто здійснює владу в класово-диференційованому суспільстві, можна відповісти — панівний клас. Для відповіді на питання, як здійснюється влада, слід виявити механізм політичного панування цього класу, однією з найважливіших ланок якого є виокремлення правлячої еліти. Панів­ний клас і еліта відрізняються насамперед чисельністю: еліта — частина класу. Якщо клас визначається за своїм місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за відношенням до засобів виробництва, то еліта — за своєю роллю в політичному управлінні суспільством. Вона об’єднує ту частину панівного класу, яка має навички професійної політичної діяльності і безпосередньо здійснює державне управління.

Політичне управління, на наш погляд, — вплив суб’єкта на політичну ситуацію з метою забезпечення власних інтересів — найважливіша частина будь-якої політичної системи, спрямованої на здійснення політичної влади.

Будь-яка система є сукупністю елементів, поєднаних відносинами, які породжують системну, інтегративну якість. Наявність інтегративної якості є необхідним атрибутом системи, що дає змогу відрізнити її від середовища. Сукупність елементів, подібних системі, але які не реалізують своєї інтегративної якості, слід відносити до псевдосистем.

Інтегративна якість системи управління — це збереження і розвиток гіперсистеми, для якої ця система управління слугує адаптером. Механізм управління, який не виконує свого призначення, є псевдосистемою управління.

Механізм політичного управління формується і призначений для адаптації та розвитку суспільства. Однак в історії та сучасній практиці є чимало прикладів, коли механізм політичного управління починає працювати на себе, на самозбереження і розвиток. Обслуговування потреб суспільства стає при цьому завданням другорядним і виконується далеко не завжди. Таке управління не є системним, а відповідний механізм є псевдосистемою політичного управління.

Механізм політичного управління, який функціонував останні півтора десятиліття існування Радянського Союзу, є наочним прикладом псевдосистеми політичного управління, а розпад СРСР повчальний і з погляду імовірного результату функціонування таких механізмів самоорганізації.

Цілком слушною видається аналогія з Україною, де система політичного управління виступає як псевдосистема. Для сучасної політичної ситуації в Україні характерні такі явища, як криза державності, всього політичного управління, криза національної ідентичності (використовувана моноетнічна модель політичного управління, на наш погляд, є помилковою), і — як наслідок перших двох криз — очевидна неспроможність української політико-управлінської еліти створити ефективну модель політичного управління. Наявні механізми працюють головним чином на самозбереження і виробництво. Це створює реальну загрозу безпеці суспільства, що зберігатиметься, допоки не відновляться атрофовані механізми самоорганізації.

У цьому зв’язку видається доречним визначити сутність поняття «ефективність політичного управління», не претендуючи на абсолютність оцінок. Ефек­тивність політичного управління слід розуміти як спроможність системи:

— реалізовувати основну місію суспільства;

— реалізовувати і захищати інтереси всіх громадян суспільства;

— регулювати суспільні відносини;

— формувати й реалізовувати оптимальні форми організації та стимулювання діяльності людей;

— захищати національні інтереси та забезпечувати національну безпеку держави.

Основним суб’єктом цих можливостей повинна виступати політико-управлінська еліта. Формування загальнонаціональної, мислячої по-державному політико-управлінської еліти залежить від таких чинників: а) її консолідація навколо базових цінностей держави; б) бажання і можливість поставити власні інтереси нижче від державних; в) політична воля реалізувати дві перші позиції.

Дуже важливою на шляху становлення якісної політико-управлінської еліти як чинника ефективного політичного управління є система добору кадрів. Характеризуючи цю проблему, слід констатувати, що функціонування політико-управлінської еліти України відбувається за умов закритої системи управління.

Про ренесанс номенклатурних підходів свідчать факти призначення на посади на основі критеріїв кабінетного відбору, послужного списку, участі в політичних кампаніях. Для представників української еліти повернення до авторитарних принципів керівництва суспільством є, на наш погляд, не просто примхою чи даниною часу, а необхідною умовою утримання влади. І для цього використовуються напрацювання та механізми радянської адміністративної системи.

Цей факт іще раз свідчить про збереження спадкоємності у доборі кадрів. За наявності в Україні так званих кланових груп верховна влада для збереження своїх лідируючих позицій прагне керуватися при призначенні осіб на вищі посади принципами, орієнтованими на обмеження строку перебування на посаді. Приміром, з допомогою сталінської моделі безперервних чисток, щоправда лише політичних, верховна влада досягає бажаного балансу сил усередині системи.

Застосовуються й інші, ще не забуті прийоми, які використовувалися в радянський період. Тому в сучасних умовах новій еліті, щоб стати справжнім суб’єктом прогресу, доведеться ще довго й болісно вчитися демократії, причому вчитися не формальним її проявам, а суті. А для цього необхідно виконати кілька умов.

По-перше, оптимізувати стосунки всіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості та ефективності органів місцевого самоврядування, авторитету судових органів. При цьому повинен змінитися характер владарювання: це має бути управління на базі законності, демократії та соціальності. Дана концепція передбачає максимальне звуження можливостей політичних лідерів ухвалювати рішення, що межують зі свавіллям, ставлять людей перед черговим революційним вибором.

По-друге, впроваджувати в практику науково-обґрунтовані кадрові технології, встановивши точний порядок добору, призначення та відставки вищих посадовців, особливо в президентських і урядових структурах.

По-третє, розвивати ідейно-політичний плюралізм, багатопартійність, не допускаючи монополії будь-якої соціальної групи на ЗМІ, оскільки очевидно, що тільки за наявності конструктивної позиції вільних і незалежних ЗМІ можлива відкрита й постійна критика недоліків і помилок, а отже, реальна та ефективна еліта.

Важливою проблемою переходу від тоталітарного режиму до демократії, з погляду елітарного підходу, є елітна трансформація. Остання у процесі політичних змін відбувається у двох формах. Перша — циркуляція індивідів — членів еліти на керівних постах у тих політичних інститутах та приватних організаціях, які зберегли свою силу та базисну організаційну структуру в ході зміни режиму. Уряди, парламенти, юридичні органи, зброй­ні сили, політичні партії, мас-медіа прагнуть прилаштуватися до режимних змін шляхом заміни свого керівництва. Друга форма елітної трансформації є результатом змін у балансі сил між інститутами та організаціями, а також результатом утворення нових організацій. Роль парламентів, які раніше лише затверджували рішення, що їх ухвалювала влада, може принципово змінитися. Правлячі партії можуть припинити своє існування або перетворитися на дрібні групи, тоді як нові партії здобуватимуть масову підтримку.

У різних країнах перехід від тоталітаризму до демократії має свою специфіку. Тому особливості переходу треба розглядати з погляду його результатів. Щодо цього питання існують мінімалістська і максималістська концепції. Згідно з першою, основними принципами демократичної консолідації є такі: а) всі великі політичні сили визнають, що альтернативи демократії немає; б) ніхто не заперечує легітимності та правомірності дій демократично обраних парламентарів.

Поглянувши в цьому контексті на українську політичну реальність, неважко помітити: у питанні про безальтернативність демократії можна говорити про певний консенсус політичних еліт, а от проблема легітимності та правомірності дій політичних еліт стала в 2004—2008 рр. однією з причин перманентної політичної кризи. А це свідчить про незрілість демократії в Україні і невисокий рівень політичної культури політичної еліти.

Прибічники максималістської концепції вважають перехід завершеним, якщо: а) сформовано всі елементи демократичних інститутів; б) відбулася консолідація партійної системи та політичних еліт; в) відбулася перша зміна влади — між правлячими та опозиційними партіями.

З погляду максималістського підходу можна говорити, з певними застереженнями, про реалізацію третього пункту цієї схеми — про перехід влади з рук правлячої еліти до контреліти. Вибори 2004 року, попри всю їхню відносну легітимність, усе ж таки заклали основи передачі влади від однієї еліти до іншої. Парламентські вибори 2006-го та дострокові 2007 року можна розглядати як продовження цієї традиції. Відносна перемога у 2006 році біло-блакитних та в 2007 році помаранчевих сил є, на наш погляд, підтвердженням цього висновку.

Говорити про консолідацію партійної системи України навряд чи можливо. Логічнішим видається твердження про лобіювання інтересів чи інших промислово-олігархічних груп. Узагалі, здається, що набагато важливішою для української політичної еліти є проблема політичної помсти, а не проблема партійної та політичної консолідації.

Що ж до створення інститутів демократичного суспільства, то демократія — це не тільки наявність формально існуючих інституцій, а й політичні традиції демократії, відповідна правова культура, вміння визнавати і підкорятися демократичним правилам гри.

Крім того, слід мати на увазі, що деякі елементи максималістської концепції мають завищені вимоги. Навряд чи є потреба пов’язувати демократичну консолідацію з управлінням певної партійної системи і першою зміною влади, оскільки перетворення партійної системи само по собі не означає слабкості демократії.

Формування політичної еліти в Україні пішло відмінним від Заходу та колишніх країн народної демократії шляхом. До сутнісних характеристик такого переходу можна віднести:

по-перше, «перелицювання» колишньої радянської партійної та комсомольської номенклатури в «демократичну» еліту;

по-друге, висування на керівні посади колишніх партійних керівників середньої і нижчої ланки від КПРС за умови їхнього лояльного ставлення до колишніх перших осіб області, міста, району;

по-третє, витіснення з органів управління представників гуманітарної інтелігенції, працівників вищої школи і заміну їх здебільшого спеціалістами сільського господарства та інженерно-технічними працівниками;

по-четверте, зростання чисельності та поповнення еліти і номенклатури переважно за рахунок господарських керівників.

Еліта сьогодні не відчуває своєї відповідальності перед суспільством і має егоїстичне бажання слугувати виключно своїм корисливим «корпоративним» інтересам. Відтак, з огляду на цю стратегічну мету, нинішня олігархічна політична еліта культивує образ «одномірної» маси та «відповідальних» поводирів.

Пострадянську еліту ряд політологів поспішили назвати демократичною. Проте це твердження передчасне. Скоріше, мають рацію вчені і аналітики, які схиляються до висновку, що кардиналь­ної зміни еліти ще не відбулося, що це тривалий еволюційний про­цес, продукт об’єктивних і суб’єк­тивних, внутрішніх і зовнішніх, еко­номічних і політичних, соціально-психологічних і духовних чинників суспільного розвитку. А поки що ми маємо еліту черго­вого перехідного періоду в історії України, еліту, яка лише форму­ється.

Підбиваючи підсумки, можна констатувати, що стосунки еліт в Україні характеризуються:

— наростанням протиборства політичних сил, надмірною зарозумілістю малопотужних партій, рухів і їхніх лідерів, які намагаються видати свої амбіції за втілення волі і інтересів народу;

— складністю стосунків між президентськими, урядовими структурами та представницькими органами влади, зниженням їхнього рейтингу, істотним падінням довіри до владних структур з боку громадян, а звідси — зростанням напруженості і небезпеки переходу до диктатури в атмосфері поширення впливу різних екстремістських організацій, особливо націоналістичного спрямування;

— поглибленням правового нігілізму, зростанням злочинності, процвітанням мафіозних організацій, зрощенням владних структур з кримінальними угрупованнями (звідси — страх перед анархією і безвладдям, що породжує в суспільстві «попит» на сильну руку);

— розпадом здорових зв’язків між людьми, повзучою дезінтеграцією держави і сепаратизмом регіональних лідерів, розмитістю відчуття елементарного соціального порядку (чимало навіть освічених людей погано розуміють, що бути багатою людиною в бідній країні соромно і аморально, що особисте благо невіддільне від блага Вітчизни);

— масштабами ціннісно-етичного та культурного вакууму, зверненням до релігійно-культових ідеалів, містики, етнонаціональним егоїзмом (і це при тому, що в процесі демократичного оновлення особливу, а багато в чому й провідну, роль покликана відіграти художньо-культурна, духовна, наукова еліта);

— песимізмом соціальних очікувань на тлі нездійснюваних реформ, втратою великою частиною населення віри в можливість виходу з кризи через відсутність цілісного та переконливого плану реформування країни.

І все ж вихід є навіть із безви­хідного становища. Є вихід і з ситуації, що склалася в Україні. Великою мірою усе залежить і від особистості політика, який, на жаль, зациклився на собі, на своїй гордині. Але, як казав англійський поет і філософ Алек­сандр Поуп, «у кожній людині рівно стільки пихатості, скільки недодано їй розуму». Тож частіше звертаймося до розуму, плекаймо й шукаймо розумних людей, тоді їх побільшає і в політикумі. Очевидно, що тільки з такою внутрішньою настановою ми зможемо забезпечити відповідність якості політико-управлін­ської еліти раціональним властивостям сучасного суспільства, а також ефективність творення демократичної політики.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво