Джентльменський набір для «істеблішменту»

...У середині 90-х дивився документальний фільм. Режисер знайшов в архівах хроніку від початку століття і десь до передодня голоду 30-х і спробував зробити стрічку про життя України. Серед цих кадрів був епізод — невдовзі після Першої світової чи Громадянської селянин запряг слона в плуг! Чи зоопарк якийсь бомбили, чи просто тварин нікому було годувати? Кадр став емблематичним для фільму: його вмістили і на буклеті, і на афіші.

По суті маємо символічне ставлення до історії, спосіб її сприйняття. За цим читається: дивіться, у нас теж було щось цікаве (навіть така екзотика)! Тобто можна цікавитися таким предметом. Відтоді працею істориків (часом маловідомою для широкої публіки) ніби Атлантида чи Трипілля, як з розкопок піднімався континент подій, особистостей, творів. І природно з часом постало питання принципів, моделей, які мають організувати весь цей обшир інформації, щоб не потонути в його плині.

Книжка доктора історичних наук Юрія Шаповала «Доля як історія» і виносить на обкладинку один з таких принципів: у долях є історичний елемент, який артикулює хід подій. І він камуфльований під будь-що: люди можуть за класичною формулою «сидіти, пити чай» — і в цей час складатиметься чи не складатиметься їхня доля.

Збірник охоплює надзвичайно строкатий матеріал (за всієї інформативності викладений легко і невимушено) — Петлюра, вбивство Кірова, передача Криму Україні, Голодомор, Головліт, Чорнобиль, українсько-польське примирення, доповідь Хрущова на ХХ з’їзді, Лукашенко, загибель Шухевича… Справжній джентль­менський набір тем, що останніми роками обговорювався в публічному просторі.

Надзвичайно строкатий матеріал, який нелегко підпорядкувати якійсь чіткій структурі. На щастя, автор подає тут допомогу, винісши на звороті обкладинки кілька реплік рецензентів, які й задають «нерв» його пошуків. Це: 1) значущість деталі («дрібниці») для історичної оповіді; 2) важливість популярного дискурсу для історика і включення до нього; 3) необхідність стратегії щодо свого минулого (тут те саме, що з армією: не матимеш своєї, дістанеш чужу); 4) потреба звільнення від міфів (для українського суспільства), що тільки й може звільнити від міфів про Україну світ.

Рухаючись за цими пунктами, — в книжці не бракує цікавинок (тих, сказати б, «слонів»): тістечка, якими демонстративно годували обвинувачених під час процесу СВУ; енциклопедія 1935 року (цілком офіційна), в якій Богдан Хмельницький оцінюється як «предатель и ярый враг восставшего украинского крестьянства», який через Переяславську раду «способствовал закреплению колониального владычества России над Украиной и крепостного гнета». Або ж — у автора гостре відчуття на слово, в якому відкривається цілий механізм суспільного устрою — фраза Сталіна: «У чому полягала головна помилка опозиціонерів? Вона полягала в тому, що вони всі питання намагалися вирішувати не так, як цього хоче середняцька маса — кістяк партії, а шляхом отримання більшості голосів у ЦК». Не буду говорити про все, аби не позбавляти читача можливості самому відкрити їх для себе.

Майже всі тексти були опубліковані в популярних виданнях (переважно протягом 2004—2005 рр.), і є спробою історика поспілкуватися з суспільством, поділившись і знахідками, і роздумами.

І як не звернути увагу на мотив, що періодично виникає в книжці, але, на жаль, не тематизується, не стає предметом окремого есея: суспільство на загал не цікавиться історією. Не має особливого інтересу і влада, відбуваючись переважно окремими ритуальними діями. Тож чи випадково, що до влади обирають саме таких; чи не є ця закритість від історії затребуваною? Як згадує в передмові Мирослав Попович, інтерес цей в часи кризи режиму був страшенно великий (та й ми всі пам’ятаємо мільйонні тиражі журналів і газет, ажіотаж навколо передплати Ключевського та Соловйова), «а потім він якось згас». І все? А коли ж і чому? Історик і мав би запитати читача: «Друже, чому не читаєш?»

А коли так — то про яку ж стратегію щодо минулого (третій пункт) може йтися? Хто її випродукує?

І тут я поставлю ще одне запитання: чи можлива комунікація з 30-ми роками в Україні? Тобто з тими, на які припали найстрашніші події — Голодомор, терор 1937-го. Чи можемо ми суміститися з цими подіями як частиною власного досвіду, і як? Адже яка може бути природна реакція, умовно кажучи, ліберально налаштованої людини, котра читає про жахи цих репресій? Приблизно: «Я не такий, я б ніколи не міг бути причетним до подібного». Іншими словами, «якби ми жили в часи наших батьків, ми не були б винні в крові пророків». Але така реакція дістала відповідь у Новому заповіті: тим самим ви самі свідчите, що ви діти тих, хто вбивав пророків.

...В «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцин оповідає про політичну ув’язнену, яка, споглядаючи абсолютну неготовність маси засуджених за політичними статтями до тюрми і табору, — назвала їх «політичною шпаною». Тобто вони були втягнені у вир подій, опинилися на ролях «опозиціонерів», «борців», трактовані так режимом і проходячи цей шлях. І отже, в тій політичній веремії, не взявши ніякої відповідальності, були лише політичною шпаною, з якою можна було поводитися так.

І коли в 30-х уся країна була гнана в табори, а після 1945-го «покоління переможців» дозволило гнати себе туди ж, нічого не навчившись і не зумівши повернути зброю проти режиму, — то чиї ж ми діти? Ми маємо вважати себе політичною шпаною, доки не буде доведено протилежне.

І тут постає питання: до яких же взірців нам звертатися, щоб вийти з цього стану? Ось автор, розглядаючи в нарисі, присвяченому новій літературі про Винниченка, де його намагаються в той чи інший спосіб піднести як визначну вершину української історії, пише: «до Винниченка (як, до речі, й до інших діячів його доби, а серед них Грушевський, Петлюра та інші) слід підійти з одним універсальним критерієм: наскільки ефективним він був як політик. Відповідь: НІ НАСКІЛЬКИ. Це — ключовий критерій у історико-політичному «винниченкознавстві» (а також у «грушевськознавстві», «петлюрознавстві»…). Усе решта — балаканина, потрібна хіба що для виховання нових поколінь «патріотів».

І якщо ми знов складемо дві речі: те, що Грушевський постає «рекордсменом» українського історичного знання, і те, що він не розуміє, що діється, й повертається до СРСР із надією на співпрацю (про це також пише автор книжки); то стає очевидним: суспільство не виробило мови для розуміння того, що з ним відбувалося. І ці його найвизначніші лідери, договорюючи до кінця, — теж політична шпана.

..Коли з таборів стали випускати ув’язнених, Анна Ахматова промовила: «Теперь арестанты вернутся, и две России глянут друг другу в глаза: та, что сажала, и та, которую посадили. Началась новая эпоха». Але катарсису не відбулося (ще й тому, що одні й другі, в ті роки нерідко мінялися місцями). Отже, фраза яскрава, проте випускає бачення реальності. І це значить, не спрацьовує щось у загальному апараті культури. Тому коли Борис Слуцький в 60-ті пише: «Что-то физики в почете, что-то лирики в загоне», фіксуючи визнання в суспільстві статусу технічного знання перед гуманітарним, він сам визнає: «Значит, что-то не раскрыли Мы, что следовало нам бы! Значит, слабенькие крылья — Наши сладенькие ямбы».

Зрозуміло, чому суспільство не читає своїх гуманітаріїв. Бо коли народ відчуває, що про нього говорить казка, — він не віддасть свій національний театр, свою національну школу...

Тож що ж нам робити з нашою історією? Але що таке історія? Хіба історія України — це перелік подій на її території? Або хроніка життя всіх, хто жив тут? Історія — це запис спроби людини статися у свободі, стати собою. Це означає, що все минуле має бути переглянуте у цьому освітленні. І тоді, можливо, ми знайдемо там цей порив до свободи.

І тут історія (як і гуманітарне знання) є незамінною. Пізнати себе суспільство може, лише дискутуючи: це й є той відповідальний плебісцит, який відтворює націю. На гуманітаріях лежить відповідальність відпрацювання й грамотної постановки питань дискусій. Кожна робота нині має завершуватися питанням (не судженням), яке для нього було б відкритим і, прочитавши яке, читач подумав би: «а над цим справді цікаво подумати!». Коли в суспільстві складається власний джентль­менський набір з питань, поставлених так, що вони пробуджують власну думку, в країні мужніє нація і зникає політична шпана.