«ДВОХ ГОЛОСІВ ПЕРЕГУК» - Соціум - dt.ua

«ДВОХ ГОЛОСІВ ПЕРЕГУК»

18 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 18 жовтня-25 жовтня

У документальному фільмі С.Ароновича «Особиста справа Анни Ахматової» є кадр, знятий великим планом на її похоронах: обличчя Арсенія Тарковського, залите слізьми...

Арсеній Тарковський
Анна Ахматова
Арсеній Тарковський

У документальному фільмі С.Ароновича «Особиста справа Анни Ахматової» є кадр, знятий великим планом на її похоронах: обличчя Арсенія Тарковського, залите слізьми. Про його прощальне слово, про ці сльози написала в своїх спогадах Є.Лівшиц, вдова поета Бенедикта Лівшица: «Я дуже полюбила його за ці сльози, відразу в усьому йому повірила».

Над могилою Анни Ахматової Тарковський сказав: «Ніколи ще на долю жінки не випадало настільки могутнього поетичного дару, такої виняткової спроможності до гармонії, такої непереборної сили впливу на серце читача».

Смерть Ахматової стала для нього глибоким особистим горем. У травні 1969 року, розповідаючи мені про Анну Андріївну, Арсеній Олександрович згадував безліч веселих епізодів: адже їх, крім іншого, єднало й почуття гумору, притаманне обом. Тарковський майстерно передавав ахматовські інтонації, слова й жести; очевидно було, що йому приємно знову пережити в пам’яті їхні зустрічі. Але раптом цілком несподівано сказав: «Коли Анна Андріївна померла, я просто був упевнений, що не переживу її...».

Іншим разом Арсеній Олександрович признався, що в молодості більше від інших поетів любив Мандельштама, а тепер трішки охолов до нього, дедалі рідше читає вірші Марини Цвєтаєвої (прозу любить досі), а от Анна Ахматова завжди необхідна його душі. У його кабінеті висів подарований мною великий портрет Ахматової роботи М.Лянглебена: він говорив, що в останні роки життя Анна Андріївна була дуже схожа на цей портрет.

Тарковський цінував прозорість слова у віршах Ахматової, їхню конкретність і «речовинність», а до останніх її творів, насичених метафорами, ставився прохолодніше. Але «Поэму без героя» ставив високо. Дев’ятого лютого 1977 року, із трудом діставши книжку Анни Ахматової, видану в серії «Библиотека поэта», він писав мені:

«Там «Поэма без героя» цілком із усіма поетичними прибудовами, варіантами й іншими подробицями... Вона була великий поет...».

Я дуже любила слухати, як Арсеній Олександрович читав вірші Анни Ахматової. Читав задумливо, у зовні спокійній манері, останній рядок закінчував напівзапитанням, і від цього вірш здавався продовженим у глибину... Знав напам’ять безліч її віршів, які вважалися крамольними й не друкувалися.

Тарковський був чудовим малювальником. У той час, коли неможливо було навіть подумати про видання ахматовського «Реквієму», він надрукував поему на машинці, зшив її та намалював трагічну палітурку, яку я пам’ятаю понад тридцять років.

Про те, як відбулося знайомство Ахматової з Тарковським, Арсеній Олександрович розповідав багатьом.

Вперше зустрілися вони на початку 1946 року, коли Анна Ахматова тріумфально виступала в Москві, у Колонному залі, не знаючи, що біда вже наступає їй на п’яти: через кілька місяців буде винесено нищівну для неї та Михайла Зощенка постанову ЦК ВКП(б) «О журналах «Звезда» и «Ленинград». (До речі, воно рикошетом торкнеться й Арсенія Тарковського: уже готовий набір його книжки буде розсипано, і перша збірка поета вийде лише 1962 року, коли йому виповниться 55 років. Ось чому цю книжку так точно названо «Перед снігом»).

Зустрілися вони в будинку поета й перекладача Георгія Шенгелі та його дружини, поетеси Ніни Манухіної, де часом зупинялася Анна Ахматова. Шенгелі повідомив Тарковського, що приїхала Анна Андріївна й хоче з ним познайомитися.

У кімнаті Георгія на стіні висіла чудова колекція зброї. Арсеній Олександрович зняв із стіни шпагу, й Ахматова сказала: «Здається, мені загрожує небезпека!», на що Тарковський заперечив: «Анно Андріївно, я не Дантес». Вона посміхнулася: «Навіть не придумаю, як вам відповісти». — «Придумаєте іншим разом», — сказав Тарковський.

Анна Ахматова

Ще при першій зустрічі Ахматова оцінила в Тарковському неабиякий розум, талант, знання російської та світової культури. Їй дуже подобалися його вірші, один вона навіть попросила переписати їй на пам’ять.

Арсеній Олександрович, за словами Лідії Лебединської, був «неправдоподібно вродливий», і Ахматова в сумочці носила його «молоду» фотографію. На війні, що недавно скінчилася, він втратив ногу. Не маючи змоги друкувати власні вірші, він став перекладачем дуже високого класу.

У недавно виданих «Записных книжках» Анни Ахматової ми читаємо про те, що кожного разу, приїжджаючи в Москву, вона з нетерпінням чекала зустрічей з Арсенієм Тарковським. Він приходив на Ординку, де вона часто зупинялася в родині Віктора Ардова та його дружини, акторки Ніни Ольшевської, із котрими дружила. Бувала Анна Ахматова й у Тарковських у письменницькому будинку по вулиці Черняховського. Зустрічалися вони й у Ленінграді, і на дачі, виділеній Ахматовій у Комарові, яку вона називала «Будка».

Їх споріднювало притаманне обом почуття людської гідності, доброта, неприйняття кон’юнктури. Зближувало їх і небайдуже ставлення до людей, уміння слухати співрозмовника. В обох була нелегка доля, багато років був ускладнений доступ до читачів. Не останню роль, очевидно, відігравало в їхніх стосунках і те, що вони були віруючими.

Їх об’єднувала любов до Пушкіна, який завжди залишався для цих людей живим співрозмовником. Про це свідчать вірші та статті Ахматової, присвячені улюбленому поетові, і стаття А.Тарковського «Язык поэзии и поэзия языка», і пушкінські епіграфи в його віршах. Тарковський вважав Ахматову найвідданішою продовжувачкою пушкінської традиції в російській поезії.

Для Арсенія Олександровича чесноти Ахматової-поета переходили в чесноти Ахматової-людини. Цим пояснюється дарчий напис на його першій книжці віршів: «Анне Андреевне Ахматовой — как выражение неизменной преданности и поклонения перед самым прекрасным, что я встретил на пути, — «скитаясь наугад за кровом и за хлебом». А.Тарковський. 25.VII.1962».

Прочитавши книжку, Ахматова надіслала автору телеграму: «Я зовсім забула, що ще може бути щось радісне. Дякую Вам. Ахматова».

У рецензії на цю книжку, написаній відразу після її виходу, але опублікованій лише через 14 років у московському «Дне поэзии», Ахматова писала: «Цей новий голос у російській поезії звучатиме довго. Тим, у кого немає цієї книжки, я раджу дістати її, аби судити про неї найсуворішим судом. Ця книжка нічого не боїться».

Про ставлення Анни Ахматової до віршів Арсенія Тарковського свідчать і дарчі написи на її книжках. Так, ще до виходу його першої збірки, Анна Андріївна зробила такий напис на своїй книжці «Стихотворения»: «Арсению Тарковскому, автору чудесных и горьких стихов. Ахматова. 12 ноября 1958. Москва». (Цю книжку Арсеній Олександрович передав у моє ахматовське зібрання разом із багатьма іншими матеріалами.)

Відповідаючи на запитання про найкращого сучасного російського поета, Анна Андріївна нерідко називала ім’я Арсенія Тарковського, а якщо перераховувала кілька імен, то серед них неодмінно було і його ім’я.

Була царина творчості, у якій Анна Ахматова визнавала «старшинство» Арсенія Олександровича: це царина перекладу. Тож усі свої переклади вона читала Тарковському й дуже зважала на його думку. До своєї роботи над перекладами вона ставилася серйозно, але, за словами М.Петрових, полюбляла цитувати Арсенія Тарковського:

Для чего я лучшие годы

Продал за чужие слова?

Ах, восточные переводы,

Как болит от вас голова!..

Арсенію Тарковському подобалося, що Анна Андріївна не лише опікала молодих талановитих поетів, а й допомогла їм стати певною співдружністю, гуртком із чотирьох поетів (Йосип Бродський, Євген Рейн, Дмитро Бобишев, Анатолій Найман). Мине небагато часу, й навколо Арсенія Олександровича теж з’явиться тісний гурток молодих обдарованих поетів.

30 березня 1964 року виповнилося 50 років із дня виходу книжки Ахматової «Четки». Після 18-річної перерви в Москві, у музеї Маяковського, мав відбутися вечір, присвячений її творчості. Арсеній Тарковський готувався до доповіді про «Четки». У листі до Анни Андріївни від 28 березня він писав:

«...Ще в ранній юності навчився я благоговіти перед Вашою високою Музою — і кланяюся Вам за це... Ваша поезія тепер, будь вона зібрана цілком, явила б небачену широту охоплення явищ життя. Час перетнувся з Вашою творчістю і запам’ятався в кожному Вашому вірші...».

Проте стосунки Анни Ахматової і Арсенія Тарковського не можна назвати безхмарними. Попри все благоговіння, яке Тарковський відчував до Ахматової, він ніколи не кривив душею, говорячи про її твори.

Анна Андріївна часто читала йому свої нові вірші й вимагала, щоб він висловив свою думку. Іноді вірші йому не подобалися, і він відверто говорив про це. А вона, звикнувши чути захоплені відгуки, засмучувалася.

Прочитавши спогади Ахматової про Модільяні, Тарковський сказав, що вони йому не сподобалися, і додав: «Краще, ніж розтринькувати себе на них, зібрали б сили для нових віршів». Анна Андріївна дуже образилася. Кілька днів вони не бачилися. Тарковський уже збирався, за порадою дружини, купити красивий букет і поїхати миритися. Але Ахматова сама зателефонувала і сказала: «Арсеній Олександрович, ми друзі, отже повинні підтримувати одне одного й говорити добрі слова»...

Коли Ахматова хворіла, Тарковський відвідував її в лікарні. У свої останні дні вона читала Платона, дедалі частіше згадувала Гумільова. В Ахматової була монета, подарована ним, — з антіохійським профілем. При останній зустрічі з Тарковським у неї дуже боліло серце, але вона мужньо терпіла біль. І тільки в особливо важкі моменти стискала в руці монету, подаровану Гумільовим.

У важкий для Арсенія Олександровича час Анна Андріївна все повторювала йому слова М.Пуніна: «Тільки не втрачайте відчаю!» (Вона вважала відчай творчим стимулом).

Вони не лише читали а й присвячували одне одному вірші. Книжка Тарковського «Перед снегом» закінчувалася віршем «Рукопись»:

Я кончил книгу

и поставил точку

И рукопись перечитать не мог.

Судьба моя сгорела

между строк,

Пока душа меняла оболочку...

Анну Андріївну схвилювали ці вірші. Ахматова з подивом повторила «Судьба моя сгорела между строк», а потім сказала, що цей вірш повинна була написати вона. Тож у своїй другій книжці «Земле — земное» Арсеній Тарковський присвятив його Ахматовій, попередньо спитавши дозволу. Книжка вийшла 1966 року, за кілька місяців по смерті Ахматової.

Ця пряма присвята. Але є ще й приховані присвяти в обох поетів.

Вірш «Жизнь, жизнь» написаний Арсенієм Олександровичем 1965 року для Анни Ахматової, котра передчувала смерть і боялася її. Ось його початок:

Предчувствиям

не верю и примет

Я не боюсь. Ни клеветы, ни яда

Я не бегу.

На свете смерти нет.

Бессмертны все.

Бессмертно все. Не надо

Бояться смерти

ни в семнадцать лет,

Ни в семьдесят.

Есть только явь и свет,

Ни тьмы, ни смерти

нет на этом свете.

Мы все уже на берегу морском,

И я из тех,

кто выбирает сети,

Когда идет

бессмертье косяком. [...]

Для віршів, написаних Анною Ахматовою, теж був зовнішній поштовх. Арсеній Олександрович розповів мені, що якось 1965 року йому наснився дуже світлий сон, сповнений загадкового. Удень він зустрівся з Анною Ахматовою, і вона несподівано почала розповідати з найменшими подробицями його ж сон, про що він їй із подивом сказав. Вона відказала, що так із нею вже бувало, і невдовзі написала чотиривірш, сказавши, що, коли складала, думала про нього:

А там, где сочиняют сны,

Обоим — разных не хватило,

Мы видели один, но сила

Была в нем, как приход весны.

...Смерть Анни Ахматової стала важким ударом для Арсенія Тарковського. Він сказав прощальне слово на жалобному мітингу в лікарні Скліфосовського, за дорученням друзів склав некролог. Він супроводжував труну в літаку з Москви в Ленінград, був присутній при відспівуванні в Нікольському соборі, сказав прощальне слово біля відкритої могили в Комарові.

Тарковський написав цикл із семи віршів, присвячених пам’яті Ахматової. Лише в останні його книжки ввійшов цей цикл (та й то без одного вірша, який мені вдалося опублікувати 1995 року).

Для Арсенія Олександровича світ без Анни Ахматової спорожнів:

Все без нее не так.

Приоткрывая,

Откладываю

в сторону тетрадь.

И некому стихи мне почитать,

И рукопись похожа беловая

На черновик...

Можливо, тому мій перший лист, написаний 1968 року, він прийняв «як утіху», відчувши те, що і я дуже сумую за Анною Андріївною. Відтоді почалося наше листування. За 20 років у мене збереглося понад сто листів від Тарковського, і мало в яких із них немає згадки про Анну Ахматову...

На вечорі, присвяченому 50-річчю книжки Анни Ахматової «Четки», Тарковський сказав: «Світ Ахматової навчить нас душевної стійкості, чесності мислення, спроможності до широти охоплення явища, повноти почуттів, шляхетності духу, уміння згармоніювати себе у світі».

Усе це можна сказати і про самого Арсенія Тарковського, нашого старшого сучасника, котрий прийняв естафету від Анни Ахматової.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво