Двоє в новому домі - Соціум - dt.ua

Двоє в новому домі

23 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 23 вересня-30 вересня

Вінчання цих молодих людей було на подив багатолюдним. Причому переважну більшість гостей становили діти й підлітки...

Вінчання цих молодих людей було на подив багатолюдним. Причому переважну більшість гостей становили діти й підлітки. Парафіяни перешіптувалися, намагаючись угадати, ким-таки вони доводяться нареченому і нареченій. І лише дехто знав, у чому річ. Молодята виросли в одному й тому ж Білоцерківському дитячому будинку. От і вирішили запросити на весілля увесь його колектив — від директора до наймолодших вихованців. Вийшло в цілому понад 100 осіб. І всіх їх Віра і Петро вважають своїми родичами...

Долі молодих багато в чому схожі. Вірочка Воробйова народилася у великій і дружній родині, де підростали ще три брати і шість сестер. Вона була зовсім маленькою, коли трагічно загинули батьки. У Воробйових не знайшлося родичів, готових взяти на виховання десятьох дітей.

Єдина близька родичка — старенька бабуся — не могла стати опікуном, оскільки сама потребувала догляду. Зрештою дітей «розкидали» по різних виховних закладах. Віра опинилася в Білій Церкві. Вихователі досі згадують, як переживала дівчинка розлуку з братиками й сестричками, як плакала ночами і просила дорослих допомогти їй одержати хоча б звісточку від своїх. Вихователі стали з’ясовувати, де знаходяться молодші Воробйови і всіма правдами й неправдами домагалися переведення їх до свого дитячого будинку. Всіх зібрати не вдалося. Але коли під одним дахом опинилися відразу четверо Воробйових, їхня радість не мала меж.

Петро Кулеша теж рано залишився сиротою. Опинившись у дитячому будинку, відразу звернув увагу на тендітну русяву дівчинку з добрими очима. Він і сам не може пояснити, чому вона запала йому в душу. Можливо, через її чарівність. А ще Віра випромінювала тепло, турботу і співчуття, яких йому так не вистачало в житті. Дівчина теж звернула увагу на серйозного, небагатослівного хлопчика. Він соромився першим почати розмову, але чомусь завжди опинявся поруч. Вони швидко подружилися, стали допомагати одне одному в навчанні, радитися у важких ситуаціях. Педагоги прихильно ставилися до цієї дружби. Загалом, романи між вихованцями — річ цілком природна. Хіба можна не закохатися, якщо тобі 15—16 років? Але все-таки ніхто не припускав, що безневинний шкільний роман закінчиться весіллям. Надто вже обоє молоді, невлаштовані, не мають ні освіти, ні професії, ні підтримки родичів. Перед тим, як думати про створення родини, слід звестися на ноги. Так вважали і самі діти. Після закінчення школи їхні шляхи ненадовго розійшлися: Віра пішла до технікуму, а Петро — на будівництво. Перші самостійні кроки давалися обом нелегко. Доводилося завойовувати авторитет у новому колективі, учитися правильно розподіляти зароблені гроші, самим ходити по магазинах, вибирати одяг і взуття... Здавалося б, це елементарні речі. Але у вихованців дитбудинку, які довгі роки прожили на державному забезпеченні, вони спочатку викликали серйозні труднощі. Незабаром і у Віри, і у Петра з’явилося нове коло спілкування — однокурсники, товариші по роботі. Не всі схвалювали їхні стосунки. Більш дорослі і практичні подруги неодноразово радили Вірі підшукати багатшого нареченого: мовляв, колишній вихованець дитбудинку навряд чи зможе забезпечити родину. Але у дівчини такі поради викликали лише усмішку. Вона завжди вірила у свого Петра й у важку хвилину мчала по підтримку саме до нього.

Після закінчення технікуму для неї настали нелегкі часи. З одного боку, все складалося, здавалося б, благополучно: Віра одержала диплом кухаря-кулінара. Фах потрібний, непогано оплачуваний, але... Дівчина відчувала, що її покликання зовсім в іншому. З ранніх років вона звикла піклуватися про молодших, гратися з ними, доглядати, наставляти на розум. І діти завжди тяглися до неї. Тільки-но випадала вільна хвилинка, Віра мчала до рідного дитячого будинку, де залишалися дві її сестрички, з радістю допомагала вихователям і нянечкам. І дедалі більше переконувалася: її місце саме тут. Петро без вагань схвалив її рішення змінити професію, і Віра повернулася до дитячого будинку, стала помічником вихователя. На той час і в Петра усе налагодилося: влаштувався плиточником до престижної будівельної фірми.

Зрозуміло, від дітей нічого не приховаєш. Вони зачаровано спостерігали за розвитком стосунків юної виховательки та її нареченого. Переживали, якщо закохані сварилися. І безмежно раділи, коли Віра і Петро призначили день весілля. Ця подія стала знаменною для всього дитячого будинку. Нині тут виховуються близько 90 дітей. І переважна більшість із них — соціальні сироти, тобто сироти при живих батьках.

Психологічні наслідки важкого дитинства позначаються ще дуже довго. Часто вихованці дитбудинку страждають від комплексу неповноцінності, особливо поруч із «домашніми» ровесниками. Багато з них відчувають страх перед самостійним життям, невпевненість у власних силах. Дівчата побоюються, що їх ніхто не візьме заміж, тому нерідко поєднують долю з першим зустрічним. Але з таких поспішних шлюбів рідко виходять благополучні родини. Тому вихователі і педагоги намагаються прищепити їм почуття самоповаги, власної гідності, підвищити самооцінку. І не втомлюються повторювати: «Так, сирітство — тяжкий хрест, але аж ніяк не вирок. І те, як складеться ваше доросле життя, залежить від вас самих». Але все-таки найкраще діє живий приклад. І, дивлячись на молоду родину, хлопці переконуються — навіть без підтримки родичів можна здобути добру професію, вибрати справу до душі й улаштувати особисте життя.

Сьогодні молоді обживаються на новому місці — нещодавно їм надали «малосімейку» у робочому гуртожитку. Самі роблять ремонт, підбирають нові меблі. І нехай їхня домівка поки що має скромний вигляд, головне — вони тепер разом і впевнено будують плани на майбутнє.

— Дуже хочеться колись побудувати великий, просторий будинок, де могли б зібратися мої численні брати і сестри, наші діти, онуки, — ділиться мріями Віра. — Звичайно, замислюватися про це рано, але в майбутньому, сподіваюся, ми здійснимо свої плани. Адже нам із Петром усього по 22 роки, ми займаємося улюбленою справою, і в нас усе виходить. Тому достаток прийде обов’язково. Проте в родинному житті це не головне. І дітям, і дорослим насамперед потрібні турбота й увага. У нас із Петром немає батьків, але залишилися родичі, і мені хотілося б усіх їх знайти й об’єднати. Адже чим більше навколо близьких людей, тим упевненіше почуваєшся в житті.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво