Двісті сорок кроків неспокою - Соціум - dt.ua

Двісті сорок кроків неспокою

14 січня, 2010, 15:34 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-22 січня

Соціально-економічні потрясіння останніх років болісно вдарили по сфері охорони здоров’я, особливо у сільській місцевості...

Хто не чув про Великі Сорочинці чи хоча б один раз там не побував?! Здається, всі шляхи ведуть до цього славнозвісного села, надто ж у дні ярмаркові. Тоді, здається, вся Україна, та ще й чимала частка світу, переміщується у цей благодатний куточок Полтавщини. Хоча чому куточок? Для мене особисто, як і для багатьох моїх земляків, це рідний край, серце батьківщини і… пуп землі. Справді, земля ця (а які тут чорноземи!) має особливий магнетизм, колосальну силу тяжіння і водночас вулканічний потенціал творчої енергії, що періодично вибухає талантами, імена яких відомі всьому світові.

«Неначе писанка село»?

Декілька років тому місця, пов’язані з іменем своїх великих предків, відвідав князь Андрій Муравйов-Апостол (нині, на жаль, уже покійний). З дружиною Елен, походженням із роду Ротшильдів. Імените подружжя побувало у Великих Сорочинцях, де народився (і похований) гетьман Лівобережної України Данило Апостол, де на крутому березі Псла височіє побудована ним Спасо-Преображенська церква (до речі, в ній хрестили М.Гоголя, який народився в будиночку військового лікаря М.Трохимовського; тепер у ньому музей письменника), а також у Хомутці, Великій Обухівці, Диканці. У розмові із журналістами нашого тижневика гості не приховували враження від побаченого — вони були глибоко зворушені гостинністю і працелюбністю українців, шанобливим ставленням до історичної пам’яті, зачудовані нашими мальовничими краєвидами та родючими землями. «Ось лише прикро, — делікатно зауважила пані Елен, — що українські села здебільшого бідні й невпорядковані, а їхні жителі не мають елементарних побутових зручностей...»

Великі Сорочинці, порівняно з багатьма іншими селами на Полтавщині, — то все ж таки осередок цивілізації. Звісно, заасфальтованими дорогами та косметичними ремонтами жителі села завдячують насамперед його ярмарковому статусу. За даними статистики, нині в ньому налічується понад п’ять тисяч мешканців. До речі, майже вдвічі менше, ніж сто років тому. Цікаво, що на початку XVIII ст. Сорочинці були містечком.

До визначних місць Великих Сорочинців (їх тут чимало) можна зарахувати й місцеву лікарню. Вона має цікаву історію та багаті традиції. У другій половині минулого століття, в роки, коли її очолював блискучий хірург і організатор Данило Гавловський, слава про великосорочинську лікарню котилася далеко за межі Миргородського району. У 80-х роках поруч зі старими приземкуватими розрізненими приміщеннями було споруджено нову триповерхову будівлю (під стаціонар) і невелику поліклініку. Хто б що не казав, а тоді державна влада піклувалася про здоров’я народу, зокрема жителів села, своїх годувальників. Бо, якщо міркувати тверезо, який годувальник із хворого та немічного? Медична статистика свідчить: здоров’я сільських жителів неухильно погіршується, більше половини їх — люди старшого і похилого віку, яким просто не під силу тримати худобу. Від колишніх молочно-товарних ферм та славетних здобутків тваринників Миргородщини залишилися тільки руїни і спогади. Може, тому ми вже й забули смак справжнього масла і молока, а нинішні дітлахи його навіть не знають.

Соціально-економічні потрясіння останніх років болісно вдарили по сфері охорони здоров’я, особливо у сільській місцевості. І все ж, попри те, що в багатьох селах не залишилося навіть ФАПу (фельдшерсько-акушерського пункту), лікарня у Великих Сорочинцях повноцінно функціонує. Місцеві жителі кажуть, що заслуга в цьому насамперед головного лікаря Анатолія Олексійовича Короговного. Всупереч усьому, йому вдалося зберегти лікарню. Щоправда, далося це нелегко, часом доводилося, так би мовити, різати по живому — піти на закриття двох відділень, скоротити штат. Інші сільські лікарні позакривали або ж перепрофілювали. Приміром, у с. Хомутець від лікарні залишився, фактично, ФАП із денним стаціонаром. У Савинцях (колись тут теж функціонувала лікарня, до якої були «приписані» мешканці кількох сіл, що входили до складу потужного колективного господарства) то й взагалі трагічна ситуація: після того, як кілька років тому помер тамтешній лікар, людей взагалі нікому лікувати, а оскільки охочих працювати на селі не знайшлося, савинчан приєднали до великосорочинських сімейних лікарів.

Звісно, слід віддати належне місцевій владі: без її допомоги Короговному навряд чи вдалося б, так би мовити, втриматися на плаву. Сільська рада з розумінням ставиться до потреб лікарні, без затримок виділяє кошти на зарплату лікарям та іншим працівникам, оплату комунальних послуг, на ліки для невідкладної допомоги, пальне. Недавно за кошти місцевого бюджету придбали автоклав. Два роки тому зробили ремонт, полагодили систему опалення. Завдяки спонсорській допомозі, великосорочинська дільнична лікарня за рівнем медичної техніки та обладнання не поступається багатьом міським лікувальним закладам. Тут досвідчений, кваліфікований і — що особливо важливо — добросовісний медперсонал. Оскільки ж у багатьох селах, розміщених у радіусі від 5 до 25 кілометрів, ні до кого звернутися по медичну допомогу, то не дивно, що люди з різними недугами їдуть сюди і у вихідні, і в свята. Адже всі знають: Короговний ніколи не відмовить, якщо привезли пацієнта з гострою формою захворювання чи травмою.

Анатолій Олексійович — із тієї, нині нечисленної, когорти медиків, для яких клятва Гіппократа — не просто слова. Лікарня для нього — значно більше, ніж місце роботи; це і другий дім, і дітище, одне слово — справа його життя. Зазвичай о пів на восьму ранку він уже на роботі, а додому нерідко повертається опівночі, а то й наступного дня. У вихідний також неодноразово навідається, аби переконатися, що все гаразд. Добре, що домівка зовсім поруч — до лікарні всього 240 кроків. Безліч разів їх відміряв за багато років. Бувало, ці кроки здавалися вічністю…

Тепер хворі, які потребують складних хірургічних операцій та спеціалізованої допомоги, негайно доправляються в центральну районну лікарню, де, безумовно, для цього більше можливостей. Головне — правильно поставити діагноз і надати першу медичну допомогу. Приміром, припинити кровотечу, вивести з шокового стану, накласти гіпсову пов’язку. Однак більшість пацієнтів, які звертаються до дільничної лікарні, не потребують направлень у ЦРЛ. Вони отримують адекватну допомогу на місці. Для одних достатньо огляду лікаря, який проведе необхідні обстеження, поставить діагноз і призначить лікування в домашніх умовах; інші, з гострими станами, мають можливість пройти курс стаціонарного лікування.

У лікарні — два відділення, терапевтичне і хірургічне. Загалом на 50 ліжок: 25 — у терапії, 10 — у хірургії, решта — денний стаціонар. Проте якщо виникає потреба в госпіталізації більшої кількості хворих, для цього можливості є. Пацієнти — переважно сільські жителі. Робота в сільському господарстві пов’язана з підвищеними ризиками, зокрема травмування. Часто трапляються переломи (особливо зимової пори). Отож у хірургічному відділенні завжди все готове для надання невідкладної допомоги.

Пацієнти кажуть, що в Короговного легка рука. Крім усього іншого, за Анатолієм Олексійовичем закріпилася слава місцевого Касьяна. Отож люди, яких діймає біль у спині та попереку, тягнуться до нього і з інших районів області. Працювати доводиться майже без вихідних, забув уже, коли ходив у відпустку. Теплої пори року не виходить — навалюються господарські справи: потрібно то систему опалення переробляти, то щось полагодити (відомо-бо, готуй сани влітку), а також запастися на зиму продуктами для харчування хворих (лікарня має невелике підсобне господарство — земельну ділянку, на якій її працівники вирощують картоплю, овочі та городину), а восени і взимку буквально не відпускають пацієнти: штат лікарні невеликий, головний лікар, окрім усього іншого, щодня веде прийом хворих.

Щоправда, за буденними турботами та різними клопотами не забуває про прекрасне. З настанням весни територія лікарні скидається на парк у мініатюрі — буяє зелень, милує око квітник, сріблисто струменить фонтан. Зазвичай після лікувальних процедур хворі охоче йдуть приймати сонячні та повітряні «ванни», настояні на пахощах квітів. Чи, може, хтось вважає, що для одужання хворого це не важливо?

Закон людського тяжіння

Йому таланило в житті на неординарних особистостей. Із душевним теплом згадує Анатолій Олексійович свого вчителя і наставника у професії Данила Антоновича Гавловського: «Це була велика людина — високоосвічена, інтелігентна, тактовна, з вишуканими манерами. І хірург, як мовиться, від Бога. Мені, вважаю, пощастило. По закінченні медінститу отримав направлення в миргородську лікарню. Звісно, молодому хірургові хотілося якомога швидше заявити про себе, досягти визнання. Якось зустрілися з Данилом Антоновичем, він поцікавився моїми професійними успіхами і запросив працювати до себе, у Великі Сорочинці. Я не роздумуючи погодився, бо й справді вважав за честь отримати таку пропозицію. І не пожалкував. Як хірурга Данила Антоновича добре знали не лише в Миргородському районі, пацієнтів у нього завжди було багато. Отож оперувати доводилося щодня, спочатку під пильним наглядом свого наставника, а згодом Данило Антонович став довіряти мені певні операції. Часто привозили покалічених, із травмами, переломами. Отут і знадобилися мої практичні навички, здобуті у роки навчання в інституті, коли я в нічні зміни працював у травмпункті. Можна сказати, що травматологію я опановував на практиці, щодня складаючи іспит (за зміну з різними травмами доставляли по 30 — 40 чоловік). Роки роботи з Данилом Антоновичем, його дружиною, Пашею Харитонівною (так її всі називали), авторитетним лікарем-гінекологом, — незабутні».

Щирі людські взаємини поєднують Короговного з керівником і засновником відомого сільськогосподарського підприємства «Агроекологія», Героєм соціалістичної праці і Героєм України С.Антонцем. «У нас із Семеном Свиридоновичем існує джентльменська угода — він допомагає нашій лікарні, а я лікую мешканців Шишацького району», — каже всміхаючись Анатолій Олексійович.

Дехто вважає, що Короговний засидівся у Великих Сорочинцах — у тому сенсі, що давно б уже міг керувати лікувальним закладом, щонайменше, на рівні району. Йому пропонували, зокрема, очолити лікарню у Шишаках, яка занепала, зокрема через відсутність хороших фахівців. Хірурга там узагалі немає, присилають із Полтави. Прибулець попрацює зо два тижні, а потім йому на зміну приїздить інший: це називають вахтовим методом. Але ж люди йдуть до того, кого знають, кому довіряють. Анатолій Олексійович чемно відмовився від пропозиції. Мабуть-таки, «приріс» душею до Великих Сорочинців, лікарні, в якій своя, особлива аура, а колектив — як велика рідня. Зрештою, хіба авторитет лікаря залежить від крісла, в якому він сидить? Чомусь до одного завжди черги, тоді як до іншого звертаються виключно з безвиході. До Анатолія Олексійовича «народна стежка» не заростає. І пацієнтів мало цікавлять його регалії та відзнаки. До речі, кілька років тому йому присвоєно звання заслуженого лікаря України, і, напевно, багато хто вперше довідається про це з даної публікації.

Мабуть, не знайти людини не тільки у Великих Сорочинцях, а й у багатьох селах Миргородського та деяких інших районів, яка хоча б один раз не зверталася по допомогу до Короговного. Куди б не поїхав, усюди впізнають, вітаються. Якось на сільській дорозі трапилася прикра пригода — зламалася машина. А тут ще й холодний дощ став накрапати. Скільки не намагався її завести — не хоче їхати, і край. На щастя, невдовзі пригальмував автомобіль, проїжджі одразу впізнали лікаря (колись у нього лікувалися) і заходилися допомагати. Зрештою, взяли машину на буксир і так добралися до села. Запросили лікаря до хати, пригостили вечерею. Тим часом місцеві умільці полагодили машину ще й у дорогу дали супровід: мовляв, час пізній, непевний.

Такі вияви людської вдячності його зворушують до глибини душі і є для нього найдорожчою нагородою за працю.

Хтось із класиків сказав: скільки в людині доброти, стільки в ній і життя. З погляду лікаря, це не просто глибокий афоризм. За свою багаторічну медичну практику удосталь набачився, удосталь пережив, аби остаточно утвердитися в думці: людям завжди треба робити добро. Не гніватися і не таїти зла, не ображати ближніх, не кривдити слабких, бути завжди в доброму гуморі, випромінювати позитивні емоції — доволі-таки простий рецепт, що гарантує збереження здоров’я. До того ж не потребує жодних фінансових витрат.

Оптимізація чи руйнація?

Одне непокоїть Анатолія Олексійовича чи не найбільше — стан медицини на селі. Останнім часом ведеться багато розмов про подальші трансформації у системі охорони здоров’я. Обговорюються плани переведення всіх сільських лікувальних закладів і ФАПів під юрисдикцію ЦРЛ. Великосорочинська сільська рада категорично проти цього, — практика свідчить: хто перейшов під «дах» ЦРЛ, потрапив під скорочення.

«Зараз ми на балансі сільської ради, яка виділяє незначні кошти для надання допомоги у невідкладних ситуаціях. Звісно, це обмежені можливості, однак надати таку допомогу кільком хворим маємо змогу. І пролікувати їх. Більшість хворих мусять купувати ліки самі. Вони тепер дорогі, отож сільські жителі рідше звертаються до лікаря. А потім привозять таких запущених, що важко виходжувати», — каже про наболіле.

Людей на селі скоро взагалі нікому буде лікувати. Пригадується, кілька років тому тодішній міністр охорони здоров’я М.Поліщук вирішив відновити практику для випускників медичних вузів відпрацьовувати три роки за направленням. Який протест це викликало! Студенти пікетували міністерство, їхні вимоги підігрівали зацікавлені політичні сили та окремі політики. Мовляв, міністр займається популізмом, нікого тепер на село й калачем не заманиш, тим більше що там немає жодних умов… Зрештою, професора Поліщука, який, по суті, єдиний з усіх очільників МОЗ найглибше підійшов до реформи охорони здоров’я в інтересах народу, а не певних кланів, зняли з посади. Короговний переконаний, що Поліщук мав рацію. Якби навіть із десяти, направлених у глибинку, там залишався один або два, — уже було б добре. А так що маємо: медичні вузи штампують дипломованих фахівців, які далеко не завжди йдуть працювати за фахом, — до речі, приблизно половина з них навчається за бюджетні кошти, — а нестача лікарів на селі рік у рік дедалі відчутніша.

Великосорочинська лікарня у цьому плані — не виняток.

«Лікарі й медперсонал переважно передпенсійного чи пенсійного віку. Штат недоукомплектований, і хоча є вакансії, але претендентів на них немає. Не хочуть молоді фахівці працювати за мізерну платню та ще й в умовах, коли, так би мовити, зручності надворі, — каже завідуюча терапевтичним відділенням Лариса Олексіївна Короговна, дружина і надійна опора Анатолія Олексійовича. — Ходять чутки про чергову реорганізацію, чи то пак — оптимізацію мережі лікувальних закладів. Усі лікарні позакривати, запровадити на селі сімейну медицину — і все. У планах реформаторів — створення великих спеціалізованих центрів з радіусом обслуговування 200 км. Важко уявити, до чого це призведе. Працездатна молода людина туди може поїхати, а бабуся чи дідусь? Про яку доступність медичної допомоги можна говорити у такому разі? Ті, хто «нагорі» затіває такі реорганізації, далекі від реалій, вони не володіють інформацією, що робиться на периферії».

— Мене особливо непокоїть, що в реформаторському запалі ми можемо втратити те, що вже напрацьоване і довело свою ефективність на практиці, — розмірковує Короговний. — Може, це й правильна ідея — облаштувати ФАП, посадити там лікаря, дати йому хороший кардіограф, машину. Його завдання — правильно поставити діагноз і направити хворого куди слід для подальшого обстеження та лікування. Для таких невеличких населених пунктів, як Обухівка, Зелений Кут, це, мабуть, прийнятно. Але зовсім закривати сільські лікарні, особливо у великих селах, які обслуговують великий контингент місцевих жителів, не можна. Бо ж у спеціалізований центр поїде не кожен, ситуації трапляються різні. Часто буває, що привозять травмовану людину прямо з поля кіньми чи на тракторі. Ми надаємо першу необхідну допомогу, а вже потім пацієнта можна транспортувати у спеціалізований лікувальний заклад.

Очевидно, потребує реорганізації спеціалізована допомога. Високотехнологічна допомога не повинна бути зосереджена виключно в обласному центрі. Проте недоцільно це робити і в кожному райцентрі. Раціонально було б організувати, наприклад, у Миргородському районі сучасний центр хірургії, який би обслуговував кілька сусідніх районів, а в іншому місці — відкрити кардіологічний центр або центр із обслуговування людей похилого віку. Це дуже трагічна проблема для нас — прикуті до ліжка та немічні одинокі люди. Скільки їх — ніхто достеменно не знає. Держава ж вдає, що такої проблеми не існує…»

***

Так склалося, що великосорочинська лікарня стала останнім прижиттєвим притулком для його шкільної вчительки Любові Євгенівни. Вона була для учнів еталоном доброти, інтелігентності та жіночності. Доля до неї виявилася жорстокою: пішли з життя чоловік та син, на старість залишилася самотньою. Коли тяжко занедужала (діагноз невмолимий — рак, невиліковна форма) і не змогла обходитися без сторонньої допомоги, Анатолій Олексійович забрав її до своєї лікарні, зробивши все, що йому було під силу, аби останні краплини життя не стали для неї нестерпно гіркою чашею. А хіба міг вчинити інакше?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво