«Два іржаві, коротко відпиляні штирі посеред скелі...», або Про історичну пам’ять, «старого прохазку» та чернівецьке «чудо природи»

Хоч скільки б радили українцям лукаві сусіди не перейматися власним минулим, а жити переважно майбутнім, для багатьох очевидно: різне трактування історичних подій іще довго залишатиметься актуальною проблемою, що активно впливатиме на сучасність. А за чим же тоді, як не за ставленням людини до тих чи інших історичних подій, судити, до якої саме «уявної спільноти» вона сама себе зараховує: українців, малоросів чи homo soveticus? І байдуже — робить вона це з власного вибору чи з різних життєвих обставин. Власне той, хто чи не найголосніше пропонує забути колишні образи, сам чомусь аж ніяк не демонструє готовності чинити за Ісусовою настановою: «Залиште мертвим ховати своїх небіжчиків». Відтак подобається це комусь чи ні, але без прийнятого за основу міфу про власне минуле, до того ж спільного для всіх регіонів, Україна ще довго залишатиметься лише територією, а не національною державою у модерному розумінні слова. Актуальність тези підтверджує не лише нещодавнє відзначення річниць поразки шведів та мазепинців під Полтавою (1709) чи, навпаки, перемоги української зброї над московитами під Конотопом (1659), або взагалі нещодавно завершений візит патріарха Кіріла в Україну — подій, які не лише в різних регіонах країни, а й у межах однієї й тієї ж території, трактують по-різному. Відсунуті на другий план суперечки навколо встановлення в Україні пам’ятників різним іноземним володарям, щодо діяльності яких у суспільстві також немає спільної думки, — ланки цього ж ланцюга.

Монарх у шафі

Має свій кістяк, даруйте, монарха у шафі, також і Чернівецька область — специфічна українська територія, яку навіть політологи змушені виділяти в окремий ментальний регіон країни. Так, як це робить, наприклад, Дмитро Видрін, виокремлюючи, окрім двох ментальних зон (Захід—Схід), також три біментальні — Дніпропетровськ, Закарпаття і нашу з вами Буковину. Ризикуючи наразитися на звинувачення в «ображанні величі» буковинського люду, до якого сам з діда-прадіда належу, все-таки ризикну припустити: ментальна неоднорідність сучасних буковинців значною мірою згладжує гостроту протистояння у трактуванні найважливіших подій минулого. У тому числі в питаннях відновлення старих чи встановлення нових пам’ятників. Зрештою, наміри вшанувати, образно кажучи, специфічно буковинських «претендентів на папаху» — молдовських господарів чи австрійських цісарів — особливого спротиву у більшості жителів України також чомусь не викликають. Наприклад, щодо втілення у бронзі Франца-Йозефа І, на період правління якого із загалом 143 років австрійського панування на Буковині припадає добрих 68. Чим викликана така пасивність — незначущістю претендентів чи, що значно вірогідніше, меншим за російський негативним впливом Молдови або Австрії на події загальнонаціональної історії, залишається лише здогадуватися. А відтак усі такі наміри Великою Україною сприймаються як регіональне, ледь не хуторянське дивацтво. Так само, до слова, як і автором цих рядків.

Натомість спроби використати «привиди минулого» для активного впливу на сучасність шляхом встановлення на Буковині, наприклад, пам’ятника молдовському воєводі Стефану, яке ініціюють представники деяких румунських національно-культурних товариств, наражається на значно більший суспільний спротив. Власне, останнє тільки підтверджує тезу про те, що своє ставлення до тієї чи іншої історичної постаті буковинці визначають за ступенем заподіяного їм у минулому зла. А також залежно від намірів щодо використання цього історичного образу в наш час. Заяв щодо територіальних претензій до України в сучасній Австрії, на відміну від Румунії, ніхто з політиків будь-якого ешелону не робить! Ризикну припустити: спроба поставити де-небудь на території сучасної Чернівецької області монументи румунським королям першої половини ХХ століття (Фердинанду I, Міхаю I чи Каролю II) викликала б не менший спротив, аніж встановлення пам’ятників Катерині ІІ.

З огляду на все зазначене вже й не дивуєшся: якщо втілена в життя наприкінці 90-х місцева ініціатива з відновлення барельєфа цісаря Австрії та короля Угорщини Франца-Йозефа І ще наразилася нехай і на незначну, але все-таки критику доморощених комуністів-патріотів, які на той момент не позбулися радянської звички ганити все незрозуміле, то ініціатива екс-голови Верховної Ради України Арсенія Яценюка встановити у Чернівцях власним коштом пам’ятник цісареві залишилася майже непоміченою. Принаймні нічого схожого на протистояння довкола монументів Катерині ІІ у Севастополі та Одесі чи вже ближчих у часі суперечок навколо майбутнього пам’ятника гетьману Іванові Мазепі в Полтаві ініціатива не викликала. Більшість опитаних по гарячих слідах представників громадськості захоплення ініціативою не демонстрували, проте якихось акцій протесту чи пікетів також не організовували.

З якого дива колишньому чернівчанину спало на думку витратити кілька тисяч кревних у. о. на пам’ятник цісарю, можна лише здогадуватися. Зі сказаного ним під час закладання в жовтні 2008 року каменя під майбутній монумент у сквері, що на розі вулиць Шевченка та Кордуби, випливало: таким чином ініціатор будівництва «шанує традиції та поважає історію, а закладення каменя є символом поваги до славетного минулого міста». Під час чергового перебування на малій батьківщині пана Яценюка журналісту випала нагода звернути увагу політика на сумнівну користь від такої ініціативи. Екс-спікер парламенту запевнив, що почув застереження, а щодо самого пам’ятника пообіцяв подумати:

— До будь-яких пам’ятників ставлюся як до історії. Не збираюся відстоювати жодного імператора, жодного царя, а тим більше царицю. Але історична справедливість повинна існувати. Якщо при Австро-Угорщині в Чернівцях були українські газети, українські школи, створений сьогоднішній найкращий університет України, побудована електростанція, підтримувалися українські організації, то чи не повинні ми відновити історичну справедливість? Тому кажу тільки про відновлення історичної справедливості. Інша річ, якби цього пам’ятника тут не було. Але я вже вас почув... Обов’язково переговорю з цього приводу з мером, можливо, ми справді обмежимося відновленням того пам’ятного знака Францу-Йозефу, який уже є, і поставимо на цьому крапку.

Врешті, якщо панові Яценюку так уже важливо, щоб у Чернівцях був пам’ятник цісарю, то, може, замість спорудження абсолютно нового монумента, варто було б поміркувати над відновленням тих, що вже колись існували?

«Цісарська скеля»

Перший із них, відкритий іще у 1888 році, на відзначення 40-річчя перебування монарха на троні, встановили біля будинку чернівецького Стрілецького товариства — прямо перед виходом з Народного парку. Нині — це майданчик біля парку культури і відпочинку ім. Тараса Шевченка (ще донедавна, певно, навіть не підозрюючи про монархічне минуле місцини, тут проводили свої маніфестації «ліві»). Місцевий історик Володимир Заполовський з’ясував, що скульптура зникла під час Першої світової війни. Натомість зовсім інша доля судилася ще одному пам’ятному знакові, встановленому на честь старого імператора на горі Габсбург у Чернівцях. У радянські часи — це парк залізничників імені Шевченка. Нині — імені Юрія Федьковича, якраз за колишньою резиденцією буковинських митрополитів. І зовсім не тому, що цього пам’ятника, відкритого ще в серпні 1908 року з ініціативи членів «Товариства прикрашання міста Чернівці», активно, у тому числі фінансово, підтриманої городянами, не демонтували. Навпаки. Як і перший чернівецький монумент цісареві, він також зник під час Першої світової. Сучасник тих подій, уже відомий читачам «Дзеркала тижня» письменник Вернон Кресс, запевняє: за часів його дитинства зі штучної скелі в парку, до якої кріпився барельєф, стирчали тільки «два іржаві, коротко відпиляні штирі...» («ДТ» — №34, 2008 р.). Натомість «до Першої світової війни у парку ще стояв бронзовий барельєф імператора Франца-Йозефа. Румуни прибрали його, про що мені розповіли дорослі місцеві мешканці. Висловлюючи при цьому задоволення від того, що замість «старого Прохазки» (так у народі називали імператора, якщо відгукувалися про нього непоштиво) не встановили якого-небудь румунського воєводу або військового діяча — так, як це зробили у великому Народному парку».

Головною відмінністю «цісарської скелі», як інколи називали цю штучну скелю з рожевого вапняку роботи відомої своїми надгробками чернівецької фірми, із прикріпленим до неї бронзовим медальйоном із зображенням імператора та білою мармуровою дошкою під ним, стало те, що у 1998 році — рівно через 90 років після першого відкриття, її... відновили. Погодьтеся, випадок унікальний не тільки для Буковини зокрема, а й України загалом. Вочевидь, наслідуючи приклад бургомістра барона фон Фюрта, за якого монумент встановили вперше, Чернівецький міський голова Микола Федорук ідею його відновлення також підтримав. Щоправда, на державний облік пам’ятника ні тоді, ні пізніше так і не взяли. Так само, як і перший монумент, відновлений, відкрили 18 серпня о 10.00 за місцевим часом — у 168-й день народження Франца-Йозефа І. До відтворення автентичного образу цісаря та виготовлення макета пам’ятника, як і за 90 років до того, місцеві любителі крайової історії залучили чернівецького скульптора. І якщо у 1908 році це був професор реальної школи Ю.Зламал, який за свою роботу отримав золотий годинник із ланцюжком, то в наш час її виконав член Спілки художників України, чернівчанин В.Жуков. В урочистостях з нагоди повторного відкриття 100-кілограмового барельєфа взяли участь понад 100 представників українських, австрійських і німецьких громадських та студентських організацій. Важлива деталь: новий барельєф, на відміну від первісного, відлитого А.Круппом із бронзи в цісарсько-королівській ливарні Відня, було виготовлено з суміші нестратегічних матеріалів. На останню обставину варто звернути особливу увагу — з огляду на сумну долю, яка невдовзі спіткала відновлений монумент. Оплатили роботи солідні західні інституції, що відгукнулися на заклик австрійського комітету. Відкриття пам’ятника своєму великому предкові привітав також син останнього цісаря Австро-Угорщини ерцгерцог Отто фон Габсбург, якого Чернівці приймали у себе влітку 2007 року.

Проте відновлений монумент недовго тішив відвідувачів парку. У ніч з 4 на 5 березня 2001 року барельєф... зник. Розслідування інциденту нібито й вивело правоохоронців на слід цілої родини, яка чи то справді промишляла крадіжками меморіальних дощок у Чернівцях, чи то просто її членів призначили винними, проте логічного завершення ця історія так і не мала. За словами пана Заполовського, ні цілого барельєфа, ні його уламків так більше ніхто й не бачив. А ось форма, з якої В.Жуков відливав свого Габсбурга, збереглася. Народні перекази свідчать, що перед від’їздом із Чернівців скульптор залишив її на зберігання комусь із друзів. Чим не тема для ініціативи Арсенія Яценюка?

То все-таки пам’ятник чи пам’ять?

Поглянути на проблему, як мовиться, з боку несподівано допоміг Іво Андрич. Точніше, не сам югославський письменник-нобелянт, а головний роман його життя «Міст на Дрині», над екранізацією якого роздумує сам Кустуриця! Бо одна справа, коли сумніви щодо «батьківської любові» Австро-Угорщини до підвладних народів сіють свої Лесь Мартович, Марко Черемшина, Василь Стефаник чи Ольга Кобилянська, і зовсім інша — подивитися на проблему очима боснійського серба, хорвата чи мусульманина з Вишеграда. Так, як це, власне, пропонує Андрич. Пряме австрійське урядування в Боснії було років на сто молодшим за буковинське, до того ж припало саме на роки правління Франца-Йозефа І, відтак це якраз той випадок, коли порівняння — доречне. Стверджувати, що австрійська адміністрація не ремонтувала мостів, не будувала доріг, не рівняла торгових рядів на ринках, не уніфіковувала системи мір і ваги, врешті — просто не налагоджувала прибирання міста від сміття, наприклад збирання тих-таки кавунових шкірок укупі з лушпинням від насіння, що їх до того вишеградці чомусь просто кидали собі під ноги, — було би чорною неправдою. Проте чи достатньо всього цього для того, щоб славити «клаптикову» монархію у віках? Сумнівно! Принаймні в цьому переконаний Андрич. Бо розплачуватися за всі ці здобутки цивілізації часто доводилося рекрутськими наборами, розоренням дрібних підприємців, економічною кризою, врешті війною. А то й просто віддавати життя за подарований Віднем шанс. Так, як це, наприклад, трапилося з молодим рекрутом-українцем з Коломиї, якому цісар довірив охороняти від сербських повстанців міст на Дрині в далекій Боснії...

Саме по собі минуле — поза добром і злом. Позитивного чи негативного забарвлення йому надає передана наступним поколінням пам’ять сучасників. У кожного вона своя: особиста, родинна, національна... І хто знає, чи це бува не перший альпіністський досвід, здобутий у дитинстві під час штурму колишньої «цісарської скелі», розташованої у найпрекраснішому парку світу, згодом допоміг уже згадуваному чернівчанину Петеру Деманту, який підписував свої книжки псевдонімом Вернон Кресс, здолати свою життєву Голгофу? А можливо, цьому посприяли прочитані на лавицях біля «постаменту» і на ньому самому сотні книжок, «ігри в індіанців», спогади про обкований залізним кільцем старезний каштан, що ріс біля входу в парк, розмови під час прогулянок із двома-трьома десятками місцевих «ентузіастів чистого повітря» — Мері Красс (донькою інженера — будівничого тунелів), відставним професором-природолюбом Маєром, який повсюди носив за собою витончений шезлонг, — і навіть закарбований у пам’яті образ велетенського плямистого дога багатодітної фрау Бреннеке, що облюбував собі місцину під велетенськими ялинами. Переконаний: аж ніяк не «цісарське» минуле скелі в парку на горі Габсбург зробило її світоглядним центром спочатку дитинства, а згодом ледь не всього життя Петера Деманта. І вже точно не цього минулого шукав біля неї добряче побитий життям письменник, коли у 1980 році спеціально завітав до Чернівців із Москви: «Аж ось понад піввіку по тому я, лисий із білою борідкою стариган, протиснувся крізь густі чагарі до задньої стінки «монумента», забрався на скелю, як тоді, коли у мене було довге волосся, короткі штанці й усе життя попереду!».

Хіба навіть найвеличніший пам’ятник здатен замінити таку людську пам’ять?