ДВА ІМЕНІ, ОДНА ДОЛЯ

Поділитися
Чечітка без ніг Олексій Петрович Маресьєв народився 20 травня 1916 року в тихому приволзькому місті Комишині...

Чечітка без ніг

Петро Семенович Шемендюк народився 29 червня 1916 року в селі Липняжка нині Добровеличківського району Кіровоградської області. Тринадцятирічним хлопчиком приїхав до Одеси, де через рік закінчив будівельне училище. Працював теслею, згодом призначили бригадиром. На будівництво нового міста Комсомольськ-на-Амурі вирушили всією бригадою.

«Нелегко було обживати ці землі. Взимку вдарили люті морози. Пронизливі холодні вітри, здавалося, наскрізь продували легкі бараки. Інколи їх заносило під самісінький дах снігом, і тоді будівельники вибиралися на роботу через вікна горища. Разом із суворою зимою на будівництво прийшла цинга...

— Нічого, витримаємо, — звичайно відповідав Петро, хоча сам вже ледве тримався на ногах. І все ж, хоч як кріпився, тяжка недуга звалила і його.

...Вечорами, коли втомлені товариші поверталися з роботи, вони смажили на риб’ячому жирі сухарі, перетирали їх на порошок і годували хворого.

Теплі руки друзів допомогли Петрові звестися на ноги, а під весну, коли почав танути сніг, він уперше вийшов із барака на вулицю. Подивився на небо й очам своїм не повірив — яке ж воно чисте та ясне! Низько, над самою тайгою, пролетів літак.

— Це наш, аероклубівський, — пояснив хтось із товаришів. Схвильовано забилося серце. І хоча юнак ще як слід не одужав, подумки твердо вирішив — він теж літатиме. Літатиме!..

Через кілька днів Петро був на аеродромі. Поруч із ним стояв невисокий здоровань. Він так само, як і Шемендюк, мріяв стати льотчиком.

Юнак невідривно дивився, як заходили на посадку літаки, а потім повернувся до Петра, всміхнувся і простягнув руку:

— Давай знайомитися. Олексій Маресьєв.

Так описує першу зустріч майбутніх асів Л.Шапа в книжці «Коли оживають легенди».

Незабаром Шемендюк пішов на завод. Вечорами навчався в аероклубі. Разом із Маресьєвим на льотному полі невеличкого аеродрому опановували вони мистецтво керування літаком.

І знову Петра викликали до міськкому комсомолу. Потрібні добровольці. Цього разу — путівка в Читу, у льотну школу. Олексій Маресьєв і Петро Шемендюк поїхали разом.

Втретє ці два льотчики зустрілися вже в Батайській військовій школі пілотів. Після закінчення навчання молодшого лейтенанта Шемендюка послали в полк. А потім почалася війна.

Тепер надамо слово Петру Семеновичу:

«У серйозну халепу втрапив 1 серпня 1943 року, коли група наших «яків» прикривала наземні війська в Орловській області. Спочатку на бриючому пройшлися над дорогою, забитою гітлерівською технікою, перетворили кілька танків на чадні смолоскипи. Потім звідкіля не візьмися — ворожа авіація. Розпочався повітряний бій, у якому мені вдалося збити двох «фоккерів». І бачу, що в хвіст одному з наших заходить «мессер», ось-ось відкриє вогонь. Різко беру ручку на себе, одночасно ногою топлю педаль і кидаю машину навперейми. Ось тут і отримую раптовий удар у борт. Ледве встигаю покинути «яструбок», який моментально спалахнув.

Кажуть, у передсмертному поєдинку за життя людина здатна інколи на неможливе. Так було й тієї хвилини, коли перебита ліва рука льотчика безпорадно повисла. Перед очима попливли темні кола. Невже кінець? Шемендюк схопився правою рукою за ручку ліхтаря, намагаючись відкрити його. Проте марно. Лише ціною величезних зусиль ліхтар, який заклинило, піддався.

З величезними труднощами, зовсім близько від землі, поранений пілот викинувся з кабіни і розкрив парашут...

Опритомнівши, Петро спробував звестися, але відразу відчув жахливий біль у лівій руці. Зубами відірвав від парашута шматок шовку й абияк перев’язав розбиту руку. Спробував зняти шоломофон — не вдалося: кров запеклася на голові суцільною кіркою. Він не пам’ятає, скільки минуло часу, поки добрався до вцілілої на околиці села хатинки. Постукав у двері. Вийшла бабуся.

Євдокія Михєєва, жителька села Дяч’є, принесла воду, перев’язала рани. Незабаром Петра допровадили до прифронтового госпіталю. Потім він лежав в інших військових госпіталях — Липецька, Москви, Казані. За цей час йому зробили чотири операції, але, на жаль, врятувати руку лікарі не змогли, її ампутували.

Ще надамо слово Петру Семеновичу:

«...Коли опритомнів після операції, вже без лівої руки, дуже зажурився, не приховую. Знаєте, що врятувало? Якось заповнили палату лікарі й сестри госпіталю, ходячі хворі. Прийшли поздоровити мене з присвоєнням звання Героя Радянського Союзу, причому моє прізвище значилося в Указі від 24 серпня 1943 року разом з Олексієм Маресьєвим».

Так спільна нагорода увінчала схожі долі двох людей із покоління крилатих!

До поранення за два роки війни на радянських винищувачах «Як-1» і «ЛаГГ-3» Петро Семенович Шемендюк здійснив 261 бойовий виліт, у 40 повітряних боях особисто збив 13 і в групі шість літаків противника.

Після госпіталю Шемендюку запропонували демобілізуватися: інвалід. Він відмовився. Пішов на курси при вищій офіцерській школі. По закінченні їх призначили помічником командира 130-ї винищувальної авіадивізії. Літати не довелося, але працював для неба: готував молодь, дні та ночі пропадав на аеродромі.

«Товариш Шемендюк наполегливо домагається вдосконалення льотного складу в повітряних стрільбах і боях шляхом тренування на землі й у повітрі, шляхом показу роботи кращих повітряних бійців. У Східній Пруссії з 18.10.1944 по 1.05.1945 року, виконуючи бойові завдання, льотним складом, яким керував майор Шемендюк, здійснено 128 повітряних боїв, збито 81 літак противника. Знищено на землі 41 ворожий літак».

Це рядки з реляції на Петра Семеновича. 18 червня 1945 року Шемендюк був відзначений черговою нагородою — орденом Вітчизняної війни 1 ступеня.

Кінець війни застав Петра Семеновича в Кенігсберзі. Після демобілізації йому запропонували роботу в тресті. Спробував, начебто вийшло. А незабаром керівництво дійшло висновку: виявляється, Семенович добре «тягне». Працював до 1983 року, а потім приїхав у Херсон на посаду директора Музею історії комсомолу. Чимало сил і енергії довелося витратити. Проте коли майже все було готове до відкриття музею, обком комсомолу прийняв рішення... його закрити. А Петро Семенович почав працювати у Фонді реабілітації інвалідів. Лише торік пішов на заслужений відпочинок.

9 травня 2000 року на Красній площі в Москві Герої Радянського Союзу відкрили церемоніальний марш Параду Перемоги. Серед них була й українська делегація. За прапором, у першій шерензі, йшов і Петро Семенович Шемендюк. На той час його відзначили ще однією високою нагородою України — орденом Богдана Хмельницького
3-го ступеня.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі