ДВА ІМЕНІ, ОДНА ДОЛЯ - Соціум - dt.ua

ДВА ІМЕНІ, ОДНА ДОЛЯ

18 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 18 травня-25 травня

Чечітка без ніг Олексій Петрович Маресьєв народився 20 травня 1916 року в тихому приволзькому місті Комишині...

Чечітка без ніг

 

Олексій Маресьєв
Петро Шемендюк
Олексій Маресьєв

Олексій Петрович Маресьєв народився 20 травня 1916 року в тихому приволзькому місті Комишині. Закінчив вісім класів, школу фабрично-заводського учнівства, а потім три курси робфаку. У 1934 році вісімнадцятирічного токаря за комсомольською путівкою направили на Далекий Схід будувати Комсомольськ-на-Амурі, де він працював механіком-дизелістом. У вільний час Олексій відвідував місцевий аероклуб. Незабаром Маресьєва направили до Читинської льотної школи. 1937 року він успішно завершив навчання й отримав льотне посвідчення. У цьому ж році його призвали до армії. Спочатку служив на Сахаліні, потім його відправили до Батайська (м. Батайськ поблизу Ростова-на-Дону) військову авіаційну школу пілотів. Після закінчення навчання як одного з кращих курсантів залишили у школі на посаді льотчика-інструктора. Тут і захопила його війна. А невдовзі льотний загін, сформований з інструкторів школи, вирушив на фронт.

...4 квітня 1942 року командир ланки 580-го винищувального авіаційного полку (Північно-Західний фронт) лейтенант Маресьєв, який мав на своєму бойовому рахунку чотири збитих літаки противника, у районі Дем’янського плацдарму (Новгородська область) сам був збитий льотчиком люфтваффе. Радянський літак стрімко пішов униз. На щастя, дерева трохи пом’якшили удар об землю. Моментально викинутий катапультою з машини, пілот впав у кучугуру й знепритомнів. Крижаний холод привів до тями. Живий! Перша ж спроба звестися на ноги спричинила гострий біль: при падінні з кабіни літака ступні обох ніг були розбиті.

Попри голод, початок гангрени, рішуча думка — не здаватися! — не залишала Маресьєва. Коли сил забракло, він став перекочуватися зі спини на живіт і знову на спину. І так, тягнучи покалічені ноги, рухався на схід, звідки дедалі виразніше чулися гарматні постріли, ночами видно було сполохи пожеж. На вісімнадцяту добу (!) жителі села Плавні Валдайського району знайшли льотчика. Зуміли переправити до госпіталю, де йому ампутували гомілки обох ніг. Пережити чорну смугу Маресьєву допомогли товариші по нещасті, які лежали в палаті. Дедалі більше впевнювався: людина не має права припиняти боротьбу, поки серце б’ється в грудях.

Олексієві довелося вчитися ходити на протезах. І, попри труднощі, його й на хвилину не залишала думка повернутися на фронт, в авіацію. Найважче було зломити впертість лікарів, які, посилаючись на різноманітні інструкції, не хотіли пускати його в діючу армію. Проте Олексій навчився навіть танцювати на протезах, що сувора медична комісія не змогла йому перешкодити. Він знову був у бойовому строю. Мало хто знав, ціною яких величезних зусиль давався йому кожен виліт.

Свій новий бойовий рахунок Олексій відкрив 6 липня 1943 року в небі над Курською дугою. А незабаром заступник командира ескадрильї 63-го гвардійського винищувального авіаполку (Брянський фронт) гвардії старший лейтенант Маресьєв, літаючи на
Ла-5, збив ще два німецьких літаки. У роки війни він здійснив 86 бойових вильотів. У серпні 43-го був удостоєний звання Героя. У 1944—46 р. працював в управлінні вищих навчальних закладів військово-повітряних сил.

...Не шукав Олексій Маресьєв легкого, спокійного життя і в повоєнний час. Ім’я його було, як кажуть, на слуху. Прочитавши «Повість про справжню людину», а потім подивившись фільм, знятий за цією книжкою, молодь потягнулася до нього. Він відчував це при кожній зустрічі. І охоче погодився стати наставником, коли йому запропонували посаду начальника авіаційної підготовки в Московській спецшколі ВВС, яка була першою, але дуже важливою сходинкою до вступу в льотні училища. Кілька років підряд на навчальній «спарці» він «вивозив» хлопців у небо, передаючи їм свій досвід і знання. З його допомогою у багатьох мрія втілилися в життя, вони стали першокласними пілотами.

Працюючи з молоддю, Маресьєв зрозумів, що йому інколи не вистачає знань. І зробив усе, щоб заповнити прогалини. Спочатку закінчив Вищу партійну школу, потім аспірантуру при Академії суспільних наук. Захистивши дисертацію, став кандидатом історичних наук.

...У вересні 1956 року установча конференція обрала керівництво нової громадської організації — Радянський комітет ветеранів війни (РКВВ). Головою його став маршал Василевський, а відповідальним секретарем — Маресьєв. Усі розуміли, що основна робота ляже саме на його плечі. Тому в перерві група журналістів підійшла до Олексія Петровича з’ясувати, чи готовий він до такої посади. Адже справа нова, і досвіду ні в кого немає.

— Працюватимемо. Не святі горшки ліплять, — спокійно і, як завжди, небагатослівно відповів Маресьєв.

Перед комітетом стояло важливе на ті часи завдання — налагодити зв’язки з національними ветеранськими організаціями і вступити до Всесвітньої федерації колишніх фронтовиків (ФМАК). Спочатку представникам РКВВ надали статус спостерігачів. Маресьєв та інші члени делегацій наполегливо домагалися, щоб світова громадськість почула голос і радянських фронтовиків, які звільняли чимало країн Східної та Центральної Європи. Нарешті їх вступ відбувся на Римській асамблеї ФМАК. Після цього було чимало спільних акцій, за що РКВВ отримав прапор Всесвітньої ради миру і Почесну грамоту «Посол миру». А Маресьєва було обрано одним із віце-президентів Міжнародної федерації борців опору. Крім Золотої Зірки Героя, Олексія Петровича нагородили дев’ятьма орденами, п’ять із яких — за особистий внесок у розвиток ветеранського руху.

 

Штурвал тримав однією рукою

 

Петро Шемендюк

Петро Семенович Шемендюк народився 29 червня 1916 року в селі Липняжка нині Добровеличківського району Кіровоградської області. Тринадцятирічним хлопчиком приїхав до Одеси, де через рік закінчив будівельне училище. Працював теслею, згодом призначили бригадиром. На будівництво нового міста Комсомольськ-на-Амурі вирушили всією бригадою.

«Нелегко було обживати ці землі. Взимку вдарили люті морози. Пронизливі холодні вітри, здавалося, наскрізь продували легкі бараки. Інколи їх заносило під самісінький дах снігом, і тоді будівельники вибиралися на роботу через вікна горища. Разом із суворою зимою на будівництво прийшла цинга...

— Нічого, витримаємо, — звичайно відповідав Петро, хоча сам вже ледве тримався на ногах. І все ж, хоч як кріпився, тяжка недуга звалила і його.

...Вечорами, коли втомлені товариші поверталися з роботи, вони смажили на риб’ячому жирі сухарі, перетирали їх на порошок і годували хворого.

Теплі руки друзів допомогли Петрові звестися на ноги, а під весну, коли почав танути сніг, він уперше вийшов із барака на вулицю. Подивився на небо й очам своїм не повірив — яке ж воно чисте та ясне! Низько, над самою тайгою, пролетів літак.

— Це наш, аероклубівський, — пояснив хтось із товаришів. Схвильовано забилося серце. І хоча юнак ще як слід не одужав, подумки твердо вирішив — він теж літатиме. Літатиме!..

Через кілька днів Петро був на аеродромі. Поруч із ним стояв невисокий здоровань. Він так само, як і Шемендюк, мріяв стати льотчиком.

Юнак невідривно дивився, як заходили на посадку літаки, а потім повернувся до Петра, всміхнувся і простягнув руку:

— Давай знайомитися. Олексій Маресьєв.

Так описує першу зустріч майбутніх асів Л.Шапа в книжці «Коли оживають легенди».

Незабаром Шемендюк пішов на завод. Вечорами навчався в аероклубі. Разом із Маресьєвим на льотному полі невеличкого аеродрому опановували вони мистецтво керування літаком.

І знову Петра викликали до міськкому комсомолу. Потрібні добровольці. Цього разу — путівка в Читу, у льотну школу. Олексій Маресьєв і Петро Шемендюк поїхали разом.

Втретє ці два льотчики зустрілися вже в Батайській військовій школі пілотів. Після закінчення навчання молодшого лейтенанта Шемендюка послали в полк. А потім почалася війна.

Тепер надамо слово Петру Семеновичу:

«У серйозну халепу втрапив 1 серпня 1943 року, коли група наших «яків» прикривала наземні війська в Орловській області. Спочатку на бриючому пройшлися над дорогою, забитою гітлерівською технікою, перетворили кілька танків на чадні смолоскипи. Потім звідкіля не візьмися — ворожа авіація. Розпочався повітряний бій, у якому мені вдалося збити двох «фоккерів». І бачу, що в хвіст одному з наших заходить «мессер», ось-ось відкриє вогонь. Різко беру ручку на себе, одночасно ногою топлю педаль і кидаю машину навперейми. Ось тут і отримую раптовий удар у борт. Ледве встигаю покинути «яструбок», який моментально спалахнув.

Кажуть, у передсмертному поєдинку за життя людина здатна інколи на неможливе. Так було й тієї хвилини, коли перебита ліва рука льотчика безпорадно повисла. Перед очима попливли темні кола. Невже кінець? Шемендюк схопився правою рукою за ручку ліхтаря, намагаючись відкрити його. Проте марно. Лише ціною величезних зусиль ліхтар, який заклинило, піддався.

З величезними труднощами, зовсім близько від землі, поранений пілот викинувся з кабіни і розкрив парашут...

Опритомнівши, Петро спробував звестися, але відразу відчув жахливий біль у лівій руці. Зубами відірвав від парашута шматок шовку й абияк перев’язав розбиту руку. Спробував зняти шоломофон — не вдалося: кров запеклася на голові суцільною кіркою. Він не пам’ятає, скільки минуло часу, поки добрався до вцілілої на околиці села хатинки. Постукав у двері. Вийшла бабуся.

Євдокія Михєєва, жителька села Дяч’є, принесла воду, перев’язала рани. Незабаром Петра допровадили до прифронтового госпіталю. Потім він лежав в інших військових госпіталях — Липецька, Москви, Казані. За цей час йому зробили чотири операції, але, на жаль, врятувати руку лікарі не змогли, її ампутували.

Ще надамо слово Петру Семеновичу:

«...Коли опритомнів після операції, вже без лівої руки, дуже зажурився, не приховую. Знаєте, що врятувало? Якось заповнили палату лікарі й сестри госпіталю, ходячі хворі. Прийшли поздоровити мене з присвоєнням звання Героя Радянського Союзу, причому моє прізвище значилося в Указі від 24 серпня 1943 року разом з Олексієм Маресьєвим».

Так спільна нагорода увінчала схожі долі двох людей із покоління крилатих!

До поранення за два роки війни на радянських винищувачах «Як-1» і «ЛаГГ-3» Петро Семенович Шемендюк здійснив 261 бойовий виліт, у 40 повітряних боях особисто збив 13 і в групі шість літаків противника.

Після госпіталю Шемендюку запропонували демобілізуватися: інвалід. Він відмовився. Пішов на курси при вищій офіцерській школі. По закінченні їх призначили помічником командира 130-ї винищувальної авіадивізії. Літати не довелося, але працював для неба: готував молодь, дні та ночі пропадав на аеродромі.

«Товариш Шемендюк наполегливо домагається вдосконалення льотного складу в повітряних стрільбах і боях шляхом тренування на землі й у повітрі, шляхом показу роботи кращих повітряних бійців. У Східній Пруссії з 18.10.1944 по 1.05.1945 року, виконуючи бойові завдання, льотним складом, яким керував майор Шемендюк, здійснено 128 повітряних боїв, збито 81 літак противника. Знищено на землі 41 ворожий літак».

Це рядки з реляції на Петра Семеновича. 18 червня 1945 року Шемендюк був відзначений черговою нагородою — орденом Вітчизняної війни 1 ступеня.

Кінець війни застав Петра Семеновича в Кенігсберзі. Після демобілізації йому запропонували роботу в тресті. Спробував, начебто вийшло. А незабаром керівництво дійшло висновку: виявляється, Семенович добре «тягне». Працював до 1983 року, а потім приїхав у Херсон на посаду директора Музею історії комсомолу. Чимало сил і енергії довелося витратити. Проте коли майже все було готове до відкриття музею, обком комсомолу прийняв рішення... його закрити. А Петро Семенович почав працювати у Фонді реабілітації інвалідів. Лише торік пішов на заслужений відпочинок.

9 травня 2000 року на Красній площі в Москві Герої Радянського Союзу відкрили церемоніальний марш Параду Перемоги. Серед них була й українська делегація. За прапором, у першій шерензі, йшов і Петро Семенович Шемендюк. На той час його відзначили ще однією високою нагородою України — орденом Богдана Хмельницького
3-го ступеня.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво