«Дурість на Балканах», або Як починаються війни - Соціум - dt.ua

«Дурість на Балканах», або Як починаються війни

22 липня, 2011, 13:54 Роздрукувати Випуск №27, 22 липня-13 серпня

Якщо почнеться в Європі війна,то через якусь дурість на Балканах. Ці слова «залізного канцлера» виявилися, на жаль, пророчими...

Якщо почнеться в Європі війна,
то через якусь дурість на Балканах.

Отто фон Бісмарк,
канцлер Німецької імперії

Ці слова «залізного канцлера» виявилися, на жаль, пророчими. Слідом за вбивством спадкоємця престолу Габсбургів ерцгерцога Франца-Фердинанда і його дружини Софії, герцогині Гогенберг, не забарилася низка страшних, руйнівних подій: маховик Історії почав відлік серії світових конфліктів, які стали «фірмовим знаком» століття XX…

Про те, що постріли сербського студента Гаврила Принципа спричинили початок Першої світової війни, відомо всім. Але чому ж це вбивство мало настільки катастрофічні наслідки? Хто побачив, що політичні си­ли розставлені як доміно, і пустив у хід механізм, який перекроїв карту Європи і, значною мірою, всього світу? Заклавши, до речі, «завдяки» Версальській системі зерна майбутніх конфліктів, які переросли в Другу світову війну. І хто фактично підписав смертний вирок не тільки ерцгерцогу Францу-Фердинанду, а й 20 мільйонам — якщо говорити лише про наслідки Пер­шої світової війни — ні в чому не винних людей? Одно­значної відповіді на ці запитання немає і досі. Але ми та­ки спробуємо подати свою версію подій і поміркува­ти про роль залаштункових «лялькарів» у цьому, мабуть, найрезонанс­нішому вбивстві у світовій історії…

«А мене тут зустрічають бомбами!»

Вбивство, яке стало прологом до початку Першої світової війни сталося 28 червня 1914 року в Сараєво, нинішній столиці незалежної Боснії. Правонаступник імператора Франца-Йосифа I — його племінник ерцгерцог Франц-Фердинанд з дружиною Софією Гогенберг прибули в місто ранковим поїздом. Вони відвідали месу в католицькому соборі і о 9.30 ранку на відкритому автомобілі Graf & Stift Phaeton у супроводі почту з трьох машин рушили до ратуші, де їх очікував чиновницький бомонд.

Коли кортеж під’їжджав до мосту Цумур’я, з юрби кинули пакет з бомбою, начиненою, як з’ясувалося пізніше, цвяхами. Франц-Фердинанд, чудовий мисливець і спортсмен, зреагував миттєво й відкинув пекельну машинку вбік. Однак бомба потрапила прямо під автомобіль супроводу. Кілька офіцерів і перехожих дістали серйозні поранення. Виконавець замаху — Недєль­ко Чабринович — проковтнув ампулу з цианістим калієм, але отру­та не подіяла. Він спробував кинутися в річку, але був схоплений.

Ерцгерцог подальшу програму візиту коригувати не став. Вийшовши з авто поблизу ратуші, Франц-Фердинанд перервав міського голову Чурчича словами, сповненими гніву: «Пане старосто! Я приїхав у Сараєво з дружнім візитом, а мене тут зуст­річають бомбами! Це нечувано!». Потім, трохи заспокоївшись, ерцгерцог вислухав привітальні промови, подякував городянам за теплий прийом і наказав їхати в лікарню до поранених офіцерів. Відраджувати його не стали, але маршрут кортежу було завбачливо змінено.

…Однак необоротний збіг випадковостей призвів-таки до трагедії. Військовий губернатор Боснії генерал Оскар Потіорек, який сидів в автомобілі ерцгерцога, забув повідомити водія про зміну маршруту й у розпачі вигукнув: «Це не та дорога!». Але було запізно. Автомобіль різко загальмував біля кафе на набережній Аппель. Саме тут сидів за чашкою кави ще один учасник замаху — Гаврило Принцип. Йому не вдалося перестріти ерцгерцога вранці, а тут несподівано побачив спадкоємця престолу зовсім поруч. Два постріли з браунінга з півтора метра стали фатальними: одна з куль розірвала сонну артерію Франца-Ферди­нанда, друга тяжко поранила Софію. Ерцгерцог прошепотів: «Софіє, не вмирай! Живи заради наших дітей!» — і знепритомнів. Він пережив дружину лише на 15 хвилин...

Гаврило Принцип

На набережній тим часом схопили вбивцю. Принцип відчайдушно опирався, намагався проковтнути отруту, а потім і застрелитися. Дивом не вибухнула бомба, яку він мав при собі. Усього під час операції прочісування Сараєво поліція заарештувала 25 бойовиків і їхніх помічників, здебільшого — громадян Сербського королівства.

Уряд Сербії приніс імператору Австро-Угорщини Францу-Йосифу I свої вибачення, але це ситуації не врятувало. Маховик було запущено, і вся Європа почала перетворюватися на військовий табір. 23 липня 1914 року Відень оголосив Белграду ультиматум, але з нездійсненними умовами. Серби, скріпивши серце, погодилися з усіма його пунктами, крім одного — допуску австрійської поліції на територію королівства. 28 липня Австро-Угорщина оголосила Сербії війну…

Втім, у перші дні вбивство ерцгерцога особливого враження — ні в Європі, ні в усьому світі — не справило. За кілька десятиліть, які передували цим подіям, від рук бойовиків різного штибу (від лівих радикалів до крайніх правих) загинули десятки можновладців і політичних діячів. У цьому списку були російський цар Олександр ІІ, прем’єр-мі­ністр Петро Столипін, король Іта­лії Умберто I, дружина Фран­ца-Йосифа I імператриця Єлиза­вета Австрійська, президенти США Лінкольн і Мак-Кінлі... Трагедії мали локальний характер і не викликали гучних міжнародних скандалів. Однак тут було усунуто, як виявилося, ключову фігуру, і світоустрій почав розсипатися як картковий будиночок.

«Клаптева монархія»

На той час Австро-Угорщина була єдиною у своєму роді «клаптевою державою», яку розривали суперечності між народами, що населяли її територію. Слабкість імперії привертала увагу найбільших країн Європи: як союзної Німецької імперії і поки ще союзного Італійського королівства, так і потенційних противників — Франції, Великої Британії, Російської імперії. Але вони чекали того, що Австро-Угорщина невдовзі сама впаде під тягарем нездоланних внутрішніх конфліктів. Нагадаємо, що 1867 року під тиском угорців імперія стала дуалістичною монархією, чому чимало посприяла дружина Франца-Йосифа I Єлизавета Австрійська. Австрія та Угорщина мали власні уряди, незалежні фінанси, і лише зовнішня політика була прерогативою імперського міністерства закордонних справ. Власне, єдність імперії цементував старий Франц-Йосиф I, який правив уже 62 роки!

За переписом 1911 року, 40% жителів Австро-Угорщини становили слов’яни: чехи, поляки, українці, словаки, серби, хорвати, словенці й боснійці-мусульмани. Певна річ, не можна всіх слов’ян вишикувати в один ряд. Так, поляки у Східній Галичині фактично були панівною нацією при гноб­леній українській більшості. Та й чехи за останні десятиліття серйозно просунулися у справі національної консолідації і в боротьбі з німецьким впливом на теренах Чехії та Моравії. Але всі слов’янські народи тією чи іншою мірою прагнули брати участь у державному житті, тоді як політична лінія правлячої династії передбачала визнання прав тільки «історичних народів» — австрійців (німців) і мадярів (угорців).

Але ж це був час створення й відродження національних держав у Європі. Особливо успішно відбувався цей процес на Бал­канах. Так, прикордонна Сербія в результаті вдалих Балканських війн 1912—1913 років збільшила територію і населення вдвічі й була охоплена небаченим національним підйомом. У Белграді посилилися великосербські ідеї, а керівництво країни наполегливо прагнуло об’єднати всіх південних слов’ян і підтримувало противників Габсбургів. Треба зазначити, що чимале південно­слов’янське населення Австрії та Угорщини (5 млн. 855 тис. — хорвати, серби, словенці й боснійці) належало до абсолютно безправних «неісторичних народів», а відтак шукало підтримки в Белграді.

Природно, Франц-Ферди­нанд, як «без п’яти хвилин» імператор, не збирався потурати територіальним домаганням союзників і ворогів імперії. Але він непогано ставився до слов’ян загалом, особливо до чехів, до того ж розумів, що без рівноправ’я всіх етносів багатонаціональній імперії загрожує неминучий крах. То­му й не склалися в ерцгерцога відносини з угорською елітою, яка була затятою противницею три­єди­ної імперії. Він стояв біля витоків плану створення «слов’янсь­кої» автономії і прагнув перетворити дуалістичну Австро-Угор­щину на Австро-Угорщино-Сла­вію! У такому розвитку подій спад­коємець престолу бачив єдиний порятунок для вже немічного імперського організму.

Спадкоємець

Франц-Фердинанд мав ясну голову, був відлюдькуватий, холодний, досить розважливий і, головне, неймовірно впертий. Комбінація всіх цих рис не давала підстав сподіватися, що хтось зуміє серйозно вплинути на політику цієї людини. До того ж йому неоднораз таланило. Синові молодшого брата імператора Франца-Йосифа судилася кар’єра військового. 1875 року звичайний офіцер раптом розбагатів: він успадкував казкові статки згаслого роду італійських князів д’Есте. А через 14 років сталася інша доленосна подія. 30 січня 1889 року в замку Маєрлінг наклали на себе руки наслідний принц Рудольф і його коханка Марія Вечера («ДТ», №11, 2006, «Коханням поєднані на смерть»). Право на престол автоматично перейшло до батька ерцгерцога — Карла-Людвіга. Після раптової смерті батька 1896 року від черевного тифу Франц-Фердинанд став офіційно визнаним наступником імператора, з усіма турботами і привілеями, які з цього випливають. Хоча Карл-Людвіг іще при житті неод­норазово підкреслював, що відмовиться від престолу на користь сина за будь-яких обставин.

У віці 30 років ерцгерцог ледь не помер від туберкульозу, але йому знову пощастило: він здолав хворобу, яка вважалася тоді майже невиліковною. Втім, до справ державних вінценосний дядько підпускав ерцгерцога неохоче: викликали побоювання і відлюдькуватість племінника — «собі на умі», і вже згадувана впертість, яку Франц-Фердинанд проявив, наприклад, при виборі дружини.

Ця історія стала незагойною раною для імператора. Франц-Йосиф I не міг пробачити наступникові престолу зухвалого мезальянсу. Графиня Софія Хотек фон Хоткова унд Вогнін, донька дрібного службовця австрійського МЗС Богуслава Хо­тека, хоча й була представницею знатного чеського роду, але працювала гувернанткою в сім’ї кузена Франца-Фердинанда — ерцгерцога Фридріха Тєшинського. Закохані довго зустрічалися таємно, здебільшого в палаці Фрідріха. Потім, коли все відкрилося, імператор майже рік не давав спадкоємцеві згоди на одруження, оскільки Софія не була принцесою хоч би якогось можновладного, навіть й зубожілого дому.

Але 1 липня 1900 року Франц-Фердинанд наперекір сім’ї й незважаючи на протидію Папи Римського Льва XIII все ж таки уклав із Софією морганатичний шлюб. І Франц-Йосиф, здавалося, змирився, присвоївши «чешці-служниці», як він сам казав, титул герцогині Гогенберг. До 1904 року Франц-Фердинанд уже був батьком трьох дітей (Софії, Максиміліана та Ернста), які указом імператора втрачали право на габсбурзький престол... До речі, у цьому питанні угорці проявили незгідливість, але зі знаком плюс для Франца-Фер­динанда. Вони довго не хотіли вважати дітей ерцгерцога незаконними спадкоємцями корони Іштвана, оскільки такого поняття — морганатичний шлюб — у законодавстві Угорського королівства не існувало.

…Саме відома впертість ерцгерцога стала причиною його появи 28 червня в Сараєво: державними, а надто військовими, справами Франц-Фердинанд займався ревно. Коли наприкінці червня 1914 року він зібрався до Боснії в інспекційну поїздку на маневри, йому передали секретну депешу, в якій посол Сербії у Відні Йованович попереджав про можливий замах. Але ерцгерцог не бажав нікого слухати.

Отже, 28 червня 1914 року, у День святого Віта, священний для всіх сербів, — виповнювалося 525 років битві на Косовому полі, де турки розгромили сербсько-боснійське військо — Франц-Фердинанд по трьох днях, проведених у військових таборах у горах Герцеговини, намірився ушанувати своєю присутністю Сараєво. Прибічники великої Сербії та вільної Боснії сприйняли це як виклик і привід для здійснення теракту. Нагада­ємо, що 1908 року Боснія була остаточно анексована Габсбур­гами.

Спочатку бойовики з «Млада Босни» планували усунути аж ніяк не наступника австрійського престолу, а військового губернатора Боснії Потіорека, що було логічніше. Ерцгерцог вважав війну із сербами небезпечною справою, оскільки чудово розумів, що за нею не забариться конфлікт з Російською імперією. Тоді, він казав, буде непереливки і Габсбургам, і Романовим. І як у воду дивився!..

Але молодших товаришів поправили ті, хто стояв за лаштунка­ми подій і наділив їх зброєю, ідеологією, виліпивши з кволих і зарозумілих туберкульозників-гімназистів убивць. Прибрати саме Франца-Фердинанда — такий був таємний план «лялькарів».

«Чорна рука»

За спинами виконавців знаходилася таємна організація «Єднання або смерть», більш відома під назвою «Чорна рука». «Млада Босна» була філіалом «Чорної руки». Очолював «ЄаС» полковник Драгутін Дімітрієвич (псевдо Апіс), начальник військової розвідки генштабу Сербського королівства. У статуті таємного товариства було сказано: «Організація віддає перевагу терористичній діяльності, а не ідейній пропаганді. Тому вона має залишатися цілком таємною для людей, які до неї не входять...». Мета її була проста — сприяти об’єднанню слов’янських народів і створенню великої Сербії.

Саме Апіс ухвалив рішення про організацію замаху. Але це не означає, що саме він стояв біля витоків змови. Його найближчий соратник майор Таносіч «порадив» молодикам з «Млади Босни» переорієнтуватися з губернатора Потіорека на ерцгерцога, видав їм інструкції і зброю, а письменник Павло Іліч надав житло. Усі ці факти з’ясувалися під час суду над бойовиками. Г.Принцип, як неповнолітній на момент убивства, отримав 20 років в’язниці. Помер від туберкульозу 28 квітня 1918 року, за шість місяців до закінчення Першої світової і торжества великосербської ідеї. Трьох учасників замаху (Іліча, Кубриловича і Йовановича) повісили ще в лютому 1915 року.

Справжні ж організатори зосталися в тіні. Залишилося відкритим запитання: невже полковник Дімітрієвич став спричинником Першої світової війни? Судячи з того, як завершилося його життя, навряд чи… Наприкінці війни, 1917 року, коли німецькі й австро-угорські війська окупували всю Сербію, він був звинувачений сербським урядом в організації замаху на принца-регента Олександра і надто вже спішно страчений. Але ж полковник міг назвати справжніх «лялькарів»... Поки що доведеться задовольнятися лише версіями.

Кому вигідно?

Версій, озвучених у тоннах літератури, — безліч. Про масонів, «єврейську змову» і більшовиків — ані слова. І в 1914 році це були казки для обивателів і любителів «магічної історії».

Австрійській «партії війни», яка, звичайно, існувала, успішно протистояв і сам старий імператор, і розсудливі соратники покійного ерцгерцога. Сам Франц-Фердинанд був переконаним противником війни й розумів, що монархія не витримає «перевантажень».

Багато західних дослідників «замовником» війни називали мілітаристські кола Російської імперії. Особливо популярна ця ідея була в Берліні. Німці посилалися на той факт, що полковник Дімітрієвич співпрацював з російським генштабом, і на деякі цитати з російських газет: «Готовясь к борьбе с Австрией и решению таким путем извечных вопросов нашей национальной политики (завершение «собирания Руси» и овладение проливами), мы никогда не должны упускать из виду Сербию... Помогая осуществиться великосербской идее, мы тем самым куем силу, непримиримо-враждебную Авст­рии и союзную нам, поскольку сильная Сербия — острый нож для Австрии... с тыла». Це, до речі, цитата з шовіністичної газети «КиевлянинЪ», 1914 рік. Але насправді Росія наразі не збиралася воювати, що підтверджувало найближче оточення кайзера. Статс-секретар МЗС Німеччини в липні 1914 року підготував цікавий циркуляр: «В основному зараз Росія до війни не готова. Франція і Англія також не захочуть зараз війни. Через кілька років, за всіма компетентними припущеннями, Росія вже буде боєздатною. Тоді вона розчавить нас кількістю своїх солдатів; її Балтійський флот і стратегічні залізниці вже будуть побудовані...».

А от Німеччина, найпотужніша за економічним потенціалом держава Європи, обділена, на думку пангерманістів, територією та природними багатствами, цілеспрямовано готувалася до війни. У світі захоплювати вже було нічого; невеликі німецькі колонії, розкидані в різних кінцях світу, Берлін не задовольняли. Хіба що можна перекроїти карту Європи й «перерозподілити» колонії. Зауважимо, що плани кайзера про розширення «життєвого простору» (на схід і південний схід) навряд чи були близькі й зрозумілі австрійцям, які перебували на зазначених територіях. Але заварити кашу руками сербів хитромудра німецька розвідка цілком могла. Щоправда, про контакти Апіса зі шпигунами кайзера нічого не відомо. Але на те вони й шпигуни…

Війна могла бути вигідна Франції, яка перетворилася на суцільний військовий табір. Реванш за ганьбу й приниження у франко-прусській війні 1870—1871 років і повернення Ельзасу й Лотарингії — так звучала ідея фікс усіх урядів останніх перед Першою світовою війною років.

Навіть Великобританія, яка досита «наїлася» колоніями, імовірно, не відмовилася б і від збільшення їх кількості (за рахунок Німецької й Османської імперій), і від контролю над Балканами. Особливо, якщо можна було б воювати не на островах і, звичайно ж — що в дусі британських джентльменів — чужими руками.

Був і внутрішній імперський «подразник». Угорський прем’єр граф Іштван Тісса так прокоментував можливість створення Австро-Угорщино-Славії, у результаті чого мадяри б виявилися найбільш «постраждалою» стороною: «Якщо спадкоємцеві престолу спаде на думку здійснити свій план, я підніму проти нього національну революцію мадярів».

Версії, версії… 28 червня 1914 року світ почав відлік нової епохи. І мало хто тоді розумів, чим обернеться для жителів планети вбивство в Сараєво.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво