Дума про невмирущого. Загребельний в координатах восьмидесятиліття

Да їдь понад

лугом-Базалугом,

Та понад

Дніпром-Славутою!

То як ушкала гудуть — ей,

то ти сторонися,

А як лебеді ячать — ей,

то ти озовися,

А як козаки йдуть

Дніпром-Славутою —

Ой, то ти озовися.

(З української
народної думи)

Перечитую оце свого друга-товариша по літературі — і дух радується: як багато і гарно він устиг написати за своє життя! Мимоволі гордишся, що й ти починав разом із ним одночасно, і що з нашого покоління виріс та сформувався такий обдарований, різносторонній і високопрофесійний письменник. Ми, прагнучи досконалості, говорили й писали один одному гіркі речі, рубали правду-матінку в очі про наші недоліки й недолугості без евфемізмів, усвідомивши з самого початку, що література беззахисна і водночас жорстока! Беззахисна, бо про написане кожен може сказати, що хоче. А жорстока, бо не прощає й не терпить недоробок, слабини! Про них треба говорити другові правду, якою б гіркою вона не була. Ми знали цю істину ще до Василя Симоненка, який, однак, сформулював її лаконічно й вичерпно: «Якщо твої помилки помічає ворог, то в тебе немає справжніх друзів». Перечитую оце зараз «Думки нарозхрист» — гіркі роздуми про наш час, про історію й літературу, а також «Український шлях» — лекцію, прочитану в Києво-Могилянській академії 26 листопада 2003 року, і відкриваю собі Загребельного ніби заново. Іронічний, їжакуватий, в’їдливий і саркастичний, ось як ніжно й захоплено пише він тут:

«Мово наша і Ріко наша? Невичерпна, вічна, молода, як весняне листя. Райдуги купаються в Дніпрі, небо хмарніє від птаства, червоновишневі зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів, громи вигуркочують над посереддю Ріки, і садки вишневі коло хат, і хрущі над вишнями, і червоно устає в небо псалом залізу, а над усім мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується: «О люди, люди небораки...», і дух рве до бою, і діти просять «моні», а матері лебедіють над ними, і мружаться гаї, «леліє, віє, ласкавіє», і небо пахне сміхом.

Мово вкраїнська, звідки прилетіла, як тут виросла, розцвіла і зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала з його мільйоннокрилим птаством? Мово! Течеш вільно, як Ріка. «Тече вода в синє море, та не витікає...». А на ній човни золотії згуків, слів, мови — Із сивої-сивої Давнини причалюють човни золотії...»

(«Думки нарозхрист». 2. Мова. Стор.23).

Читаю зараз, а написано ще в «Левиному серці» 1967-го! То як же ми читали Загребельного тоді й не запам’ятали такого поетичного зізнання чи освідчення в любові до Мови, до Ріки своєї, до своєї Літератури?! Інші, модніші, шанованіші й старші застили? Бо ж тільки їх можна було вихваляти беззастережно з дозволу й при потуранні начальства? Дивно і соромно: адже, скажімо, я не тільки читав свого товариша, а й не мало писав про нього. Як же не помітив, не оцінив, не запам’ятав? Та й хіба тільки я. Інші теж — не добачали, не вчитувались?

«Тайна сія великая єсть...». І зветься вона РЕГЛАМЕНТАЦІЯ. В «заблокованій літературі» (вираз Ліни Костенко) — річ чи й не обов’язкова. А втрати? А об’єктивність? А вихолощення літературного процесу? Замовчування істинного таланту? «Так минає слава віків!». Чи «Світів»? Латинянам, мабуть, однаково. «Та неоднаково мені...»

А далі читаємо: «треба будь-що зберегти ядро творців, які не втратили віри в сенс життя, в буття і судьбу. Це ядро повинне бути твердим, упевненим у собі, послідовним у діях. Воно повинне вміти надихати й захоплювати своїм прикладом; між ним і його оточенням не повинно бути різких протиріч, інакше всі набутки будуть відкинуті й змаловажені.

Станеться те, від чого застерігав Христос у Нагірній Проповіді: сіль втратить свій смак — і в суспільстві запанують профани й невігласи...

Стоїмо над безоднею. Треба вистояти». («Думки нарозхрист». 1. Ех еrемо — «З самотини». Стор.22).

Давайте хоч тепер вчитаймося в оцього інтелектуала, ерудита, енциклопедиста, найосвічченішого та найначитанішого з українських письменників! «Думки нарозхрист» — це не просто публіцистика. Це крик душі і стогін зболеного серця в лиху годину зіткнення тисячоліть, культур — Християнства та Ісламу, загибелі імперій і безоглядного й жорстокого панування наддержави-переможниці в «холодній війні» над усім світом!

«Враження таке, — пише з цього приводу Загребельний, — ніби весь нинішній світ змовився проти України і заповзявся будь-що найперше знищити нашу душу, бо культура народу — це його дума. Замовкають молитви, тіла зотлівають, держави гинуть, народи зникають, наче оті літописні обри. Може, й цілий світ колись спалахне, як оберемок сухого хмизу, але останніми іскрами, що просякнуть над віковічним мороком, будуть творіння людські». Стор. 16. Це — про культуру.

А ось про історію: «Просякнута кров’ю, слізьми, нещастям історія. А тепер відбирають у нас навіть цей гіркий спадок. Спершу піддаються сумніву, нехтуються, а то й просто відкидаються традиційні ціності культури (Ролан Барт, Ліотар, Бодріяр, Дерріда, Джейемон, Демз, Гуаттарі), а тоді вже проголошується й кінець світу, історії взагалі (Фукуяма). Мовляв, зникають споконвічне змагання за визнання, готовність ризикувати життям заради ідеалів, всі високі поривання, які вимагають відваги, уяви й ідеалізму, натомість настає ера економічного розрахунку, безкінечних технічних проблем, клопоти з екологією, вдоволення найвитонченіших споживацьких запитів. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії, лишається тільки технологія споживацтва і безнадійна перспектива багатовікової нудьги та жахливого духовного занепаду...

Техніка не додає нам ні жалісливості (російське «сострадание»), ні доброти, ні совісливості. Наші душі стають дедалі холоднішими, і відчай заволодіває нами. Віки й тисячоліття люди ждали пришестя Спасителя, вірили в «Золотий Вік», у поступ щастя, а все скінчилося потойбічним помурком комп’ютера, що миттю вмирає, як щойно чиясь рука висмикне штепсель з розетки». (Стор. 17—18).

Вдумаймося в те, що мучить великого мислителя й письменника. Тут він, мабуть, вперше відкриває нам свою душу, схвильовану й покошлану ефемерністю нашого буття. І яка ж вона насправді — вразлива, чуйна, милосердна! До того ж, принагідно спитаймо самі себе: чи часто замислюємося над сенсом і смислом того, що відбувається в світі? Чи дошукуємося істини — у якому світі живемо?

Прочитавши «Думки нарозхрист», ще раз впевнився: не варто давати оцінки — ми ж не видавачі паспортів на безсмертя чи неславу. Не треба також «аналізувати» — себто препарувати чужі твори, чужі мислі й роздуми! Хай вони самі за себе говорять, оці «тексти», як тепер модно висловлюватись. Якщо це виношені й вистраждані роздуми і твори, здобуті гірким досвідом немарно прожитого життя, якщо це результат багаторічної подвижницької праці. Людини чесної, мудрої, до кінця відданої літературі. Саме такою видається і особистість Загребельного, і його біографія, писана жорстоким часом. Це ніби розмова з самим собою насамоті, міркування вголос про те, що мучить і не дає спокою.

Аж ось і про Україну: «Україна. Сама назва свідчить про перебування на грані, на розломі двох світів, на краю. Але ніколи не доходити до краю. Чим утримуватися? Душі сповнені таємничого (від зазирання за край), між молотом і ковадлом, биті з усіх боків, не встигали крутитись в підозрах, ненависті, заздрощах і зазіханнях. Гармонії не вистачає світові — це з особливою гостротою відчувають українці. У крові, в пожежах у стогонах і плачах, голосніших за вавилонські (земля здригалась і скрикувала), все ж народили сотні тисяч пісень, може, наймелодійніших у світі. Гармонія потрібна світу!» (Стор. 18).

А далі ще страшніші, просто апокаліпсичні картини буття, непомічені нами або неусвідомлені за суєтою суєт, гонитвою за біжучим днем, за буденними клопотами про хліб наш насущний. Бо ми ж наче й не живемо, а все ніби виживаємо з чиєїсь ласки в підкинутій нам підступній, підлій і хитрій «демократії», яка не те що не гарантує, а не дає змоги захистити себе, своїх дітей і внуків від злодія, бандита, казнокрада, хабарника, навіть від убивці!

Що ж робиться з нашою Батьківщиною? На це в «Думках нарозхрист» теж дається вичерпна відповідь, від якої не возрадуєтеся, але в яку неможливо не вірити: «За якихось п’ять (тепер уже чотирнадцять! — О.С.) років Україну відкинуто на цілі десятиліття, а може, й на століття назад, відкинуто в дикість. Відібравши культуру в народу, завдали невиліковної травми його душі і перший наслідок — згасання найдревнішого інстинкту: продовження роду. Вмирає народ, а з ним вмирає його мова і його слід на землі. І не порятує ніякий найвищий розвиток економіки, техніки, споживацьких витребеньків. У розгубленого уряду незалежної України немає коштів, але в урядів Франції, Німеччини, Голландії коштів вдосталь, а народи їхні все ж вимирають, і їхні мови стануть мертвими вже до кінця нашого століття, як вмерла мова всемогутнього Риму, який потрясав колись всім відомим світом.

Бо занепад душі народної не відшкодуєш ніякими багатствами, ніяким могуттям». (Стор. 19).

Хто ще з наших українських письменників мислить так масштабно, глибоко й тривожно, як Загребельний? І не здаються вже аж такими перебільшеними й безпідставними рекламні твердження харківського видавництва «Folio» на всіх книжках Загребельного, які воно, спасибі йому, видало: «Павло Загребельний — кращий український письменник сучасності». Хоч сам Павло напевне пхикне лукаво, презирливо, іронічно-саркастично на це визначення чи означення. Я це прекрасно уявляю. Але мені це твердження не дивне. Бо воно правдиве. Як важко було тоді «пробивати» об’єктивну оцінку багатющого доробку мого товариша в «Політвидаві»! Там панувала зовсім інша шкала талантів і цінностей. Хоч читачів у Павла було не менше, якщо не більше, ніж у академіків і Героїв Соціалістичної Праці. Книжка моя звалася «Мости літературної зрілості» і видана вона була 1974 року. Потім, в міру бурхливого зростання Загребельного — майже щороку він видавав новий роман, — я включав до цієї роботи свої відгуки-рецензії на «Диво», «Розгін», «Євпраксію» та «Роксолану», «День для прийдешнього» та історичні романи про Київську Русь, які навіть важко перелічити…

Я взнав Загребельного як письменника 1951 року з оповідання «Тихий угол», що з’явилося... в «Огоньке»? Туди потрапити молодому письменникові — все одно що піти пішки з мого Дикого Поля до Києва або в Мекку і Меддіну. Там друкувалися лише Юрій Яновський та Олесь Гончар з українських прозаїків та Андрій Малишко — з українських поетів. Зрадів за свого ровесника, з яким познайомилися в листопаді I950 року на нараді письменників півдня України в Херсоні й Каховці у зв’язку з початком будівництва Каховської ГЕС та південно-українських каналів. Новела саме й була про це будівництво — скоріше це був нарис, але з характерами й настроями живих, самобутніх людей, з художніми деталями, що запам’ятовувалися. Наприклад: «Туман був такий густий: камінь кинеш — дірку в ньому проб’єш!».

Та запам’ятався мені Павло по-справжньому новелою «Учитель». Можна сказати, з цієї новели чи, скоріше, оповідання з розгорнутим сюжетом він і починається як оригінальний письменник зі своєю позицією, своїм почерком, стилем. З відстані стількох років уявляю себе присутнім на зародженні цього оповідання. Павло тоді жив у Києві сам — завідував відділом прози в журналі «Вітчизна», днював і ночував у журналі, спав на своєму службовому столі і, ясна річ, сумував за своєю молодою дружиною — красунею Еллою та маленькою донечкою Маринкою, які лишалися в Дніпропетровську. Я приїхав тоді з Миколаєва, і ми пішли з Павлом на якісь урочистості — їх тоді, в 1954 році, — було немало. І там ансамбль скрипалів вражаюче зіграв якийсь твір Вівальді.

Як же я здивувався, коли побачив, що іроніст Загребельний плаче!

Вже тоді він носив окуляри, бо есесівці, коли він тікав з концтабору і був спійманий, вибили йому ліве око. Він думав, що за скельцями не видно його сліз — сидів непорушно, схилившись вперед, вдивлявся в музикантів, а сам плакав... Від захоплення? Від туги за дружиною? Просто від розчулення? Не знаю. Я зробив вигляд, що не помітив його сліз. Але відтоді знаю: за іронією, скепсисом і навіть сарказмом ховається надзвичайно тонка і вразлива душа. І прощав йому всі його нестримні емоції, всі кпини, без яких він — ну, не може обійтися! Такий характер, така вдача — полтавська, солошинська, козача. Бо він не раз підкреслював, що його Солошине — козацьке село. І розляглося воно вздовж Дніпра на 15 кілометрів! З того скрипальського концерту вродився «Учитель» — один із найкращих творів у нашій новелістиці.

Мені прикро, що Павло за своїми романами ніби забув про оповідання А може, й одрікся від них? Бо в жодному з численних інтерв’ю навіть не згадує. А от я згадаю. Бо це — наша літературна й житейська молодість. А від молодості ж ніхто не відрікається. Новелами тоді ми марили, новелами мислили — Чехов, Коцюбинський, Бунін, Стефаник, Горький, Короленко були нашими вчителями. А з сучасних письменників — Головко, Сенченко, Гончар. Хоч Павлуня вже й тоді захоплювався Кафкою, польськими й чеськими новелістами. А також Іво Андричем — нобелівським лауреатом за збірку «Міст над Дравою». Пізніше — Бьолем та Борхесом. Усіх їх читав в оригіналі, бо знає мови й перелопачує безліч зарубіжних журналів.

Кажуть, найважче дається друга збірка. У Павла це були «Степові квіти». В тій збірці він наголошував, що за грубуватою нестриманістю, зарозумілістю молодих робітників криються чуйність, співчуття й благородство. «Не поспішайте з висновками, — просить автор, — не судіть про людину поверхово, за її зовнішністю!». І його власною добротою й симпатією до молодих та роботящих хлопців і дівчат пройнята вся книжка.

Третя збірка «Новели морського узбережжя», що вийшла через три роки, — новий, вищий щабель творчості Загребельного. Новели написано вільно, розкуто, впевнено й легко. Лишилися за рядками й сторінками зусилля, пошуки й труднощі. Автор ніби проспівав ці новели, а не написав їх. Всі вони світлі, добрі, ласкаві. Про людське щастя, про зустрічі й розставання, про дружбу й кохання в гарячім степу понад морем. Все тут сповнено синяви морської й небесної, любові й мудрості, лукаво прихованої ніжності. Тут ми, безперечно, вловлюємо впливи Коцюбинського, Яновського, Гончара — не в голосі оповідача, висловлюючись фігурально, а тільки в інтонаціях, як відлуння давньої любові автора до цих майстрів, до їхньої романтично-піднесеної манери оповіді.

Так само виразно, яскраво й поетично написані новели «Ірка-Борька», «Вовк і вовча», «Білі коні», «Учитель», «На теплій землі». Взагалі «Новели морського узбережжя» стали тоді помітним явищем у нашій новелістиці. Навіть на тлі яскравого новелістичного циклу Олеся Гончара «Південь», дуже близького за географією й тематикою, «Новели морського узбережжя» вражали самобутністю характерів, динамічністю сюжетів, жорсткішим, реалістичнішим стилем розповіді, себто — письма, стилю.

На жаль, більше новел Загребельний не писав, захопившись повістями, а потім романами, не перевидавав їх, і вони якось забулися. А привабливого в них було багато. Власне, в новелах Павло «ставав на ноги» в літературі — саме в них пройшов найперші та найголовніші студії прозового письма. І хоч як плідно працює письменник в жанрі повісті та роману, можна тільки пошкодувати, що не писав він років з тридцять новел. Бо і в цьому мобільному й лаконічному жанрі він би дав вражаючі зразки.

«Новели морського узбережжя» писалися влітку 1956 року в Скадовську на березі Джарилгацької затоки, куди я запросив Загребельних, бо там завідувала медпунктом морського порту моя старша сестра Нюся. Павло ходив по Скадовську, на пляж і на базар босий — «Апостоли, товаришу Сизоненко, ходили босі, — казав він дуже серйозно, — і нам заповідали не надто відгороджуватися від землі-матінки!». Удосвіта він купував свіжі овочі й фрукти, готував сніданок, лаштував тент для вагітної Еллочки й маленької Маринки, натягуючи простирадло на палі. А впоравшись, сідав у затінку туї, що розкошувала тоді на узбережжі, розгортав блокнот, казав мені: «Ось послухай-но», — і читав написане вночі.

Спочатку читав про міліціонера Кияницю, потім про білих коней, яких ми разом побачили на світанні далеко в морі, мов привид або вранішній сон. Це були шматки, а то й цілі новели, вже готові й вивірені. Бачив я Загребельного в щасливу пору молодої зрілості й натхнення; мов асистент у хірурга на операції, спостерігав, як мій друг і ровесник пише свою найкращу книгу новел.

Потім була повість «Дума про невмирущого» — трагічна розповідь, сага про безсмертя героїчних борців проти фашизму, дума про нескореність і самовідданість людського духу.

Близьким за сюжетом і фабулою був і роман «Європа. 45», бо Андрій Коваленко з «Думи» і Михайло Скиба з «Європи.45» — ровесники й бойові побратими. Майже рідні брати — так багато в них спільного. Вони обоє щедро наділені автобіографічними прикметами. І все ж, навіть такі споріднені й близькі за антуражем та сюжетом твори дивують несхожістю художніх засобів і стилю. «Дума про невмирущого» вийшла 1957 року, «Новели морського узбережжя» — 1958-го, а «Європа.45» — 1959 року.

А вже 1960 року з’явився роман «Спека», далекий од війни, од моря і від поля. Тут металургійний завод, тут вариться сталь, працюють сталевари — люди найтяжчої на землі професії, їхню роботу і їх самих тоді шанували, нагороджували найвищими орденами, писали про них книги. А тепер їх мають за бидло. І правителі, і письменники-модерністи й постмодерністи.

Література наша, втупивши очі в секс, убивства і гвалтування, у ницість і нудьгу ловців «кайфу», навіть не згадує трударів, соромиться навіть слово «праця» вимовити! Всі полізли в «пани», в «еліту».

А тепер настав час сказати хоч кілька слів про ювіляра та його життя.

Народився Павло Архипович Загребельний 25 серпня 1924 року в селі Солошиному Кобеляцького району Полтавської області в селянській родині. Закінчивши десятирічку в 1941 році, сімнадцятилітнім добровільно пішов на фронт. Брав участь в обороні Києва. Його військове артилерійське училище було кинуте під Суми зупиняти танки Гудеріана: прорвавшись аж з-під Рогачова під Брянськом, форсувавши Березину та Десну, вони йшли на оточення Київського угруповання наших армій з північного сходу. Молоді артилеристи-курсанти із своїми «сорокап’ятками» стояли на смерть і на кілька днів зупинили Гудеріана під Ромнами, хоч самі майже всі полягли на полі бою. Тяжко поранений був і сімнадцятилітній курсант Загребельний. Після лікування в Саратовському госпіталі повернувся на передній край і знов був поранений дуже тяжко в груди. Непритомним потрапив у полон. «Пройшов табори смерті», — лаконічно сказано в довіднику Спілки письменників України. А чого він зазнав у полоні, можна прочитати в його автобіографічній повісті «Дума про невмирущого» — на глибоке моє переконання, чи не найкращий твір про Велику Вітчизняну війну в нашій літературі. Визволений з полону американцями, працював у 1945 році в радянській військовій місії в Західній Німеччині.

Повернувшись з війни, з 1946 по 1951 рік учився на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Працював в обласній газеті, а з 1954 року, переїхавши до Києва, — в журналі «Вітчизна». В 1961—1963 редагував газету «Літературна Україна». З 1964-го — відповідальний секретар правління СПУ, а згодом очолив Спілку письменників України. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка і Державної премії СРСР.

Прочитавши в газетах чи почувши по радіо цю новину, приїжджаю до нього, щоб поздоровити. А він сумний-сумний!

— Пізно, Сашо, — зітхає, опустивши голову. — У нас завжди з усім спізнюються. Хіба ж це премія в шістдесят год? Премії треба давати молодим. Щоб заохочувати. Щоб вони росли, розвивалися в атмосфері найбільшого сприяння. А так... — він махнув рукою й налив мені чарку.

Змалку Загребельний ріс без матері — вона померла, коли Павлуні було шість років. Але й без матері він все життя трудиться наполегливо, самовіддано, як і належить представникові селянського роду невтомних ратаїв, взявши у свою душу і пам’ять несхитну, моральність, совісливість, чесність. І не тільки їх, а й образи своїх односельців. Коли ми якось заїхали до його батька, мене здивувало, як Загребельний знає своїх сусідів — пам’ятає з діда-прадіда, з усіма подробицями вдачі, характеру, аж до вуличного прізвиська та обставин, за яких воно виникло.

А був тоді день Перемоги — 9 Травня. І все Солошине прийшло на кладовище пом’янути загиблих на війні, а також померлих родичів. І всі його вітали, і він усіх пам’ятав, називав на ім’я та по-батькові, жодного разу не помилившись. Здивувався не лише я, а і його вісімдесятилітній батько: «І як ото ти пам’ятаєш усіх? — здвигнули плечима Архип Панасович. — Я й то позабував...»

Дивною й милою здалася мені ця пам’ять і єдність з своїми людьми найбільшого «європейця» нашого покоління, котрий ніби назавжди одірвався від рідного села для великих світів і найперше — для світу Літератури. Але отут, мабуть, і криється підґрунтя Павлового таланту. Надто ж — його народність.

Зблизились ми 1954 року вже в Києві. В редакції журналу «Вітчизна» за столом завідуючого відділом прози сидів інтелігент з тонкими рисами худорлявого обличчя, в гарному костюмі, в білій сорочці з вибагливо зав’язаним модним галстуком.

— Невже ви і є Загребельний? — здивувався я. — В Каховці ж я бачив зовсім іншого Загребельного.

— Тоді все було інше — ще живий був товариш Сталін, — іронічно всміхнувся він і подав мені руку — суху, жилаву, з сильним потиском. Відтоді я завжди й постійно відчуваю у своїй руці цю надійну й незрадливу руку. Багатьох наших ровесників не стало, і ми з широкого кола друзів лишились тільки вдвох. Нас єднає і відшуміла молодість, і пам’ять про друзів, і література...

Пам’ятаю, читав він нам уночі, в єдиній кімнатці на Мельникова, 1 «Думу про невмирущого». І, читаючи, плакав. І ми з Толею Поперечним теж плакали; в Андрієві Коваленкові легко пізнавали самого автора. А за ширмою спали Елла з Мариночкою, щойно приїхавши з Дніпропетровська. І коли ми повертались в готель, Поперечний, ще зовсім молодий поет, сказав мені: «Це все Елла... Павло дуже любить її, а вона облагороджує його душу і надихає його на такі творчі подвиги. Може, без Елли він би й не написав так». Я здивовано поглянув на зовсім юного Толю й нічого не сказав йому. Бо думав так само.

Не претендуючи на повний розгляд доробку Загребельного, хотілося б сказати хоч кілька слів про роман «Розгін», надрукований навіть в Китаї. Треба відзначити сильний і результативний потяг до типізації в цьому динамічному романі. Створити образ важко, виліпити характер — почесно, а виокремити і змалювати тип рідко кому вдається в усій світовій літературі. Таким типом динамічної й відгримілої радянської дійсності є академік Карналь — одержимий творець науки і великий організатор виробництва. На таких трималась наша країна в тій божевільній гонці озброєнь і технічного прогресу, якими й відзначалась «холодна війна» між США та СРСР.

Ми всі приречені на забуття: забудуться наші лиця й імена, піском часу завіються наші сліди на землі, яку ми топтали в горі і щасті. Що залишиться після нас? Пустеля? Ні! Залишиться те, що ми доброго чи злого зробили за свій вік. Найперше — твори мистецтва. Бо, як писав колись Хемінгуей: «Економіка античного світу здається нам наївною й примітивною, а твори мистецтва живуть вічно і не старіють».

Я міг би багато чого сказати про твори Загребельного, які стали надбанням нашої нещасної літератури: і про «Розгін», і про «Диво», і про «Євпраксію» та «Роксолану», і про інші його історичні романи про Київську та Суздальську Русь. Про Загребельного писали багато. Є можливість прочитати його романи. Тут ще раз велике спасибі видавцям «Фоліо»! Вони перевидали всі романи й повісті Загребельного!

Коли ж з високого порога вісімдесятиліття Загребельний, а разом з ним і ми — його друзі та його читачі — оглянемося на пройдений ним шлях, мимоволі пригадається його інтерв’ю з приводу відзначення його романів Шевченківською премією: «Велетенськими верховинами підносяться над нами майстри. Ти — всього лиш підмайстер. Пам’ятай про це всякчас, проте не бентежся цим, а роби свою справу якомога краще і талановитіше. І ось тут можна повторити таке просте і водночас таке містке і потрібне слово: працюй! Служачи — працюй і працюючи — служи?» Кому? Звичайно, істині. Народові своєму служи! Працюй на ниві рідної літератури. І Загребельний добряче таки попрацював!

...Нива вже зорана, і плуг лежить біля воза, і коні пасуться на моріжку. Борона лежить, притулена до скирти зуб’ям униз, щоб дожати й не напоротись. Якісь отакі асоціації виникають щоразу, коли думаєш про невтомних і талановитих трударів нашої літератури, серед яких давно й надійно та яскраво утвердився й вирізняється Павло Загребельний, вийшовши на авангардні позиції, з яких виразно проглядається передній край європейської й світової літератури.

Нива вже зорана, і засіває її Павло Загребельний ще й досі невтомно, хоч сонце його і моє вже хилиться та хилиться до обрію. Хай ці дні і роки будуть моєму Павлові ясними та довгими. І безліч мостів на наших дорогах стеляться невтомному сівачеві під ноги. Мостів нашого покоління, що вийшло вже на останній, можливо, найвищий рубіж вимогливості, досвіду і мудрості, і хай тим мостам довершеності й досконалості ще довго-довго не буде кінця. Хоч ми й знаємо: за найдовшими мостами — та ж сама земля! Рідна й прекрасна земля України, на якій вміщаються береги найулюбленіших рік: Дніпра, на берегах якого Павло народився, зачарованої Десни Довженкової, тихоплинного Псла і замріяної Ворскли...

Там, за тими дальніми берегами, синьоока Ятрань круто в’ється і котить могутні води свої Південний Буг — велика й сумна ріка Богуна, широка й зелена долина сивої та древньої Росі. І степи, степи аж до моря і до Дунаю!

Нагадаю тобі, друже, в цей пам’ятний день напис на кам’яних плитах древнього, стертого з лиця землі суворими конкістадорами народу майя:

«Ти, котрий тут пізніше з’явиш своє лице!

Якщо твій розум розуміє, ти спитаєш, хто ми. Хто ми?!

Спитай зорю, спитай ліс, спитай хвилю, спитай бурю, спитай любов...

Спитай землю, землю страждання і землю улюблену — хто ми?

Ми — Земля».

Чи ж не про нас, Павле? Чи це не про нас...

Конча-Озерна, 5 серпня 2004 року.