Зазвичай жінка, яка має багато дітей, передусім є Мамою. Вона живе і дихає заради них, переймається здебільшого сімейними справами... Так справді буває «зазвичай», та тільки не в даному випадку. Ім’я Людмили Гридковець, мами шістьох дітей, я чую вже не перший рік від психологів, черниць, представників соцслужб, співробітників кримінальної міліції, священиків, подружніх пар і багатьох інших. До неї по допомогу звертаються всі - від злочинців до зневірених священнослужителів. І зовсім не тому, що пані Людмила є кандидатом психологічних наук, деканом факультету психології. Просто ця яскрава нестандартна жінка живе тим, що сповідує. Вона вибудовує власний, позбавлений гострих протиріч, світ, у якому на чоловікове «Чи я тобі потрібен?» справжня дружина тільки й відповість: «Мені - завжди, любий!».
- Ми зустрічалися з чоловіком десять днів і через два тижні вже повінчалися, - розповідає пані Людмила. - То були особливі екзистенціальні переживання, коли могла упевнитися: я жінка, справді створена з його ребра. Я знала: він - моя половина. Чоловікові було 28 років, мені - 24. Він - із Києва. Я - з Черкас. Наступного року нашій сім’ї виповниться 20 років. У нас шестеро дітей: 18-річний Роман, 16-річний Ярослав, 15-річний Любомир, 11-річна Софія, дев’ятирічний Назарій і семирічна Ангеліна. Декретної відпуски я ніколи не брала. На всі ділові зустрічі, наради, засідання, прямі радіоефіри завжди ходила з немовлям. Мої діти з народження були до цього адаптовані. Зараз уже простіше. Коли маєш одну дитину - мусиш дуже багато крутитися навколо неї. А коли дітей багато - головне «включатися» в потрібні моменти. Тоді дітям здається, що ти завжди поруч. Отож використовую переваги багатодітної родини (сміється).
- Ви викладаєте «Абетку подружжя» у храмі святого Василя Великого, який я, правду кажучи, відчуваю як частину вашого простору. Якийсь час я навіть думала, що ваш чоловік греко-католицький священик...
- Це спадало на думку не тільки вам (сміється). Проте мій чоловік - римо-католик, а я - охрещена православною.
- ?!
- Я ходжу в різні храми і взаємодію з представниками всіх конфесій. Виходжу з позиції, що Бог один і що Він є любов. Це - первинне. Все решта - наша людська недосконалість. Для мене не проблема піти в православний чи католицький храм, бо не маю внутрішнього протистояння щодо цього. До речі, фактор простору надзвичайно важливий і для роботи. Коли стіни намолені - все сприймається трохи по-іншому.
- Людмило Михайлівно, ви вже вкотре вражаєте мене. Чи знають самі священики, що ви працюєте з різними конфесіями?
- Так, і спокійно ставляться до цього. Більше того, мене запрошували викладати і на православні педагогічні лаврські курси, і в греко-католицьку семінарію. Був період - викладала в римо-католицькій духовній семінарії, що у Ворзелі (тепер там викладає мій учень). Кілька років співпрацювала з Інститутом вищих релігійних наук святого Томи Аквінського...
- А що викладали?
- На лаврських курсах - психологію сім’ї, в римо-католицькій семінарії - практичну психологію, в Трьохсвятительській духовній семінарії УГКЦ - загальну психологію, в Інституті релігійних наук - психологічне консультування на християнських засадах. Я завжди використовую потенціал саме тієї групи, з якою працюю. Якщо це християнське середовище - гріх викладати психологію виключно світськими засобами. Християнство дає можливість донести екзистенціальні переживання, трансцендентність, сутність багатьох явищ і понять, тобто використати те, що люди вже мають усередині себе. Колись я порахувала, скільки видів психології викладала за життя, - виявилося, близько 40. Все залежить від того, де саме викладаю і які вимоги даного закладу. За що люблю свою професію, так це за те, що поки допоможеш іншим - і свої патології подолаєш (сміється). Але я викладаю не тільки в релігійних установах, а й світських, серед яких Інститут розвитку сім’ї, Інститут екології, економіки і права й, звісно, мій рідний заклад - Київський інститут бізнесу та технологій.
- До речі, ви так і не розповіли про «Абетку подружжя», яку вже понад вісім років викладаєте у греко-католицькому храмі...
- Цю програму напрацьовувала роками. Починала, як усі: набирала якомога більше гарного й розумного до неї. І ніби були хороші показники, та коли через рік провела дослідження - виявилося, що маю нульовий ефект від програми. Щоб досягти стабільних результатів, почала шукати нову методу. І знайшла. Згідно з результатами моїх останніх досліджень, навіть через два роки після проходження курсів зберігається ефект, якого й планувалося досягти. «Абетка подружжя» - це відкриті курси. На них приходять не тільки пари, які готуються до вінчання, а й уже розлучені, і ті, хто тільки шукає свою половинку. Я ніколи не знаю наперед складу групи. Буває так, що в групі 90% тих, хто дійсно готується до шлюбу, а 10% - тих, хто прийшов тільки послухати про нього. А буває й навпаки. В будь-якому разі курс проводиться кожного першого понеділка місяця (крім грудня, січня і липня) о 19 годині.
- За той час, що ви ведете цю програму, щось змінилося у ставленні українців до шлюбу, у стосунках між чоловіками і жінками?
- Якщо брати динаміку, то вона не найкраща. Приміром, до 2007 року рівень готовності до шлюбу був вищий у жінок, а (за результатами моїх досліджень) після цього року він підвищився в чоловіків. І не тому, що вони різко стали освіченішими і духовнішими. Просто рівень жінок упав. І це дуже прикро. Я розумію, що багато в чому це результат програм гендерної рівності з їхнім викривленим розумінням мужності й жіночності. А тим часом жінкам і чоловікам слід пояснити, що рівності між ними не може бути апріорі. Рівнозначимість і рівноцінність - так, але аж ніяк не рівність. Коли акценти робляться на рівності - тоді викривляються всі моделі поведінки, що у свою чергу призводить до розлучень, самотності, розвитку гордині.
- До речі, сьогодні постійно дискутується питання, що обирати сучасній жінці - сім’ю і дітей чи кар’єру?..
- Насправді діти не заважають жінці будувати кар’єру. Протиставляння: сім’я - або робота, це також результат діяльності програм гендерної рівності. В Естонії у шкільній програмі була казка «Білосніжка і семеро гномів». Її заборонили. Знаєте чому? Тому що Білосніжка порала гномів, пекла їм пиріжки, тобто формувала у дівчаток образ домогосподарки...
- Ви не жартуєте?
- Ні! Зрозуміло, що діти, які формуються в таких системах, мають викривлене уявлення про мужність та жіночність. Для сучасної жінки часто зварити їсти - непосильний обов’язок...
- Людмило Михайлівно, колись я писала матеріал про сексуальне насилля над дітьми, і співробітники кримінальної міліції у справах дітей розповіли мені про жінку-психолога, яка допомагає їм в особливо тяжких випадках. Коли запитала її ім’я - виявилося, що це ви... Як саме і з ким ви працюєте?
- З 2008 року я почала займатися справами про зґвалтування дітей і вперше зіткнулася з нонсенсами нашої законодавчої системи. В той час для того, щоб провести експертизу дитини, потрібен був дозвіл батьків. Та коли ґвалтівник дитини сам батько - нічого не можна було вдіяти. Але більше мене шокувало інше: коли в неформальній обстановці обговорювалося питання про ймовірність вилучення шестирічної дитини з сім’ї, де батько-вдівець примушував її до орального сексу з іншими проявами фізичного насильства, представниця опікунської ради відповіла: «Так тут хоч свій батько ґвалтує, а так її до дитячого будинку віддадуть, і там чужі ґвалтуватимуть». Перші справи були надзвичайно складні. Несила пережити моменти, коли дитина, плачучи, каже: «Тато знову сьогодні буде мене мучити». Серце краялося, а я тільки й могла, що сказати: «Сонечко, потерпи. Ще трішечки».
- А чи звертаються до вас самі винуватці, які мають таку... проблему?
- Так. І чоловіки і жінки. Якщо людина з такою патологію сама приходить до мене - я допомагаю їй з нею впоратися. А якщо люди граються: «Я це роблю, але ти ніколи цього не доведеш» - докладаю всіх зусиль, аби довести.
- І як відновлюєтеся після всього цього?
- В мене є «високе начальство» (показує на небо). Тому тільки з Ним і тільки через Нього...
- Чи вистачає вас на власних дітей?
- Як коли. День у мене починається о четвертій ранку. Зазвичай збираю всіх дітей до школи, а перед цим іще намагаюся приділити час науці, тим паче що зараз працюю над докторською...
- Неймовірно. І яка тема?
- «Родинні детермінації особистісних криз людини». Всі дослідження проведено вже давно, а от компонувати докторську почала лише з березня цього року. І якби мене з місяць ніхто не чіпав - дуже швидко зібрала б її до купи. Часу й справді дуже бракує. Бо крім індивідуальних і групових прийомів, радіо- і телеефірів, викладання в різних місцях маю ще роботу в громадських організаціях, яким теж доводиться допомагати. Входжу також до консультативно-наукової ради Національної комісії із суспільної моралі, веду авторські передачі «Родинна абетка» та «Психологічна аптечка» на радіо «Марія». Сьогодні є потреба у створенні професійної спілки християнських психологів, тож у цьому напрямку теж треба попрацювати. А ще пишу книжки для дітей...
- Що, також о четвертій ранку?!
- Ні, за натхненням (сміється). У 2004 році в мене невеличким тиражем вийшов роман «Поклик», у якому йдеться про те, як не переплутати власне бажання до чернечого життя із Божим благословенням. Цей роман цікавий тим, що всі містичні й молитовні стани там реальні. Я використала їх з дозволу монахів і священиків, які записували свої думки, глибинні містичні переживання, екзистенціальні стани тощо.
- Монахи і священики?!
- Так, адже я працюю не тільки зі світськими людьми, а й зі священнослужителями.
- Відверто кажучи, я вважала, що в кожного з них є свої духівники, що до психологів вони не звертаються...
- Нам усім доводиться долати свої людські проблеми. Кожен має щось таке, що приносить зі своєї сім’ї, зі свого роду. І не завжди все те є добрим. І не завжди те недобре ми можемо прийняти як подяку за те, що належимо до свого роду. Фактор вдячності може бути однаково відсутній як у людини світської, так і у священнослужителя. Нерідко духівники відправляють до мене священиків, бо розуміють - там суто психологічна проблема. Зрозуміло, якщо священик шукає Бога - він сам вийде з того стану. Психолог може лише прискорити цей процес. Адже навіщо десять років шукати, якщо ти вже зараз маєш духовний резерв, завдяки якому можеш досить швидко вийти з цього стану? Недарма апостол Павло казав: «Спочатку душевне, а потім - духовне». Духовне ми можемо прийняти в себе тільки тоді, коли вже готові до цього душевно. Священик, як і звичайна людина, теж може розгубитися. У священиків виникає більше запитань, пов’язаних з екзистенціальними переживаннями. Наприклад, він малює собі образ того, як повинен служити, а тим часом його внутрішній резерв на даному етапі не дозволяє йому цього робити і т.ін.
- Людмило Михайлівно, а як ваш чоловік реагує на такий стиль життя?
- Спочатку досить болісно, а потім змирився. Колись він сказав дуже важливу річ: «Звісно, мені дуже хотілося б, щоб ти була вдома, доглядала дітей, але я розумію, що ти почуваєшся по-справжньому щасливою тільки тоді, коли працюєш. А коли жінка щаслива - коло неї щасливі всі». Мій чоловік дуже мудра людина. Він прийняв реальність такою, якою вона є, і я йому за це дуже вдячна.
- Пані Людмило, у вас шестеро дітей. Чи не було такого, що діти не могли вас між собою поділити?
- Не було, тому що як психолог знаю певні секрети. По-перше, одну дитину завжди треба готувати до народження наступної. По-друге, коли приходиш з пологового будинку, не можна немовля просто брати і годувати. Старшу дитину обов’язково треба також узяти на руки, навіть якщо тобі це незручно. Тобто одне маля годуєш, а друге в тебе в цей час на руках сидить. Коли жінка так робить перші півтора-два місяці - тоді в дітей немає протистояння. Таким чином вона формує єдиний психологічний простір.
- Скільки всього ви знаєте... До речі, де ви здобували освіту?
- За базовою освітою я - кібернетик, закінчила факультет кібернетики Київського національного університету імені Шевченка...
- Тоді як ви опинилися у психології?
- Майже випадково (сміється). Але ми знаємо, що будь-яка випадковість насправді є результатом закономірності. Я завжди любила математику і навіть намагалася виміряти світ математичними моделями. Колись мені пророкували велике математичне майбутнє. До речі, на факультет кібернетики я не могла вступити протягом двох років, хоча за півгодини розв’язувала свій варіант і встигала допомогти ще половині ряду. Тоді мені це здавалося несправедливим, але насправді все було правильно. Сьогодні кібернетика мені дуже допомагає. Дає структурність мислення. В людей, які приходять у психологію з гуманітарних факультетів, нерідко домінує сегментарне мислення, тому ними дуже легко маніпулювати. Вони «купуються» на різного роду ідеї, і потім їх дуже складно з того «висмикнути». А коли ти бачиш причинно-наслідкові зв’язки, загальну структуру - по-іншому ставишся до інформації. Знаєте, я думаю, що якби тоді вступила відразу - то не зустріла б свого чоловіка, не поринула б у психологію і, можливо, не віднайшла б того світоглядного простору, який маю зараз.