«Духовне ми можемо прийняти в себе тільки тоді, коли вже готові до цього душевно» - Соціум - dt.ua

«Духовне ми можемо прийняти в себе тільки тоді, коли вже готові до цього душевно»

2 грудня, 2011, 14:17 Роздрукувати Випуск №44, 2 грудня-9 грудня

Ця яскрава нестандартна жінка живе тим, що сповідує.

© Василя Артюшенка

Зазвичай жінка, яка має багато дітей, передусім є Мамою. Вона живе і дихає заради них, переймається здебільшого сімейними справами... Так справді буває «зазвичай», та тільки не в даному випадку. Ім’я Людмили Гридковець, мами шістьох дітей, я чую вже не перший рік від психологів, черниць, представників соцслужб, співробітників кримінальної міліції, священиків, подружніх пар і багатьох інших. До неї по допомогу звертаються всі — від злочинців до зневірених священнослужителів. І зовсім не тому, що пані Людмила є кандидатом психологічних наук, деканом факультету психології. Просто ця яскрава нестандартна жінка живе тим, що сповідує. Вона вибудовує власний, позбавлений гострих протиріч, світ, у якому на чоловікове «Чи я тобі потрібен?» справжня дружина тільки й відповість: «Мені — завжди, любий!».

— Ми зустрічалися з чо­ловіком десять днів і через два тижні вже повінчалися, — роз­повідає пані Людмила. — То були особливі екзистенціальні переживання, коли могла упевнитися: я жінка, справді створена з його ребра. Я знала: він — моя половина. Чоловікові було 28 років, мені — 24. Він — із Києва. Я — з Черкас. Наступного року нашій сім’ї виповниться 20 років. У нас шестеро дітей: 18-річний Роман, 16-річний Ярослав, 15-річний Любомир, 11-річна Софія, дев’ятирічний Назарій і семирічна Ангеліна. Декретної відпуски я ніколи не брала. На всі ділові зустрічі, наради, засідання, прямі радіоефіри завжди ходила з немовлям. Мої діти з народження були до цього адаптовані. Зараз уже прос­тіше. Коли маєш одну дитину — мусиш дуже багато крутитися навколо неї. А коли дітей багато — головне «включатися» в потрібні моменти. Тоді дітям здається, що ти завжди поруч. Отож використовую переваги багатодітної родини (сміється).

— Ви викладаєте «Абетку подружжя» у храмі святого Василя Великого, який я, правду кажучи, відчуваю як частину вашого простору. Якийсь час я навіть думала, що ваш чоловік греко-католицький священик...

— Це спадало на думку не тільки вам (сміється). Проте мій чоловік — римо-католик, а я — охрещена православною.

— ?!

— Я ходжу в різні храми і взаємодію з представниками всіх конфесій. Виходжу з позиції, що Бог один і що Він є любов. Це — первинне. Все решта — наша людська недосконалість. Для мене не проблема піти в православний чи католицький храм, бо не маю внутрішнього протистояння щодо цього. До речі, фактор простору надзвичайно важливий і для роботи. Коли стіни намолені — все сприймається трохи по-іншому.

— Людмило Михайлівно, ви вже вкотре вражаєте мене. Чи знають самі священики, що ви працюєте з різними конфесіями?

— Так, і спокійно ставляться до цього. Більше того, мене запрошували викладати і на православні педагогічні лаврські курси, і в греко-католицьку семінарію. Був період — викладала в римо-католицькій духовній семінарії, що у Ворзелі (тепер там викладає мій учень). Кілька років співпрацювала з Інститутом вищих релігійних наук святого Томи Аквінського...

— А що викладали?

— На лаврських курсах — пси­хологію сім’ї, в римо-като­лиць­кій семінарії — практичну психологію, в Трьохсвяти­тельсь­кій духовній семінарії УГКЦ — загальну психологію, в Інституті релігійних наук — психологічне консультування на християнсь­ких засадах. Я завжди викорис­товую потенціал саме тієї групи, з якою працюю. Якщо це християнське середовище — гріх викладати психологію виключно світськими засобами. Христи­янство дає можливість донести екзистенціальні переживання, трансцендентність, сутність багатьох явищ і понять, тобто використати те, що люди вже мають усередині себе. Колись я порахувала, скільки видів психо­логії викладала за життя, — виявилося, близько 40. Все залежить від того, де саме викладаю і які вимоги даного закладу. За що люб­лю свою професію, так це за те, що поки допоможеш іншим — і свої патології подолаєш (смієть­ся). Але я викладаю не тільки в релігійних установах, а й світсь­ких, серед яких Інститут розвит­ку сім’ї, Інститут екології, еконо­міки і права й, звісно, мій рідний заклад — Київський інститут бізнесу та технологій.

— До речі, ви так і не розповіли про «Абетку подружжя», яку вже понад вісім років викладаєте у греко-католицькому храмі...

— Цю програму напрацьовувала роками. Починала, як усі: набирала якомога більше гарного й розумного до неї. І ніби були хороші показники, та коли через рік провела дослідження — виявилося, що маю нульовий ефект від програми. Щоб досягти стабільних результатів, почала шукати нову методу. І знайшла. Згідно з результатами моїх останніх досліджень, навіть через два роки після проходження курсів зберігається ефект, якого й планувалося досягти. «Абетка подружжя» — це відкриті курси. На них приходять не тільки пари, які готуються до вінчання, а й уже розлучені, і ті, хто тільки шукає свою половинку. Я ніколи не знаю наперед складу групи. Бу­ває так, що в групі 90% тих, хто дійсно готується до шлюбу, а 10% — тих, хто прийшов тільки послухати про нього. А буває й навпаки. В будь-якому разі курс проводиться кожного першого понеділка місяця (крім грудня, січня і липня) о 19 годині.

— За той час, що ви ведете цю програму, щось змінилося у ставленні українців до шлюбу, у стосунках між чоло­віками і жінками?

— Якщо брати динаміку, то вона не найкраща. Приміром, до 2007 року рівень готовності до шлюбу був вищий у жінок, а (за результатами моїх досліджень) після цього року він підвищився в чоловіків. І не тому, що вони різко стали освіченішими і ду­хов­ні­шими. Просто рівень жінок упав. І це дуже прикро. Я розу­мію, що багато в чому це результат програм гендерної рівності з їхнім викривленим розумінням мужності й жіночності. А тим часом жінкам і чоловікам слід пояснити, що рівності між ними не може бути апріорі. Рівнозначи­мість і рівноцінність — так, але аж ніяк не рівність. Коли акценти робляться на рівності — тоді викривляються всі моделі по­ведінки, що у свою чергу призводить до розлучень, самотності, розвитку гордині.

— До речі, сьогодні постійно дискутується питання, що обирати сучасній жінці — сім’ю і дітей чи кар’єру?..

— Насправді діти не заважають жінці будувати кар’єру. Протиставляння: сім’я — або робота, це також результат діяль­нос­ті програм гендерної рівності. В Естонії у шкільній програмі була казка «Білосніжка і семеро гномів». Її заборонили. Знаєте чому? Тому що Білосніжка порала гномів, пекла їм пиріжки, тобто формувала у дівчаток образ домогосподарки...

— Ви не жартуєте?

— Ні! Зрозуміло, що діти, які формуються в таких системах, мають викривлене уявлення про мужність та жіночність. Для сучасної жінки часто зварити їсти — непосильний обов’язок...

— Людмило Михайлівно, колись я писала матеріал про сексуальне насилля над дітьми, і співробітники кримінальної міліції у справах дітей розповіли мені про жінку-психолога, яка допомагає їм в особ­ливо тяжких випадках. Коли запитала її ім’я — виявилося, що це ви... Як саме і з ким ви працюєте?

— З 2008 року я почала займатися справами про зґвалту­вання дітей і вперше зіткнулася з нонсенсами нашої законодавчої системи. В той час для того, щоб провести експертизу дитини, потрібен був дозвіл батьків. Та коли ґвалтівник дитини сам батько — нічого не можна було вдіяти. Але більше мене шокувало інше: коли в неформальній обстановці обговорювалося питання про ймовірність вилучення шестирічної дитини з сім’ї, де батько-вдівець примушував її до орального сексу з іншими проявами фізичного насильства, представниця опікунської ради відповіла: «Так тут хоч свій батько ґвалтує, а так її до дитячого будинку віддадуть, і там чужі ґвалтуватимуть». Перші справи були надзвичайно складні. Неси­ла пережити моменти, коли дитина, плачучи, каже: «Тато знову сьогодні буде мене мучити». Серце краялося, а я тільки й могла, що сказати: «Сонечко, потерпи. Ще трішечки».

— А чи звертаються до вас самі винуватці, які мають таку... проблему?

— Так. І чоловіки і жінки. Якщо людина з такою патологію сама приходить до мене — я допомагаю їй з нею впоратися. А якщо люди граються: «Я це роблю, але ти ніколи цього не доведеш» — докладаю всіх зусиль, аби довести.

— І як відновлюєтеся після всього цього?

— В мене є «високе начальст­во» (показує на небо). Тому тіль­ки з Ним і тільки через Нього...

— Чи вистачає вас на власних дітей?

— Як коли. День у мене почи­нається о четвертій ранку. За­звичай збираю всіх дітей до школи, а перед цим іще намагаюся приділити час науці, тим паче що зараз працюю над докторською...

— Неймовірно. І яка тема?

— «Родинні детермінації осо­бистісних криз людини». Всі дослідження проведено вже давно, а от компонувати докторську почала лише з березня цього року. І якби мене з місяць ніхто не чіпав — дуже швидко зібрала б її до купи. Часу й справді дуже бракує. Бо крім індивідуальних і групових прийомів, радіо- і телеефірів, викладання в різних місцях маю ще роботу в громадських організаціях, яким теж доводиться допомагати. Входжу також до консультативно-науко­вої ради Національної комісії із суспільної моралі, веду авторські передачі «Родинна абетка» та «Психо­логічна аптечка» на радіо «Ма­рія». Сьогодні є потреба у створенні професійної спілки християнських психологів, тож у цьому напрямку теж треба попрацювати. А ще пишу книжки для дітей...

— Що, також о четвертій ранку?!

— Ні, за натхненням (смієть­ся). У 2004 році в мене невеличким тиражем вийшов роман «Поклик», у якому йдеться про те, як не переплутати власне бажання до чернечого життя із Божим благословенням. Цей роман цікавий тим, що всі містичні й молитовні стани там реальні. Я використала їх з дозволу монахів і священиків, які записували свої думки, глибинні містичні переживання, екзис­тен­ціальні стани тощо.

— Монахи і священики?!

— Так, адже я працюю не тільки зі світськими людьми, а й зі священнослужителями.

— Відверто кажучи, я вважала, що в кожного з них є свої духівники, що до психологів вони не звертаються...

— Нам усім доводиться долати свої людські проблеми. Кожен має щось таке, що приносить зі своєї сім’ї, зі свого роду. І не завж­ди все те є добрим. І не завж­ди те недобре ми можемо прийняти як подяку за те, що належимо до свого роду. Фактор вдячності може бути однаково відсутній як у людини світської, так і у священнослужителя. Нерідко духівники відправляють до мене священиків, бо розуміють — там суто психологічна проблема. Зрозуміло, якщо священик шукає Бога — він сам вийде з того стану. Психолог може лише прискорити цей процес. Адже навіщо десять років шукати, якщо ти вже зараз маєш духовний резерв, завдяки якому можеш досить швидко вийти з цього стану? Недарма апостол Павло казав: «Спочатку душевне, а потім — духовне». Духовне ми можемо прийняти в себе тільки тоді, коли вже готові до цього душевно. Священик, як і звичайна людина, теж може розгубитися. У священиків виникає більше запитань, пов’язаних з екзис­тенціальними переживаннями. Наприклад, він малює собі образ того, як повинен служити, а тим часом його внутрішній резерв на даному етапі не дозволяє йому цього робити і т.ін.

— Людмило Михайлівно, а як ваш чоловік реагує на такий стиль життя?

— Спочатку досить болісно, а потім змирився. Колись він сказав дуже важливу річ: «Звісно, мені дуже хотілося б, щоб ти була вдома, доглядала дітей, але я розумію, що ти почуваєшся по-справжньому щасливою тільки тоді, коли працюєш. А коли жін­ка щаслива — коло неї щасливі всі». Мій чоловік дуже мудра людина. Він прийняв реальність такою, якою вона є, і я йому за це дуже вдячна.

— Пані Людмило, у вас шестеро дітей. Чи не було такого, що діти не могли вас між собою поділити?

— Не було, тому що як психолог знаю певні секрети. По-перше, одну дитину завжди треба готувати до народження наступної. По-друге, коли приходиш з пологового будинку, не можна немовля просто брати і годувати. Старшу дитину обо­в’яз­ково треба також узяти на руки, навіть якщо тобі це незручно. Тобто одне маля годуєш, а друге в тебе в цей час на руках сидить. Коли жінка так робить перші півтора-два місяці — тоді в дітей немає протистояння. Таким чином вона формує єдиний психологічний простір.

— Скільки всього ви знаєте... До речі, де ви здобували освіту?

— За базовою освітою я — кібернетик, закінчила факультет кібернетики Київського націо­наль­ного університету імені Шевченка...

— Тоді як ви опинилися у психології?

— Майже випадково (сміється). Але ми знаємо, що будь-яка випадковість насправді є результатом закономірності. Я завжди любила математику і навіть намагалася виміряти світ математичними моделями. Колись мені пророкували велике математичне майбутнє. До речі, на факультет кібернетики я не могла вступити протягом двох років, хоча за півгодини розв’язувала свій варіант і встигала допомогти ще половині ряду. Тоді мені це здавалося несправедливим, але насправді все було правильно. Сьогодні кібернетика мені дуже допомагає. Дає структурність мислення. В людей, які приходять у психологію з гуманітарних факультетів, нерідко домінує сегментарне мислення, тому ними дуже легко маніпулювати. Вони «купуються» на різного роду ідеї, і потім їх дуже складно з того «висмикнути». А коли ти бачиш причинно-наслідкові зв’язки, загальну структуру — по-іншому ставишся до інформації. Знаєте, я думаю, що якби тоді вступила відразу — то не зустріла б свого чоловіка, не поринула б у психологію і, можливо, не віднайшла б того світоглядного прос­тору, який маю зараз.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво