ДУАЙТ ДEВІД ЕЙЗЕНХАУЕР: «ЗАКУТИЙ У ЛАТИ ЛИЦАР» - Соціум - dt.ua

ДУАЙТ ДEВІД ЕЙЗЕНХАУЕР: «ЗАКУТИЙ У ЛАТИ ЛИЦАР»

29 квітня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 29 квітня-15 травня

Наближається чергова річниця перемоги над нацистської Німеччиною. Незаперечним є той факт, що вирішальну роль у її розгромі зіграв Радянський Союз, — до 75% частин вермахту воювали на радянсько-німецькому фронті...

Генерал Б.Монтгомері (Великобританія), генерал армії США Д.Ейзенхауер, Маршал Радянського Союзу Г. Жуков і генерал Ж.М. де Латр де Тассіньї (Франція) перед підписанням Акта про беззастережну капітуляцію Німеччини. Карлхорст, 8 травня 1945 р.
Генерал Б.Монтгомері (Великобританія), генерал армії США Д.Ейзенхауер, Маршал Радянського Союзу Г. Жуков і генерал Ж.М. де Латр де Тассіньї (Франція) перед підписанням Акта про беззастережну капітуляцію Німеччини. Карлхорст, 8 травня 1945 р.

Наближається чергова річниця перемоги над нацистської Німеччиною. Незаперечним є той факт, що вирішальну роль у її розгромі зіграв Радянський Союз, — до 75% частин вермахту воювали на радянсько-німецькому фронті. Олександр Довженко 1943 року з повною підставою писав у своєму щоденнику, що в Україні «точиться добра половина світової війни».

Однак не можна забувати про значний внесок у справу спільної Перемоги західних союзників. Чимало видатних полководців (англійці Бернард Лоу Монтгомері і Гарольд Александер, американці Джордж Петтон і Омар Нелсон Бредлі...) вийшли на перші ролі в роки Другої світової війни (1939—1945). Постать їхнього шефа — Верховного головнокомандуючого союзними військами в Західній Європі Дуайта Дeвіда Ейзенхауера стоїть трохи окремо. Значною мірою тому, що генерал підкорив і найбільшу на політичному небосхилі вершину — став президентом США (1953—1961). Два повні строки в Білому домі так і не затьмарили головного — в історії Ейзенхауер залишиться людиною, котра керувала підготовкою і висадкою 6 червня 1944 року військ союзників у Нормандії (операція «Оверлорд») — відкриттям настільки довго очікуваного в Кремлі і, звісно ж, на передовій, Другого фронту. Особистість Ейзенхауера багатогранна, і в цій статті я торкнуся його молодості і сходження на військовий олімп.

Від «маленького Айка» до «природженого солдата»

Народився майбутній п’ятизірковий генерал і президент США 14 жовтня 1890 року в маленькому містечку Денісон, штат Техас. Предки його переселилися в Північну Америку в XVIII столітті, і в жилах батьків, Дeвіда й Іди, текла німецька, скандинавська й англійська кров. Сім’я благочестивих менонітів жила дуже скромно. Цікаво, що меноніти були затятими пацифістами і виступали проти служби в армії, а багато філологів схильні перекладати прізвище Eisenhower як «закутий у лати лицар».

1891 року Ейзенхауери перебралися в Абілін, штат Канзас. Тут народилися троє із шести їхній синів. Батько працював на маслоробні, мати присвятила себе вихованню дітей. У школі Дуайт (його всі звали «маленький Айк») учився старанно, особливо подобалися йому правопис і арифметика, і, звісно ж, військова історія. Перші кумири хлопчика — Ганнібал і Джордж Вашингтон. Він непогано грав в американський футбол і бейсбол, був справжнім атлетом. Батьки виховували дітей без сантиментів; роль релігії в сім’ї була дуже високою.

Не маючи можливості вступити в платний коледж, Дуайт 1910 року складає іспити у військову академію у Вест-Пойнті, котру закінчує в червні 1915 року лише 61-м із 164 випускників. Як результат — направлення лейтенанта в піхоту. Йшла Перша світова війна (1914—1918), і США, де сильні були позиції ізоляціоністів, дотримувалися нейтралітету, хоча і симпатизували Антанті.

Монотонна служба 24-річного лейтенанта у Форт-Семі в рідному Техасі відразу ж забарвилася у кольори кохання. «Винуватницею» цього були тендітна 18-річна Мери Джиніва Дауд (Меймі). 1 липня 1916 року відбулося весілля і молодята вирушили в дводенний «медовий місяць» у штат Колорадо.

1 квітня 1917 року США вступили в Першу світову війну. У цей час Ейзенхауер займався бойовою підготовкою 57-ї піхотної бригади в Сан-Антоніо. Йому дуже знадобилися навички футбольного тренера у Вест-Пойнті. І якщо там Айк не вирізнявся фанатичним ставленням до служби, то в Сан-Антоніо з ним сталися несподівані метаморфози. «Природжений солдат» разом із підлеглими будував траншеї, бліндажі, відпрацьовував взаємодію піхоти й танків.

24 вересня 1917 року народився перший син — Дауд Дуайт.

Молодий капітан мріяв про відправку на фронт. Але слава блискучого офіцера-вихователя зіграла з ним злий жарт. Кілька місяців пройшли в тренуваннях, і коли 301-й танковий батальйон уже був готовий до відправки у Францію, командування призначило його керувати формуванням танкового корпусу. 18 листопада 1918 року мрія повинна була нарешті здійснитися, але... 11 листопада Німеччина підписала перемир’я.

Між двома війнами — «вічний майор»

Створену буквально по крупинках армію США, котра пройшла півторарічну школу на полях битв у Франції та Бельгії, фактично розпустили. Отримавши тимчасово звання підполковника, Ейзенхауер 2 липня 1920 року пройшов малоприємну процедуру і знову став майором. 2 січня 1921 року від скарлатини помер син — горе батьків було безутішним. Платня офіцера дозволяла лише з труднощами зводити кінці з кінцями.

Останній шанс Ейзенхауер отримав 1922 року, коли був направлений служити в зону Панамського каналу. Його командир, генерал Фокс Коннер розгледів у майорі майбутнього воєначальника: «Айк далеко піде». Три роки в Панамі стали для молодого офіцера, за його зізнанням, «чимось на кшталт ад’юнктури у військовій науці...» У серпні 1922 року у подружжя Ейзенхауерів народився син — Джон, який протягом усього життя був для них утіхою і завдяки якому біль від утрати первістка трохи вгамувався.

1925 року Ейзенхауер вступив у Командирську і штабну школу у форті Лівенуорт, що «славилася» фантастичними навантаженнями. Тут проявилися всі найкращі риси Айка — «вміння опановувати деталі, не грузнучи в них, талант реалізовувати ідеї на практиці, здатність справлятися (майже радісно) із перевантаженнями, професіоналізм і почуття командного гравця...» (Стівен Амброз. «Ейзенхауер. Солдат і президент»). Він — перший серед 275 випускників!

Отримавши направлення у військове міністерство, Ейзенхауер, зайнявся вивченням стратегії і тактики битв Першої світової війни. 1929 року він уже помічник нового начальника штабу генерала Дугласа Макартура. З 1935 по 1939 рік усе ще підполковник, і до того ж «тимчасово»(!), Ейзенхауер служив на Філіппінах із тим же Макартуром. Саме пильна увага до останнього (яскравого типажу політика—позера, а потім уже військового) дозволила Айку виробити позицію «над політикою». Важкі поразки американців і їхніх союзників на першому етапі війни з Японією (Перл-Харбор, Філіппіни, Сінгапур...) підтвердили, якщо можна так сказати, «волюнтаризм» Макартура. Створена ним філіппінська армія й американські частини на самісінькому початку 1942 року були розгромлені японцями.

Друга світова — останній шанс штабного офіцера

У грудні 1939 року Ейзенхауер домігся переведення у Вашингтон й отримав посаду ...помічника командира 15-го піхотного полку. Наприкінці вересня 1941 року він уже бригадний генерал, але усе ще з приставкою «тимчасово». Ранок 7 грудня, коли японці знищили американський флот, дав старт сходженню 51-річного генерала, котрий перебував на грані відставки. 15 грудня 1941 року Ейзенхауер прибув у розпорядження начальника Головного штабу армії США Джоржа К. Маршалла. Доповідь Айка з приводу оперативної ситуації на Тихоокеанському театрі військових дій стала вирішальною при призначенні його начальником управління планування військових операцій.

Маршалл уже на початку 1942 року був прибічником відкриття Другого фронту в Північній Франції; він переконав у цьому і свого протеже. Ейзенхауер ще 22 січня 1942 року сказав: «Нам треба вирушати до Європи і воювати там, — і досить розпорошувати ресурси по всьому світу і, що ще гірше, гаяти час». Англійці в особі прем’єр-міністра Вінстона Черчілля у свою чергу настроювалися на продовження боротьби в Північній Африці і готувалися до операцій у «м’якому підчерев’ї Європи» — на Балканах. Таким чином завдавався удар по нацистах і їхніх союзниках із півдня, й одночасно Кремль утрачав величезний регіон.

22 червня 1942 року Ейзенхауер вилетів у Лондон вже як командувач Європейським театром воєнних дій. З Черчіллем і віце-адміралом лордом Луїсом Маунтбеттеном Ейзенхауер знайшов спільну мову. Але знаменитий Монтгомері, людина амбітна й антипод нашого героя, як і запальний ірландець Алан Брук — начальник Генерального штабу, постійно опонували американцю. Цікаво, що завжди(!) останній у суперечках був м’який, але невблаганний, і практично завжди правий.

Натомість столиця Великобританії була буквально підкорена прямодушністю і чарівністю Айка. Там же відбулася зустріч, яка забарвила європейський період служби Ейзенхауера в тони скандалу. Молода приваблива ірландка Кей Саммерсбі стала особистим водієм, а потім і секретарем Головнокомандувача. «Військово-польового роману» було не уникнути, а преса підлила оливи у вогонь; дружина надсилала з Вашингтона сповнені гіркоти листи. Стівен Амброз писав: «Він любив Меймі півсотні років. Але кохання до Меймі не виключало кохання до Кей. Принаймні кохання до неї в тій специфічній ситуації». Один із американських генералів 1943 року сказав: «облиште Кей і Айка в спокої. Вона допомагає йому виграти цю війну».

Північна Африка й Італія

Першою справжньою «перевіркою боєм» для двозіркового генерала стала Північноафриканська кампанія. Звісно ж, без «видалення апендициту» — розгрому Африканського корпусу й італійців — не можна було приступати до будь-яких операцій в Європі; комунікації від Гібралтару до Мальти перебували в руках країн Осі. В Алжирі проявилися найкращі чесноти Ейзенхауера. Сам він писав: «Мистецтво управління полягає в прийнятті потрібних рішень і переконуванні людей, що вони хочуть ці рішення виконати». Головна проблема, яка постала перед американцями, — опір французьких частин, вірних колабораціоністському уряду Віші. Ейзенхауер пішов на переговори з адміралом Дарланом і кілька місяців займав непопулярну позицію стосовно вішістів, фактично залишивши їх при владі. Ціна була висока — до 250 тисяч французів могли чинити серйозний опір. До кінця 1942 року в Тунісі намітилася криза. Німці перегрупували сили й у лютому 1943 року завдали потужного контрудару. Втім, отримати стратегічну вигоду війська Ервіна Роммеля не змогли. Британці й американці, котрі мали майже дворазову перевагу в людях і величезну перевагу в танках і літаках, поставили німців й італійців у безвихідне становище. На початку травня 275-тисячне угруповання склало зброю. І тільки Роммель був евакуйований.

Головний результат перемоги в Тунісі — остаточна деморалізація фашистської Італії. Висадка англо-американського десанту в Сицилії 10 липня 1943 року наштовхнулася на опір тільки німців; італійці ж розбігалися або здавалися в полон. Вже 24 липня в Римі стався переворот. Беніто Муссоліні було арештовано. Втім, союзники мали в Італії (аж до кінця війни) більше проблем, аніж досягнень, оскільки італійці зовсім не хотіли воювати. Цей театр військових дій відтягував десятки німецьких дивізій, але втрати союзників були незмірно більшими.

У грудні 1943 року президент США Франклін Делано Рузвельт після зустрічі глав держав Антигітлерівської коаліції в Тегерані прийняв рішення призначити Ейзенхауера (уже повного генерала) командувачем планованої операції «Оверлорд» — висадки союзників у Нормандії. Айк зумів створити команду однодумців. «Схильність Ейзенхауера до командного духу, його вміння наполягти на спільній роботі були основною причиною вибору, важливішою, аніж його керівництво військами...» (С.Амброз). Навіть у недругів Айк не викликав ворожості. Він був фантастично надійний, завжди робив те, що казав.

День «Д»

Отримавши неоціненний досвід у Середземномор’ї, командувач продовжив розробку операції «Оверлорд». Союзникам удалося зберегти в таємниці місце і час висадки найбільшого десанту в світовій історії. Німці до останнього часу були впевнені, що союзники форсуватимуть найвужчу ділянку протоки Ла-Манш біля Па-де-Кале. У ніч із 5 на 6 червня 1944 року на пляжах Нормандії було висаджено авіадесант (до 23 тис. парашутистів); протягом усього дня висадилося майже 133 тис. американців, англійців і канадців. Під керівництвом Ейзенхауера перебували такі відомі воєначальники, як Монтгомері, Петтон, Бредлі, маршал ВПС Артур Вільям Теддер (його заступник). Сучасники були схильні применшувати роль Айка. Уважне вивчення документів говорить про зворотне. Головнокомандувач погоджувався з думкою підлеглих, вислуховував їх уважно, та все ж ухвалював рішення одноосібно, виступаючи в ролі арбітра при частих непорозуміннях між американцями й англійцями. Дух суперництва між Петтоном і Монтгомері шкодив справі.

Після виходу військ із плацдарму в Нормандії на оперативний простір стало зрозуміло, що союзники мають повну перевагу в силах і засобах — повне домінування в повітрі нівелювало майстерність тих, хто оборонявся, і навіть непорівнювані втрати в танках (на один «Тигр» 4—5 «Шерманів» і «Валентайнів») не заважали просуванню. Німці стрімко відкочувалися на схід. Біля Фалеза американці й англійці надто довго займалися розмежуванням ліній і багато частин противника зуміли таки вислизнути з величезного «казана». Ейзенхауер був розчарований. Результати говорили про зворотне — німці залишили всю техніку, десятки тисяч убитих і до 50 тис. полонених. Сам Айк після відвідання місця битви зазначив, що це «міг описати тільки Данте. Можна було пройти в буквальному сенсі сотні ярдів, ступаючи тільки по мертвій плоті, яка розкладалася».

Битва в Арденнах, коли німці в грудні 1944 року завдали потужного танкового удару і змусили союзників звернутися до Сталіна по екстрену допомогу, у результаті, хоч як парадоксально, була використана союзниками для переходу в наступ по всьому фронту. Наступальний запал наці було остаточно вичерпано і їхні втрати в танках виявилися непоправними. Із вступом союзників на землі Рейху опір німців слабшав із кожним днем — вони, звісно ж, воліли здаватися в полон на Західному фронті. Англійці наполягали на узятті Берліна, хоч він і входив у сферу майбутньої радянської зони окупації відповідно до Ялтинських угод. Черчілль казав: «Мені представляється вкрай важливим, щоб союзники потисли росіянам руки якнайдалі на Схід». Ейзенхауер зайняв чітку позицію, написавши Об’єднаному комітету начальників штабів (ОКНШ) про нерозумність наступу на Берлін із військової точки зору. Він попросив Бредлі оцінити можливі втрати в боях за столицю Німеччини. Бредлі сказав про 100 тисячі чоловік. «Досить висока ціна за престижну ціль, особливо коли врахувати, що нам потім доведеться відійти і поступитися місцем іншим хлопцям».

Аналітичний склад розуму, енергія, гнучкість і увага до найменших деталей, так зване Ейзенхауерове везіння — ось складові успіхів генерала. Проаналізувавши документи, історики дійшли висновку, що Ейзенхауер був правий в абсолютній більшості своїх найважливіших рішень.

Перемога — одна на всіх

Він був затятим противником нацистів, тому й виступав проти укладання сепаратного договору з Німеччиною. С.Амброз писав: «Дуайт Ейзенхауер ненавидів війну. Єдине, що він ненавидів ще більше — це нацизм». Він так і не прийняв односторонню капітуляції Карла Деніца (канцлера Німеччини після самогубства Гітлера) тільки на Заході за умови продовження боротьби з Радянським Союзом на Сході. Тільки в ніч із 6 на 7 травня в Реймсі без усяких попередніх умов генерал Альфред Йодль у присутності американських, англійських, французьких і радянського (генерал Суслопаров) представників підписав Акт про капітуляцію німецьких військ на Західному фронті. А вже 8 травня 1945 року о 22.43 за центральноєвропейським часом у передмісті Берліна Карлхорсті було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. З боку союзників свій підпис поставив головний маршал авіації Великобританії Теддер. Але на офіційній фотографії ми бачимо Маршала Радянського Союзу Георгія Жукова, Ейзенхауера, Монтгомері і головнокомандувача французькою армією Ж.М. де Латра де Тассіньї. «Жодна людина не може здобути перемогу поодинці. Навіть якби я володів військовим генієм Мальборо, мудрістю Соломона, розумінням Лінкольна, я все одно був би безпорадний без лояльності, розуму та шляхетності тисяч і тисяч британців і американців», — казав Ейзенхауер, до речі, кавалер радянського ордена «Перемога».

По закінченні Другої світової війни в Європі Ейзенхауер став главою Американської окупаційної зони в Західній Німеччині (де продовжував залишатися затятим прибічником денацифікації). Там він зіткнувся з незліченною кількістю проблем: 7 мільйонів «переміщених осіб» і мільйони німецьких військовополонених, до 60% житлового фонду було знищено. Відносини з СРСР дуже швидко стали напруженими. Але, дотримуючись Ялтинських угод, Ейзенхауер репатріював тільки зі своєї зони окупації більше мільйона «переміщених осіб» (у більшості — проти їхньої волі) на Схід. Майже всі ці люди опинилися в ГУЛАГу.

Попереду була посада начальника штабу армії США у Вашингтоні (листопад 1945 — лютий 1948), дещо екзотична — президента Колумбійського університету (1948 року він видав дуже цікаві мемуари про Другу світову «Хрестовий похід у Європу»), повернення в Європу на посаду Верховного головнокомандувача блока НАТО (1950—1952) і, нарешті, пік кар’єри — президент США від республіканської партії з 1953 по 1961 роки. 28 березня 1969 року Ейзенхауер помер — перестало битися серце великого американця. Останніми його словами були: «Я хочу йти, Боже, прими мене».

Безумовно, політична кар’єра Дуайта Ейзенхауера гідна окремої розмови. Хоча мав рацію найкращий біограф Айка Стівен Амброз, коли зазначив: «І хоча повоєнна кар’єра Ейзенхауера піднесла його на вісім років на вершину світової влади, для нього, так само як і для Вашингтона, і для Гранта, із закінченням війни залишилися за плечима найвизначніші моменти його життя».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво